kerbasi: (Default)
Читаю роман Леопольда Тирманда "Злий" (Leopold Tyrmand, Zły, 1955). Сюжет розгортається на тлі повоєнної Варшави. Одна зі сцен відбувається на варшавцій ковзанці під мелодії двох вальсів: "Ковзанярам" (Łyżwiarze) та "Троянди півдня" (Róże południa). Ці два вальси в своїх роздумах героїня твору називає гімнами ковзанки і навіть застережує, щоб на відбудованій по війні новій ковзанці не забули про платівки з цими мелодіями:

Od niepamiętnych lat te dwa walce stanowią o warszawskiej ślizgawce, są jej hymnem. Strzeżcie się nie mieć tych płyt na nowym lodowisku!..

Композитори в творі не називаються. Я ж у музиці обізнаний не дуже, тому залучив Інтернет, і ось що можна віднайти.

Вальс "Ковзанярам" написав французький композитор Еміль Вальдтейфель (Émile Waldteufel). Українська Вікіпедія про нього мовчить тому транслітерую за російською і назву вальсу даю так само з російської, тобто в давальному відмінку, бо підозрюю, що в українському музикознавстві традиція все ще ідентична російській.



Взагалі, прекрасно, що ми тепер маємо можливості читати не просто текст, а й відтворювати контекст завдяки інтернету. Я цим стараюся яйнайбільше користуватися, хоча це й уповільнює читання, а часом і притлумлює враження від нього. Часто трапляється, що я результати своїх контекстуально-гіпертекстуальних досліджень пам'ятаю ліпше за зміст кгиги, яка їх споводувала.


Шанoвні читaчі! Мої дописи можна коментувaти тiльки на платформі Dreamwidth. Автoматична трансляція моїx запиcів дo ЖЖ буде зупинена 30 червня. Переходьте нa "Дpім"! Наc вжe тaм багато!
З 13 червня, коли я анонсував перехід на "Мрію", кількіcть людей в мoєму "кoлі" (еквівaлент фpенд-стpічки) зpосла з 38 дo 118. А ще якіcь два міcяці тoму мoє кoло нaлічувало лeдве деcяток-півтoра щодeнників.
kerbasi: (Default)

Психогеографія – явище наразі не на слуху в Україні. Психогеографія це один з напрямків світової літератури, що зародився у британській та французькій літературі, і оформився приблизно у середині 20 століття, хоча його риси присутні  в творчості письменників попередніх епох. Чіткої дефініції психогеографії не існує. Психогеографічні твори зазвичай характеризуються тим, що місто (або рідше – будь-яке місце на земній кулі, ландшафт) слугують не просто тлом для подій, а мають містичну силу, часто не прописану до кінця у творі, існуючу тільки у почуттях та окремих ремарках героїв, але в будь-якому разі місто/місце не є простою декорацією на сцені. Вони, точніше їх неявних дух, genius loci, є начебто прихованим гіперпосиланням, якого насправді шукають герої, хоча при поверховому читанні вони начебто слідують сюжетному задуму. Образ цього духа проступає за абсолютно банальними повсякденними речами, здебільшого не у фешенебельних та туристичних, парадних місцях, а на задвірках, у нетрях, промзонах або у сумнівної репутації кав’ярнях, барах, у лабіринтах банальних шопінг-молів тощо. Пошуком цього духа або всотуванням його енергій займається персонаж під час зазвичай безцільних піших подорожей, дозвільних спостережень, інколи під впливом «речовин». Крім містики, психогеографія має соціальний вимір – життя нетрів в опозиції до життя-гламуру і розкоші – що приводить письменників до лівої (Франція) або ліво-ліберальної (Британія) позиції.

В Україні в чистому вигляді письменників, що опановують цей підхід, наразі немає, але деякі наближаються доволі близько. Звісно, окремі психогеографічні нотки бринять в письменників з західної України, де урбанізація відбувалася поступовим процесом, а не ґвалтовними змінами, тому мала шанс утворитися та закріпитися урбаністична культура. Я не претендую на глибоке знання української сучасної літератури, як доволі безсистемний, вибірковий читач, я натрапляв на твори з елементами психогіографії Любка Дереша (практично в усіх його творах)  і Володимира Єшкілева («Пафос»). Зі сходу – Сергій Жадан («Депеш Мод» і «Ворошиловград»). Втім, зовсім інша спрямованість творів цих авторів притлумлює психогеографічність, робіть її чинником другорядним. Але є одна письменниця, яка найбільш наблизилася до психогегорафії у своїх творах. Ця письменниця – киянка Євгенія Кононенко.

Серед того, що я читав, найбільш психогеографічні два твори: «Альбіна» (КК, січень-лютий 2012) та «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (Кальварія, 2001). Якщо підходити до цих творів суто з позицій моїх персональних літературних уподобань, то вони не мусили б викликати моїх позитивних відгуків. «Зрада» написана, як детектив, детектив, як на мій смак, не дуже сильний, з доволі штучним, недостатньо динамічним сюжетом, схематичними героями. Те ж саме можна сказати й про «Альбіну»: драматизм начебто є, але місцями при цьому хочеться жувати попкорн. Але обидва твори я прочитав на одному диханні. У чому ж секрет?

А секрет власне у рисах психогеографії у цих творах. При чому власне психогеографія в них є головним, а сюжет, розгортання дії, герої – це просто носії для значно більш глибоких «месіджів», ніж моралізаторство та філософування «за жизнь» у детективній історії, породжена типовим совітським вимушеним обставинами мезальянсом  у форматі творча, витончена жінка і чоловік, який кидає наукові перспективи, йде у пролетарі, щоб прогодувати родину («Зрада» або історія дивного роману двох зрілих людей на тлі їхніх спогадів про вбоге життя у  шкільні роки, що прийшлися на пізній СРСР.  Ці «месіджи» не може проголошувати один герой, бо інакше вийде твір-монолог одного персонажа. «Месіджи» передають різні герої і звідси їхня деяка штучність.  

В чистому вигляді не всі названі вище риси психогеографічних творів присутні у Євгенії Кононенко, але з її творів видно, що вона знає, що таке genius loci, навіть якщо не описує це явище таким словосполученням. Вона знає, де він живе, де його спостерігати, і що він робить. Вона знає, що Київ це далеко не тільки Лавра, Липки, Майдан. Справжній genius loci Київа дає про себе знати у зниклих нетрях Подолу і Лук’янівки. Він у знесених одно-двоповерхових будинках, де вмільці проводили каналізацію своїми руками, і єдине місце, де можна було змонтувати унітаз було кухнею. Там життя проходило у пустопорожніх плітках, безцільних чварах, але серед цієї сірості і банальності знаходилися такі, кому були дані здібності бачити крізь сірість і банальність.

Євгенія Кононенко не висвітлює класову боротьбу, її герої навіть навпаки –  обуржуазилися, вирвалися з задвірок і тепер ведуть бесіди у ресторанах та барах, їздять на машинах, але у тій же «Зраді»  молода дівчина , донька одного з головних героїв, регулярно протягом дії роману проголошує феміністські тези, Поділ vs Печерськ (маму погубив не Поділ, а Печерськ – каже один з персонажів) – от вам і ліво-ліберальний гуманізм у пом’якшеній формі.

Євгенія Кононенко знає, що змістом міста є не тільки ландшафт і будівлі. Змістом міста є люди. І як у випадку ландшафту і будівель, люди також не гламурні, не парадні, не зразкові. Західноукраїнським письменникам не слід пояснювати, що кавярні та кнайпи з їхніми специфічними для кожної фрікуватима та напівбожевільними відвідувачами є своєрідними акупунктур ними точками організму Міста, які сигналізують про його, організму, стан. Але для літератури на схід від Збручу, здається, акцент на цих, в очах інтелігентної публіки, сумнівних, брудних місцях та постатях, яких слід уникати, є поки що не типови явищем:

"Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше - поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевільна бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.Мабуть, ніхто й не шукав його убивць".

Карлика Колю застав навіть я, коли у середині 90-х їздив до Києва у відрядження. Гаючи час до потяги, після багатогодинних прогулянок вулицями міста (я не міг себе змусити залізти до транспорту, київські вулиці підживлювали стопи, які просто вимагали  йти пішки), я випивав пляшку якогось дивного гібридного лімонадно-фантового напою (тоді таких було чимало!), а поряд терпляче очікував на порожню пляшку той карлик. Як же добре, що він тепер живе у літературі!

А ще у зраді є такий вірш:

Зрадливе місто, знане не з фасаду,

В тобі такі провалля небуття!

Не розібрати, де любов, де зрада,

Де світлий гріх, де чорне каяття…

А це вже чиста містика міста, потуга genius loci!

В «Альбіні» також стіни, просякнуті містичної енергії, приміщення з привидами, яких ніхто не бачив, і навіть серйозно не вірить у них, але одразу ж асоціює з тими будинками, щойно їх згадає. Є там і  дивні передбачення майбутньої долі, банальність, безглуздя життя, вбивство, любов. А головне – там є місто, район Лук’янівка. Читаючи твір, я відчуваю нібито я також там жив. І не тільки тому, що у Миколаєві моя бабуся з батьківської лінії мешкала у подібному «житломасиві». В мій перший приїзд до Києва по справах мої стопи привели мене саме на Лук’янівку, практично на місце дії цього  твору. Ми з авторкою резонуємо з genius loci, тому я й прочитую її твори на одному диханні попри позірну невідповідність їх моїм літературним смакам та уподобанням.

Євгенія Кононенко могла б стати першим українським письменником-психогеографом, якби не розливала свої «месіджі» по не зовсім призначених для них формах. Вона напевно могла б писати насичену, напружену інтелектуальну прозу, філософський fiction: комбінацію соціальної публіцистики, літературної критики ( у формі інтертексту, цитат та алюзій), філософії та художнього твору, яким здебільшого є твори сучасної психогеографії. Хто б це читав? Ну, я точно! Впевнений, що нас таких багато. І Києву та киянам, як і всім містам та їхнім жителям України це дуже-дуже потрібно.

