kerbasi: (Default)

Так вийшло, що цей тиждень в мене присвячений мовному питанню. Якісь флюїди осбливі у ЖЖ за останні пару діб, що стільки інших людей звернулися до мовної теми. Найцікавіші наступні три записи у шановних френдів.

1.    http://barcaroly.livejournal.com/206840.html

Головна думка – немає ані економічного, ані практичного (стосовно розповсюдження української мови) сенсу створювати інтернет-ресурс двома мовами. Ресурс неминуче русифікується, якщо він відкритий для такої численної аудиторії як російськомовні, особливо з РФ. Отже, якщо хочете щось творити в інтернеті – визначайтеся з мовою і не марнуйте ресурсів.

2.       http://mapumba.livejournal.com/448714.html
У підсумку – хочеш щось зробити для України, хоча б почни писати свій блог українською.

3.      http://lembitkoroedov.livejournal.com/1466959.html

У Короєдова - критика позиції Мапумби: якщо хочеш, щоб долучалися до писання українською, вмій продавати цю ідею. Продавати не у грошовому сенсі. Короєдов згадує дуже важливий момент, на якому наголошую і я, але дуже часто публіка не спримає: далеко не всім мама співала українським пісень, далеко не всі мають садок вишневий коло хати, тобто далеко не всі виросли в типовому наборі українських етнічних форм. Отже, такі люди мусять якось дійти до ідеї самоукраїнізації. Що для цього робить українська культурна верства, крім закликів?

На мою думку, всі три позиції мають рацію, хоча дві останні начебто протилежні. До тез [livejournal.com profile] barcaroly можу додати, що шкідливість і безперспективність двомовності також розповсюджується і на друковані ЗМІ. Приклади – колишня Тєлєнєдєля, яку за звичкою купували здебільшого російською навіть у Львові. Або то була така політика торгівців зі скорочення товарних позицій. Також «Контракти». Теза, що головне не мова, головне контент – хибна. Тут давній диспут на цю тему з усією аргументацією з двох сторін:
http://kerbasi.livejournal.com/13999.html?thread=35247#t35247

Полеміка Мапумби і Короєдова, на мою думку, має просте рішення в термінах допису МШФ [livejournal.com profile] barcaroly. Питання російською або українською для тих, хто може і тою,  й іншою, залежить від цільової аудиторії. Як визначишся з аудиторією, визначишся з мовою. Важливо тільки враховувати, що якщо ти добре знаєш російськомовних українців, то це не означає, що ти так само автоматично добре знаєш корінних росіян з Росії чи русифікованих меншин Росії, чи закордонних колишніх совітських мігрантів та їхніх нащадків всіх хвиль. Саме через таке перебільшення своїх перспектив на російськомовному ринку часто трапляється, що хтось стає популярним в Україні саме з україномовним продуктом, потім йде підкоряти російськомовних. а там результатів - близько ноля. Але це інша тема.

PS: Додатки
http://lembitkoroedov.livejournal.com/1467916.html

http://lembitkoroedov.livejournal.com/1468351.html

http://lembitkoroedov.livejournal.com/1468578.html

http://mapumba.livejournal.com/449362.html
kerbasi: (Default)

Йдеться про українізацію "згори". Під українізацією мається на увазі процес розширення сфер функціонування української мови, а також залучення до україномовності російськомовних громадян. Можна назвати це новою "коренізацією".

Спочатку трохи мемуарів. У першому дописі «Моя асиміляція» я згадував, що найбільше мене вражало на уроках української мови, що цей предмет називався офіційно мовою рідною. Хоча це й не була зовсім чужа і невідома мова – щось я навіть пробував самотужки нею читати -  втім, я аж дотепер по 36 роках згадую свій «розрив шаблону», коли на одному з перших уроків читали текст про ходоків до Леніна, і опис кабінету у Смольному, де на столі стояв «залізний чайник». Що це за «зализаний чайник» – для мене довго лишалося загадкою.

