kerbasi: (Default)
Бурління минулого тижня про русифікацію етикеток на продукції «Рошена» розв’язалося заявою їхнього власника, Петра Порoшенка, що українську мову він не віддасть і т.д. Тобто наочний хепі-енд. Я до кампанії також долучився, написав листа в їхню клієнтську службу. Мабуть, чимало людей так вчинили, але не вірю, що їх було аж настільки багато, і настільки за якісь кілька днів це вплинуло на виторг, щоб налякати керівництво «Рошену». Вони злякалися не об’єктивної реальності, даної їм у звітах з супермаркетів, а потенційного майбутнього. Це повністю підтверджує мою тезу з попереднього допису, що бізнесмени народ полохливий і конформістський. Гроші люблять тишу, як каже відомий вислів. Саме це й дає можливість громадськості перемагати.

У дискусіях під попереднім дописом було чимало скептиків. Мовляв, не перемогти масову культуру, масового споживача. Спробуйте зрозуміти, що не має такої мети перемагати масову культуру та масового споживача. Є мета розсунути наскільки можливо кордони нашого світу. Навіть не за рахунок їхнього, просто повернути собі те, що нам мусило б належати, але повністю ігнороване маркетологами, піарниками, соціологами та іншою обслугою владного класу. Для цього не потрібний бліц-кріг з ударом на всю глибину оборони противника. Достатньо чинити дії, які створюватимуть напруження силам противника, викликатимуть сумніви в його командування та в рядових бійців стосовно власного домінування на театрі військових дій, змушуватимуть витрачати зайві ресурси, вдаватися до виснажливих пересувань та перегрупувань сил тощо. І у більшості випадків цього буде достатньо. Про що нам свідчить і цей приклад з рошенівськіми етикетками.

До речі, ця перемога слугує непрямим доказом і моєї іншої тези про те, що україномовні починають виходити на ринок як споживачі не тільки найдешевшого лайноподібного товару, а як сучасний урбаністичний споживач, часом навіть з більш витонченими вимогами, ніж пост-радянська російськомовна середня верства. Робити ставки виключно на споживачів російськомовних індустріальних міст сходу та на "булгаківське" столичне населення для бізнесменів тепер означає автоматичну втрату великих грошей. Для того, щоб цим користатися ніяка статистика не потрібна. Потрібний тільки розголос. Вчасний, влучний, добре артикульований.

Взагалі, моїм френдам з науковим способом мислення, якім для всього у житті потрібний статистичний аналіз, я б порадив у вільний час почитати щось з воєнної стратегії та тактики.

"Рошен" русифікується:
http://tyzhden.ua/News/65554
"Рошен" здає назад:
http://tyzhden.ua/News/65905
До теми:
http://vent-de-la-mer.livejournal.com/547771.html
http://vent-de-la-mer.livejournal.com/548146.html

kerbasi: (Default)
Я писав нещодавно про асиміляційний потенціал України, який ще діяв навіть за часів Щербицького-Брежнєва. Завдяки цьому потенціалу в деякої частини людей з російськомовних родин і навіть без очевидного українського походження раптом проростало усвідомлення себе українцями і сильний сентимент до української мови. Звісно, були й потужні зворотні тренди, і в цілому ситуація йшла у напрямку повної русифікації, але не лінійно, і не семимильними кроками.

Цікаво, що я не пригадую, щоб вчительки української мови якось сприяли асиміляції в українському напрямку. Оксана Забужко в своїх «Польових дослідженнях…» зауважує, що у спогадах багатьох людей вчителька української мови це найчастіше людина з поганим характером. Чи не через безперспективність свого заняття? Власне мої вчительки повністю чи частково відповідали цьому образу.

З другого по третій клас української мене вчила та ж сама вчителька, що і решті предметів. Від неї йшло забагато пафосу та екзальтованих інтонацій. Власне, весь цей набір калинова-солов’їна-милозвучна-мелодична. Не можу сказати, що це мене особливо дратувало, скоріш дивувало, бо на російській чи англійській такого пафосу не було. Англійську я вивчав з першого класу, це була, як тоді казали, школа з «англійських ухилом». Там все було просто: російська – мова Леніна, англійська – мова міжнародна.