PS: занотую на пам'ять: я вперше вжив слово "психогеографія" у полемічній дискусії 30 жовтня 2011 року. На той час пошуковики українською мовою на запит за цим терміном знаходили тільки два-три сайти фірм ландшафтного дизайну. Сьогодні - не шукав. Цікаво, хто з професійних літературознавців і коли впровадить цей концепт в україньке літературне поле.

UPD: як же я міг забути про Олеся Ульяненка! Він же оспівав моє рідне місто, "де дівчата вагітніють від вітру" у "Там, де Південь". Місто там калічить персонажів не менш ніж обкурена босота та наркобарони. Скоріш навіть ця босота і наркоборони - військо злого Міста.

kerbasi: (Default)

МШФ ([livejournal.com profile] strongowski) навів на  відкриту полеміку між  Юрієм Винничуком та Діаною Клочко про переклад книги письменника Ігоря Померанцева "Винарні", зроблений другою і розкритикований першим.

У 80-ті на Бі-Бі-Сі, у 90-ті та й дотепер на "Свободі" Померанцев завжди підкреслював, що його найбільш цікавить звучання. Його передачі завжди мають озвучення. Його тексти завжди сильніші на слух, ніж прочитані. Вінграється тим, як бринить слово, як воно резонує зі звуковим супроводом (а це не тільки музика: це може бути що завгодно від дзвону бань до виробничого шуму). Я коли його читаю, завжди чую його голос, а часто згадую й звуковий супровід відповідної передачі. Якщо Померанцев вичитував переклад разом з перекладачкою, особливо, поетичний переклад, то напевно його бентежила не граматична та синтаксична, семантична гармонія перекладу, а відповідність звуку. Не дивно, що підібрані слова могли в результаті виявитися неоковирними з суто лінгвістичної точки зору.

Взагалі, такого "мультимодального" автора, як Померанцев, перекладати можна тільки, якщо прийняти його естетику звуку, прослухати пару сотень його передач, і, можливо... не давати йому переклад на вичитку. :-)

Померанцев - один з останніх могікан радіофонії, боюся, що для людей епохи пост-радіо, значна частина його творчості герметична. Нікого не хочу образити, але якщо ваш досвід з радіо не сягає далі прослуховування дротового "брехунця" та сучасних українських ефемів по прогноз погоди чи сигнали точного часу, то зайвий раз подумайте перед тим, як братися за переклад, літредагування, критику творів Ігора Померанцева (мабуть, і критику перекладів також).

Взагалі, Померанцев - автор концептуальний. А як любить повторювати Лембіт Короєдов (у моєму вільному переказі/перекладі), концептуальність це нове поняття для українського споживача культур-продукту. Тому при ознайомленні українських читачів з творчостю Померанцева слід не лінуватися додати до видання літературознавчий коментар та багато-багато коментарів по ходу тексту, навіть якщо ці коментарі затягнуть на половину книжки.

kerbasi: (Default)
Дурне питання: ви володієте російською мовою? Я - володію. Навіть дуже добре володію - native speaker. І непересічний нейтів спікер, а дуже-дуже освічений, російськомовно освічений і у культурі мовлення вихований мовними пуристами. Але виявилося, що одного російського слова я не знаю: изложница. Ні, не "наложница". Наложніца це ж приспанка українською, так?  -  Из-лож-ни-ца.

З першого погляду я впізнаю, що це старослов'янізм: префікс "из-", якому є сучасна російська паралель: префікс "вы-", та й суфікс -ник-/-ниц-. Отже, "изложница" це щось таке, що або з чого щось викладають. Мабуть, сучасна російськомовна дитина, з незасміченою освітою свідомістю, сказала би "выложувалка". Українська, мабуть, сказала би - "викладалка" або "висипалка" (від "насипати" у розмовному значенні, "насипати борщ"). 

Не маю під рукою словника, а стародавній словник 1928 року, що є в інтернеті, перекладає українською, як "виливниця". Зрозуміліше стало? 

Тільки не кажіть, що ви одразу так всі й знали, що таке "изложница" і без словника або етимологічного аналізу з екскурсом у старослов'янську. Я - технар, і я маю стосунок до металургів вже років більше десяти, і, як виявилося, знав це слово тільки англійською - feeder. Щоправда, я торкаюся металургійних процесів десь до "ізложниці", тому ніколи навіть не цікавився, як вона буде російською або українською. Мені і без виливниці завжди робоче життя більше, ніж достатньо, лінгвістичних ребусів підкидало. Допомогла мені "Вікіпедія", див. изложница 

Завдяки Вікі я тепер знаю, як виливниця  буде казахською: сауытқорам. Бо у казахів є великий арселор-мітталстілівський металургійний комбінат. Тому і у Вікіпедії знають,як казахською виливниця. А в Україні металургія, хоча і є, в тому числі і арселор-мітталстілівстка, до того ж у місті, де видається єдиний в Україні регулярний і солідний україномовний товастий літературний журнал, але металургія українцям, здається, не цікава.  Див. корекцію нижче, хоча вона не дуже й щось міняє.

А тепер власне до суті справи.

Колись [livejournal.com profile] lembitkoroedov  Лембіт Короєдов піймав братів Вайнерів на побутовій недостовірності, яку, до речі, виправили у фільмі.

Дійсно, який міг бути в двох оперів того часу, що знали тільки побут голодних та воєнних років, мрії про "рассольник с гусиними потрошками"?  Супчик куриний с потрошками - це може бути, це максимум позахмарності. Про гусячий потрух - це з побуту московських єврейських інтелігентів, предків братів Вайнерів.

Я знайшов інший приклад. У відомій сцені, де Шарапов і Жеглов сваряться через те, що Жеглов підкинув гаманець до кишені Кирпичу, внутрішній голос Шарапова промовляє:
..."в один миг горло Жегтова превратилось в изложницу, изливающую не слова,  а  искрящуюся от накала сталь".
Це з книги, не з фільму. У фільмі, звісно, думки не озвучуються.

От яка, до біса, могла бути виливниця в уяві фактично юнака, який після школи бачив тільки офіцерські курси, фронт, шпиталь та два тижні служить у карному розшуку? Це тільки єврейським інтелігентам Вайнерам виливниці можуть бути знайомі. Не з металургії. З ювелірної справи! 

Ось так через мовні дрібнички розсипається правдивість твору. І тепер ясно, чому українська література, якщо не про село, тоді про "постмодерн". Про що можуть правдиво писати, про те й пишуть.Ну як панночка з могиляночки або юнак з порядної львівської родини може написати про українця, що працює не в офісі, а у цехах? У крана ж підйом стріли, а не ерекція, а  термопластавтомат, хоча й німецькою  Spritzgießmaschine, а англійською plastic injection moulding machine, що каґбє натякає на шприц та ін'єкцію, але ж штрикалкою не назвеш, а інших слів і немає у головах...

/даний пост не містить антисемітизму, антигалицийства, антимогилянства, сексизму, антипостмодернізму, обскурантизму та українофобії/ 
Корекція:
Таки є "виливниця" (металургійна) у Вікіпедії. Тільки посиланнями пов'язано некоректно з англомовною статею, і пропустили російську. Вибачаюся, в нас таки є металургія.



kerbasi: (Default)
Черговий диспут з Лембітом Короєдовим  [info]lembitkoroedov, з його тезою про книжку – продукт, який є сукупністю тексту, графіки, палітурної справи та решти, що там ще є, я не поліграфіст – всього не знаю, плюс також екстра-книжкові речі, які йдуть від соціуму: якщо читається у підпіллі, якщо чудна людина «наспівала» тощо. На цей раз його опонентом є Мапумба[info]mapumba.
Посилання на репліку Лембіта ось:

http://lembitkoroedov.livejournal.com/1436278.html

На Мапумбу звідти є посилання.

При тому, що я схильний погодитися з Лембітом, бо сам вихований у дуже бібліоцентричному дусі, все ж таки я не можу ігнорувати простий життєвий досвід.

У часи мого дитинства школярі збирали макулатуру. Її висипали в одному з приміщень у школі, сортували і вивозили. Я у тому приміщенні витягував книжки. Вони часто були без обкладинок, без перших і останніх сторінок, часто не можливо було встановити, хто автор і що за твір. Але так я ознайомився з численними творами, з тим же Джеком Лондоном, які інакше до мене не потрапили б, бо купити їх або взяти у бібліотеці без стояння місяцями у черзі без блату не було шансів, а для моєї родини це означало, що шансів просто не було, бо вони були на рідкість нездатні ні до чого, що не було прямолінійним.

У той самий час у мене був друг, в якого дома були всі томи «Всєміркі». Там перший том містив переклади древностей, якими я цікавився. Одного разу я попросив дати мені подивитися. Я не був наївним і не просив дати мені додому – тільки у них, за столом, в їхніх руках буквально. Родинна Рада їхньої родини засідала кілька тижнів. Вони, мабуть, пітніли, як суддя Кірєєв. З тих аргументів, що Родинна Рада ретельно розглядала найвагомішим був, що книжка у суперобкладинці, вона напевно помнеться, тому її слід зняти, але якщо її зняти, то вона також напевно помнеться, бо сліпа бабуся на неї чайника поставить. До того ж, суперобкладинка захищає обкладинку… Ви зрозуміли. Отже, книга-продукт перемогла книгу-текст. Естетика книжкової полиці перемогла зміст. Якби мені пощастило, і їх би залили сусіди, тоді я потрібну в мені книгу мав би шанс витягти з купи макулатури з плямами і розводами, без обкладинки і без сторінок, якими бабуся встигла протерти насухо шибки.

Шановний Лембіт Короєдов не враховує факт, що hombre-masa (*) вже давно перетворили книгу на предмет оздоблення інтер’єру. Весь ринок естетики належить їм, бо вони перемогли на двох стратегічних напрямках:

1. Як сукупна масова платоспроможність, вони перевищують будь-яку, навіть вище середньої платоспроможність minoría selecta (**). Наскільки б не були платоспроможними minoría selecta, hombres-masa суто кількісно їх відтиснять від прилавку книгарні і встигнуть вимісти все ще до того, як minoría selecta протре окуляри.