Панівна концепція мовної освіти тоді засновувалася на тому, що є масив україномовного в побуті населення, яке віддає своїх дітей до школи з російською мовою навчання, але цим дітям слід також дати уроки їхньої рідної, побутової мови у літературному варіанті та ознайомити з літературою. Миколаївські діти 70-х років в цю концепцію не вписувалися, бо в більшості у побуті мова була не українська, а російська. Тому й для усвідомлення змісту назви курсу «рідна мова» знадобилися додаткові зусилля свідомості. В результаті поняття «рідна» було переосмислено і стало означати не мову перших слів та думок, а мову, яка має символічне значення, як рідна. Хто таку гру розуму саме з таким результатом собі не провів, той в українське культурне поле не асимілювався.

Звісно, логічно було б у школах серед російськомовного населення викладати українську мову не як рідну, а як нову для учня мову, з азів, з літер, вимови, словникового складу. Але навряд чи хтось у ті часи насправді був зацікавленим у тому, щоб національною мовою насправді володіли, а не імітували суржиком та приколами на зразок «скринька перепихунців».

На жаль, ця сама методична помилка перейшла у незалежну Україну. Всю систему освіти українізували так, нібито для значної кількості російськомовних перейти на українську це тільки почати з понеділку. Очільники країни, немолоді чоловіки сільського походження міряли по собі: це вони відмовилися від рідної української мови, і це для них питання повернення потребувало лише відмови від стереотипу меншовартості. Для більшості людей у російськомовних регіонів, чим молодше – тим більше, українізація означала вивчення нової, хоча й частково знайомої на рівні окремих слів та фраз, мови.

У світі проводилося чимало великих і малих досліджень стосовно того, як краще впроваджувати державну мову. Результати досліджень свідчать про те, що рівень освіти і мовні навички краще в тих учнів, які отримують початкову освіту своєю фактично рідною (не символічно!) мовою, а державно впроваджується поступово у середніх класах з повним переходом на неї у старших класах. На жаль, така ідея не прийшла у голови немолодих чоловіків сільського походження, які очолювали та очолюють нашу країну.

Напевно, мав місце також і типовий сoвітський підхід: ви там собі самі українізуйтеся за власний кошт, бо ви забов’язані фактом народження та поїдання українського сала. Ясно, що створення спеціальних освітніх програм для російськомовних територій потребувало б фінансування, а перекласти на плечі населення націєтворчий клопіт по-совітськи спокусливо. На жаль, і в україномовній частині суспільства розповсюджений ідеологізований спрощенницький підхід: от ви візьміть і просто перейдіть на українську.

А будь-яке спрощення згубне у нашій ситуації, коли державною мовою та мовою титульної нації слугує мова, яка не є домінуючою на великій частині території. За таких умов підхід до українізації мусив бути подвійно коректним та професійним. В результаті  ж – падіння рівня освіти і втрата лояльності значної кількості російськомовних громадян, які колись зустріли українізацію з великим ентузіазмом. Сам був свідком у 1992-му, як інженери збирали консиліуми, як перекласти той чи інший термін. Перекладали стандарти тисячами сторінок, за одну зарплату, з вогником в очах. Але через немолодих чоловіків сільського походження, які очолили державу, момент було втрачено, і не факт, що ми дочекаємося нового такого поштовху.

Тут я торкнувся тільки українізації шкільної осіти. Мовні курси для дорослих, доступні самовчителі, термінологічна робота, популяризація і заохочення - ці всі завдання як держава, так і ентузіасти націєтворення проігнорували навіть більше, ніж повністю. Теперішня табачниківщина - це логічний фінал вкрай бездумної і некомпетентної мовної і освітньої політики в Україні з 1992 до 2010 рр. Уроки слід вивчити і висновки зробити. 

