kerbasi: (ναυτής)

У «кухонних» теревенях я вжив словосполучення «розуміння міського простору», і мене запитали, що я під цим маю на увазі. Я на хвилинку замислився , а потім згадав і розповів такий випадок. Мені було десь років дванадцять. Якщо я не помиляюся це було десь наприкінці 1980-го, під самий Новий рік. Я сидів на підвіконні і дивився на вулицю. Мешкав я на самій центральній вулиці, тому там було завжди багато людей, а на натовп можна дивитися безкінечно. Зненацька на мене зійшло дивне відчуття. Що квартира, де я мешкаю і вулиця це одне й те ж. Тобто підвіконня, рама, шибки це умовна межа, як ширма. Мені настільки здалося це відкриття дивним, що я вирішив вийти на вулицю. Звісно, у такому віці, щоб вийти слід назвати домашній ВОХРі у вигляді бабусі причину. Причина знаходилася легко: зошита треба купити або, може, по господарству допомогти – хлібчика купити.

Зрештою, я вийшов на вулицю. Так і бачу себе у коричневих штанях від шкільного костюму, у синьому з біло-червоними геометричними візерунками в одну нитку китайському светрі «Дружба», у чорнильного кольору болоньєвій куртці з капюшоном, у чорній кроликовій шапці «з вухами», в коричневих офіцерських рукавичках, які якимось дивом збереглися від померлого за одинадцять років до цих подій діда, з  темно-синьою «авоською» - взуття не пам'ятаю, щось потворне і важке напевно - отже, чимчикую вулицею Радянською, роздивляюся навколо, на стіни будинків, на асфальт під ногами, на бордюри, на дерева – і все видається якимось новим, начебто я його раніше не бачив. І головне – близьким, своїм, як нібито я й не виходив нікуди зі своєї оселі.    

І приміщення магазинів виглядали, як нібито ще до однієї кімнати завітав коридором-вулицею. Хлібний, може, не так очевидно, він більше на сарай був схожий, а магазин канцтоварів дуже навіть радував око. Я дуже любив канцтовари, бо це було ледве не єдине красиве, яскраве та корисне, що продавалося в СРСР. Не впевнений зараз стосовно точності моєї пам’яті: може, я в різні дні заходив до хлібного та канцелярського, але відчуття тривало і там, і там.

Звісно, спільність домашнього та вуличного простору ніяк не скасовувало вуличних загроз та максими «мій дім моя фортеця», але головне – спільність простору було мною усвідомлено. Відтоді я перестав кидати лушпайки від насіння просто собі під ноги. Смітником стали мої кишені, які періодично шокували домашню ВОХРу під час шмону по кишенях. Принаймні, це мені тоді здавалося, що то був шмон. Скоріш, просто бабуся доглядала за моїми речами, щоб її внук не виглядав, як бродяга.

Не буду стверджувати, що я одразу таки став з дванадцятирічного віку таки вже ідеальним, що ніколи не смітив. Звісно, ні. Інколи траплялося. Ще потрібно було кілька років, щоб стати зовсім вже свідомою людиною, щоб теоретичні правила стали практичними, але зсув у свідомості відбувся саме тоді, взимку 1980-81-го.

Це власне навіяне цим дописом шановного френда:
http://dmytro.livejournal.com/408423.html
зокрема відповіддю іншого френда:
http://dmytro.livejournal.com/408423.html?thread=3613799#t3613799

І цим   моїм (2009):
http://kerbasi.livejournal.com/23257.html

А про зв’язок між ними і цими спогадами напишу іншим разом.

kerbasi: (Default)

Психогеографія – явище наразі не на слуху в Україні. Психогеографія це один з напрямків світової літератури, що зародився у британській та французькій літературі, і оформився приблизно у середині 20 століття, хоча його риси присутні  в творчості письменників попередніх епох. Чіткої дефініції психогеографії не існує. Психогеографічні твори зазвичай характеризуються тим, що місто (або рідше – будь-яке місце на земній кулі, ландшафт) слугують не просто тлом для подій, а мають містичну силу, часто не прописану до кінця у творі, існуючу тільки у почуттях та окремих ремарках героїв, але в будь-якому разі місто/місце не є простою декорацією на сцені. Вони, точніше їх неявних дух, genius loci, є начебто прихованим гіперпосиланням, якого насправді шукають герої, хоча при поверховому читанні вони начебто слідують сюжетному задуму. Образ цього духа проступає за абсолютно банальними повсякденними речами, здебільшого не у фешенебельних та туристичних, парадних місцях, а на задвірках, у нетрях, промзонах або у сумнівної репутації кав’ярнях, барах, у лабіринтах банальних шопінг-молів тощо. Пошуком цього духа або всотуванням його енергій займається персонаж під час зазвичай безцільних піших подорожей, дозвільних спостережень, інколи під впливом «речовин». Крім містики, психогеографія має соціальний вимір – життя нетрів в опозиції до життя-гламуру і розкоші – що приводить письменників до лівої (Франція) або ліво-ліберальної (Британія) позиції.