Серйозно мову викладала вже наступна вчителька, з четвертого класу. Вона була людиною доволі холодною та відстороненою від учнів, і взагалі, здається, не обтяжувала себе розшифровкою кодів мислення своїх учнів та вивченням їхніх прізвищ та імен. В неї також було трохи пафосу, на цей раз у наполяганні на міфі, що українська є наймилозвучнішою мовою у світі, поруч з італійською. Суто з мовознавчної точки зори це все суцільні бздури, як про італійську, так і про українську. Я тоді ще не захопився мовознавством, але якісь зародки критичного мислення не дозволяли приймати ці високі слова. Втім, саме як вчитель-предметник вона була професіоналом. Їй я завдячую тим, що відокремив слобідський суржик від літературної мови. На жаль, вона мене недовчила, бо пішла на пенсію в середині мого сьомого класу. Якби до вчила, то мої навички з української мови були б значно кращими.

Наступна вчителька була взірцевою карикатурою. Згідно з її власними байками вона була перспективною спортсменкою, тобто вчилася номінально, вчилася на вчительку хімії, але щось сталося з її здоров’ям, і до викладання хімії її не допустила медкомісія, тому довелося їй перекваліфіковуватися. Навіть нічого особливого не можу про неї згадати. Вона спілкувалася суцільним набором штампів з підручників. Була передбачувана до нудоти. Особливо, це було відчутно на уроках літератури. Поганий окопний політрук…

Як все нелінійно розвивалося з русифікацією, так само нелінійно йшли процеси й у моїй голові. Влітку перед десятим класом (10-річна освіта) батько вивіз мене на море. Поблизу його заводської бази відпочинку знаходилася база «Трембіта» якогось ліспромгоспу з Хмельниччини, якщо не помиляюся. Одного дня ми поїхали катером на екскурсію на острів Березань. Поряд з нами сидів також батько з сином років десяти з «Трембіти». Вони розмовляли довершеною українською. Я тоді ще сказав своєму батькові, що цей хлопчик виросте позбавленим можливостей, якщо спілкуватиметься тільки українською. На що батько відповів мені, що я це я дурень, і тому матиму обмежені можливості.

Вже через рік, на початку першого семестру в інституті я зайшов до книгарні і раптом побачив посібник з української мови для абітурієнтів. Я поперегортав сторінки і раптом відчув, що це вже не потрібно. Не у сенсі, що мені не потрібно, а що більше ніколи я не складатиму іспитів з тієї мови, вона не знадобиться мені на роботі, володіння нею не даватиме ніяких переваг у робочому житті. Ця мова – це суто моя особиста справа. Мені стало одразу якось дуже сумно аж до сліз. Я купив того посібника, і за наступні кілька тижнів проковтнув начебто то був художній твір з карколомним сюжетом.

А ще через рік були два роки в армії, де мені добряче потрощили зуби за те, що я «хахол проклятий» і виправляю «всє ми русскіє – какая разніца» на «я – нє руській, я - украинец». Звідти я повернувся, мабуть, не зовсім націоналістом, але з чітким усвідомленням: я – українець, а кого це не влаштовує, хай стережуться, щоб я їм не створив підстав для їхніх прокльонів.
kerbasi: (Default)

Я нещодавно серед іншого розкритикував слово хронотоп. Якщо ж існує просторово-часовий континуум і окремі його зрізи з проекцією у гуманітарно-культурні сфери, то логічно ввести також поняття мовно-культурного континууму і проекцій його зрізів у просторово-хронологічні сфери. І як це назвати? Можливо, вже давно назвали, тільки я, не гуманітарій, про це не знаю.