Англомовний огляд деяких досліджень про освіту у багатомовних середовищах у форматі пдф можна стягнути тут:

http://www.tove-skutnabb-kangas.org/pdf/PFII_Expert_paper_1_Education_final.pdf

Це тільки один, перший-ліпший документ. Їх же - мільйон!

kerbasi: (Default)

Цього тижня у Варшаві розвіртуалився з моїм давнім шановним ЖЖ-френдом [info]daf_andrew

Наші сфери інтересів перетинаються переважно у бізнесових темах, тому й бесіду ми почали з бізнес-навчання, бізнесу в Україні, Польщі, у цілому світі. Втім, постійно «відволікалися» й на інші теми, що з’являються в наших блогах: культура, література, мова. Зазвичай напружений денний графік, як мій, так і Андрія, на диво, у той день дозволив посидіти дві-три години у кав’ярні та прогулятися вулицями польської столиці.

От так у центрі Варшави дружньо теревенили українською мовою сорока з гачком річний виходець з міста Миколаєва, двадцяти з гачком річний виходець з Одеси, і долучився до нас мій колега, тридцятирічний харків’янин. Це насправді виглядає як сцена з кошмарного сну якогось Затуліна або Маркова. Це болюче ранить серце комусь з наших націонал-бовдурів, наприклад, Мар’яні Варців, котра давно вже заборонила українську мову для використання «нечистими». Це руйнує красиві фігури мовлення деяких літераторів про зайд та зросійщених. Я пишу про «фігури мовлення», а не про переконання, бо не хочеться вірити, що дехто з поважних і, як на мою думку, щирих мистців скотився до рівня пані Варців.  

У нас в Україні якось так сталося, що мовне питання завжди отримувало надмірний пафос з дзвінкими солов’їно-калиновими метафорами, з воланнями про занепад книжки та преси при тому, що самі вишиванкорозривачі самі ніколи нічого не купують, не передплачують і не читають, з «вченими» новаціями у сфері орфографії та лексики під акомпанемент гасел про деколонізацію. А треба лише тільки дати собі, іншим людям та самій мові спокій та використовувати її без позицій і демонстрацій для передачі свого настрою та своїх думок. Ось і все, що насправді потрібно. Ідея стара, втім варта повторення.  

  
kerbasi: (Default)

Численні звернення з проводу Дня української мови знов повторюють хибні, на мій погляд кліше. Знов нібито вибачаються перед іншомовними:  «Мета акції - це не принизити достоїнства інших мов чи національних меншин». Це абсолютно зайве речення, бо українофобів в Україні насправді значно менше, ніж може здаватися з інтернету. Кожний вже давно зробив свій вибір і існує у своєму мовному середовищі. Не варто ні перед ким вибачатися за факт свого існування. Також не варто нікого переконувати.

Ось ще: "Не зважаючи на те, що українці становлять більше 70% населення України, державна мова серед жителів країни не настільки популярна". Взагалі, зовсім мені не зрозуміло, до чого тут питання державної мови? Мовне середовище слід створювати самім собі, і ставити державу перед фактом, а не виправдовувати (саме так це і звучить) свою україномовність державною мовною політикою. За совєцьких часів мови народів СРСР здебільшого були затавровані ідеологами як неперспективні, крім литовської, латиської, естонської, грузинської і вірменської. Носії перспективних мов не влаштовували ніяких акцій, а просто вживали мову між собою. А творчі люди цими мовами творили і, потрапляючи на загальносоюзний рівень, не дуже переймалися такими речами, як свій акцент в російській мові.

Якщо хочете, щоб українська мова ніколи не мала шансів відродитися в Україні, скористуйтеся нагодою, днем мови, і підіть воювати з продавщицями, офіціантками та різними клерками, вимагайте від них відповідати вам державною мовою. На мою думку, є значно краща стратегія: підтримуйте своїх. Не лінуйтеся зайвий раз прокоментувати цікавого автора в ЖЖ, підтримати розмову, розвіртуалитися. Коли вас в кав’ярні з десяток, і ви всі розмовляєте українською мовою, це має значно потужніший виховальний ефект  на персонал, ніж ваші цитування конституції та остогидлі розповіді про те, що мова в людини, а язик в свині, коли ви тільки один такий на тисячу.