В Україні в чистому вигляді письменників, що опановують цей підхід, наразі немає, але деякі наближаються доволі близько. Звісно, окремі психогеографічні нотки бринять в письменників з західної України, де урбанізація відбувалася поступовим процесом, а не ґвалтовними змінами, тому мала шанс утворитися та закріпитися урбаністична культура. Я не претендую на глибоке знання української сучасної літератури, як доволі безсистемний, вибірковий читач, я натрапляв на твори з елементами психогіографії Любка Дереша (практично в усіх його творах)  і Володимира Єшкілева («Пафос»). Зі сходу – Сергій Жадан («Депеш Мод» і «Ворошиловград»). Втім, зовсім інша спрямованість творів цих авторів притлумлює психогеографічність, робіть її чинником другорядним. Але є одна письменниця, яка найбільш наблизилася до психогегорафії у своїх творах. Ця письменниця – киянка Євгенія Кононенко.

Серед того, що я читав, найбільш психогеографічні два твори: «Альбіна» (КК, січень-лютий 2012) та «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (Кальварія, 2001). Якщо підходити до цих творів суто з позицій моїх персональних літературних уподобань, то вони не мусили б викликати моїх позитивних відгуків. «Зрада» написана, як детектив, детектив, як на мій смак, не дуже сильний, з доволі штучним, недостатньо динамічним сюжетом, схематичними героями. Те ж саме можна сказати й про «Альбіну»: драматизм начебто є, але місцями при цьому хочеться жувати попкорн. Але обидва твори я прочитав на одному диханні. У чому ж секрет?

А секрет власне у рисах психогеографії у цих творах. При чому власне психогеографія в них є головним, а сюжет, розгортання дії, герої – це просто носії для значно більш глибоких «месіджів», ніж моралізаторство та філософування «за жизнь» у детективній історії, породжена типовим совітським вимушеним обставинами мезальянсом  у форматі творча, витончена жінка і чоловік, який кидає наукові перспективи, йде у пролетарі, щоб прогодувати родину («Зрада» або історія дивного роману двох зрілих людей на тлі їхніх спогадів про вбоге життя у  шкільні роки, що прийшлися на пізній СРСР.  Ці «месіджи» не може проголошувати один герой, бо інакше вийде твір-монолог одного персонажа. «Месіджи» передають різні герої і звідси їхня деяка штучність.  

В чистому вигляді не всі названі вище риси психогеографічних творів присутні у Євгенії Кононенко, але з її творів видно, що вона знає, що таке genius loci, навіть якщо не описує це явище таким словосполученням. Вона знає, де він живе, де його спостерігати, і що він робить. Вона знає, що Київ це далеко не тільки Лавра, Липки, Майдан. Справжній genius loci Київа дає про себе знати у зниклих нетрях Подолу і Лук’янівки. Він у знесених одно-двоповерхових будинках, де вмільці проводили каналізацію своїми руками, і єдине місце, де можна було змонтувати унітаз було кухнею. Там життя проходило у пустопорожніх плітках, безцільних чварах, але серед цієї сірості і банальності знаходилися такі, кому були дані здібності бачити крізь сірість і банальність.

Євгенія Кононенко не висвітлює класову боротьбу, її герої навіть навпаки –  обуржуазилися, вирвалися з задвірок і тепер ведуть бесіди у ресторанах та барах, їздять на машинах, але у тій же «Зраді»  молода дівчина , донька одного з головних героїв, регулярно протягом дії роману проголошує феміністські тези, Поділ vs Печерськ (маму погубив не Поділ, а Печерськ – каже один з персонажів) – от вам і ліво-ліберальний гуманізм у пом’якшеній формі.

Євгенія Кононенко знає, що змістом міста є не тільки ландшафт і будівлі. Змістом міста є люди. І як у випадку ландшафту і будівель, люди також не гламурні, не парадні, не зразкові. Західноукраїнським письменникам не слід пояснювати, що кавярні та кнайпи з їхніми специфічними для кожної фрікуватима та напівбожевільними відвідувачами є своєрідними акупунктур ними точками організму Міста, які сигналізують про його, організму, стан. Але для літератури на схід від Збручу, здається, акцент на цих, в очах інтелігентної публіки, сумнівних, брудних місцях та постатях, яких слід уникати, є поки що не типови явищем:

"Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше - поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевільна бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.Мабуть, ніхто й не шукав його убивць".

Карлика Колю застав навіть я, коли у середині 90-х їздив до Києва у відрядження. Гаючи час до потяги, після багатогодинних прогулянок вулицями міста (я не міг себе змусити залізти до транспорту, київські вулиці підживлювали стопи, які просто вимагали  йти пішки), я випивав пляшку якогось дивного гібридного лімонадно-фантового напою (тоді таких було чимало!), а поряд терпляче очікував на порожню пляшку той карлик. Як же добре, що він тепер живе у літературі!

А ще у зраді є такий вірш:

Зрадливе місто, знане не з фасаду,

В тобі такі провалля небуття!