2. Через недодемократичні недоінституції недограмадянського недосуспільства вони вже давно при владі у державі, бізнесі, культурі, науці, тобто їхні, навіть гірші, ніж усереднений загал (бо інакше не були б любимими масами) представники фактично складають реальну платоспроможну еліту, яка й «замовляє музику».

Через це, коли ви виробляєте естетичний книга-продукт, ви виробляєте його для платоспроможної еліти, яка їм оздоблюватиме інтер’єри спалень, туалетів, ресторанів, пабів. Я вже в якомусь ресторані власне у сортирі бачив полицю з книжками, а ще десь бачив полицю, але коли я, як педант і буквоїд, витяг звідти книжку, то виявилося, що то не книжка, а естетична обкладинка.

(*) людина-маса, масова людина, людина маси – поняття з філософії Ортега-і-Гассета.

(**) добірні меншини, звідти ж.

PS: І про саміздат на чорно-сірих розмитих світлинах Мапумба вірно пише.
Рукописи не горять! Ру-ко-пи-си! А не палітурки.

kerbasi: (Default)

На цьому вже точно закінчу польську тему, бо, мабуть, набрид вже…

Оскільки польську я вивчав у підлітковому віці (14), непоганим чтивом для початку слугувала серія книжок Альфреда Шклярського про юнака Томека Вільмовського, який з іншими польськими емігрантами, що втекли з Російської імперії, подорожує екзотичними місцями світу.  В мене були чотири книжки:

Tomek na tropach Yeti, 1961

Tajemnicza wyprawa Tomka, 1963

Тomek wśród łowców głów, 1965

Tomek u źródeł Amazonki, 1967

Одна з них на малюнку: Томек серед мисливців за головами, рік видання 1981 (аж 6 видання з 1965-го), 60 злотих ПНР, 1 рубль 35 копійок СРСР. 

Щось з серії видавали російською, бо, я пам’ятаю, мої однокласники читали. Хоча ця за жанром пригодницька проза у дусі романтизму 19-го сторіччя більше відповідала смакам наших батьків, на моє покоління ще вплив мала: прочитати, не відриваючись, періодично тамуючи подих – і забути через кілька днів. Тепер ця література, взагалі, не має шансів, бо про тубільців та, взагалі, про все, що існує у Всесвіті, можна детально прочитати у Вікіпедії або нагуглити деінде. Тепер, щоб утримувати увагу читача, потрібна химерна екзотика фентезійних жанрів.

Є й ще одна причина, чому така література не має перспективи: вона має дуже міцний присмак колоніалізму. Головні герої – люди шляхетні, цивілізовані, вони не збираються тубільців експлуатувати, не називають недолюдами, але все одно тубільці для них не більше, ніж частина дикої природи, на тлі якої має розкритися характер героя. Тубільці – як діти, які чогось не розуміють: колись подорослішають, тоді зрозуміють, а поки не зрозуміли – то й можна до них силу прикласти в окремих випадках.

Всі польські матеріали про Шклярського, що я знаходив в інтернеті, підкреслюють гуманізм Шклярського (він особисто засуджував колоніалізм та імперіалізм, порівнював боротьбу тубільців, особливо корінних народів Америки з боротьбою Армії Крайової – боротьбою за гідність, але без шансу на перемогу), а також насиченість його книг знаннями з етнографії, біології, ботаніки, географії. Але слід було б і закінчити характеристику: саме достовірність в деталях, легкість дитячого жанру сприяють вкоріненню сталих стереотипів про вічно недорозвинених дикунів неєвропейського світу.

Через такі стереотипи навіть доволі просунуті особистості, інколи з філософською освітою та правозахисним пафосом, дозволяють собі негативні порівняння України з «гондурасами», «угандами», «нігеріями», «папуасами», при чому навіть не помічаючи дисонансу.  

До речі, не буду вдаватися в академічні доводи проти застосування понять колоніалізм та пост колоніалізм до України (як власне і до Польщі), зауважу, що недоречність цих термінів добре ілюструється тим, як легко українці (і поляки) долучаються до колоніального дискурсу, доказом чого і є популярність свого часу колоніальної прози та названі вище негативні порівняння з дикунами-тубільцями.

kerbasi: (Default)
Власне чого я зненацька тут цілий тиждень на полоністичні теми пишу? Деякі речі мають властивості дивовижним способом зберігатися попри всі чистки, до яких примушує мобільне життя. Нещодавно раптово сплила книга. Я навіть не з першої спроби згадав, звідки вона в мене. На картинці можете подивитися обкладинку. Отже, Роман Яворовський «Остання слідча версія». Видано у 1983 році видавництвом міністерства оборони соціалістичної Польщі.



Про автора в інтернеті нічого знайти не вдалося. На польських інтернетних барахолках цю книжку можна купити за 2-3 злотих, тобто на сьогодні 4,70 – 7,05 грн. У соціалістичній Польщі вона коштувала 35 тодішніх злотих. А у миколаївській книгарні я її купив за 79 копійок, про що свідчить штампик на останній сторінці.

Придбав я цю книгу влітку 1988-го. Я тоді щойно повернувся з війська, і збирався відпочити на морі. Думав, що там на пляжі читатиму серед панночок, які за тодішньою модою також «а я вся такая необичная чітаю на інастраннам їзикє, нє то що ви тут все жлоби і пролетарії». Ну й, звісно, можна й до літературознавчих дискусій перейти… Однак, не склалося. На передодні від’їзду розхворівся я на катаральну ангіну з високою температурою, набряклим горлом – жах! І хтоб міг подумати, що А після служби за Полярним колом, двох зим з лютими морозами і ледве тепленьким літом, я в себе на батьківщині у розпалі пекучого літа можу підхопити дитячу застуду! Поїхав хтось з моїх родичів. А книжка загубилася серед інших аж до минулого вікенду.

Ну, що казати? Два трупи, один, випадковий - важко поранений. Кілька арештованих за економічний злочин: махінації з ріпаком, через які розкрадали державні кошти, виділені на закупівлю фіктивних обсягів. Слід іноземної розвідки! Вбивця і ворожий агент – пенсіонерка, що приховувала своє німецьке походження і гестапівське минуле. Ця бабця, попри 60-річний вік, лазить через вікна ресторанного туалету, стріляє з пістолета, підкидає гільзу у чуже авто… Круто! Оце так тренували у ГЕСТАПО! Хотів би я таким зберегтися…Питається, на кой іноземній розвідці оборудки навколо ріпака? А для того, щоб дестабілізувати споживчий ринок, спровокувати голодні бунти населення проти «народної» влади.

За совітів я чимало подібної літератури перечитав, від обов’язкової для позакласного читання у школі до якихось літературних додатків до армійської преси, коли треба було чимсь себе зайняти в армійські будні. Цікаво, що при маразматичних сюжетах, часто написані такі твори були непогано. Вже потім я дізнавався, що часто письменники-дисиденти або просто письменники, якими була чомусь незадоволена влада, не мали можливості ніде працевлаштуватися, і як за щастя вважали, якщо перепаде хоч якийсь заробіток за написання замовного пропагандистського худліту. А талант, як відомо, не приховаєш…

От і цей польській опус написаний, хоч і по-ремісницьки, але непогано. Що кидається одразу в очі, так то слідування соцреалістичній настанові показати провідну роль колективу, у даному випадку – слідчої групи. Автору це вдалося на відміну від більшості його колег з СРСР. Хоча він і додав кожному персонажу по якійсь відмінній рисочці, але вони відчуваються вторинними відносно до групи. Совітські автори знаходилися під впливом романтичної традиції, тому в них головний герой завжди виходив головним і героєм, а колектив – це так, тло. Навіть якщо вони виписували кілька головних героїв – все одно виходили більш-менш окремі персонали, а не маса. Поляку вдалося, хоч і не бездоганно: начальника та одного зі слідчих я все ж таки запам’ятав, хоча не можу на певно відрізнити, хто робив що. Варшава виписана окремими реченнями-мазками, але нічого так – психогеографічненько. Варшавянам, мабуть, взагалі кайф таке читати і згадувати минуле або реставрувати для себе минуле свого міста.

Отже, хоч це й пропаганда, до того ж стара – прочитав на одному подиху. Роман Яворовський писав не гірше (а то й краще) за Марека Краєвського, чиї Еринії я таки подолав. Мабуть, зберу до купи враження та поділюся тут.

kerbasi: (Default)
Нещодавно у своєму ЖЖ МШФ Ferike запитала читачів про захоплення, які можуть змусити людину легко читати грубезний фоліант. Між нами відбувся такий діалог:
 
Kerbasi: Теоретичні граматики будь-якої мови.
Історичні граматики будь-якої мови...
Ferike: Отак береш підручник із граматики й читаєш? Не нудно?..
Kerbasi: Не нудно. Беру з собою на відпочинок, у дорогу. Точніше донедавна брав. Тепер в мене поступово зацівлення змінюються. Ще не ясно, які сформуються...

 
Згодом натрапив у Вікіпедії на таку істину:

«Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії».
 
Отже, не нудьгуйте, вбиваючи собі у голови граматичні правила. Переконуйте себе, що це романтично.
 
Я, звісно, розумію, що не від гарного життя українські гуманітарії ладні зарахувати будь-що українського походження до загальносвітових культурних трендів. От до романтизму випало зарахувати граматику. Там далі у вікіпедійній статті ще написано таке:
 
 «Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій».
 
Отже, хто проти чого романтизмом протестує: європеєць – проти застиглості та серйозності класицизму, проти раціоналізму Просвітництва, а українці все реготали та стібалися, а потім - гоп! - і раптом аж у граматику занурилися. Romantique!  

kerbasi: (Default)
Я отримав справжню насолоду від дискусії між МШФ Короєдовим і Трілліпутом, чи є генії в українській літературі. І від коментарів також. З цих посилань можна вийти і на всі відгалуження:
http://lembitkoroedov.livejournal.com/1362022.html
http://trill-i-poot.livejournal.com/284419.html

Я людина вже зрілого віку, тому якщо якісь з моїх думок або вібір читання викликають у вас когнітивний дисонанс, прошу звернути увагу на рік і згадати, де і ким ви були у той час, і яку літературу читали саме тоді. Витвори мистецтва, зокрема літератури, дійсно вічні, але випромінюють не одне й теж у різні епохи.

