kerbasi: (Default)
Як такого ніякого ядерного статусу не існує. Існує Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, ухвалений ООН ще аж 1 червня 1968 року. Згідно з Договором ядерних держав тільки п'ять: США, СРСР (РФ), Великобританія, Франція та КНР. Решта має приєднуватися в якості неядерних держав. Ось тут і виникає проблема. З одного боку начебто не варто в кожному куточку світу нарощувати ядерний потеніал, тим більш, що тепер це вже не якийсь хай-тек, навіть відносно слаборозвинені країни мають можливості займатися виробництвом ядерних матеріалів та ракетними технологіями (засоби доставки). З іншого - а що це за така блакитна кров Землі, якій все можна, а решті - не можна? Погано пахне, можна сказати, аж смердить в моральному сенсі такий "світовий порядок".

Хай там як, але хизуватися ядерними озброєннями не вигідно. Можна нарватися на санкції, як офіційні, так і закамуфльовані. Індія, Пакістан, КНДР хизуються, але перші двоє - можуть собі це дозволити, третій - просто чхав на весь світ і на добробут та перспективу своїх громадян.

Отже, наявність ядерної зброї або навіть виробничих та дослідницьких засобів ретельно приховують. А якщо трапляється витік інформації, то ніколи не визнають, навіть якщо всі факти викладені на стіл і аж кричать.

Україні зараз конче потрібна допомога від зовнішнього світу, в тому числі й воєнно-технічна, а може, й пряма військова, тому галас навколо міфічного відновлення так званого ядерного статусу, нам абсолютно зараз зайвий. Прийміть у ВР відповідну постанову, і Пуйло може сміливо посилати війська на Київ.

З іншого боку, я вважаю, що працювати в даному напрямку, без розголосу, зайвим не буде. Для цього потрібна воля політичного класу, бо саме представники політичного класу мусять не ставити зайвих питань до бюджету, в якому будуть трохи підвищені витрати на рекультивацію чорнобильської зони, радіологічний захист, фундаментальні дослідження та таке подібне, що насправді всі знають, що мається на увазі. Битися та виливати популізм - в чомусь іншому. Не в питаннях, про які є мовчазна згода.

Хом'ячки, звісно, по бложиках-фейсбучиках можуть теревеніти про що завгодно, але коли про відновлення ядерного статусу триндить політик, ба ще й депутат, парламентська політична партія, то вони або вороги, або корисні ідіоти. Не Україні корисні, звісно.

Отже, починати слід з формування патріотичного, розумного політичного класу.
kerbasi: (Default)
Багато говорили свого часу про необхідність перезавантаження. Перезавантаження всієї концепції української державності - як максимум, або державних інституцій - як мінімум. Зараз вже не щодня ця тема здіймається. Мабуть, широка публіка вважає, що вигнати донецькі клани з Печерських пагорбів та обрати нового президента це і є перезавантаження.

Ось дивіться, що отримують в розсилці від МЗС України студенти, стажери, аспіранти закордонних університетів та інші інтелектуальні кадри з України:




МЗС хоче найняти юриста з кваліфікацією у міжнародному цивільному праві, спеціалізація з СОТ вітається, досвід в міжнародних юрфірмах - плюс. Наймають за договором підряду, тому збираються платити навіть менше, ніж мінімальна зарплата в Україні - 800 гривень на місяць - без порушення закону. Проте підкреслюють, що робота на високому рівні і дуже-дуже цікава.

Мені це нагадує 1993-1994, коли за часів Кравчука я також відмітився на держслужбі. Мені тоді також пояснювали, яка в мене важлива, цікава, корисна для суспільства робота... за 20 доларів на місяць. Клерки в банках тоді отримували 150, а в дрібному бізнесі секретарська робота типу завари каву, відксерь, роздрукуй, збігай в касу по квитки на поїзд коштувала 50 доларів на місяць, робота, як тоді казали, комп'ютерщика оцінювалася під сотню. І ці двадцять доларів ще слід було зберегти, бо гіперінфляція швидко перетворювала їх на 10 або 5, а індексація проводилася не щомісяця, на відміну від приватного сектору тодішньої економіки.