Не розібрати, де любов, де зрада,

Де світлий гріх, де чорне каяття…

А це вже чиста містика міста, потуга genius loci!

В «Альбіні» також стіни, просякнуті містичної енергії, приміщення з привидами, яких ніхто не бачив, і навіть серйозно не вірить у них, але одразу ж асоціює з тими будинками, щойно їх згадає. Є там і  дивні передбачення майбутньої долі, банальність, безглуздя життя, вбивство, любов. А головне – там є місто, район Лук’янівка. Читаючи твір, я відчуваю нібито я також там жив. І не тільки тому, що у Миколаєві моя бабуся з батьківської лінії мешкала у подібному «житломасиві». В мій перший приїзд до Києва по справах мої стопи привели мене саме на Лук’янівку, практично на місце дії цього  твору. Ми з авторкою резонуємо з genius loci, тому я й прочитую її твори на одному диханні попри позірну невідповідність їх моїм літературним смакам та уподобанням.

Євгенія Кононенко могла б стати першим українським письменником-психогеографом, якби не розливала свої «месіджі» по не зовсім призначених для них формах. Вона напевно могла б писати насичену, напружену інтелектуальну прозу, філософський fiction: комбінацію соціальної публіцистики, літературної критики ( у формі інтертексту, цитат та алюзій), філософії та художнього твору, яким здебільшого є твори сучасної психогеографії. Хто б це читав? Ну, я точно! Впевнений, що нас таких багато. І Києву та киянам, як і всім містам та їхнім жителям України це дуже-дуже потрібно.

PS: занотую на пам'ять: я вперше вжив слово "психогеографія" у полемічній дискусії 30 жовтня 2011 року. На той час пошуковики українською мовою на запит за цим терміном знаходили тільки два-три сайти фірм ландшафтного дизайну. Сьогодні - не шукав. Цікаво, хто з професійних літературознавців і коли впровадить цей концепт в україньке літературне поле.

UPD: як же я міг забути про Олеся Ульяненка! Він же оспівав моє рідне місто, "де дівчата вагітніють від вітру" у "Там, де Південь". Місто там калічить персонажів не менш ніж обкурена босота та наркобарони. Скоріш навіть ця босота і наркоборони - військо злого Міста.

kerbasi: (Default)
У дворі, точніше мікрорайоні «суцільної забудови», де я живу, постійно можна почути, як класово свідомі громадяни обурюються авто, що припарковані на газонах та дитячому майданчику. Я у цьому районі живу дев’ять років, і коли я переїхав, то ніяких газонів я не побачив, хіба що зарослі будяків, серед яких деінде на вічному приколі ржавіли кілька старих «Москвичів» та «Жигулів». Розтрощений дитячий майданчик був рясно завалений одноразовими стаканчиками, порожніми пляшками і залишками «закусону». І ніколи це місцевих жителів не бентежило. Тепер же, коли серед цих будяків стоять чиїсь автомобілі, (проржавілі роздовбайки на вічному приколі також нікуди не ділися), плебс згадав про дитячий майданчик і газони. При чому спробуйте зібрати гроші на облаштування прибудинкової території! Таке почнеться!

Щоразу, як здіймається у Києві кампанія з захисту історичних памяток або скверів, це викликає у мене дуже неоднозначні почуття.. З одного боку я однозначно «за» збереження історичних памяток і зелене місто. З іншого - громадськість не бентежить, коли історичні пам’ятки перетворюються на бомжатники, і зрештою гинуть від пожеж, коли бомжи розводять там багаття, та природної ерозії занедбаної будівлі, або коли у зеленій зоні під ногами шурхоче не листя, а полишені наркоманами та пияками шприци та пет-пляшки. Громадськість бентежить, коли ці місця захоплює багатій. Бомжам, наркоманам, пиякам – можна. Багатіям – ні.

Андріївський узвіз був моїм улюбленим місцем у Києві, поки не перетворився остаточно на барахолку різного арт-непотрібу та дідусевих армійських ґудзиків. Свого часу доводилося бувати у гостях в одного художника, що мав там «творчу лабораторію»: порепані стіни, східці, якими лячно ходити, запльовані підлоги у під’їзді, і юрби постійно п’яних невизнаних геніїв. Такими ж захаращеними, брудними східцями доводилося проходити й до галерей-музеїв. І це чомусь всіх влаштовувало.

Ні, я аж ніяк не бажаю, щоб Ахмєтов там побудував безглузду з економічної точки зору і небезпечну з огляду на рельєф та підземні води споруду. Я тільки не бачу конфлікту між хапугою-забудовником і громадськістю. Я бачу непорозуміння між людьми, які не знають, що таке міський простір, не відчувають його, не розуміють, не цінують. Не розуміють, як багатії-забудовники, так і пересічні представники громадськості. Якби розуміли, то своїми акціями вже давно розігнали б звідти псевдо-художників , і вимагали б реальної реконструкції історичного місця, щоб там булo чути подих часу, а не сморід смітників. А може й знайшли б інвестора. Отже, підозрюю, що непорозуміння це в глибинній сутності не через ставлення до історії або природи, а через класову ненависть. Решта – форми. Хаотична, агресивна забудова продовжуватиметься, поки не збереться критична маса людей, які розумітимуть не тільки міські форми, але їхній зміст також. Поки рушій - класова ненавість, місто не відстояти.