Йшов 1982-й рік. Мені 14 років. Ще не помер Л.І. Брежнєв, але вже його ще живе тіло не виносили на публіку. Невдовзі винесуть мертве. У мою голову втрамбовували піонерську пропаганду. Але на мої вуха вже були натягнуті навушники з закордонними радіостанціями. І тут мене находить Ремарк з книгою «Три товариші». Я дізнаюся, що німці також люди. Та й тема дружби та любові торкнула… Про Ремарка ще буде далі.

1984 рік. Мені 16 років. Я відчуваю тиск нездорового міста з усіма його наркоманами, підворіттями, клоаками, міськими божевільними, вуличними злочинцями. І тут до мене приходить Достоєвський з образом Санкт-Петербурга у «Злочині і карі». І я зрештою розбираюся зі своїми страхами. Це, до речі, єдиний у моєму житті випадок, коли мені щось знадобилося з хваленої «російської класики». І це ніяк не міняє мого ставлення до цього явища, як до літератури нероб для нероб, комплекс антів для комплекс антів та до, в цілому, антикультурного явища, з якого зрештою виросли такі потвори,  як російський комунізм та сучасна совкова «імперастія».

1985-1986 рр. Мені 17-18 років. На мене насувається армія, і розривається перше кохання. Як же вчасно я знайомлюся з Норманом Мейлером та його «Оголені та мертві» і з Гайто Газдановим з його «Вечір у Клер»! Це те, що потрібно без п’яти хвилин солдату! А зоборонений Анатолій Кузнєцов з його «Бабиним яром», що  випадково зберігся у запиленій підшивці часопису «Юність» став чудовим щепленням від першої ювілейної пропагандистської істерії стосовно 60-річчя «вєлікай пабєди» і від антисемітизму водночас.  Також мене там вразив образ спаленого села, через котре проходить юний головний герой, скрізь ржавіють рештки знищеної бойової техніки з обох сторін. «Ясно, тут був бій між одними борцями за щастя людства та іншими», - ці думки, вкладені Кузнєцовим у голову персонажа просто перевернули мій світогляд.

1988 – 1992. Мені 20-24 роки. Не зупинятимуся на цьому періоді. То була «гласність» з їх цунамі публікацій раніше забороненого. Я ковтав тоді багато чого.

1993. Мені 25. Гіперінфляція. Економічна катастрофа моєї родини. Я разом з усім поколінням провалююся у безодню геополітичного краху. І тут знов Ремарк з його героями, що живуть під час гіперінфляції у Веймарській Німеччині.  Я відчуваю, що я не один, і не перший. Таке вже люди переживали і долали.

Я міг би і більше назвати з книг, що на мене вплинули, але це вже буде занадто відверто, як для мого характеру.  Обмежимося віковим періодом 14-25 років.

Геніальність авторів – окреме питання. До того ж, геніальність це більше проблема філософська, а не літературна чи смакова. Більшість з перелічених просто талановиті автори. Зрештою, для мого життя не так вже й важливо генії, чи ні. Головне – впливали та вплинули. І ось, що показово – жодного українського автора! Хоча українською мовою та літературою я не нехтував.
Чому ж мене не знаходили книжки українських авторів? 

Одне пояснення - в українській літературі немає потрібних мені тем. Втім, літературознавці або обізнані аматори, я впевнений, що  назвуть авторів та твори, що «закривають» названі вище теми по моїх періодах життя. Але де ж ці твори були у той час, у тому місці?

Можна стандартно пояснити тим, що за совітів українська література зазнала репресій; та, що залишилася, - страждала від пресу цензури; та, що увійшла до шкільної програми – була спотворена пропагандистськими інтерпретаціями та штучно вигаданим контекстом. Але…

Достоєвського чомусь допустили у шкільну програму, пізно, у 70-ті роки, але допустили. Переклад Мейлера добряче порізала совітська цензура, але їхня увага зосередилася на «натуралістичних сценах», головне перекладачам вдалося зберегти. Газданов та Кузнєцов прийшли до мене через короткі хвилі крізь виття глушилок та електромагнітні завади. (У той самий час  українська редакція Радіо Свобода та Голосу Америки на відміну від їхніх російськомовних колег передавали в ефір якусь хрінотінь, яку й глушити було не варто).  

Газданова в СРСР ніколи не видавали, Кузнєцова вилучили з усіх бібліотек. Ремарка перекладали мало та видавали рідко.  Але всі вони пробилися до мене.

Скоріш за все, пояснення все ж таки у справедливості булгаковського афоризму про рукописи, що не горять. Українські рукописи, на жаль, горять. Якщо негорючість рукопису вважати ознакою геніальності, тоді Короєдов має підстави стверджувати, що кількість геніальних творів в українській літературі дорівнює нулю. Достоєвський знайшов прихильників, здатних цензуру посунути. Мейлер, Ремарк знайшли перекладачів, здатних крізь цензуру прослизнути з мінімальними втратами тексту. Газданов, Кузнєцов знайшли тих, хто передавав їх короткими хвилями крізь залізну завісу та зберігав заборонені примірники журналів. Українська література не настільки запалює серця своїх прихильників, щоб вони витягували з вогню рукописи.

PS: от я власне тому й поважаю нелюбимий більшістю жежистів сучукрліт, що він провокує на перформанс з сексом біля ВР з відсидкою у СІЗО та на "хімії", на битву патриотів галицького села з поетами-гомосексуалами. Отже, тут вже з'являється емоція, а не кволий диспут між університетським кафедральним шароварником та "літературознавцем у цивільному".  Вже навіть деякі з "совістей нації" роблять спроби навколо себе срач-перформанс влаштувати. Тому не виключаю, що у сучукрліті генії з'явиться та розкриється. Зараз тільки не зовсім ясно, хто прийде на зміну "двотисячникам". Якщо за цією хвилею все ж таки здійметься наступна, то геніїв, ймовірно, вона до наших берегів винесе. 
kerbasi: ('atz'ihb)

«Самашедшего» Ліни Костенко я не читав і на разі не планую. Втім, цей твір зазнає такої критики, що хочеться щось сказати на його захист, навіть не читаючи. Це така позиція як «не читав, але засуджую», тільки навпаки.

Але на початку, трохи розповім про себе. У 2000-му році мені було 30 років. Відповідно у  2004-му мені було 34 роки. Моя перша технічна освіта вміщувала також кілька курсів, що дозволяли працювати тим, кого тепер називають «програміст» або «айтішнік». Я цей шлях не обрав, втім, міг би обрати, як це зробили чимало моїх однокурсників. Нарешті, я маю схильність до осмислення подій і явищ і навіть до запису своїх думок, хай і не у форматі щоденнику і, взагалі, нечитабельним для сторонніх способом, але ж записую.

Ну що, подібно до головного героя Л.К.? Якщо подібно, то чому критики пишуть, що такого героя бути не може. Я - є. Значить і він – може бути.

Одному критику не сподобалося, що він десь там пише, що чоловіки у сучасності перевелися, мовляв, так 30-річний чоловік ніколи не скаже. Знов таки, коли мені було 30, я мав такі спостереження, що в Україні, принаймні, у сферах, до котрих я мав стосунок, було на той час значно більше активних і цікавих жінок, ніж чоловіків. Ми тоді навіть у нашому колі жартували, що вважали, що українці – козаки, а вони - «чмошники», що не до війська не призвати, ні праці належної не добитися та й жінки від них тікають, хоч би до гарему якогось Махмуда, аби тільки подалі від свого Василя. Тепер, десь з початку 2000-х трохи ситуація стала виправлятися на користь чоловіків, тепер вже жінки так наочно не домінують. Отже, якщо я мав такі спостереження, хай і статистично некоректні, чому інший мій майже одноліток і майже співтовариш по соціальному стану, не міг мати таких спостережень?

Ще авторці закидають, що її герой пише з шестидесятницьким пафосом. Так от, шановні, саме наше з цим героєм покоління культурно формувалося під впливом і пресингом саме шестидесятників. Шестидесятники були нашими батьками, нашими вчителями, авторами пропагандистських аркушиків і творів вільної «перестроєчної» прози. Від них багато хто з нас навчився й усному та письмовому стилю з усім його пафосом. Я коли редагую свої написані тексти, то частіше всього видаляю з них пафос.

Взагалі, критики, ви з якої планети прилетіли? Щось мені здається, що більшість з вас виросли на колінах у сільської бабусі на всьому готовенькому на гроші батьків, що працювали не розгинаючи спини  десь у далекому закордоні  або стояли до сонячного удару на блошиних ринках, щоб ви виросли, отримали вашу порожню освіту в області пустої балаканини та почали міркувати з вишини свого життєвого «досвіду» про те, хто в Україні типовий, а хто не типовий.  

І хто, взагалі, казав, що головний герой твору, оповідач, має бути типовим. Задача головного героя стати електродом, від котрого почнуться у середовищі процеси, почнеться рух аніонів-катіонів, і це все читачеві буде цікаво читати.

Авторка образилася на критиків, що по-людськи зрозуміло. Втім, варто письменникам бути більш агресивними. Ось узяв би хтось та промовив на зустрічі з читачами: «У моєму романі є персонажі абсолютно типові, сірі-сірі до нудоти, ну точно, як зі статистичного звіту зійшли, ті, що мають 1,2 телевізора та 0,9 пральної машини на родину. Ну точно як ті літературні критики Х і Y. І краще не народжуйте дітей, бо їх у вас у середньому може бути тільки 0,95. Ви вже у частково інтелектуалів виросли, отже, краще не розмножуйтеся».