Отже, мабуть, це і називається перезавантаженням, коли ми повертаємося до того, з чого починали: до спроб отримувати цінну роботу задарма. Чим це все закінчилося тоді, відомо: всі кадри з самоповагою, яких спочатку приваблювала перспектива розбудови нової незалежної держави, полишили державні установи, а ким вони були заміщені, і що з цього вийшло - також самоочевидно.
kerbasi: (Default)
З моїх дописів у минулі роки.

2009
А я пам'ятаю, як день конституції святкували 5 грудня. А ще я пам'ятаю, як цей день змінився на 7 жовтня. Я тоді ходив, здається, в третій клас. Не знаю, як ставилися до події дорослі, а мені сподобалося. Ілюмінацію в місті увімкнули. Книжечки в книгарнях з'явилися, красиві такі з гербом СРСР червоною фарбою. Я навіть купив таку. Читав. Вивчив дивовижне слово "преамбула".

А коли приймали конституцію України... депутатів з сесійної зали не випускали, поки вони не приймуть конституцію. Вони щось наприймали, щоб до дому піти, бо повірили, що Кучма вже не жартував. Як не випускає, то й не випустить. Ось і вийшов якийсь студентський курсовик за одну ніч замість конституції.

Та й саме свято є і не свято зовсім, а жалоба. Жалоба за конституційністю. Ми ж знаємо, що зробили з конституцією два великі помаранчеві революціонери Мороз з Ющенком. Останній мав таку підтримку народу (і не по домівках, а на вулицях), що міг сам диктувати правила гри, але... Маємо наразі конституцію таку, що пальці не підіймаються натиснути на "шифт", щоб написати з великої літери.
***

2012
Цю конституцію також називають найкращою конституцію у світі. При чому до цих хвальків чомусь не доходить, що роль конституції більше символічна, ніж юридична. Вона фіксує суспільну угоду сформувати державу саме такою, а не іншою. Вона може підкреслити цінності, притаманні народу. Наприклад, зв'язок з славними історичними предками, духовні джерела, мову. У нас тільки статус мови тягне на українську цінність у конституції, решта – набір соціалістичних та народницьких кліше.

Конституції не обов’язково мати величезний обсяг з виписаними деталями державного управління. Досконало і детально виписаний корпус інших законів разом з незалежністю і компетентністю судової влади значно ефективніше гарантує права людям, ніж одна єдина невелика книжниця.

Зрештою можна жити взагалі без конституції, як живе та ж Великобританія.

Коли навіть затяті націоналісти з придихом вимовляють слово «конституція», маючи на увазі саме цю, прийняту за одну ніч з 27 на 28 червня 1996 року парламентом, який складався з комуністів відвертих, комуністів прихованих і комуністів, що перефарбувалися, чомусь не можуть второпати, що ця конституція зафіксувала не стільки незалежність та державний суверенітет, скільки розвиток Україні, як пост-УРСР, а не як наступника державницьких проектів минулого. У цьому сенсі значно корисніше було б відновити конституцію УНР або впровадити конституцію Пилипа Орлика, як документ, який має не юридичне, а символічне значення, змушує людину визначитися, чи вона має спільну історичну долю з країною проживання, чи ні.

Отже, немає чого святкувати сьогодні. Це день, коли комуністи та рештки совітського народу можуть святкувати свою перемогу, коли їм вдалося на законодавчому рівні зупинити повернення України до своїх витоків.
***

Додати нічого до написаного раніше. Коли будемо наступну конституцію обговорювати?


       Шанoвні читaчі! Мої дописи можна коментувaти тiльки на платформі Dreamwidth. Автoматична трансляція моїx запиcів дo ЖЖ буде зупинена 30 червня. Переходьте нa "Дpім"! Наc вжe тaм багато!
З 13 червня, коли я анонсував перехід на "Мрію", кількіcть людей в мoєму "кoлі" (еквівaлент фpенд-стpічки) зpосла з 38 дo 117. А ще якіcь два міcяці тoму мoє кoло нaлічувало лeдве деcяток-півтoра щодeнників.
kerbasi: (6)
Зверху на фото Лавров з Керрі, знизу на фото Яценюк з Керрі.