Ще на тему.
Через свята, мабуть, або невідомість щоденників непоміченим пройшов цей пост з посиланням на оригінал:
http://ridah.livejournal.com/165555.html
http://zwh.livejournal.com/451327.html
kerbasi: (Default)

Це я пишу з нагоди львівської транспортної феєрії, хоча й не про неї, бо я від Львову далеко.

Я давно, ще на зорі української незалежності, мав деякий стосунок до місцевого істеблішменту, тому дечого нахапався з самоврядування, комунального господарства, місцевих громадських рухів та тому подібного.  Отже, на тлі більшості інших учасників блогосфери, які відкрили для себе політику тільки у листопаді 2004-го, я є просто динозавром державотворення. Отже, читайте мої «олдфагівські» байки та всотуйте мудрість аксакала!

У Миколаєві транспорт завжди працював просто жахливо, хоча мав чималу кількість трамвайних, тролейбусних, автобусних, маршрутів, маршрутні таксі (коли вони ще були РАФіками) плюс чимало спорадичних нелегальних автобусів, прообразів сучасних маршруток. Але доїхати кудись це завжди була бійка за транспорт. В мене навіть була така особиста норма: якщо кудись пішки в межах 30 хвилин, то я транспортом не користуюся. Я в армії побував у кількох містах і завждти дивувався, чому там транспорт працює цілком пристойно (хоча місцеві завжди скаржаться), а у Миколаєві такий жах.

І ця транспортна проблема перейшла від сoвітської доби й до незалежності. Тільки маршрутки-нелегали легалізувалися, але це ніяк не виправило ситуацію. Отже, щось слід було робити, і тоді низка дотичних до комунального господарства чиновників, місцевих політиків та громадських діячів вирішили ініціювати проект з перебудови транспортної системи міста. Одразу скажу, що нічого не було зроблено, бо по-перше, не знайшли грошей, по-друге, на громадському рівні  ідея просувалася просто билинними кретинами, які з усього проекту зрозуміли тільки про побажання у далекому майбутньому, після подолання всіх криз, побудквати велодоріжки, і агресивно і нав’язливо на вулицях закликали міщан забути про транспорт і пересаджуватися на велосипеди. З таким пі-аром, звісно, ніяка серйозна людина проект навіть читати не стала.

Мені пощастило бути присутнім на презентаціях окремих розробок серйозними фахівцями з установ, що займаються громадським транспортом. Найбільш  мені запам’яталася, можна сказати, просвітницька презентація фахівців з відповідного харківського НДІ. Вони нам розповіли приблизно наступне.

Невеликі міста з населенням, скажімо, до 200 тисяч жителів, або більші, але дуже компактно розташовані, зазвичай мають одну ключову магістраль, вздовж якої прокладаються всі маршрути. Різниця між маршрутами у тому, що вони відгалужуються в певній точці основної магістралі і йдуть до своєї кінцевої. Ця система більш-менш працює, поки місто не розростеться. Потім начинаються проблеми. Так, у Миколаєві я ніколи не можу на центральній вулиці втиснутися у маршрутку, щоб проїхати 8 зупинок, бо наступні три – вона буде переповнена. В результаті, я сідаю у напівпорожню, у котрій кінцева саме через три, щоб там пересісти в спорожнілу, яка далі прямує ще п’ять. Так само і з іншими видами транспорту.

Рішення  - у побудові вузлових транспортних центрів. Центри пов’язані між собою маршрутами, а відгалуження по «задвірках» йдуть вже окремими маршрутами від вузлів. Так була організована транспортна мережа Києві ще за СРСР, тому ще у 90-ті транспорт у Києві був відносно комфортний. Відтоді побудували чимало нових станцій метро, пасажиропотоки змінилися, і комфортність транспортної мережі впала. А нові маршрути маршруток, взагалі, прокладаються, як у маленьких містечках: так само вони кавалькадами одна за одною аж до десятка можуть їхати однією вулицею, щоб поступово, ближче до кінця магістралі, зістрибувати по «дворах». Особливо це помітно на магістралі Московський проспект – вулиця Олени Телігі та на Проспекті перемоги  та, мабуть, не тільки там, я просто цими вулицями частіше пересуваюся, ніж іншими. Тому у Києві вже давно на часі серйозна транспортна реформа , особливо, «маршруточної» частини транспорту.