Власне, це любомудріє до того, що я народився у сім’ї, яка мала типовий совітський інтернаціоналістичний і дещо імперський дух. В анамнезі - етнічні росіяни, і малороси. Малороси не в сучасному принизливому, меншовартісному сенсі, а як у формулі про самодержця Всєя Русі, Велікія, Бєлия і Малия. Української етнічності в нас і сліду не було (як і російської, до речі). Втім, мій ранній, дитячий досвід налічував такі явища:

- перша книжка, яку, я пам’ятаю, свідомо читав, була про пригоди якогось динозаврика українською мовою. Запам’яталася фраза: «Ой! Не смикайте за хвіст»!
- літери вчив по газетних заголовках (російською), але мене навчили також українським – з партійних гасел на дахах багатоповерхівок та з магазинних вивісок, з них же перший лексикон «дорослої» лексики
- піаніно «Україна» з літерою «ї», як важливий знак на розгалуженні доріг: рос./укр.
- обласне радіо та перша програма: Говорить Миколаїв! Говорить Київ! – я довго не міг второпати, що то таке «Київ». Київ не був найважливішим напрямком для подорожей тодішніх миколаївців, до того ж я чув його не як «Київ», а як якийсь «Киюх». Загадку цього Киюха я прояснив вже у школі. Але все одно – це автентика.
- Великий подив, що родичі з Росії, які одного разу приїхали в літо перед тим, як я пішов до школи, не знають, що таке «взуття», «печиво», «цукерки».

Але не все було так безхмарно українофільське:

- Мій великий подив у другому класі, коли ми почали вивчати предмет з назвою «рідна мова». Рідна???
- Як не хотілося ж виконувати «зайві» домашні завдання, особливо, якщо півкласу гуляють! До того ж мову мертву - хто нею розмвляє, крім радіо та окремих людей, з якими можна спілкувтися і без зайвих уроків?

Зрештою совєтсько-імперський батько переконує вивчати «рідну» мову, бо вона є ключем до всіх слов’янських мов, занчно кращим ключем, ніж рідна (без лапок). До того ж, в нас є «рідна» у лапках, а в росіян немає «рідної» у лапках, в них тільки рідна без лапок, тому ми краще тренуємо наш розум, можемо більше різних книжок читати, мультиків дивитися, з більшим розмаїттям людей спілкуватися. Батько переповідав історію, як на виставці в Одесі він розмовляв з канадцем, який українською говорив, а російську майже не розумів, а говорити і поготів не міг. Вже за незалежності батько став одним з ініціаторів (щоправда дуже нечисленного) руху за «другу державну». Коли я його назвав українофобом, він здивувався: «Какой я українофоб?! Для меня, вообще, язык не имеет значения. Никакого! И не забывай, благодаря кому ты стал, гм... украинофилом»!

Ну, і не можна не згадати тодішній гімн спротиву: «шол хохол – насрал на пол, шол кацап – зубами – цап», який ми проголошували, коли звільнені від української мови учні, гуляючи на шкільному подвір’ї, кидали нам у вікно: «А хохли пашут, как негри, а белиє люді – іграют в футбол»!

Але не тільки з батьківського дивацтва та з вуличного «від протилежного» проростала українськість. Хоч і віддає шароварщиною та культпросвітом, але тиждень української мови у грудні, до дня утворення УРСР, саме наприкінці другої чверті був просто феєричним карнавалом порівняно з іншими понурими пропагандистськими акціями. Та й закінчувався він загальношкільним поїданням вареників у спортивній залі (тоді ще не було актової зали, як побудували – кудись зник той етно-карнавал і вареники, але я тоді вже закінчував школу).

У мене є у френдах ще кілька осіб з мого міста. Отже, я не дивний виняток. Я не знайомий з ними у реалі, але можу стверджувати, що їхня українськість не є похідною ностальгії за канікулами у дідуся в селі. Це значно глибший феномен.

