kerbasi: (Default)
Читаю роман Леопольда Тирманда "Злий" (Leopold Tyrmand, Zły, 1955). Сюжет розгортається на тлі повоєнної Варшави. Одна зі сцен відбувається на варшавцій ковзанці під мелодії двох вальсів: "Ковзанярам" (Łyżwiarze) та "Троянди півдня" (Róże południa). Ці два вальси в своїх роздумах героїня твору називає гімнами ковзанки і навіть застережує, щоб на відбудованій по війні новій ковзанці не забули про платівки з цими мелодіями:

Od niepamiętnych lat te dwa walce stanowią o warszawskiej ślizgawce, są jej hymnem. Strzeżcie się nie mieć tych płyt na nowym lodowisku!..

Композитори в творі не називаються. Я ж у музиці обізнаний не дуже, тому залучив Інтернет, і ось що можна віднайти.

Вальс "Ковзанярам" написав французький композитор Еміль Вальдтейфель (Émile Waldteufel). Українська Вікіпедія про нього мовчить тому транслітерую за російською і назву вальсу даю так само з російської, тобто в давальному відмінку, бо підозрюю, що в українському музикознавстві традиція все ще ідентична російській.



Взагалі, прекрасно, що ми тепер маємо можливості читати не просто текст, а й відтворювати контекст завдяки інтернету. Я цим стараюся яйнайбільше користуватися, хоча це й уповільнює читання, а часом і притлумлює враження від нього. Часто трапляється, що я результати своїх контекстуально-гіпертекстуальних досліджень пам'ятаю ліпше за зміст кгиги, яка їх споводувала.


Шанoвні читaчі! Мої дописи можна коментувaти тiльки на платформі Dreamwidth. Автoматична трансляція моїx запиcів дo ЖЖ буде зупинена 30 червня. Переходьте нa "Дpім"! Наc вжe тaм багато!
З 13 червня, коли я анонсував перехід на "Мрію", кількіcть людей в мoєму "кoлі" (еквівaлент фpенд-стpічки) зpосла з 38 дo 118. А ще якіcь два міcяці тoму мoє кoло нaлічувало лeдве деcяток-півтoра щодeнників.
kerbasi: (Default)

...у якій купувалися всі ті книжки, що надихнули мене на полоністичну серію цього тижня. І про есперанто трошечки.

У Миколаєві є така вулиця – Радянська. До революції вона була Соборна, але чомусь миколаївцям дорога назва Радянська, бо Свердлова, Рози Люксембург, наприклад, отримали свої старорежимні назви Спаська, Нікольська, а Соборна лишається Радянською.

Якщо з Радянської йти у напрямку від Площі Леніна… Авжеж! Площа Леніна - там набожні миколаївці встановили на місці мого улюбленого скверу, де я призначав побачення, і чимало дівчат посиділи в мене на колінах, каплицю на честь зруйнованого більшовиками собору, але ніяк не розстануться з назвою площі та відповідним пам’ятником. Отже, якщо з Радянської повернути на Потьомкінську (добре, що хоч вона не Плеханівська вже давно) направо, то наприкінці кварталу, на розі Московської буде колишній рибний магазин «Море», а перед ним колишня книгарня, яку в народі всі називали «Подпісниє ізданія».

Тепер вже слід пояснювати, що таке ці підписні видання. У СРСР далеко не всі книжки можна було купили вільно, деяких, особливо модних, яких можна застосувати для інтелектуального оздоблення інтер’єру, на всіх не вистачало, тому їх передплачували за каталогами видавництв у цій книгарні, а потім отримували по талонах.

Але підписні видання – це була тільки половина книгарні, одне з приміщень, що ближче до Радянської, а друге приміщення, те, що ближче до Московської, було повністю призначене для торгівлі книжками соціалістичних країн. Там були приємні продавчині. Ясно, що жидівки, бо щоб працювати у такій книгарні потрібно бодай латинську абетку твердо вивчити, а хто зі слов’янок на таке здатний? Слов’янки, як виходили заміж, одразу робили собі повне обнуління пам’яті від усього зайвого. А інтелектуалки, ті йшли отримувати вищу освіту і потім поповнювали конструкторські бюро та НДІ, але аж ніяк не  книгарні. От ті жидівки мене дуже любили. Я у цій книгарні міг по дві години провести, всі книжки поперегортати, і нічого. А от у «Молодій гвардії», також у книгарні, що на тій самій Потьомкінській, тільки від Радянської направо, там працювали слов’янки, тому вони завжди підозрювали, що підліток, який затримується між книжних полиць, напевно наркоман або щось жахливе замислив, тому постійно мене з книгарні виганяли і навіть одного разу загрожували викликати міліцію, щоб розібралися, що я за дивний один. А мене тут ще питають, чому я люблю жидів і дуже критично ставлюся (м’яко кажучи) до своїх, рідних слов’янських народів-братів. 