Я нічого не знаю про транспортну реформу у Львові, але, скоріш за все, вона мала за мету саме таку вузлово-кільцеву перебудову транспортної мережі. Дуже важливо мати вірні дані про реальні, сучасні пасажиропотоки, а не спиратися на застарілі принципи, щоб обслуговувати великі підприємства, бо на цих підприємствах зараз працює менше людей, ніж у середньому офісному центрі. Та й туристів слід враховувати. Від цього залежить вибір вузлів, а це принципово для такої транспортної схеми. Судячи з хвилі незадоволення, не впоралися. Хоча з іншого боку – люди ніколи не люблять, коли щось змінюється у звичній транспортній схемі. Отже, справжні підсумки, мабуть, варто підбивати не зараз, коли всім болить, а десь за рік чи два. Щоправда, я апріорно не вірю, що в Україні, хоч у Львові, хоч деінде, влада в принципі здатна щось впровадити розумне і розумно.

kerbasi: (Default)

Російська редакція Радіо Свобода продовжила українську серію передач. Після обговорення духа Києва пришла черга Львова. Щоправда, центральною темою сталі події 9-го травня, що зрозуміло, бо програма розрахована на російську публіку, котра крім Радіо Свобода інших альтернативних провладним джерел інформації майже не має.
Транскрипт передачи тут:
 http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24233732.html

Раджу не тільки читати, а й прослухати передачу, бо аудіо містить чимало незавершених, але влучних і характеристичних реплік, котрі не потрапили до транскрипту.

Мені, як українцю, значно цікавіше було послухати саме про дух Львова, а не про міф або міфи Львова та конфлікт міфологій на його вулицях та площах. Саме про дух висловилися всі учасники у своїх перших репліках. А далі – вже більше про міфи. Міфи – це поняття більш штучне, політично ангажоване, нетривке і мобільне, ніж дух. Дух ми всотуємо з дитинства або деякі з нас здатні до цього й пізніше (якщо не є взірцево емоційно тупими, як переселенці до міст 60-70-х років), він не є раціонально сконструйованим, він часто носієм і не усвідомлюється, і тому його важко або неможливо витравити з людини..

Чому нам, українцям, на мою думку так важливо звертати увагу на дух наших міст?
Дух більшості міст в Україні був втрачений через переселення великих груп населення або через інші історичні обставини (руйнування, галузева переорієнтаціє, отримання або втрата адміністративного статусу то що). Всі ці зміни відбувалися настільки швидко і траплялися настільки раптово, що корінні жителі міст не мали можливості асимілювати переселених. Розчинялися самі. Тепер відбуваються подібні, хоча на цей раз непримусові міграції. І від їх результату залежить майбутній вигляд і зміст України. Чи заговорить російською галицький переселенець до Києва? Чи не розчиняться у хвилях міграції «рагулів» львів’яни – носії західноукраїнського урбаністичного шарму, як у 60-ті та 70-ті розчинилися та втратили культурний вплив корінні кияни? Чи русифікуються остаточно малі містечка сходу, чи може вони стануть осередком для просякнення української мови до індустріальних центрів? Яким стане нове село 21-го століття за умов стирання різниці між сільським та міським способом життя? Лишатиметься воно й далі джерелом українською культури чи підхопить «гарадской раманс» і «папулярную музику» сусіднього народу?

Тому нам, міським інтелектуалам, важливо прислухатися до суспільних трендів і до самих себе, щоб бути діячами, а не жертвами процесів.

Кілька зауважень стосовно самої передачі та її учасників.

Пан Халявка – професійний речник ВО Свобода зі зразковим вишколом. Молодці, свободівці, саме таких речників треба виховувати! Якщо прийдете до влади, з них вийдуть непогані дипломати. Як людина і львів’янин  він зробив тільки першу репліку. Решта – як речник. Для обговорення духа Львова не треба було його запрошувати. Мабуть, це помилка авторів програми. За логікою йому мав би бути симетричний опонент, але виявилося, що він один на рингу з естетами. І він як раз той, що й один у полі воїн.

Борис Бергер… Естет. Йому аби все у високому стилі було… Мені здається, що він з тих, хто заради красивих форм будь-кого будь-куди переселить та посуне. Для повноти картини варто згадати давню передачу з ним від 12 грудня 2004 року про «помаранчеву» Україну:
http://archive.svoboda.org/programs/ogi/2004/ogi.121204.asp

Тетяна Швецова – молодець! Росіянка, львів’янка родом з Євпаторії. Не знаю, звідки вся ота шовіністична шелупонь, мої рідні, що жили у Криму були скоріш, як пані Швецова за світоглядом. Приємно було дізнатися, що у Львові різні спільноти майже не перетинаються. Це дуже втішний розвиток, див. тут, підкреслений текст:
http://kerbasi.livejournal.com/70310.html
Стосовно закликів об’єднуватися здоровим силам. Чогось так усім кортить об’єднуватися. Міст можна побудувати між двома твердими берегами. Допоки в українському суспільстві не напрацьований пул чітких ідей, поки в людей в головах плинність думок та сипкість переконань, ніякі об’єднання не  тільки не можливі, а й шкідливі.
Ну й решта учасників також нічого. :-) 

Під катом вислови учасників на початку передачі про дух Львова. Це ще до початку дискусії про 9-те травня, тут все по-людськи.