Прикусіть собі язика, коли збираєтеся написати, що не читаєте сучукрліт, бо там матюки. Краще напишіть розгромний, дотепний відгук на твір автора, котрий вам не сподобався. Цим ви самі особисто долучитеся до літературного процесу, а не постачатимете аргументів українофобам перепрофілювати останні книгарні на точки збуту іноземної літератури.

В сучасну цифрову епоху дуже важливо відмітитись в інтернеті, отже, не забувайте клікати на україномовні ресурси, обирати опцію «укр.», якщо дається такий вибір, а не споживайте інформацію за звичкою будь-якою мовою. Тоді адміни сайтів не крапатимуть на мозок власнику, що українська версія не потрібна, бо на ній кліків за день стільки, скільки на російській за секунду. Так само і з товарами: затримайтеся на зайву хвилинку в супермаркеті і купуйте той продукт, на упаковці котрого є змістовний текст українською мовою, а не якесь пусте словосполучення для проформи. І робити це треба не раз на рік, а щоденно. Треба усвідомити, що українофобська політика влади уможливлюється байдужістю до мови населення, і перед усім, населення освіченого. Вам потрібні гроші на мовознавчі дослідження? На новий правопис? Скасувати ПДВ з українських книжок?  Найкращим аргументом, цих грошей не давати, і, взагалі, закрити всі мовні інститути, є блог освіченої людини, патріота, де він/вона пише «я щітаю». Дивиться, щоб не простібати мову та країну назавжди.


kerbasi: (Default)
У дискусіях на мовну тематику часто чути аргументи про брак підтримки розвитку української мови з боку держави  протягом двох десятиліть, що минули, і відверту ворожість до українськох мови з боку сучасного правлячого режиму. Ми знаємо позитивні приклади мовного відродження: Ізраїль, де цілеспрямоване впровадження мови йшло одним курсом зі створенням успішної держави і потужної, самобутної новітньої культури. Втім, поза увагою зазвичай залишаються приклади тихого, наполегливого, але не менш героїчного і ефективного мовного спротиву. Власне такі приклади для нас на даному етапі мають велике значення, тому їх треба знаходити, систематизувати і пропагувати .  

Мої постійні читачі знають, що я маю певну інтелектуальну і естетичну прив’язаність до сучасної Греції. День “Ні” – це національне свято Греції, що святкується 28-го жовтня. “Ні!” – казав народ Греції італійським окупантам, котрі вдерлися до країни саме у цей день 1940-го року.

Взагалі, хронологія подій виглядала наступним чином:
28 жовтня 1940 року – вторгнення італійський військ
13 листопаду 1940 року – повне очищення грецької території від загарбників
8 березня 1941 року – закінчення наступу, в результаті котрого грецька армія звільняє від італійських військ значну частину Албанії
У весь цей період воєнний флот Греції завдає ударів по морських комунікаціях і починає серйозно загрожувати морській інфраструктурі Італії.
6 квітня 1941 – війська Німеччини приходять на допомогу союзникам
25 квітня 1941 – король і уряд Греції евакуюються на острів Крит
27 квітня 1941 – німецькі війська увійшли до Афін
30 квітня 1941 – німецькі, італійські, болгарські війська контролюють всю материкову частину Греції.
20 травня 1941 – німецькі війська починають операцію з захоплення Криту
24 травня 1941 – король і уряд Греції евакуюються до Єгипту
1 червня 1941 – Крит повністю переходить під контроль німецьких військ. Активна фаза війни закінчена, починається окупація, спротив аж до звільнення у 1945-му.

Але паралельно з цими трагічними подіями відбувалися й інші. В мовній площині.

14 грудня 1938 року – видатний грецький мовознавець Маноліс Тріандафілідіс очолює комітет з розробки першої науково обґрунтованої граматики сучасної літературної мови дімотікі, альтернативі архаїзованій штучній літературній мові кафаревуса.
Листопад 1940 року – в Організації з видавництва шкільної літератури починається підготовка до друку і друк “Граматики новогрецької мови дімотікі” Маноліса Тріандафілідіса.
12 червня 1941 року – Маноліс Тріандафілідіс підписує передмову до Граматики, книга виходить у світ. Він ставить дату і зазначає місце підписання – Афіни.