За логікою та книгарня мала б називатися «Дружба», як подібні книгарні з іноземною літературою в інших містах. Можливо, вона так офіційно й називалася, але я ніде не бачив вивіски. Отже, ця книгарня була своєрідним клубом для втаємничених. Жлобня туди потрапляла тільки випадково, забігаючи з вулиці з криком: «А шо, талони на Дюму уже дают»? Їм відповідали, що «падпісниє. ізданія» в іншій залі, жлобня промовляла: «Тю»! – і зникала.

Найкрасивіші книжки були зі Східної Німеччини та Чехословаччини. Але перші були здебільшого політичні та антифашистські, а серед других переважали ілюстровані каталоги метеликів, літаків, західноєвропейського живопису, американських автівок початку 20-го сторіччя тощо. Мій друг купував антифашистські брошури, бо там, на відміну від аналогічного совітського агітпропу, друкували великі, якісні світлини з різних нацистських з’їздів, промов фюрера. Його батько, відставник, коли побачив, то так перелякався, що аж спалив ті брошури. Я також дещо з німецького купував. Свого часу продавалися німецькі книжки з дзю-до, включно з бойовим розділом. Знакові книжки з самооборони чеха Левського, на жаль, розпродалися ще коли я пішки під стіл ходив, на мій час на бойову мордобійську вахту заступили німці.  

Польські книжки за якістю були на порядок гірші. Ще там окремими полицями були представлені книжки з Румунії, Угорщини, Куби також, Югославія та Болгарія була представлена одним стилажем, мабуть, за логікою «нє па-русскі, но букви наши». А решта соціалістичного світу була звалена до однієї експозиції десь у кутку.

Взагалі, у тій книгарні достатньо було постачальницько-лінгвістичних казусів. Не знаю, кому прийшла до голови думка замовити підручник сербсько-хораватської мови, написаний словацькою мовою. Або підручник есперанто, написаний німецькою.

Есперанто мене не оминуло, оскільки я цікавився інтерлінгвістикою, та й у місті есперанто було досить популярним: в обласній бібліотеці існував клуб есперантистів Амікецо, щось подібне було й у клубі залізничників. При них писали у місцевій пресі. Я до тих клубів не вступав ніколи, бо мене мови цікавили самі по собі, контрольоване колективне  листування заготовленими текстами з іноземними аналогічними осередками не могло мене привабити.

Вже 1993-го, у розпал «реформ», у відділі літератури іноземними мовами обласної бібліотеки (ще один колишній «клуб» для неформатної  інтелігенції) я натрапив на двох чоловіків, молодого і не дуже молодого. Бідно вдягнені з напруженими обличчями інтелігентів, які нещодавно втратили все, включно з життєвими орієнтирами, вони абсолютно вільно спілкувалися про все й ні про що конкретно мовою есперанто. От тоді я  зрозумів, як мені пощастило у житті: як метеорит я пролетів повз різні тодішні модні зацікавлення інтелігенції, але не потрапив у їхнє гравітаційне поле настільки, щоб спалити своє життя в їхній атмосфері або розбитися о їхню поверхню.

PS: з моїх дописів може скластися враження, що Миколаїв 80-х був такою собі інтелектуальною оазою. Це зовсім не так. Насправді, дух цього міста явно не був прихильником інтелекту. Інтелект тікав або спивався, а жлобйо розквітало та плодилося як бурян  та цвіль. До речі, "Падпісних ізданій", включно з залою іноземних книжок,  вже давно немає. Там тепер якесь брендове гарчір'я продається, чи щось подібне - миколаївці, може, підкажуть. 

kerbasi: (Default)

І все ж таки ще один «польський» допис.

Вчився я за підручником Станіслава Каролака і Данути Василевської. 1981-го року видання. Це вже було 13-те видання, наклад 50000 примірників. З книгарні їх народ просто вимітав. Польське видавництво «Вєдза повшехна» навіть надрукувало на обкладинці ціну у рублях: один рубль двадцять копійок. Тобто 1% зарплати молодого інженера у суднобудівній галузі. Це десь по-українськи виходить 15-20 грн. Дешево як для підручників такого класу. До підручника мали б додаватися гнучкі пластинки для програвача, але, як це часто траплялося в СРСР, хтось забув привезти або загубив, отже, мені дістався підручник без тих nagrań, але я від цього не страждав.