541916_582834445146230_988857512_n

kerbasi: (ναυτής)
Двадцять років тому, у січні 1993-го український журналіст, громадський діяч, редактор львівської газети Post-Поступ Олександр Кривенко надрукував статтю "Маргінальна Україна". На жаль, Кривенка вже майже десять років немає з нами. Втім, ця стаття за своєю актуальністю пережила його і, схоже на те, що переживе ще кілька поколінь. Взагалі, покоління в деяких науках визначається як 20-річний період, тобто від написання статті Кривенка до сьогодення відстань - одне покоління. І те, що ми ще й дотепер сперечаємося навколо тих самих національних комплексів та стереотипів, дуже прикро. Суспільство нікуди не просувається.
Статтю можна прочитати тут:
http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/04/9/35061/
Шкода, що я не прочитав її у 1993-му або принаймні перед початком цього блога. Напевно, у блозі було б на дві третини менше дописів, бо вистачило лише б передруку з невеликими зауваженнями.

Кілька фрагментів
Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров'ю очима при слові "москаль" або "жид".

Годі любити Україну містичну - компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. "Заунывные песни моей Родины", влучно визначив цей стан свідомості Шевченко.

"Заунывно" бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці.

Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ.
**********

Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?

Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?..

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути.
**********

Між тим, і націоналізм - як засіб здобути національну державу - після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення.

Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Хлопчаки, які волають "Україна для українців", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше - "Світ для України".

"Зрівняємось з вами, хлоп'ята",- думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Дякую МШФ [livejournal.com profile] o_veremchuk а наводку.

kerbasi: (Default)
Три роки тому написав допис з приводу Дня незалежності, який й досі вважаю актуальним:
http://kerbasi.livejournal.com/17652.html
Тільки тепер хочу додати до цих слів про перший День незалежності 1992 року у Миколаєві:

"Місцевій владі цей день був явно до лампочки. Проте ходою з оркестром і синьо-жовтим прапором пройшли моряки ще нерозділеного, але вже конфліктного Чорноморського флоту колишнього СРСР", -

що це просто злочин, що українська тодішня верхівка не спромоглася скористуватися загальною ситуацією, щоб зайняти кращі позиції для майбутніх геополітичних змагань. Провідну роль у втраті шансів на реальну незалежність грає економічний занепад в результаті гіперінфляції, розкрученої популістами, пустобріхами та пройдисвітами з тодішніх комуністів та рухівців. Саме роки правління Кравчука та перших прем'єр-міністрів поставили жирну крапку на економічній, а таким чином і політичній перспективі України. Наступний період - кучмізм - був лише наслідком.

Нагадаємо імена злочинців, які позбавили теперішні покоління українців шансу на реальну незалежність, гідне життя і перспективу:

Кравчук Леонід Макарович - президент з 5 грудня 1991 до 19 липня 1994 р.

Прем'єр міністри та виконуючі обов'язки прем'єр міністра:

Фокін Вітольд Павлович - з 23 жовтня 1990р. до 1 жовтня 1992 р.

Симоненко Валентин Констянтинович - в.о. з 2 жовтня 1992 р. до 12 жовтня 1992 р.

Кучма Леонід Данилович - з 13 жовтня 1992 року - 21 вересня 1993 р.

Звягільський Юхим Леонідович - в.о. з 22 вересня 1993 р. до 15 червня 1994 р.

З цього списку на помилування заслуговує хіба що В.К. Симоненко, який обіймав свою посаду лише 10 діб. Решті - в історії мусить бути дана належна і правдива оцінка без поблажливих "вони були першими, вони побудували державу".  А а майбутній Україні вони мусять бути притягнуті до кримінальної відповідальності, навіть post mortem і без терміну давності.

Щоб там не казали, а особистість має вагому роль в історії.
  
kerbasi: (Default)

Мені часом мої патріотичні друзі дорікають, що інколи я вживаю колоніальні топоніми, як то наприклад, Новоросія. "Як же називати мені мою малу батьківщину"? - питаю я. – "Причорномор’я"! - лунає відповідь.