PS: Чому я не планую читати книжку Л.К.?
1. В мене дуже гостра фактологична пам"ять. Я добре пам"ятаю події та їхній контекст десь року з 1978-го, тобто з 10-річного віку. Вплетіння подій у персональний контекст це стиль мого мислення, читати таке ж саме мені буде нудно.
2.  Мені не цікава полеміка між "совістями нації" на сторінках худоджніх творів.
3. Я не люблю творчість шестидесятників, вона мене дратує через те, що покоління шестидесятників є поколінням моїх вихователів, а мої перемоги досягалися через заперечення їхніх настанов, а не завдяки ним.
4. Мені просто на даному етапі життя майже не цікава художня література, якщо в неї нема чогось, що торкає глибини мого Его.


kerbasi: ('atz'ihb)

Я цього року не дуже багато читав. Крім надрукованого у «Кур’єрі  Кривбасу», решту можна порахувати на пальцях однієї долоні. І щось почало в мене з’являтися відчуття, що небагато мені на даному етапі мого життя може дати художня література. Особливо її «великі» форми. От, згадуючи давно прочитане, наприклад, з «Депеш мод» Жадана найсильніший образ – це образ равлика, що повзе на Захід. А «Польові дослідження…» Забужко варто було читати заради однієї фрази, кинутої персонажем другого ряду: «Бажання вирватися – іще не свобода». Та й, може, ще яскравий пасаж про мову (це коли поетеса читала свої вірші перед іноземною аудиторією):

"Мова, дарма що незрозуміла, на очах публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало, вогнями – й знов затуманювалось, як і належить шклу од за близького дихання, ти відчитала – оповита, просвітліла й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, - завжди при тобі , як у равлика, й іншого , непересувного дому не судилось тобі"…

Якби це належним чином літературно відредагувати «до пуття», вичистити від регіональних, діаспорних та діахронних нашарувань, то можна було б і на пам'ять цей фрагмент вчити, як за часів СРСР на російській мові вчили тургенівське «ти одін мнє поддєржка і опора – о, велікій, могучій, правдівий і свободний русскій язик».  

Чому в нашій літературі не набуває популярності flash-prose? Мікропроза, на мою думку, має велику перспективу в епоху, коли читають мало, неуважно (в метро, черзі, на ескалаторі і т.д.) часу на читання бракує, на оселі з окремим кабінетом-бібліотекою заробляють тільки ті, хто читати не вміє, або вміє, втім, коли заробить, то вже для читання не те що окуляри, а вже й бінокль чи телескоп не допоможуть.

Якщо ж впровадити в літературне виробництво технологію, запропоновану ще 90 років тому Маяковським для поетів:

Поэзия — та же добыча радия.
В грамм добыча, в год труды.
Изводишь единого слова ради
Тысячи тонн словесной руды.


- тоді й залишатиметься на суд читача тільки наймайстерніше висловлена квінтесенція таланту автора та його/її світогляду, життєвого досвіду й інтелектуального виднокраю.

І література нічого не втратить, бо все одно з 200-800 сторінкового фоліанту вартість мають 500 -1500 слів, як і в мікропрозі.


kerbasi: ('atz'ihb)

Прослухав файл з передачею Бі-Бі-Сі, де на конкурс «Книжка року» представляла свій твір пані Забужко. Чи не головною тезою її промови, крім загибелі журналістики, було, що тепер люди не здатні сприймати серйозну літературу через те, що звикли читати з монітора. І до цього вона додала суміжну тезу про те, що разом з паперовою книжкою люди розі вчилися читати і масивні твори. «Нє асілівают», одним словом, а якби прочитали той же «Музей...» бодай до 450 сторінки, то дійшли б до початку розв’язки, і стало б все зрозуміліше і цікавіше, але не дочитують…

На мою думку, у наведених вище тезах пані Забужко змішує процес та його естетику. Я, як людина старорежимного інтелігентського виховання, відчуваю красоту моменту, коли перегортаєш сторінки величезного фоліанту в затишній атмосфері при ненав’язливому, призначеному тільки мені і фоліанту освітленні. Так само чимало людей (включно зі мною) відчувають потяг до писання наливними ручками. В багатьох країнах є клуби та спілки любителів каліграфії, чорнил та пера. Втім, якщо почитати, що там пишуть на форумах цих спілок та клубів, то одразу ж кидається в очі, що цими самими стильними, коштовними, високотехнологічними пір’ями малюються чортики та пишуться різні бздури типу «Вася + Маня =» або «Я – крутий» тільки для демонстрації якості письмового приладдя. Інший приклад – мої улюблені «Молескіни». Ще кілька років тому на сайті «Молескіну» розміщувалися зразки нотатників мистців, письменників, мандрівників, а подивіться тепер… Тепер – там такі самі чортики, «Вася + Маня» та чиїсь розклади занять шейпінгом, відвідування перукарні тощо. Шедевр, котрий завдяки технічному поступу стало можливим поставити на конвеєр, неминуче стає масовим товаром з усіма наслідками.

Так само і з паперовими фоліантами: елегантність та красота їхнього оформлення не означає якості тексту всередині. І кому як не пані Забужко, враховуючи її вік та совєцький досвід, не знати, що володіння томами книжок не означає читання, а читання не означає розуміння. Ми ж ще не так давно жили в «самай чітающєй странє міра», і що? Колекціонували книжок багато, ось вже два десятиліття сміттєвози ще не все вивезли, та  макулатурники не все переробили. Електронний текст, якщо придбають, то, принаймні, не для оздоблення інтер'єру.

До речі, цікаво, як ставиться пані Забужко до текстів, набраних та відредагованих на комп’ютерах? Бо існує і така думка, що порівняно з написаними рукою на папері такі тексти також багато чого втрачають, звідси й занепад літератури, що начебто має місце у сучасності.

З іншого боку, читання з монітору аж ніяк не означає втрату глибини сприйняття тексту. Можливо, для людей, незвичних до такого читання, – так, але не до тих, хто майже 100% інформації отримує з монітору протягом десятиліть. Певна настороженість людей старших генерації до електронних текстів, на мою думку, пояснюється, що вони долучилися до інформаційних технологій вже тоді, коли ці технології стали масовим продуктом. А масове в їхньому сприйнятті означає несерйозне.

Обсяг тексту також не має принципового значення. Абсолютна більшість стародавніх літературних пам’ятників, спокійно вкладаються в кілька сторінок формату А4, якщо їх транслітерувати знаками Міжнародної фонетичної асоціації. Тим не менш, ніхто не заперечує вартості шедеврів стародавнього художнього слова.

В своєму житті я мав періоди різного читання. Бувало, читав томи по кілька сотень сторінок, не відриваючись. Бувало, навіть читав мовами, котрі практично не знав далі нашвидкоруч  вивченої граматики, тоді доводилося чи не за кожним словом лізти до словників, а читання просувалося по кілька сторінок за одним присідом. Головне – щоб було зацікавлення. Якщо я не збираюся читати «Музей...», то це не тому, що його нема в електронному форматі, чи його не скоротили до двох сотень сторінок. Мабуть, інші не читачі Забужчиного твору також мають більш ґрунтовні причини, ніж поверховість, ледачість, нездатність сприймати високу літературу. І зовсім не обов'язково це означає, що твір Забужко поганий. Просто час такий настав, що вже нема більше "золотих сотень", котрі кожна освічена людина повинна... Тепер вже рахунок йде на тисячі, на десятки, сотні тисяч. Цього не пропустити через себе за все життя, тому доводиться впроваджувати собі свою власну опцію "Add to favorites". 


kerbasi: (Default)
Не маю часу на добре продумані дописи, отже, занотую кілька думок та цитат на майбутнє.

"Талановиті люди мають тенденцію до народження у максимально погано облаштованих для цього місцях", - пише поетеса Євгенія Чуприна.

А моя нова френдеса [info]chita_i (нова у ЖЖ, давня - у більш широкому віртуалі):

"Щодо творчості, то, як помітив кубинський комік Віруло, щоб бути творчою людиною, треба мати «vivencias» (такі собі не дуже щасливі життєві досвіди, душевні переживання пов’язані з деякими крахами планів, сподівань та розчаруваннями)".

З іншого боку, автобіографічна проза "з власного досвіду" насторожує критиків, викликає підозру у зацикленості автора на собі. Ірина Славінська про «Нариси Бурси» А. Санченка [info]barcaroly так і пише, мовляв, хороший текст, але «як завжди останнім часом, текст автобіографічний - поширення цього симптому в нашому літературному контексті вже набуло розмаху епідемії».

І знов таки, поетеса Євгенія Чуприна у власній рецензії на «Нариси бурси» пише про міст, котрий будують «автобіографічні» письменники між собою совєцьким і собою українським.  І це, на її думку явище не просто позитивне, а заслуговує на вигук: «О! Нарешті»!

На мою думку, якщо письменник каже, що він пише не з досвіду, а з якихось фантазій, це означає, що все одно з досвіду, але з темного, екстатичного, чи може просто ретельно відредагованого. Добре, якщо письменник тягне на цивілізацію з однієї людини, тоді може вийти щось пристойне. Якщо ж ні, то письменник просто буде вичавлювати з себе щось по краплі, і вичавить якісь фекалії та інші фізіологічні субстанції, за що власне так не люблять сучукрліт. А стосовно автобіографічності у координатах «СРСР – Україна», то це ж насправді джерело унікальних тем, котрих просто немає в багатьох інших літературах, і не варто відмовлятися від їхньої розробки. 