Для перспективи розвитку грецької нації ця граматика мала вирішальне значення. Наслідком мовно-культурної політики попереднього століття стало панування в офіційному використанні і в літературній творчості штучної архаїзованої мови "кафаревуса" (літ. "чиста"). Вона виконала свою функцію: було утворена сучасна термінологія з грецьких коренів, в ментальності населення був закріплений зв'язок між античним стародавнім спадком і сучасним грецьким народом, але у 20-му сторіччі кафаревуса стала гальмувати розвиток масової грамотності, обмежувала доступність літературних творів. Ентузіасти просування літературної мови на освнові народних говірок "дімотікі" (літ. "народна")  прийняли виклик і почали наполегливо переконувати культурну еліту, політичний клас у необхідності зміни мовно-культурної політики. Доручення від держави вченому Тріандафілідісу було справжньою перемогою у цій боротьбі, але на цю перемогу наклалася поразка, котру зазнала грецька армія на полі бою від вермахту. 

Власне коли вчений ставив свій останній підпис під передмовою, жодна з частин країни від гори Олімп до найдрібнішої скелі в Егейському морі, не контролювалася грецьким урядом вже майже два тижні, майбутнє Греції було невизначеним і темним, держава фактично вже не існувала.  Втім, Тріандафілідіс закінчив текст таким абзацем:

“Новогрецька граматика, котра вийшла у світ за сприяння Грецької держави, пропонується громадськості з надією, що вона стане саме такою, котру прагнули отримати натхненні піонери сучасної духовної Греції, і що вона відповідатиме очікуванням і вимогам держави, освітян, працівників слова, письменників та освіченого суспільства”. 

А ми жаліємося, що в нас “не наша” влада, зросійщення, сумнівні перспективи нашої мови, складна ситуація з літературної мовою. Не жалітися треба, не тортурувати офіціанток та продавців. чіпляючись до їх російської, не сміятися з прем'єр-міністра, а створювати альтернативну освіту, працювати зі словом, писати літературні твори, публікувати свої дослідження і пропозиції, пропагувати мовну культуру, концентрувати навколо себе освічену частину суспільства. Все це ми можемо в Інтернеті, з усіма його можливостями, про котрі й не могли мріяти Маноліс Тріандафілідіс і його колеги. Наша історія потребує, можливо, не стільки дня "Ні!" політичним суперникам та розгубеному населенню, скільки дня "Так!"  українській мові і позитивній національній ідеї.  
kerbasi: (Default)

Спочатку кілька тез-визначень. Мова – це сукупність говірок на певному терені. Якщо говірки не ізольовані між собою рельєфом або політичними кордонами, над ними утворюється загальна, зрозуміла носіям всіх говірок мова – койне. Койне часто вживається на базарах, а також функціонує як міська говірка, якщо в даній культурі місто грає центральну культурну роль. Інтелектуали, в якій формі б вони не існували (ченці, що перекладають або самі пишуть сакральні тексти, писці-держслужбовці, мистці чи вчені), з часом напрацьовують літературну мову. Літературна мова жорстко нормована і уніфікована, що уможливлює відносно легке спілкування нею і достатньо повне взаєморозуміння. Літературна мова може мати в основі койне, а може – якусь найбільш розповсюджену говірку, або не найбільш розповсюджену, проте говірку найбільш розвиненого регіону. Часто за основу літературної мови не береться якась жива говірка або койне, а використовується мова старих текстів, часто релігійних. Отже, літературна мова завжди є штучним утворенням. Вона можлива тільки, якщо у її творців і потенційних користувачів є згода стосовно її використання. Інакше це просто буде мова творчості одного автора або якоїсь ізольованої групи. Звісно ж, як більшість інтелектуальних проектів обмеженого використання, така мова зникне разом з її творцями.