 

Читати далі )

kerbasi: (Default)

Цікава розмова людей, що мають безпосереднє відношення до сучасного Києва, вивчення її історії та визначення його перспектив:
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24209114.html
Кілька раз торкалися теми духа місця та духа міста. Я маю до цього таке зауваження. Стараннями Федора Михайловича Достоєвського та совєцьких містобудівників місто у свідомості жителів – це щось монструозне, від чого треба бігти світ за очі. Для нормального киянина абсолютною нормою життя є уникання візитів до центру міста по декілька років. Про це кажуть з неабиякою пихою. Центр - це для приїжджив, особливо, у віхідні та святкові дні. Там натовп і галас, треба бігти яйнайдалі. Дача врятує. Київські парки, сквери, площі, затишні вулички цікаві тільки у період матримоніального пошуку, коли треба притиснутися десь до своєї майбутньої половинки. Як вже половинку притиснуто, тоді вже починається «доросле» життя з траєкторією руху між помешканнями своїм, батьків, батьків половинки по житлових масивах з літнім ретрітом на дачу чи до села. І це стосується не тільки Києва. Так само й, наприклад, у моєму рідному Миколаєві, на мене починали зверхньо дивитися, коли чули, що мені вже більше 25 років, а я буваю на Совєцькій (центральна вулиця). Пом’якшували тон тільки дізнавшись, що я там просто живу, тому не можу не бувати. У ЖЖ я якось натрапив на щоденник людини з маленького міста, ледве сімдесят тисяч жителів, а все туди ж, мовляв, от нарешті вихідні, можна завіятися десь за місто…

Звідки духу міста узятися, коли міським простором ніхто не користується? Десятиліттями нема нікоми діла до поступової руйнації історичної пам’ятки, до захаращення парку, до шприців, що лишають наркомани по кущах, аж допоки не знайдеться забудовник. От тоді всі згадують, яка ж це перлина Києва, котру по-варварськи хочуть знищити приїжджі товстосуми. А забудовник та чиновництво відчувають цю нещирість, тому й впевнені, що штучного спалаху надовго не вистачить, тому просто у плани забудови закладають зайвий рік часу на випуск пари протестувальників. І завжди досягають свого.

Справжній міський дух існує тільки на заході України, де через історичні та культурні причини вплив Достоєвського та більшовиків мав обмежений характер. Львівські кав’ярні лишаються староформатно маленькими та дешевими саме тому, що вони мають свого споживача, людину, для котрої вони є стилем життя. Звідки їм узятися у Києві, коли місцеві більше по узварах, але «узварні» не створюють? От і з’являються безликі, але комфортні для приїжджих мережі, що рано відчиняються, пізно зачиняються та мають безкоштовний вай-фай. В них класно завітати з потягу і дочекатися початку робочого дня, також пересидіти увечері кілька годин до потягу. І студентам класно. І для ділових зустрічей. Дух міста там не затримається, бо транзитна зона.

Міський дух у містах незахідної України з’явиться тільки тоді, коли їхнє населення почне звертати увагу на свої міста, забажає користуватися міським простором, а не шукатиме способів від свого міста сховатися.


Про "логос"

Wednesday, 30 June 2010 10:09 am
kerbasi: (Default)

Слово первинне. Це знають люди релігійні. Але щоб переконатися у цьому не обов’язково занурюватись у писання. Достатньо займатися наукою, технікою чи бізнесом. Основою сучасного знання вже майже століття є метод системного аналізу. У технічних вузах його зазвичай викладають по різних дисциплінах, пов’язаних з проектуванням, на старших курсах. Фактично стислим викладенням системного аналізу є курс бізнес-планування, котрий навряд омине студентів економічних і управлінських фахів.

Припустимо, що ми відчуваємо, що щось в нас негаразд або чогось бракує. «В нас» - це означає будь-що з широкого спектру: у бізнесі, у житті, у якомусь приладді чи теорії. Спочатку треба усвідомити і сформулювати проблему. Він правильного визначення проблеми або взагалі від відповіді на питання, чи існує проблема залежить дуже багато, бо можна змарнувати час і гроші у гонитві за примарами.

Коли ми знаємо проблему, спробуємо окреслити максимально узагальнено, що її могло б вирішити, що у цього ЩО на вході, що ВОНО з ним робить, і що видає нам. Це ЩО назвемо системою. Далі окреслимо, що нам потрібно для того, щоб створити таку систему – отримаємо рівень стратегічних цілей, потім – що нам потрібно для забезпечення окремих стратегічних завдань – отримаємо тактичний рівень, і так можна деталізувати, наскільки завгодно глибше. Звісно, у межах розумного, тобто такого, що ми реально можемо втілити. Намалюємо отриману композицію від системи до завдання найглибшого рівня і отримаємо так зване дерево цілей. Згодом це дерево аналізується на наявність/відсутність петель, котрі мають бути усунені за допомогою теорії графів і так далі до накреслення конкретних планів виконання цілі кожного рівня від найглибшого до побудування цілої, працездатної системи.