Тут, мабуть, слід трохи написати про книгарню, але я це зроблю завтра, бо вийшло за 20 рядків, це мнагабукафф для цього допису.

Підручник Каролака-Васілевської вигідно відрізнявся від підручників совітського штибу тим, що за його допомогою можна було таки мову вивчити. У ньому, взагалі, не було жодного політичного чи ідеологічного тексту. В одному з уроків персонажі слухають випуск новин з радіо, так і там добірка новин така, що немає ніякої пропагандистської гиготи. Там про перемовини у Хельсінкі зі зміцнення миру, про підготовку космонавтів, про перенесення частини установ ООН до Відня за символічну орендну плату в один шилінг на рік і таке подібне.

Взагалі, всі тексти пов’язані однією сюжетною лінією: молоді люди з СРСР приїжджають до польських друзів. Якими гидотно-кумедними можуть бути підручники світського гатунку, можете подивитися у моєму давнішньому дописі. У підручнику містилося чимало веселих малюнків. От, наприклад, один з них:

Ота фраза «запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу» стала для мене просто сакраментальною. Які ще потрібні граматичні та синтаксичні пояснення стосовно преференції у конструкціях мети віддієслівних іменників інфінітивам у польській мові, якщо достатньо тільки цього «заправам до пханя возу», і все зрозуміло раз і назавжди.

kerbasi: (ναυτής)
МШФ Дубчак питає, навіщо вчать польську ті, хто вчать або вчили. Моя ж відповідь потребує задужо літер.

Уявіть собі східноукраїнське промислове місто, виставкова зала у колишньому інститутському спортзалі, технічна виставка. На такій виставці років сім тому стався зі мною такий епізод. Мені потрібно було проштампувати стос документів в організаторів, я наблизився до стенду організаторів і побачив там трьох жінок, які настільки захопилися розмовою, що не помічали нікого. Розмовляли жінко польською мовою. Дуже швидко з акценту я зрозумів, що наймолодша з них, років сорока, таки  полячка, а дві, старші років на 10, скоріш за все, наші. Врешті-решт мені набридло чекати кінця розмови, і я обережно втрутився з запитанням, також польською мовою, чи можу я знайти десь представника організаторів для улагодження формальностей. Виявилося, що одна з жінок і є керівничкою виставки, і вже з наступної миті я відповідав на питання, звідки пан так добже муві по-польску.

Ця сюрреалістична картина явила собою кошмарний сон українського націонал-бовдура, як і руського фофудьєносця: у східноукраїнському депресивному, індустріальному місті випадково зустрілися вихідці з українського індустріального сходу, українського індустріально-торгівельного півдня, Санкт-Петербургу (звідти, виявилося, приїхала  одна з наших співбесідниць), які мали можливість спілкуватися польською! Як таке могло статися?

От саме така можливість – це те, що неабияк дивує, як самих поляків, так і наших вихідців з західної України та й теперішніх більш молодих українців з інших місцевостей.  Так, відносна популярність польської мови серед тодішньої російськомовної інтелігенції колишнього СРСР була реальність у 80-ті роки минулого століття. Товстенний самовчитель польської мови Данути Василевської та Станіслава Каролака у книгарнях не залежувався. Як і численні польські журнали у кіосках Союздруку: Przyjaźń, Gospodyni, Kobieta i życie, Uroda. Часописи здебільшого жіночі, але у них можна було прочитати цікаві речі й для чоловіків. Про СНІД я дізнався з передач Бі-Бі-Сі, а правду про нього, що це не тільки хвороба тих, хто злягається з іноземцями, і що це значно більша проблема, ніж подавалося у СРСР, можна було дізнатися саме у польських журналах.

Читали й художню літературу. Польські або перекладені польською книжки можна було купувати у совітських книгарнях. У Миколаєві була спеціальна книгарня, де продавалися книги з соціалістичних країн. Власне у цій книгарні я й зробив остаточний вибір (1982), коли вирішив, що для мого лінгвістичного обрію потрібна іноземна слов’янська мова. Я поперегортав сторінки книжок різними мовами, польська мені здалася більш зрозумілою. Мабуть, в інших також відносна простота мови для україно- та російськомовної людини була вирішальним чинником.