Ось на цьому місці я хочу звернутися до спогадів про мої юні роки. У 70-ті роки та на початку 80-х я ніколи не чув такого слова, як Новоросія. Може, його десь вживали серед інтелігентів-гуманітаріїв, але на Миколаєвщині у тодішньому соціумі значно більш розповсюдженим був інтелігент-технар. Так от, підкреслювати свою приналежність до специфічного регіону люди полюбляли, але звичайно цей регіон окреслювали як Миколаїв-Одеса-Херсон. Саме у такому порядку. Це нічого, що одесити наше місто крізь зуби називали Жлобоградом, а зустрічі між молодими миколаївцями та херсонцями на футбольних матчах зазвичай переходили у масову бійку. Історичний топонім «Новоросія» набув популярності, коли до нашої технічної інтелігенції нарешті докотилася слава письменника Валентина Пікуля, котрий всіляко прославляв петровські-катерининські часи, власне завоювання і розбудову Новоросії.

А що ж Причорномор’я? Ну, як вам казати… Причорномор’я… З цим словом більш асоціюється назва якоїсь придорожньої ригайлівки поблизу курортних зон з бутербродами зі згорнутим у трубочку пожовклим спітнілим сиром, смердючим теплим пивом та коричневим каламутним напоєм під назвою «кофе». А ще, це може бути назвою колгоспу чи радгоспу. Готелю для водіїв. Зони відпочинку для невибагливих «дарагіх таваріщєй атдихающіх» з одним туалетом та душовою на кілька сотень койкомісць.

Вже в горбачовську перебудову слід за утворенням «Придністровської Молдавської Республіки у складі оновленого СРСР» забігали різні ініціативні агенти й у нас з ідеєю створення Причорноморської республіки. Звісно ж, у складі «оновленого СРСР» та з московським часом (саме тоді у Києві впровадили «київський час», а практично всі підприємства змінили розклад на «завод работаєт па-масокфскаму врємєні»). От тільки в Одесі такі ж самі агенти забігали з ідеєю Новоросійської республіки. Ясен день, у складі того ж самого «оновленого СРСР». Накладочка вийшла в організаторів, брак координації. Отже, зусилля були розпорошені, і місцева жлобня на чолі з купкою підстаркуватих воєнруків та вчительок російської літератури, що на початку було раді були отримати свою місцеву республіку, все ж таки не були готові до такого дрібного розділу по республіках-областях, та їхній ентузіазм невдовзі вщух.

Ясно, що таке використання назви не означає, що назва приречена. В мої дитячі роки популярними були різні французькі фільми, де головні герої багато фехтують на шпагах. В одному такому фільм і, «Капітан», якийсь покидьок благородних кровей каже герою Жана Маре: «Я називатиму вас капітан. Як той капітан з сатиричної п’єси: одноногий і з дерев’яною шпагою. Його не бояться навіть діти». «Я приймаю це прізвисько»! – відповів герой Жана Маре. – «Будь-яке прізвисько можна прославити».

Я цілком згодний з цим кіногероєм. Можна наповнити змістом і славою і назву Причорномор’я. Тільки ніякі байки про козаків, що йшли на турків (до речі, за політичні дивіденди Московії), ніякі згадки про древніх слов’ян, що завойовували Цареград не допоможуть. Потрібно щось актуальне, таке, щоб могло посунути образ Новоросії, котрим так вдало підіграв місцевому патріотизму неоімперський письменник. 

З іншого боку, я не бачу нічого особливо шкідливого у Новоросії. Колоніальна чи не колоніальна, але це наша історія. Це реалії наших предків. І нічого нема протиприродного, якщо частина людей відчуває прив’язаність до якихось світлих образів, словесних кодів, ментальних кліше минулого. Не ми перші це переживаємо подібні у цьому світі. На російському Радіо Свобода відбувалася велика дискусія з приводу книги Лоренса Дарелла «Александрийський квартет» та можливого зв’язки чи його відсутності образів книги з сучасними подіями у Єгипті. Дуже раджу почитати транскрипт:
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/3539956.html
Там також можна знайти й аудіо-файл.