Ось спрощено сутність системного аналізу. Назвіть систему словом «ЩАСТЯ», спробуйте поміркувати, що в нього на вході, і що на виході, реалістично окресліть межі цієї системи «Щастя», розпишіть цілі всіх рівнів, і отримаєте ваш особистий життєвий план.

В бізнесі також все йде за таким самим методом, тільки замість слова «система» використовується слово «місія», а кількість щаблів цілей зазвичай не глибше стратегічного і тактичного.

Це може здаватись говорильнею, але це працює. Я в цьому неодноразово переконувався у своєму особистому і діловому житті. Завдяки такому планування мені відкрилося, як вибратись з пост-совєцьких злиднів, у котрі я поринув разом з усім моїм кланом, значною мірою завдяки відірваності від реальності старших членів нашого роду. Завдяки плануванню я вже багато чого створив в Україні для мого працедавця, міжнародної технічної корпорації. Більше десятка років тому я прийшов першим і єдиним працівником з відповідальністю за ринок-країну, де про компанію ніхто не чув, продукція котрої була найдорожча серед найближчих конкурентів і в рази дорожча за вітчизняну. Довелося займатися пошуком вірних слів, вони ж системи, вони ж місії, креслити дерева-плани і потім їх втілювати. І це працює. Так матеріалізується слово. І це просто найдивовижніше диво всіх найдивовижніших див, що СЛОВО може МАТЕРІАЛІЗУВАТИСЬ!

Після цих роздумів читачеві, котрий їх подолав і хоча б трішечки погодився, тепер стає очевидним, чому так важливо зберігати позитивний настрій і налаштування на успіх, а не на нещастя. Ви можете не окреслювати навмисно систему «ФІАСКО», але вона накреслиться сама собою і втілиться без вашої свідомої участі. І не сумнівайтеся. Це для системи «ЩАСТЯ» потрібні зусилля, а для системи «БІДА» - ні. Чи не це називається законом ентропії?

Ну а тепер згадайте мій вчорашній запис і дискусії під ним про пісні про Київ і можливі варіанти гімну столиці. Формулюючи гасла чи створюючи гімни завжди треба думати, які системи окреслює гасло чи гімн. Це перемога, чи це поразка? Це поступ, чи мрійлива ледачість? Це діяльність, чи тільки спостережливість? Отже,  «как ви яхту назовьотє так вона і попливьот» - цих словах капітана Врунгеля з культового мультфільму міститься квінтесенція методу системного аналізу. І не варто цю мудрість ігнорувати, приймаючи особисті чи суспільного значення рішення.


kerbasi: (Default)
Почув, що київська влада збирається ощасливити нас кодексом киянина, котрий між іншим міститиме і неформальний гімн Києва: пісню на вірші Дмитра Луценка "Києве мій". Ну що ж, пісня приємна, мелодійна, легко запам"ятовується, але... Але є в ній такий рядок:

"Дорогими для мене стали схили Дніпра"...
 
Поет, до речі народився у селі Березова Рудка на території сучасної Полтавської області.

Отож! Стали! Стали - означає, що колись не були. Отже, ця пісня приїжджого. В цьому нічого поганого, бо без підживлення свіжою кров"ю місто існувати не може, тільки є один нюанс: міська культура має бути достаньо потужною, щоб місто перетравлювало хвилі приїжджих, а не навпаки.

Ще одна знакова для Києва пісня на вірші Андрія Малишка "Знову цвітуть каштани" (Київський вальс), то, взагалі, найвищий прояв совєцького еросу: там і ночі солов"їні, і молодість мила, і сади, і хвиля дніпровська, і ти прийдеш сюди, і нам би ще зустрітися і т.д. Так і бачиш дівчину, що не встигла на останній автобус, і хлопця, що вже має прописку в гуртожитку (або навпаки). І ось вони йдуть нічним Києвом, дніпровськими берегами, і як наближаються до садів-кущів, то рученька вже сповзає на талію і нижче і т.д. Хай буде  гімном столиці?

Якщо пройтися по текстах інших пісень про Київ з сайту www.pisni.org.ua, то побачимо, що практично всі автори також не є киянами, крім двох, про котрих скромно не вказується місце народження, і кількох народних пісень або невідомого авторства. Абсолютна більшість, крім того, що приїжджі, є ще вихідцями з сел. Це має вплив на їхні вірші: в них дуже багато уваги приділяється природі, від квіточок, дерев до круч та хвиль. Саме місто проявляє себе тільки вогнями ліхтарів уночі.

http://www.pisni.org.ua/search.php?phrase=%CA%E8%BA%E2%E5+%EC%B3%E9&obj=s

Київ - не галявинка у лісі на березі річки Вонючки, а щось більш менш схоже на місто у Матвійчука. І він, здається, киянин.