Тепер кілька слів про те, що може вважатися національною мовою, і як вона співвідноситься з літературною мовою. Існують мови, діалекти котрих настільки розбіжні, що можна говорити про окремі мови. Така, наприклад, китайська. Китайську мову вважають власне єдиною мовою, а наприклад майя розглядають як мовну сім’ю, що складається з кількох мов, хоча розбіжності між китайськими діалектами не менші, якщо не більші за маянські. Китайська еліта, втім, прагне культурно-мовної єдності, а народи майя потужної самосвідомості не мають і їхній розвиток знаходиться під патронатом іспаномовної мексиканської держави. Між арабськими діалектами також достатньо розбіжностей, щоб вважати їх окремими мовами, втім, воля еліт арабських націй спрямована на збереження єдиного мовного простору для уніфікованої літературної арабської мови. З іншого боку, бувають мови, що дуже мало між собою відрізняються, але вважаються різними мовами. Приклад – сербська, хорватська, боснійська. Панславістський проект єдиної Югославії мав за основу мовну єдність, єдину сербсько-хорватську мову, але одночасно з тим проектом, націоналісти не покладаючи рук працювали над підкресленням розбіжностей, їхньою кодифікацією і складанням фактично окремих мов.

Отже, бачимо, що національна мова має  досить умовний характер, це може бути як єдиним койне чи сукупністю говірок, так і сукупністю суттєво різних de facto мов, носії котрих не розуміють чи майже не розуміють один одного. І залежить визнання мови чи мовної групи перед усім від політичної волі нації/націй та від історичних обставин, а головне - від того, як мову бачить інтелектуальна еліта: китайські, арабські інтелектуали вважають китайську та арабську єдиними мовами, а не групами споріднених мов, і це бачення накидається на пересічну людину і на політичний клас. Коли на півночі Балкан інтелектуали бачили єдину мову, була створена єдина мова, коли змінили вектор - утворилися три мови.

Тепер про мови літературні. Бувають випадки коли одна мова має більше одного літературного варіанта. Наприклад, китайська. Південний, так званий кантонський (гуаньдунський) діалект кодифікований у літературну мову. Втім, офіційною, єдиною державною мовою КНР і Тайваню (обидва підкреслюють, що є єдиним справжнім Китаєм) є так звана путунхуа – літературна мова на основі койне чиновників останньої династії Цин, близька до північного, пекінського діалекту.  І всілякі спроби мовного сепаратизму караються як державою/державами, так і інтелектуальною ізоляцією. Всі регіональні літературні мови вважаються не більше, ніж фактом історії. При всьому тому носіям більшості китайських діалектів доводиться вивчати путунхуа, як фактично мову абсолютно незнайому.

В Греції довгий час існувало дві літературних мови: одна – штучна, архаїзована, т.з. чиста мова (кафаревуса) і літературна мова на основі розмовної (дімотікі). Між прихильниками цих мов часом вибухали запеклі суперечки. Зрештою, кафаревуса була скасована демократичною владою після повалення диктатури полковників. З іншого боку, в Таїланді архаїзовані високі, так звані «регістри» тайської мови сприймаються носіями не як окрема мова, а як високий стиль своєї мови, хоча мають всі ознаки окремої мови, і різниця з сучасними говірками значно більша, ніж між дімотікі і кафаревусою у греків. А в Норвегії між двома версіями літературної мови нема ніякого драматизму, і вони співіснують.

Отже, бачимо, що літературна мова є також предметом політичної волі її користувачів. Літературна мова може бути одна, їх може бути кілька, кілька літературних мов можуть співіснувати мирно або конфліктувати, літературна мова може сильно відрізнятись від розмовної мови або майже не відрізнятися. Той чи інший варіант залежить від вибору користувачів літературними мовами, від їхніх поглядів на власну культуру, від характеру їхньої ідентичності.