Мені дуже імпонують слова одного з учасників дискусії Александр Іванов, головний редактор видавництва Ad marginem:
«…ми… переживаємо в останні роки, десятиліття дуже великі тектонічні історичні зсуви та зміни. І є дві можливих психологічних відповіді на такі зміни. Це ностальгія за минулим, що відходить, яка мені здається не є дуже продуктивною. І меланхолія, котра мені здається звичайною, нормальною, культурною практикою мислячої, читаючої людини… А чим відрізняється ностальгія від меланхолії? Тим, що при ностальгії образ щастя відноситься до минулого, до якогось конкретного образа або місця… Меланхолія – це сум не за минулим, а за цілим, за якоюсь єдністю, за якоюсь спільнотою. І я гадаю, що у цьому сенсі меланхолія більш стосується майбутнього, ніж ностальгія. Тому що меланхолізувати – це означає спробувати  шукати у майбутньому якісь форми цілісності замість тих, що втрачені».

З деякими етно-регіональними відмінностями це справедливо і для жителів сходу та півдня України. Я маю на увазі розумних, інтелектуальних людей. Вже давно, ще з часів набуття Україною незалежності постало завдання перед національною культурою, на жаль, переважно незрозуміле й проігнороване, запропонувати частині України, котра сформувалася за уересерівськими виховальними методами та культпросвітівськими інтернаціоналістичними культурними кліше прийнятний вихід для колоніальної меланхолії. Наші опоненти з півночі пропонують імперську або совецьку соціалістичну ностальгію. Роблять це досить незграбно, тому нікого з вартих уваги розумних людей вони не привернули. а тільки наочних комплексантів та продажних циніків. Справжні ж інтелектуали при всій своїй приналежності до російськомовного культурного простору все ж таки здебільшого залишаються лояльними Україні. Отже, ще існує шанс переграти на цьому полі опонентів.   

kerbasi: (Default)
Якщо узяти міста з населенням більш за півмільйони жителів (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк,  Львів, Кривий Ріг, Запоріжжя, Миколаїв), то всеукраїнську одностайність порушили Харків, Одеса і Львів.  Ми нічого  не знаємо про Київ, оскільки вибори тут не проводилися.

Як би там не бідкалися розгромлені електоратом квазі-демократи та недоліберали, результат виборів обнадійливий. Старі центри впливу, котрі Україна успадкувала від УРСР, Донецьк і Дніпропетровськ плюс адміністративна столиця Київ більше не є монополістами на політичне життя. Львів підвищить свій статус через більшу до нього увагу, оскільки це дійсно інтрига, які тренди започаткує український захід, а Одеса і Харків нарешті заявили про себе. Раніше в принципі не було такого поняття, як харківське чи одеське лоббі, тому що міцева еліта, прориваючись на національний рівень, одразу ж асимілювалася більш потужними лобістськими групами Донецька і Дніпропетровська. Тепер бачимо, що в цих містах є й своя еліта, котра шукає своїх шляхів, а не чіпляється за потяги Донецьк - Київ або Дніпропетровськ - Київ. Це дуже добре, так воно й давно мало стати. Нова сторінка історії України, її надія почнеться, коли її визначатиме саме ця трійка міст, а згодом підтягнуться в усвідомлені своїх унікальних інтересів і решта міст, принаймні, зі згаданого вище малого списку. 

Не стану прогнозувати, якою буде нова Україна, але напевно її 'образами не будуть ані шахтар, ані селянин. І я такий розвиток тільки вітатиму.
kerbasi: (Default)

Минулої неділі виповнилося тридцять років з дня смерті російсько-совєцького барда, поета, актора театру і кіно Владіміра Висоцького. Одразу зазначу, що Висоцького я ніколи якось особливо не цінив, можна навіть казати, що я його не любив. Про те написано у моєму профілі. Але сам цей факт несприйняття, втім, згадки у профілі вже свідчить про певну знаковість цієї постаті навіть для того, хто не є його палким прихильником. Отже, у день цієї сумної річниці я спробував порозмислити, а власне чому я не любив Висоцького, і який він все ж таки залишив слід.