Взагалі, мене дещо дивує зверхнє ставлення до соціальної тематики, осмислення життя покоління (умовно кажучи - народжені у проміжок 25 років, а не просто однолітки). Мабуть, в нас занадто багато людей, хто у 90-ті був підлітком, комфортно відсиділися за спинами батьків та бабусь, що своєю працею на заробітках та блошиних ринках надійно захистили чад від життєвого досвіду. Мабуть, ці діти 90-х і вигадали мем "буремні 90-ті". У 90-ті мені було від 22 до 32, я не пам'ятаю нічого особливо буремного. Було важко входити у життя, але з іншого боку - входили одразу, куди хотіли і мали до того здібності, а не куди дозволяв совєцький блат та батьківська спритність. Хто міг у попереднє десятиліття навіть мріяти про те, що у студентські роки заробляти більше за батьків з усіма їхніми "висідками років"? Хто міг у 80-ті одразу потрапляти на відповідальні, керівні посади? Хто міг мріяти одразу знімати собі окреме житло, а не жити по три покоління під одним дахом? Часто згадують про кримінал, але по вулицях не менш страшно було ходити і у 70-ті і 80-ті. Тільки по телебаченню про це не говорили. Так, переваги випали не всім. Але ж і раніше вони були не для всіх. Як і темні сторони життя також.
 


kerbasi: (Default)

Нарешті прочитав книжку Світлани Пиркало “Кухня егоїста”. Давно купив, але тільки тепер нарешті зміг приділити їй час. Книга читається легко, тональність – напівжартівлива, чимало алюзій або прямих коментарів на політичні події 2006-го. На мою думку, це зайве, бо насправді тема книги серйозна і не скороминуща як українські політичні коаліціади. Головне, що має засвоїти з книги читач підготовлений (чи підгодований? – далі поясню, що мається на увазі) – це зміну ставлення до кухні. Не до приміщення чи меблів, а до сукупності продуктів та рецептів їх приготування.

Авторка не насмілюється розвінчувати засадничі міфи українського народництва, тому обережно пише, що українська кухня в основі своїй здорова, от тільки в деяких стравах інгредієнтів за багато, і вони один одного утискають нещадно, і їх індивідуальний смак губиться у загальній мішанині. Ще трішечки дісталося українській чесноті – натуральному господарству у формі вирощування овочів в себе на дачах або на ділянках в сільських родичів. Пані Пиркало закликає не позбавляти селян роботи. А я б ще додав – не позбавляти своїх дітей вільного часу для більш корисних задач. Я це з усією відповідальністю кажу, як людина, що провела значну частину своїх літніх канікул на фруктових деревах та на базарі, а краще б довчив мови, котрі в мене й дотепер недовчені, та підготувався б до вступу до пристойного вишу, відповідного моїм здібностям.

А стосовно української кухні, то треба комусь вже почати казати про неї правду, а не купу шароварно-вишиванських міфів. Українській кухні не пощастило. Коли народи, що пройшли осучаснення через утворення своїх націй, модернізували й свої національні гастрономічні звички, українці жили під ярмом чужинської влади, а потім взагалі настав т.з. соціалізм, і в результаті головною рисою кухні стало зробити щось їстівне з того, що є в наявності. Ось тільки тепер українці мають шанс утворити щось дійсно їстівне і сучасне.

Якщо зібрати всі рецепти в одне меню, то дійсно починає здаватися, що українська національна кухня добре збалансована. Але у реальному житті існують сильні диспропорції по регіонах: десь ухил у картоплю та страви з борошна (вітання ожирінню), десь – у томати/баклажани (ласкаво просимо, оксалуріє), десь – у всілякі перчики (привіт гастрит). А сало... Сало... Не буду сперечатися. Запитайте знайомого патологоанатома, як виглядають судини в померлих салоїдів.

Можу, і про ще один шароварний символ додати. Про борщ. Що це, як не перенасичений розчин оксалатів та холестерину? Найкраща зброя комбінованої дії одночасно проти судин та нирок.

Звісно, всі ці страви треба модернізувати, а дещо просто забути назавжди. Як більш молоді люди або забувають або просто не знали про те, що основна страва – це варена ковбаса, і вона варта того, щоб за неї битися у черзі кілька годин свого часу після роботи, як відмовляються від різних мімоз-олів’є.    І не треба про традиції. Традиції збереження здоров’я окремої простої людини в Україні ніколи не було. Людина мала загинути на війні або померти у полі. Порівняйте з китайською культурою з її трактатами з оздоровчих практик, написаними у сиву давнину, та з культурою індійською з її йогою та аюрведою. 

Як я казав, Світлана Пиркало не йде так далеко. Вона більш натякає на шляхи розвитку смаку, ніж прямо критикує чи закликає. Я б її книгу вніс би до шкільної програми, бо хибні звички переходять від старших поколінь до молодших, і минають роки, поки людина вже стає дорослою і починає переосмислювати кліше, нав’язані оточенням у дитинстві. Коли хтось каже, що найкраще вино це “Кагор”, і це людина десь за шістдесят, то це зрозуміло. А коли це повторює молодий представник київського офісного люду, то це вже біда.

Я перечитав кілька рецензій та відгуків на “Кухню егоїста” і зрозумів, що заважає адекватному сприйняттю цього твору. Багатьом людям для читання такого матеріала треба елементарно насититися. Коли не заробляєш у місяць навіть на пакуночок прянощів, а на кавомашину треба відкладати рік чи кілька, то в багатьох починається бурління та кипіння мозку, тоді й ввижається, що авторка хизується, знущається... А так і до патріотизму на кшталт “у совецких собственная гордость – на буржуїв смотрим свысока” недалеко.

Втім, далеко не все в її книжці таке вже позахмарне. Її кавомашина коштує з усіма аксесуарами десь близько 500 доларів, в Інтернет-магазинах можна знайти з величезними знижками. Кавомашина, що в мене на кухні, коштує приблизно 450 доларів, в Європі можна легко купити зі знижками, але їх скомпенсує митниця.

Отже, хоча в мене нема будиночка у вікторианському стилі, все ж таки кухонне життя авторки не є для мене геть недосяжним. Тому я, на відміну від деяких рецензентів, бачу в її текстах більше за хизування своєю заможністю або стьоб егоїста. До того ж я тренований. У 1993-1994-му, коли мені насправді часом нема чого було їсти та на себе вдягти, я полюбляв читати ресторанну критику у газеті Комерсантъ, котру в нас на роботі передплачували. З бідних працівників це не читав ніхто, бо в деяких жіночок ставався істеричний напад від такого читання. Але мене цікавило, що з чим їдять, що є високим, що є простим, що є модним, що є консервативним. Я хоч і лаюся брутально на адресу совєцької інтелігенції, котрої знов хотілося до Парижу, котра зналася на шампанських, не маючи шансу їх скуштувати, але від них в мене високі стандарти і прагнення їх досягти. На щастя я народився в такий рік, що для мого покоління це реально.

У ті ж мої голодні, злиденні роки я приятелював з американським волонтером. Він був справжнім фанатом різних прянощів. Якось він пригощав мене нашвидкуруч зробленими гарячими бутербродами (тоді у Миколаєві це був просто хіт сезону) і щедро посипав їх різними прянощами. Потім він показав мені цінник на пляшечці з одною з них, тою, що мені найбільш смакувала. Я був так вражений, що навіть не запам’ятав суму. Це було тризначне число, кілька сотень. Доларів, звісно ж. Шкода, що не записав назву. Цікаво було б тепер відшукати.

Ось “Кухня егоїста”, мені здається, на людей діє подібним чином. Хтось починає плекати свої комплекси, перефарбовувати їх на позірну чесноту та зневажати “бюргерів”, “еуропейців” чи “гамериканців” разом з авторкою, що вийшла з села на Полтавщині, а дісталася Лондона , а хтось отримає позначку рівня, котрої треба досягти.   


kerbasi: (Default)

Я хотів написати відгук на “Там, де південь” Олеся Ульяненка. Навіть десь в дискусіях обіцяв шановному Завенові. От тільки не хотів цього робити на тлі всеукраїнського щастя, що президентом не стала та, хто не стала. Вирішив почекати, поки пил розсіється, а згодом так і не зібрався. І, мабуть, на краще. Бо про що там відгукуватись? Темна сторона мого рідного міста намальована до болю влучно, слушно, докладно.

Світлої сторони в романі нема. Та й я, якщо чесно не особливо її бачив, коли жив там. Там ішла війна. Вулична війна між знахабнілим, обкуреним звір’йом і жителями міста. Більшість жителів були потенційними жертвами, як стадо копитних на водопої поруч зі зграєю шакалів. Ситі чи не ситі? Якщо голодні, то кого сьогодні вб’ють? Слава богу, не мене сьогодні – думали закриваючи двері по поверненню додому з вулиці. Але не всі були такі. Було достатньо тих, хто не мирився і не покладався на владу та міліцію. Були такі, хто розумів, що на такій війні найнебезпечніше місце – на нейтральній території, найбезпечніше – на передовій. Періодично люди діяли досить організовано, як для совєцьких часів. Зрештою, вдалося трішечки місто попідзачистити. Втім, це зовсім інша тема. Вже давно збираюся про це написати спогади, але не знаю як. Щось слова не підбираються...

Ульяненко вчився у Миколаєві у Морській школі. Отже, він писав про Миколаїв очами приїжджого, до того ж найбільш вразливого: общаги або кімнати, що винаймали студенти в бабусь  у районах т.з. приватної забудови – це саме ті місця, де щохвилини перетинаєшся з оскаженілим від наркотиків та безкарності ворогом. Ось і нема в романі світлої сторони мого рідного міста.

Ульяненко багато наплутав з топографією та багатьма реаліями. Якби я написав відгук тоді, я б на них звернув увагу. І добре, що не написав. Бо ті дрібні помилки - це насправді неважливо. Образ міста в романі – це просто якісь невиразні плями. Міста й нема. Є тільки якесь примарне тло для дій зграй покидьків. Це як в комп’ютерних іграх про міста, котрі захопили мутанти чи повсталі з мертвих потвори: похмурі стіни, розбиті дороги, хитросплетіння труб і дроту, хащі сміття...

На жаль, вже post mortem я хочу подякувати Олесю Ульяненку за його творчість. Він зобразив поле бою Моєї Боротьби. Моя Боротьба я пишу з великих літер не заради натяку на відомий твір відомого автора. То насправді була велика боротьба. Боротьба за себе перед усім. І головним ворогом там був не стільки миколаївський “фуцен”-шпаньонок, скільки свій власний страх, своя власна покірливість.

Ті, хто не скорився, згодом мали можливість бачити перелякані очі ще кілька хвилин тому лютих ворогів, чути запах їхнього страху, Люди з великої літери мали можливість бачити, як нелюди ставали готовими до будь-якого приниження, щоб їх відпустили, як прислухалися до кожного слова з надією на порятунок, як намагалися вгадати, що в міміці, в очах Людей натякає на їхню, нелюдей долю. Цього не міг бачити письменник, бо це все почалося на 5-7 років після того, як він вже поїхав з міста.    