Ці всі спогади і міркування власне до того, що ще у 70-ті та 80-ті роки минулого століття, в які проходило наше дитинство, український мовно-культурний континуум ще мав асиміляційний потенціал. Звісно, загальний тренд складався у напрямку русо-совєтизації, але й протиток також мав місце. Я підкреслюю слово «асиміляційний», бо ні про яке «повернення до коріння» й мови не може бути для тих, хто народився в русифікованих батьків та не знав ніякої іншої культури, ніж совітська. Ніякий дідусь у селі не міг змінити загального культурного поля, яке було інтернаціоналістичним, атеїстичним та совітськокультурним. Може, в менших містах, на «корінних» українських землях з менш мілітаризованим середовищем, з менш глобалістичним культурним вектором (морська галузь завжди була глобальною, навіть до винаходу слова «глобалізація» і ніяка засекреченість міста цьому не могла стати на заваді) можна вести мову про якесь коріння, але Миколаїв завжди мав характерний імперський покров, самобутню місцеву вуличну культуру, глобалістично налаштовану інтелігенцію і відносно новоприбулий масив населення. Отже, а-си-мі-ля-ці-я.

 І Україна була здатна декого асимільовувати!

Це незавершені думки. Нотатки на пам'ять.



Продовження:
http://kerbasi.livejournal.com/129754.html
kerbasi: (Default)

Шкляра я не читав, але вірю, що його «Залишенець» може бути достатньо сильним твором, щоб заслуговувати на Шевченківську премію. Також припускаю, що чимало людей можуть знайти у романі, на що образитися. У світі, взагалі, постійно хтось ображається на мистців. Інколи навіть закликають до вбивства і релігійний вирок виносять. Якби не було мистців, готових до наслідків, що викликає їхня творчість, то світова культура не налічувала б нічого, крім гімнів самодержцям.  

З іншого боку, за даних обставин, коли країною керують різні вЫсокоповажності, котрим у кращому разі ця країна незрозуміла, а у гіршому – ворожа, українському письменнику номінуватися на державну нагороду це якось неоковирно виходить. В своєму інтерв’ю Шкляр емоційно відповів на запитання, чи не вичерпала себе Шевченківська премія, що, мавляв, ви що, Валуєвську хочете. Так власне Шевченківська з рук держави вЫсокоповажностей і є Валуєвськоюю премією! В історії чимало прикладів, коли речі та явища носять невідповідні назви.

Я вже неодноразово наголошував, що українцям треба створювати свій паралельний світ. Якщо цього світу колись стане багато, то можна буде на ньому побудувати й державу. Одна з причин, чому перехід від комунізму до вільного життя вдався прибалтам, чехам, полякам, і не вдався українцям, росіянам, білорусам, саме й полягає у тому, що в перших існували паралельні офіційним еліти, а в других – ні. От час створювати паралельні еліти.

Ось трохи арифметики. Шкляр має отримати 260000 грн. Це якби 260 осіб скинулися по 1000 грн. Ще потрібна винагорода журі. Хай їх буде десятеро. Не знаю, скільки їм потрібно, тисяч десять вистачить? Тоді ще потрібні 100000. Тобто всього 360000. Це означає або 360 осіб по тисячі, або ті ж самі початкові 260 по 1385 гривень.

Ясно, що з першого року 260 фундаторів премії не знайдеться. Хай буде хоча б десятеро. Якщо скинутися по тисячі на премію і по тисячі на журі, котре хай буде не більше п’яти осіб, то вийде 10000 грн премія, і по 2000 грн. кожному члену журі. За три-чотири роки, гадаю, при належному інформуванні можна довести число фундаторів і до сотні, а то й більше. Можна не реєструвати ніяких структур, гроші передати безпосередньо в руки переможцеві та членам журі або перевести на особисті  рахунки. Якщо людина вирішить сплатити податок  «не нашій» Україні, тоді хай почаклує на платіжне доручення, щоб на вЫсокоповажностей напала гикавка не менше, ніж на кілька годин,  і саме під час публічного виступу.

Я свідомий того, що до таких ініціатив українська громадськість наразі не готова, але вЫсокоповажності своїм тиском та приниженням українців сприятимуть розкриттю свідомості.