На чорноморських пляжах нормальним явищем стала молода жінка або чоловік (жінки все ж таки частіше, совітський чоловік – це була, зазвичай, істота позбавлена фантазії) з транзистором з румунським радіо «Ваканца» та польською книгою у руках. Румунську ж не вчили – бо складна, та  з преси продавалася тільки нудна комуністична «Скинтея», спортивний журнал на туалетному папері, навіть не чорно-білий, а з двох відтінків коричневого, та «Урзіка» (еквівалент «Перця» та «Крокодила») з несмішними політичними карикатурами – з розмаїттям та якістю польської пропозиції не порівняти.

Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа". На відміну від галичан ми не мали історичних рахунків з поляками, навіть про них не здогадувалися, і, якщо чесно, я й зараз їх не поділяю і навіть не хочу про них чути.

Наша полонофонія була вичитана, вигадана і не мала нічого спільного з реальною Польщею та поляками. Саме тому мабуть я практично нікого не знаю з тодішніх полонофонів, хто б скористався зі своїх мовних навичок у добу встановлення бізнесових зв`язків з поляками. 

Продовження польської та полонофільської теми:

Що дратує в "полонофілах":
http://kerbasi.livejournal.com/123102.html
Про "наших" поляків:
http://kerbasi.livejournal.com/123938.html
Забута версія слідча:
http://kerbasi.livejournal.com/124242.html
Колоніальні пригоди гуманістів:
http://kerbasi.livejournal.com/124663.html
Запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу:
http://kerbasi.livejournal.com/124860.html
І про ту славну книгарню у Миколаєві:
http://kerbasi.livejournal.com/125016.html
kerbasi: ('atz'ihb)

МШФ Дубчак звернула увагу на дивну обкладинку підручника з не менш дивного предмету – української мови ділового спрямування. Чого дивного? Тому що мова є мова, і спроби її сегментації по професійному використанню справа, звісно, можлива, але потребує іншого рівня підготовки, ніж мають школярі та студенти нефілологічних фахів. Значно корисніше вивчати літературну розмовну та писемну мову у повному обсязі, а стилістичні особливості та словникові списки брати з практики. Це не моя особиста думка, я її чув з передач BBC English, коли ці програми ще виходили. Подібне ж чули і деякі провідні лінгвопедагоги моєї рідної Миколаївщини, коли вони їздили на семінари до Великобританії, і там питалися про англійську мову для кораблебудівників та подібне.

Але не буду далі заглиблюватися у теорію. Переповім кумедний випадок, пов'язаний з Business English з мого життя. Наприкінці 90-х я отримував другу вищу, комерційну освіту в одному з вишів Києва. Про епопею вибору я вже писав. Але кумедне підстерігало не тільки на порозі, але й усередині.

Отже, на першій чи другій сесії прийшов час складати залік з так званої ділової англійської мови. Правила дозволяли отримати його автоматом, якщо ж у наявності підтвердження про мовну освіту чи іншу ґрунтовну мовну підготовку. Я очікував, що мої роки навчання у спеціалізованій школі, а також захист диплому у технічному виші англійською мовою з наявною довідкою з усіма необхідними регаліями, як підписи перших осіб, кругла печатка та фірм енний бланк буде достатньо. Звісно, студенти, котрі мали першу філологічну освіту з англійської мови були ще більше переконані, що для них цей залік стане просто пустою формальністю. Але кафедральні тітоньки були іншої думки.

Мені одразу було відмовлено, бо технічна мова мого першого диплому це не ділова мова. Тітонька почала мені одразу розповідати, яка це окрема дисципліна, ця ділова мова, як там все не так.

-         Вибачте, але я працюю в представництві іноземної компанії, спілкування по всьому комплексу ділової та технічної тематики це для мене щоденна реальність. Якщо потрібно, давайте поспілкуємось…
-         Ні, ні, ні і ще раз ні! – тітонька просто відсахнулася від мене, коли я запропонував поспілкуватися. – Ви повинні пройти курс та скласти письмовий тест. І крапка!
-         Чому? Невже практики не достатньо? – не здавався я.
-         Яка там у вас практика?! Знаємо, як ви там спілкуєтеся! У вас там все не таке, як потрібно…

Через ще кілька реплік я вирішив, що краще буде виконати її завдання. Взяв якісь роздруківки з завданнями, де треба було вписувати артиклі та форми дієслів «бути» та «мати», виконав все це у сусідній пустій авдиторії та віддав на кафедру. Який же я мав подив, коли наступного дня отримав результат! На папірці не було жодного виправлення чи перекресленої невірної відповіді, натомість весь текст було підкреслено хвилястою лінією і замість оцінку красувався напис: «Не по существу».