Для сучасного молодого читача або немолодого, що не в темі, звісно, “Там, де Південь”, це просто чергова сучукрлітівська чорнуха. В цьому сенсі Ульяненко не є автором універсальним. Втім, його читач – особа дійсно просунута. Наразі прийнято глузувати з публіки, котра читає україномовну сучасну літературу. А ця публіка за один день зібрала більше тридцяти тисяч гривень на похорон письменника! Отже, Олесь Ульяненко нам своєю смертю дав можливість переконатись, що не такі ми вже й погані. Організувалися для похорону, організуємося і для життя. Тільки, мабуть, ще не одного поховаємо до того моменту.


kerbasi: (Default)

Цього року особливо порадував Кур’єр Кривбасу за березень-квітень. Не так часто буває, щоб я одразу прочитав кілька творів з одного числа.

Марія Кривенко «Тінь». Композиційно роман побудований як паралельні оповідки двох сестер про одні й ті ж події. Згодом фокус зміщується на одну з сестер, а коли згодом одна з них помирає, то стає очевидним, хто ж насправді є головним героєм. Сестри походять з сільської західноукраїнської родини з мудрим батьком, чия мудрість забезпечила лагідний погляд очей, але ніяк не вплинула на роль в родині. Родиною насправді керувала тітонька-інтриганка, що спрямувала весь свій талант на те, щоб посварити сестер, і це їй вдалося. Тим часом головна героїня переживає інвалідність, розкриття письменницького таланту, одужання, кохання по лінії лікар-дослідник – пацієнтка-матеріал, заміжжя за єврейським хлопцем, котрий вміє кохатися ледве не під кожною партою в кожній аудиторії, але любить маму, котра завжди проти шлюбу з “мєснимі”. Згодом, хлопець виростає в інфантильного мрійника від бізнесу, котрий легко зникає на довгі роки в Ізраїль у мріях повернутись колись на білому коні з мішками грошви. А тим часом в його відсутність виростають його діти, а їхня матір працює від зорі до зорі, щоб їх забезпечити... Взагалі, роман є повною енциклопедією засобів, за допомогою котрих совєцькі люди ламали життя собі і оточуючим, перетворювали кохання на тортури, спотворювали всі стосунки і почуття, які тільки можливі між людьми: дружні, подружні, братерські, сестринські, батьківські, синовні, дочірні і т.д.

Мені останнім часом подобається читати саме таку прозу, прозу про совєцьке життя-буття. Коли я в персонажах бачу своїх рідних, близьких, друзівзнайомих і також себе – з мене нібито чергове каміння спадає. Отака своєрідна психотерапія виходить. А ще я вже кілька років, як не боюся впізнавати в не дуже позитивних або сумнівно позитивних літературних образах свої риси. Раніше я б сперечався, що я не такий,  що нічого спільного, а навіть якщо щось подібне, то іншої природи… А тепер з цим все гаразд. Я – син своїх батьків, я – виходець з певної верстви свого народу. Чимось кращий за збірний образ, чимось гірший. І нема чого витрачати енергію на маскування очевидного.

Іра Цілик письменниця молода, але «Костюм» написаний так, ніби авторка навіть старша за авторку «Тіні». В оповіданні занадто натурально відтворені найдрібніші деталі життя людей, чиє життя невдале в усіх сенсах слова: розпалася родина, нема куди роз’їхатись, нема з ким і нема де розпочати нове життя, нема пристойного доходу,  і навіть з дітей нічого путнього не вийшло, син, взагалі, у в’язниці і не відчуває ніякого каяття, зміст життя - дочекатися вихідних зі святом обжираловки, коли приїжджає мама.

Якщо молода Цілик пише, як побита життям бабуся, то Ксеня Харченко пише як шістнадцятилітня, хоча їй напевно вже десь  за двадцять буде.. Бачили кумедний допис френда Індуктор? А в Харченко в «Уривках» є таке:
«Чоловікові, який живе в сусідньому помешканні, десь за сорок, він почав лисіти з маківки, тому тепер дуже коротко підстригає волосся».
Як чоловік, котрому «десь за сорок», можу з усією відповідальністю заявити, що лисіння з маківки та коротка стрижка   - це найменші проблеми з такими старезними дідусями як ми. «За сорок» маківка лисіє, проте волосся починає лізти, наприклад, з ніздрів, а буває, що з вух, а буває, що і з ніздрів, і з вух. І не якийсь там пушок, а міцне як стальний дріт. І подібно війську кочівників з російської народної казки їх одного висмикнеш, а десять з’являться на його місці. Отже, потрібен меч-кладенець, щоб відтяти одразу всю голову, як найефективніше вирішення усіх проблем цього віку. А якщо зробити аналізи крові та всього іншого, то там, взагалі, дивовижні речі відкриваються! Отже, пропоную молодим авторкам дівчачої прози звертатися за консультаціями про фізичні та нефізичні вади сорокарічних. Розповім все до деталей з практичними зайняттями. Сором’язливість не моя чеснота.

Є, до речі, в журналі оповідання і про аналізи. Александр Ірванець так і назвав свій твір – «Загальний аналіз». Немолодий чоловік (агов, пані Харченко!), письменник везе якусь коробочку з Ірпіню до Києва. Весь маршрут ретельно виписаний. На тлі колій та переходів викладаються мрії-спогади мистця-кон’юнктурника. Зрештою дізнаємось, що в коробочці шматок лайна, котрий віз до лабораторії. І, на мою думку, найважливіша деталь: чоловік віз свій екскременти до спеціальної поліклініки Літфонду. Отак бачимо повний набір уламків (екскрементів?) старої УРСР: постарілий пристосуванець від літератури, спец поліклініка письменницької номенклатури і зрештою лайно нездорової людини в коробочці, котру людина бережно тримає в кишені, аби не перекинулася, не розлізлося, доїхало в кращій формі… Який влучний образ пост-совєцької України!


kerbasi: (Default)

Читаю книжку Антона Санченка «Нариси бурси». Книжка – «піксельна», тобто в електронному варіанті. Розповсюджується «умовно-безкоштовно». Значення всіх слів в лапках можна знайти у блогу письменника  [info]barcaroly та на сайті

http://www.avtura.com.ua

Книжка талановита, чудова, мила, романтична, тепла, ностальгійна,  з кількома шарами змістів, як завжди у Санченка. Як дочитаю, напишу відгук. Трошки невчасно, бо вже кілька місяців книжка розповсюджується, але, на жаль, власне у ці кілька місяців мені було не до читання.

Наразі хочу відповісти на тезу з однієї з рецензій.

Тетяна Трофименко написала
, що книжка Санченка схожа не дембельський альбом. Я, як один з небагатьох сучасних письменних українців, хто служив в армії, можу поділитися знанням, як власне народжується дембельський альбом. Дембельський альбом – це не просто течка зі світлинами, дембельський альбом – це продукт креативності. В ньому є малюнки на армійські теми, колажи з офіційної та неофіційної армійської символіки, римовані тексти на кшталт «Кто нє бил – тот будєт, кто бил – нє забудєт 700 і 30 днєй в сапогах» зі стильним шрифтовим оформленням. Для зовнішнього дизайну використовуються художні декоративні матеріали (оксамитова тканина або папір, кольоровий папір, кольорові стрічки, нитки, золота та срібна фарби), а також підручні матеріали (літери на обкладинці можуть бути вирізані з дюралю або з латуні, ретельно «відшкурені» до дзеркального блиску). Отже, як бачимо, це досить серйозний витвір армійського мистецтва, котрий далеко не кожна особа спроможна створити власноруч. Ба більше – меншість, незначна меншість людей спроможна створити власноруч.

Хто ж тоді виготовляє ці альбоми? Відповідь очевидно – новобранці, так звані «молоді», «салабони», «духи». Серед них завжди знайдеться хтось, хто здатний. І робить це молодий художник-дембельальбуміст зазвичай вночі замість сну. А часто старослужащі полюбляють з нього познущатися. Дембель «припахує» «молодого» працювати над альбомом вдень, і каже: «Мені пофіг твої обов’язки, що там твій командир-офіцер каже, бо офіцер піде додому на свою жінку залазить, а ти тут зі мною в казармі ночуватимеш. Поняв? Обирай, з ким ти»! Отже, одну проблему художник вже має: офіцер запросто може відправити його на гауптвахту чи в позачергові наряди, а ще й репутація з перших днів служби одразу «борзого карася», «зальотчика», котрий «забіл на службу». А старослужащим від цього пряма вигода: тепер на будь-яку згадку про дідівщину, вони відповідатимуть, яка, мовляв, дідівщина тут, якщо, он бачите, як молоді поводяться, служба їм вже з першого дня пофіг. Інші старослужащі тим часом обробляють однолітків художника: «Бачите, він такий самий як ви, мусить з вами «лєтать», а він вважає, що «самий умний», за дємбєля ховається, але дємбєль це ж без п’яти хвилин цивільна людина, а з вами йому ж ще два роки в казармі ночувати». І ті ж самі старослужащі битимуть цього «молодого», якщо його офіцер в наряди чи на гауптвахту спровадить, бо «старому воїну додому невдовзі, а «молодий» на його альбом «забіл».

Таким чином, як часто і як сильно огрібатиметься по пиці, по ребрах, по печінці цей художник залежить від його здатності знайти для всіх дуп вірний нахил язика. Інакше, йому буде дуже несолодко.  Ось так шановні з тих, хто не був і не буде, витворюються ці дембельські альбоми. Саме тому дуже мало тих людей, хто ці альбоми демонструє у зрілому віці, хоча армію згадувати багато хто полюбляє, особливо під горілочку з дружбанами. Хоча є одна людинка, що красномовну світлину варту самого "заїбатєльського" дембельського альбому, демонструвала всій країні. Пробачте мені, будь ласка, ненормативну лексику, вважайте, що це в мене полонізм - zajebisty.  Отже, не порівнював я б "Нариси бурси" з дембельським альбомом. Не порівнював би...