 

Читати далі )
kerbasi: (Default)
Якщо вже не вмієте брати штурмом будівлі чи хоча б ефективно блокувати підходи та сесійну залу, тоді треба було взяти участь у засіданні і протидіяти голосуванню кнопкодавів за мертвих душ.

Взагалі, перехід в опозицію нічого не міняє в компетентності і адекватності політика. Ще менше це поліпшує людські якості. На смітник їм всім дорога. Політика не для лузерів.

Прогресивній частині суспільства нема на кого орієнтуватись. Про політиків годі й говорити, а публічні інтелектуали своєю гіпер-рефлексійністю практично не відрізняються від русо-совєцьких інтелігентішек передгорбачовської та горбачовської доби.  Нема структур чи персоналій, навколо кого гуртуватись. Це факт.

Отже, треба відступити і спробувати сформулювати принципи. Як це не наївно було, але в СРСР прогресивна частина суспільства мала принципові вимоги до влади: вільний виїзд за кордон, публікації заборонених книг, вільний нецензурований показ кинофільмів, вільний вибір музики і т.д. Були не менш наївні і економічні вимоги, більш стосувалися розподілу, ніж генерації прибутку, на жаль: справедливішу оплату праці білих комірців, скасування таємних пільг партократів і чиновників, вільна індивідуальна трудова діяльність, скасування обмежень на доходи та особисті витрати. І про це говорили у курилках навіть прості роботяги! Я це дуже добре пам'ятаю. В результаті, коли комуністи змушені були почати реформацію, вони саме з цього і почали. Ось і зараз потрібні подібні, усім очевидні вимоги, котрі були б чітко артикульовані і фактично висіли б у повітрі і злетали з язика навіть якщо підняти у 3-й годині ранку. Тільки вже не в естетичній сфері чи за-для перерозподілу того, що є, а в економічній, соціальній, гуманітарній сферах з точки зору поступу.

І годі вже шукати однодумців у головному та гуртуватись аби з ким. Противник перемагає завдяки чіткості його позиції: Росія, російська мова, олігархічна економіка, що ділиться з люмпеном кількома монетками, душевний комфорт стабільності а-ля "любімий царь і знакомая вонь" (с). Така ж визначеність повинна бути і в тих, хто вважає себе свідомим українцем. Хай це буде кілька груп однодумців, але вони мають бути чітко визначеними і легко зрозумілими. Аморфністю не перемогти кулак з кастетом.

Я давно вже для себе визначився. Я не з тими, хто хоче замінити промивання мозку від московського попа на теж саме від київського або львівського. Я не з тими, хто хоче втручатися в приватну сферу людей, хто хоче обмежити політичні свободи людей. Я не з тими, хто проти економічних свобод, хто прагне перерозподілу, домінування державної власності.  Я не з тими, для кого болить, якщо колір шкіри матері і дитини різні. Я поважаю погляди консервативної частини національного руху, але я триматимусь на дистанції від них. Змішування зусиль не принесе користі ні мені, ні їм.  Нам усім потрібні кілька армій, котрі не виключено, що можуть стати союзниками у війні проти спільного ворогу, але не різнобарвний, багатопрапорний натовп. Ніяка, аморфна, невизначена Україна зазнала поразки. Час гартувати нову крицю.
kerbasi: (ναυτής)
Згадую свої мандри десятирічної давнини індустріальними районами сходу Україну.