І остання теза – про правопис. Правопис – це набір правил, що спрямовані на уніфікацію письмової фіксації мови. Якщо кожен пише по-своєму, то це значно ускладнює комунікацію, оскільки дорослі, грамотні люди читають не по літерах, а схоплюють увесь графічний образ слова цілком. Швидкість читання і повнота сприйняття тексту знижуються, якщо око постійно стикається з авторськими орфографічними рішеннями. Правопис ніяк не впливає на саму мову (тільки на вимову окремих снобів, не більше). Мова виникла задовго до появи писемності, правопису, і нею користуються зовсім неписьменні люди. Писати «не» окремо чи разом, питання правопису. Кафедра чи катедра, клас чи кляса  – це вже питання не правопису, а норми літературної мови, зокрема норми з фонетичної асиміляції запозичень з грецької мови різних періодів. Ці питання треба розрізняти для того, щоб розуміти напрямки розвитку національної літературної мови і оцінювати перспективу і правдиву мету запропонованих реформ.   

Тепер до чого ж це все. Я вже певний час спостерігаю за явною спробою галицьких інтелектуалів утворити нову літературну мову на основі міського койне галицької говірки з запозиченням певних пластів лексики з польської мови. Я стикався більше з перекладацькими експериментами просто тому, що я сучукрліт читаю відносно недавно, але й у художній літературі їх чимало. Одним з центрів такої активності, на мою думку, є часопис «Ї».  

Ось тут:
http://community.livejournal.com/ua_mova/1133343.html
наводиться приклад такого явища у виконанні перекладача Андрія Шкраб’юка, а саме у перекладі ним оповідань польського письменника Бруно Шульца, що вийшли у бібліотечці часопису «ї» у 1995-му році. Відхилення від загальноприйнятої літературної мови спостерігаються не тільки у лексиці, а також у надмірному використанні активних прислівників, у фонетиці (м’який «л» - кляса, гльорифікація). Отже, на мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.

Я не збираюся засуджувати галицьких інтелектуалів за мовний сепаратизм. Інтелектуал на то й інтелектуал, щоб щось вигадувати. До того ж йдеться не стільки про створення чого нового, скільки про відновлення того, що існувало з самого початку Галицько-Волинського князівства і аж до другої світової війни та ще й дотепер жевріє у діаспорній культурі.  Втім, я впевнений, що поява окремої літературної української мови аж ніяк не сприятиме поширенню української ідеї. Таким чином, експеримент творчий напевно стане могильником експерименту політичного. Також це призведе до руйнування єдиного українського літературного процесу, оскільки споживачі оберуть кожний свою мову, і не особливо ці спільноти перетинатимуться  А перед нами, східняками, постане вибір, чи нам дотримуватися й далі літературної мови, що існує, чи поставити на ній жирний хрест та визнати перспективним проект галицько-української літературної мови і зайнятися його вивченням та спробами до нього долучитися.

Взагалі, можливо, десь тут і полягають витоки висловлювань Андруховича. Сто років тому українці відокремилися від концепції триєдінаго народа, малоросійскаго, белорусскаго, великорусскаго наречій русскаго язика. Тоді була на то воля людей. Чи тепер є воля зберігати єдину українську мову, або будемо створювати її інші варіанти? 


kerbasi: (Default)

Стаття Ігоря Лосєва в «Українському тижні» вірно розкриває значення української мови для існування української нації та держави.
http://www.ut.net.ua/art/165/0/4180/
Втім, в око кидається, що стаття скоріш за все була написано давно, а тільки тепер оприлюднена без редагування, бо в неї йдеться про те, які повинні бути закони, якої має бути мета мовної політики. Стосовно цього можна розслабитись, принаймні, на десяток років. Закони пишуть і писатимуть не українські політики, і не вони визначатимуть політику.

Якби Україна дійсно була окупована, це, мабуть, робило б ситуацію простішою, бо було б видно, хто ворог, ворог однозначно чужий, а якщо ворогові симпатизує населення, то можна «допомогти» ворогові «помилитись» і довіру населення втратити. Наша біда у тому, що партія регіонів не є партією русскіх. Це партія тих, кого батьки звільняли від української мови «шоб нє забівать голаву» та щоб заощадити на зайвому букеті квітів ще одній вчительці, а для тих, хто претендував на медаль – щоб здавати менше екзаменів та не підмащувати зайвою кришталевою вазою. У цих людей таке розуміння життєвого комфорту, що влучно описує народна мудрість: «висрацца і нє надуцца». З цим важко боротися, до того ж така життєва позиція притаманна всім регіонам України, незалежно від домінуючою мови, просто мову використали явним чином, а решту проблем – ні. Отже, це не бактерії, котрих можна вилікувати антибіотиком, а вірус, тобто частина власного тіла, котру або ампутувати, або стимулювати імунітет.