Знов таки, нічого поганого у тому, що більшість киян старшого віку мають походження з села. Погано, що в Києві майже не чути урбаністичної культури. Сільська культура вона ж неоднозначна: якщо люблю кручі та схили, дерева та квіточки, то завтра повирубаю дерева, побудую хату, посаджу дерева, котрі потрібні мені, квіточки, і милуватимусь краєвидом, поки сусід не прийде поряд повирубати дерева, побудувати хату, посадити сад, город, квіточки... Підпорядкованості приїжджих селян та різних скоробагатьків міській культурі, можна досягти тільки, якщо місто має свою органічну, автентичну, міцну культуру. Отже, гімн Києва ще не написаний. Доведеться трохи почекати, поки дозріють і автори, і аудиторія.
kerbasi: (Default)

У моє давнє докиївське життя я приятелював з волонтером Корпусу Миру США. Він працював при одній чиновній конторі, яка мала займатися якимись програмами розвитку персоналу державних органів у напрямку розуміння ними реформ, демократії і т.д. Це була середина 90-х, тому така тематика була актуальною і популярною у різних привладних та навоклодонорських колах. Під донорами маються на увазі іноземні і міжнародні донорські організації.

Ось цей американець ніяк не міг збагнути, чому всі чиновники, яких він мав консультувати, регулярно їздять до Києва, і не поодинці, а цілим почтом.

«Що вони там роблять»? – питав він мене. А я відповідав:
«У Києві розташовані міністерства, різні інші центральні органи, ось туди й їздять з питаннями, звітами», - я намагався якось пояснити.
«А факсів, електронної пошти, телефону їм мало»? – не здавався американець.
«Ну в нас прийнято до керівництва особисто з’являтись», - проста і пряма логіка американця просто заганяла мене до тупіка.
«Ну ясно, це в них boondoggle», - підбив підсумки американець.

Так я дізнався про значення невідомого мені слова з бізнес-жаргону. Це слово означає непотрібну подію за кошт компанії, яка слугує або імітації діяльності або для розваги, але керівництву чи власникам впарюється, як нібито доцільна з ділової точки зору.

Те що з такими «бундогглами» наші чиновники жваво і хутко чимчикують до Києва, як колись до Москви, і є ознакою столичності міста Києва. У цьому сенсі Київ давно відбувся як столиця. Сучасному українському читачеві ця заява може здаватися банальністю на кшталт «вода – мокра», «залізо – тоне», але насправді за часів УРСР київському уряду було підпорядковано ледве 20 відсотків народного господарства республіки. Всі інфраструктурні, стратегічні та інші більш-менш важливі галузі підпорядковувалися Союзу, тобто Москві. В колі моїх батьків, що таке Київ, ніхто не знав. Москва – так. Ленінград – так. Горькій (тепер Нижній Новгород) – так. Київ? А, Київ, ну так, тур вихідного дня: Арсенал, Лавра, кондитерський магазин «Ласощі» на Богдана Хмельницького! І те, що чиновники почали їздити у «бундоггли», як назвав це явище американець, це було стратегічних зсувом у свідомості.

Тепер про ще одну тезу про Київ, чи став він чимось іншим, ніж просто обласний центр однієї з областей України. Я переїхав до Києва перед самим початком ери Омельченка. Київ дійсно тоді виглядав як такий собі великий обласний центр. І асфальт порепаний, і ліхтарі світять один на квартал, і люди неквапливі навіть за міркам обласного центру. Коли Омельченко передав владу Чернівецькому через 10 років, Київ вже ніхто не назвав би обласним центром. Змінилося все. Звісно, колишні неквапливі кияни втратили комфорт затишного життя у номінальній столиці, столиця реальна змусила «шевєліть помідорами», архітектурні надбання спірні, життєвий комфорт під знаком питання, але, в цілому, Київ таки дійсно виглядає як столиця.

Чи є Київ столицею у культурному плані? Чи продукує тренди, як колись Москва для колишньої імперії?  Тут можна сперечатись, де культурне життя більш насичене, звідки виходять митці. І тут пролунають такі назви, як Харків, Львів і навіть Донецьк, але без сумніву Київ є тим центром споживання культурного продукту, і центром маркетингу культурного продукту. Чи багато в нас митців, котрі з принципу ніколи не виступали чи не виставлялись у Києві? Якщо такі є, і куди вони пішли? Напевно до Москви чи до Варшави.

Київ – столиця. Наповнення і зовнішній вигляд не завжди радують, але треба враховувати реальність. В нашій країні всі процеси некеровані або дуже погано керовані. І процес перетворення Києва на столицю не виняток. Це все можна виправити у наступних генераціях. Може, не так просто виправити зовнішність, але наповнення – ну, вибачте, які ж ви письменники, митці, журналісти, гуманітарії – інтелектуали загалом, якщо ви не можете виправити наповнення і навіть не знаєте як?  Нумо ставати дієвими оптимістами, кияни!


 

August 2017

S M T W T F S
  12345
67 8 9 101112
13 14 1516171819
20212223242526
2728293031  

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 17 August 2017 03:30 pm
Powered by Dreamwidth Studios