З цим я вже вирішив вирушати на тропу війни та подався до деканату. Виявилося, що з подібним вже зверталися чимало людей з першою англомовною освітою, а також з бекграундом, подібним до мого. Декан виявився мудрою людиною, він обізвав кафедру іноземних мов сховищем заздрісних комплексанток та запевнив мене, що хвилюватися нема причин, він все владнає. На цьому він сам розписався у мене у заліковій книжці та у відомості.

Цікаво де тепер ті заздрісні комплексантки. Не виключено, що якісь провідні методисти.

А мораль цієї байки така: немає ніякої ділової мови чи мови ділового спрямування. Є витівки висмоктувачів бюджетних коштів, грантоїдів та різних інших псевдо-педагогів. Є мова, є стилістика. А ще є форми типових документів, але це вже не курс мови, а дещо інше. Звісно, ми не маємо можливості впливати на шкільну чи університетську програму, але можемо заощадити власні гроші, не витрачаючи їх на непотрібну літературу або курси, де вчать нічому.


kerbasi: ('atz'ihb)

Дев’ятого  червня виповнилося сім років, як полишила наш світ видатна угорська поліглотка, одна з перших у світі синхронних перекладачів, популяризатор вивчення мов для задоволення Като Ломб. Російський переклад її книжки «Как я ізучаю язикі» потрапив до мене, коли мені виповнилося 14 років, влітку 1982-го року. Хоча на той час я вже цікавився мовами, навіть створював різні варіанти штучної власної мови, все одно можна казати, що ця книжка змінила і визначила моє життя. Доля розпорядилася так, що я не став мовним професіоналом, але відтоді я став з мовами на ти, без жодних фобій чи бар’єрів, і відкрив для себе ознайомлення з мовами, як чудову гімнастику для інтелекту.

Метод Като Ломб дуже добре пасував тодішній закритості комуністичних суспільств. Її метод полягає у тому, що учень має створити для себе штучне, цілісне мовне середовище, використовуючи літературу, як відправний пункт, і додаючи радіо, пресу та будь-які інші можливості (хоча б читання вивісок магазинів навіть у дубльованому кінофільмі). Звісно, контакт з носіями мови, подорожі до країни розповсюдження мови бажані і корисні, але не в них сутність методу. Отже, цей метод – це було саме те, що потребував я, хлопчик з закритого для іноземців міста з засекреченими різними формами і підписками на решту життя батьками.

У використанні методу я пішов далі суто мовної сфери. За допомогою короткохвильового радіо я перетворив своє інформаційне середовище не середовище, позбавлене совєцької пропаганди, культури і естетики. Імена совєцьких виконавців естради чи акторів кино я дізнався частково у війську під час примусового перегляду фільмів та пропагандистських роликів у солдатському клубі, а частково вже в постсовєцьке життя, переважно з некрологів. Можливо, я викинув за борт щось корисне, але це припустима втрата, якщо вдалося зберегти неушкодженим свій внутрішній світ.

В сучасному «кириличному» світі Като Ломб забули. Втім, у Вікіпедії є про неї стаття російською мовою:

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%BE%D0%BC%D0%B1,_%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%BE

Як завжди, англійською – значно більш повна і якісна стаття.  Отже, раджу її в англійському варіанті. А хто має проблеми з англійською та з мовами взагалі, завантажте собі її книжку і почитайте. Хто знає, може, ви знайдете саме те, що вам потрібно.
http://linguists.narod.ru/downloads1.html

В сучасній Росії широко пропагує свій метод Ілля Франк. Метод полягає у читанні оригінальних книжок іншомовних авторів, тексти котрих супроводжуються повним або частковим на просунутому рівні перекладом на російську мову. Фактично це є більш довершеним, технічним втіленням ідей Като Ломб, хоча не знаю, чи погодиться з такою думкою пан Франк.

Като Ломб прожила довге життя, 94 роки. Можливо, їй це вдалося не останньою мірою завдяки щоденній лінгвістичній гімнастиці для розуму: вона почала вивчати іврит вже 90-річному віці і планувала узятись за арабську. Чому б інтелектуальній публіці не додати і собі таких розумових вправ?   

August 2017

S M T W T F S
  12345
67 8 9 101112
13 14 1516171819
20212223242526
2728293031  

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 17 August 2017 03:34 pm
Powered by Dreamwidth Studios