Якщо ви, читачу, жінка, і в вашого чоловіка є дембельський альбом… Ну, може, вам пощастить виростити дітей, щоб не у батька пішли. Сподіваюся, що для вас не все пропало… Теж саме, якщо такий альбом є в вашого батька: ой, дивіться, бо від дідусів діти часто більше беруть, ніж від батька!

Ну, а ось багато вартісного сучасна молодь могла б узяти з книжок Антона Санченка, якби батьки якось прищеплювали їм здорову романтику і любов до читання відповідної літератури.

 


Про Забужко

Tuesday, 6 July 2010 01:37 pm
kerbasi: ('atz'ihb)

Недавнє інтерв"ю з Оксаною Забужко:
http://unian.net/ukr/news/news-385145.html

"Знаєте, я у першому турі голосувала за Ющенка. Без особливої надії, що він виграє. Недавно випадково почула від такого самого виборця його, для себе, психологічне пояснення власному вибору: що це як прийти на могилу й покласти квітку. Сказано жорстоко, але точно сформульовано. Я кажу дещо інакше – це те саме, що сказати спасибі за всі його добрі наміри й починання".

Ну що ж... Те, що вона русо-совєцька інтелігентка, і lдуже стандартна для свого покоління і статусу - це для мене завжди було очевидно і не потребувало доказів. А тепер є і докази. Ні, така позиція пані Забужко ніяк не означає, що вона не писала раніше і не напише у майбутньому більше нічого талановитого. Щиро бажаю їй не списатися аж до кінця її життя, а літ побажаю їй ще багато-багато. Така позиція означає тільки, що вона не філософ, а митець. Філософи беруть реальність і осмислюють її, концептуалізують за допомогою слів. Митці грають образами. Якщо заради красоти образа можна принести в жертву значення слова, вони не вагатимуться.

Пані Забужко - яскрава зірка на засміченному вихлопами та кислотними хмарами українському творчому виднокраї, але її слова на політичні теми можна не слухати. Як філософ вона закінчилася, як митець - сподіваюсь, ні.

PS: дещо тезово, але сподіваюсь, зрозуміло, я виклав своє ставлення до творчості Забужко в дискусії у [livejournal.com profile] ferike
http://ferike.livejournal.com/196571.html

Там я написав, що не вважаю Забужко неглибоким філософом. Тепер можу уточнити, що не вважаю філософом в принципі.
До речі, рецензія  [livejournal.com profile] ferike з найкращих рецензій, що я читав. Раджу!

PPS:  "Екваторіальна Африка відпочиває! Можна вважати, що нарешті Україна визначилася з вектором інтеграції, як не геополітично, то принаймні культурно – в Африку. Після того у мене ніяких питань до цього міністра та його культури немає".   
Ну а в мене після цього нема ніяких питань до пані Забужко. Є співчуття західним грантодавцям на декократичну, ліберально-письменницьку, феміністичну справу. Всі ваші грошенятка - плакали! Нічого отримувач не пойняв, нічому не навчився. Отак от!

kerbasi: ('atz'ihb)

Якщо вже вивчати російську літературу, то я маю свою пропозицію до змісту цього курсу. Я ще раз наполягаю, як в своєму профілі та численних дописах, що так звана русская классіка не варта і паперу, на котрому надрукована, тому що це література є чистими істеричними рефлексіями нероб і написана для таких самих нероб, що жили за рахунок успадкованих маєтків та проливали гіркі сльози з важкої долі їхніх годувальників – селян. Сучасній людині нема чому вчитися з тої літератури.

Але є інша російська література.

Якщо вже викинули зі школи “Повесть о настоящем человеке” – твір однозначно корисний з точки зору виховання молоді – як той, що втратив актуальність, то чому б не замінити його на “Белое на черном” Рубена Гальєго? Попри його екзотичне ім’я це російський письменник. Красномовну його цитату наводить Вікіпедія:

 Я — герой. Быть героем легко. Если у тебя нет рук или ног — ты герой или покойник. Если у тебя нет родителей — надейся на свои руки и ноги. И будь героем. Если у тебя нет ни рук, ни ног, а ты к тому же ухитрился появиться на свет сиротой, — все. Ты обречен быть героем до конца своих дней. Или сдохнуть. Я герой. У меня просто нет другого выхода.

Його мати – Аврора Гальєго, на жаль, вже покійна, народила його, коли була студенткою в Москві. ЇЇ батько – паризький емігрант, генеральний секретар комуністичної партії Іспанії часів диктатури Франко. Як виявилось, що Аврора народила дитину з ДЦП, за особистою домовленістю між генсеком Гальєго і генсеком Брежнєвим дитину віддали до дитячого будинку, а Аврору повернули до батька. Син знайшов матір лише на початку “нульових” років. Про Аврору написав книгу “Дочь генерального секретаря” її колишній чоловік, письменник Сергій Юрьенен. Цю книжку також можна давати читати старшокласникам, щоб знали за якою такою країною так ностальгують їхні батьки.

Роман "Белое на черном" отримав премію "Букер - Открытая Россия"  2003-го року, як кращий російськомовний роман.

Якщо потрібен майстер мови, мови чистої, без комуністичного новоязу, тоді нам не обійтися без Гайто Газданова, колишнього офіцера армії Врангеля. Школярі оцінили б “Вечер у Клэр”, де є і дитинство, і юність, і кохання, і війна очами білого офіцера у Криму. 

Як не згадати майстра епітетів і несподіваних тропів Дмитра Савицького з його романом “Ниоткуда с любовью”? А разом з чудовими художніми мовними витівками молодь дізнається про те, як всі явища “кримінальної революції” 90-х мають походження, ба більше – мали місце, ще в СРСР 70-х років. Ну і книга є просто гімном джазу, одою Парижу і Франції, отже, в ній зійдуться два вектори культури: романтичний франкофільський і протестний атлантичний.

Не можна оминути саркастичні твори Абрама Терца (псевдонім, під котрим писали Даніель і Синявський) “Человек из МИНАПа” і “День отрытых убийств” про совєцьке життя і ідеологічні постулати. Письменники відсиділи на зоні за публікації за кордоном.

Стругацьких ще можна додати. В Сталкера всі підлітки зараз грають на компах, от і дізналися б звідки це все походить, що компьютерним іграм передує майстерність письменника, художнє кино, художній твір. А для позакласного читання порекомендувати "Улитку на склоне" і доручити дізнатися від старших, які совєцькі реалії ховаються за абсурдистськими образами роману.

Чи погодиться товариш Табачник, щоб такі твори читали діти? Даю стовідсоткову гарантію, що ні. Бо насправді йдеться не про власне русскую літературу, як літературу створену русскіми за менталітетом і культурою авторами руською літературною мовою,  а про затверджену совєцьким агітпропом добірку, що має обслуговувати певну ідеологічну надбудову. Звідси й таке затяте підживлення вже майже столітнього міфу про те, що не може бути культурної людини без читання двох десятків книжок дюжини авторів - дуже невдалих у житті, проблемних психологічно і жахливо віддалених як від реальності сучасного їм життя, так і від власне самої руської культури - і що бажати іншого не тільки не треба, а й шкідливо для культури і особистого розвитку.

 На жаль, русофіли-інтелігенти проковтнули більшовицьку пігулку під назвою “русская классіка” і готові з радістю прийняти повторну.


kerbasi: (Default)

Запалавши ентузіазмом від пророцтв френда [info]barcaroly стосовно «піксельних книг» (запропопонований френдом термін), я придбав собі пристрій їх для читання, і вже успішно його «поюзав» під час тижневого відпочинку у славній Туреччині. У шезлонгу зі скляночкою запашного турецького чаю набоківська «Лоліта» пішла на ура попри всі намагання перекладача перетворити український переклад на лінгвістичну головоломку (і чому я не розшукав англійський варіант?).

Тепер власне про пристрій.

http://www.azbooka.com.ua/

Формат doc не читає, а продавці про це, зазвичай, забувають розповісти. Читає rtf.

Формат pdf розпізнає, але читати це людським оком можливо тільки, якщо файл був створений для читання на таких пристроях, бо збільшити шрифт у pdf-файлі  не можливо.

З форматами text і HTML – все гаразд, хоча модифікації (напр. MHTML) вже не читає.

Інструкція для користувача не витримує критики. В ній взагалі нема нічого корисного. Можна навіть не відкривати. До того ж кнопки там названі не так, як вони позначені на самому пристрої. Втім, все необхідне можна знайти на форумі, якщо психіка витримає зверхній тон роз’яснень «професіоналів» «чайникам».

Навігація по меню – найгірша з усіх можливих, котрі я зустрічав у житті. Заморочливіше, мабуть, тільки налаштування промислового контроллера.

Перший запуск також викликає купу проблем (зависання, а згодом дуже повільне відкриття файлів с зависанням і т.д. – див. форум), але після кількох перезавантажень (якщо ви знайдете, як це перезавантаження зробити, бо ніякої кнопки reset, запропонованої інструкцією, на пристрої нема)  проблеми самі собою зникають.

Монітор не світиться у темряві, хоча про це ніхто не попереджає.

Цей пристрій не буде працювати з закордонними Інтернет-книгарнями, бо не підтримує захищені формати і не дозволяє завантажень спеціальних програм (напр.. Adobe Digital Editions).  

Втім, я не ставлю цьому пристрою рейтинг no-buy, оскільки не маю, з чим порівняти, - це по-перше,  а по-друге, фактор ціни ніхто не скасовував, а Соні коштує на третину дорожче.

Попри все сказане, я інтенсивно цей «ебук» використовую, він звільнив мене від стосів паперу (особливо, це стосується різних «одноразових» професійних публікацій), від зайвих кілограмів в багажі у дорогу та на полицях дома.  


August 2017

S M T W T F S
  12345
67 8 9 101112
13 14 1516171819
20212223242526
2728293031  

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 17 August 2017 03:32 pm
Powered by Dreamwidth Studios