До речі, ця паралельна премія стала б і своєрідним майновим цензом для будівничих паралельної України. На початку шляху це необхідно, щоб позбутися пустобрехів.

PS: цей пост ідейно пов’язаний з паралельним державотворенням МШФ  Киянин. Тільки, на мою думку, паралельному державотворенню має передувати процес кристалізації українсько-свідомого суспільства навколо менш масштабних завдань.  

PPS: до речі, коли набував популярності відомий сайт рагу.лі я кільком жежешним френдам запропонував приблизно таке. На що нам звертати увагу на бидло-иліту? Ми і є справжня еліта України! Що, ми не зможемо регулярно збиратися на якісь тусовки, а потім розпіарювати один одного та всіх разом у блогах та інших ресурсах (особливо, враховуючи, що серед нас чимало журналістів, зокрема інтернетних журналістів)? Тоді це не було сприйнято. Може, тепер вже ближче до розуміння?

 


kerbasi: (Default)

Рік тому я писав про київські FM-радіо, котрі не відрізняються різномаїттям жанрів: попсня або ретро. Я пояснював це певною змовою рекламістів, маркетологів та парників, котрі «впарюють» клієнтам, що рекламу варто давати тільки на станціях з цими остогидлими форматами, бо інше люди не слухають. На мою думку, у даному випадку пропозиція формує попит, а не навпаки. Тусовочна публіка київських маркетингових офісів просто нав’язувала свої смаки та упередження операторам ринків, а ті, в силу свого розповсюдженого невігластва, не здатні були розібратися, що до чого.

Ось минув рік і помітні вже перші зсуви. Радіо РОКС ще влітку почало запрошувати рекламодавців, акцентуючи увагу на «аудиторію заможних чоловіків». Так, це вірно. Попса , ретро, блатняк мають свою аудиторію, але чи є ця аудиторія споживачем товарів та послуг всіх рекламодавців? Тепер рекламні блоки на Радіо РОКС вже настільки довгі, що вже аж дратує та змушує тицяти по кнопках інших станцій, коли їду у машині. І ці довжелезні рекламні блоки є свідченням того, що потрібно більше станцій «не форматних» з точки зору тусовочних маркетологів.

З іншого боку, перед новорічними святами ми всі скаржимося, що на нас виливають якусь хворобливу ностальгію з усіх можливих інформаційних носіїв: всі ці «служебник романи» та «іронії судьби» по ТБ, «єслі у вас нєту тьоті» в рекламних роликах і т.д.  На мою думку, з цим можна боротися. От, наприклад, я обіцяю

У 2011 РОЦІ НЕ КУПУВАТИ ТОВАРИ І ПОСЛУГИ В ФІРМ, ЧИЯ РЕКЛАМА  У ПЕРІОД НОВОРІЧНИХ СВЯТ ЕКСПЛУАТУВАТИМЕ НОСТАЛЬГІЮ ЗА СРСР.

Я буду це багаторазово повторювати протягом року, буду пояснювати та нагадувати всім своїм знайомим, рідним, близьким, діловим партнерам, чому я не купую в тої чи іншої фірми. А переконувати я вмію. Звісно, не забуватиму і про блог свій і дискусії в чужих блогах.

Я впевнений, що наші блоги періодично моніторять ті ж самі маркетологи, якщо ми створимо достатній шум, вони відчують загрозу. Як відчули її рекламодавці, котрі тепер вишукувалися у черзі до Радіо РОКС, коли ще рік тому їх там майже зовсім не було. І тоді наступний Новий рік ми зустрінемо без остогидлого «какая ета гадасть, ваша залівная риба» та «я спрасіл у ясеня».

Я не заперечую, що в країні чимало людей з сентиментами до часів їхньої молодості, але час показати, що не тільки вони платять, і не тільки їм замовляти музику.


August 2017

S M T W T F S
  12345
67 8 9 101112
13 14 1516171819
20212223242526
2728293031  

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 17 August 2017 03:34 pm
Powered by Dreamwidth Studios