Публіка в електричках нагадувала персонажів Стругацьких з "Равлика на схилі", де кожний верзе якусь маячню з уривків пропаганди та власних недодуманих думок або просто якісь рефлекторні вигуки, коли той чи інший гормон викликає скорочення м"язів, що відповідають за мовлення. Жінки сидять тихо, раптом якась починає галасувати, що діточок нічим годувати та чоловік нездара і що ж це все наробили та куди це хороше життя, що було ще недавно за союзу поділи. Як замовкне - інша починає. Якийсь старий пердун всіх заспокоює, що прийдуть комуністи всіх нагодують. Інші дідусі-шизоїди ледве не бити один одного починають через суперечку, хто кращий, Симоненко чи Зюганов. Задрипані мужички "під пивом" дивляться на все пустими очами та посміхаються посмішками олігофренів. Діти з абсолютно тупими виразами обличчя граються у якісь ігри на основі примітивної моторики, наприклад, розхитують стіл, обмінюються якимись нечленороздільними вигуками, незалежно од віку. Від усіх дико смердить немитими тілами, пиріжками, цибулею, їлкою олією, одягом, який не знає, ані хімічної чистки ані прання чимось більш ефективним, ніж найдешевше мило.

Навесні цього року знов їздив по тих місцях. Вже все не так. Красиво, навіть попри кризу. Втім, пристойно одягнені перехожі і є тими людьми з електричок 1998-1999, хоча вже не задрипанцями. Їхні діточки вже навчились говорити як люди, можливо вчаться у вишах. Але яка якість таких людських ресурсів?

А моєму рідному місті на ринку мужики продавали різні деталі з щойно розкурочених верстатів, трансформаторних будок. Переважає думка, що цим займалися наркомани або голодні покинуті діти, але це спрощення. Серед тих крадіїв насправді переважали чоловіки 40-50 років, котрі роками не отримували зарплату. Колишні представники заможних совєцьких соціальних прошарків – робітники, що мали зарплату навіть учнями в рази більшу за інженера найвищої кваліфікації, раптом впали до межі фізичного виживання. Але на відміну від інтелігенції вони вміли працювати “монтировкою” та мали “Москвіч”, “Жигулі” або хоча б “Запорожець”, щоб вивезти здобич.

Ось уявіть собі на хвилиночку родинну вечерю. Господарка накриває стіл, розчулено дивиться на чоловіка. Він – справжній господар, годувальник! Він з ризиком добуває кусень хліба та щось до хліба. Треба йому кращий шматочок м’яса покласти, бо йому ж вночі фізично працювати: ламати замки, розсовувати решітки, розбивати кріплення, тягти багато кілограмові залізяки. А як менти? Краще про це навіть не думати... Дивіться, діточки, який в вас батько! Без нього ми б просто пропали!

Минулі роки. У 2000-му чоловік нарешті знайшов роботу. К 2004-му навіть продав старого Масквіча та купив якусь нову Ладу. У 2008 встиг до кризи на Ланос поміняти. Діточки виросли. Донечка у педагогічному вчиться. А шо? Непильна робота, несуть, дають. Всі ж зацікавлені дітей в люди вивести! А синуля буде юристом. У крайньому випадку в мєнтовку піде. Також буде чим сім’ю годувати.

У 90-ті український народ отримав важкого удару, який можна порівняти з Голодомором. Мабуть, після геноциду люди також втрачають мислення та живуть на рефлексах протягом якогось часу, як ті з електричок. Отже годі дивуватись, що у нас відбувається те, що відбувається. Страждання людей у ті роки перейшли за емоційну сферу, пов’язану з втратою комфорту та впевненістю у майбутньому. Страждання їхні стали фізіологічними, коли людині нема чого їсти, одягти на себе, чим помитися. Страждання перевищили больовий поріг. Від такого досвіду скоро не оговтатися.

Сила “регіоналів” саме у тому, що вони знаходять прості слова для тих людей з пост-травматичним синдромом: стабільність, покращення життя вже сьогодні, наведемо лад тощо. Сила взагалі проросійських сил, що вони своєю пропагандою змогли утворити у свідомості людей міцну асоціацію між їхнім виходом з жалюгідного становища і згортанням українізації України. Зупинили бандерівців, знов на вулицях всі вивіски російською, міська рада проголосила російську мову офіційною, і ти диви, життя змінилося на краще.

На жаль, націоналісти не скористалися тим періодом, щоб спрямувати масовий негатив на пост-уересерівську владу. На жаль, і зараз ми не знаходимо простих слів для простих людей.

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
2324 2526272829
30      

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Wednesday, 28 June 2017 06:55 am
Powered by Dreamwidth Studios