Замість прямих рекомендацій, що робити далі, автор посилається на досвід Естонії після 1989-го року, але для сучасних українців ціннішим був би досвід мовного опору в період власне до 1989 року. Я не знайомий з тим, що було в Естонії, але в інших своїх дописах неодноразово посилався на Латвію. Наведу тут частину з мого давнього допису:

У підручнику для волонтерів Корпусу Миру США з латвійської мови “Latvian Language Competencies for Peace Corps Volunteers in the Republic of Latvia” у розділі про етикет спілкування є такі слова:

“У багатьох місцях Америки люди посміхаються один одному на вулиці. В Латвії така поведінка не заохочувалась. Кожний був змушений бути якнайбільше анонімним. Якщо хтось помітив вас, то він може запам’ятати, що бачив вас у певному місці, і може доповісти владі, що ви там були. Аналогічно при першому персональному контакті можливо, що латиші матимуть такий же кам’яний вираз обличчя, що був культивований для появи на публіці за часів совєцької окупації”.

Нашим конструктивом може бути не уникання негативних визначень, слів з негативними конотаціями, а пестування української природи у своїй душі, створення українських микрокосмів, якщо на макрокосм поки що не вистачає сил, залучення до них кола своїх близьких та друзів. Неприйняття окупантської ідеології та поведінки також є конструктивом у нашому житті. Тому латвійське кам’яне обличчя не завадить надіти, коли стикаєшся з колегою-українофобом, або якимось сусідом – “булгаковським киянином”.

Українське суспільство має якнайшвидше напрацювати культурні та політичні коди “свій-чужий”. Українське життя повинно продовжуватись незалежно від того, яка влада в Україні, яка офіційна мова, які газети продаються у кіосках, яке радіо заполонило ФМ-діапазон, які програми ТБ транслює ваш кабельний оператор.

Це не заперечує необхідності об’єднання України. Звісно треба мати почуття міри, щоб не відштовхнути від себе потенційного друга або союзника. Але об’єднання не має стати асиміляцією. Асиміляцією нас ними.

За даних обставин, коли в нас наразі нема ніяких центрів гуртування, а державу ми втратили, саме такими можуть бути засади індивідуальної мовно-культурної політики українця.


kerbasi: ('atz'ihb)
Переношу сюди матеріали своїх давніх статей з "Народної правди". Хоча й розлогий матеріал, читайте, шановні, бо невдовзі лінґвоцид відновиться. Вчора рейдери захопили книгарню "Сяйво". Це сигнал. Янукович, напевно, не має стосунку до цієї події, але шавки зрозуміли генеральну лінію вірно.

Під катом - огляд книжки  "Українська мова у 20-му сторіччі: історія лінгвоциду. Матеріали і документи", за редакцією Лариси Масенко, Київ, Видавничий дім "Києво-Могилянська академія". 2005.
Я розглянув тільки експеріменти зі штучної модифікації граматики і лексики української мови, але у книзі наводяться приклади модифікації і фонетики також. Показовий приклад - заміна в літературній мові на тверде Л українського пом"якшеного, в результаті чого кляса стала класом.

Почитайте, і перед тим, як наступного разу обурюватись словами "світлина", "слухавка", "ґвинтокрил" чи мовними експериментами СТБ, запитайте себе ще раз, а що власне вас дратує. Ви не хочете дати мові можливість відродити втрачене? Ви хочете, щоб мова була без словнику і додаткової підготовки зрозумілою русскім? Все одне далеко не все приживеться, але треба забезпечити пропозицію. Перед тим, як звично вживати русизм чи англіцизм, чи не варто спробувати оживити українське?



ЛІНҐВОЦИД )

August 2017

S M T W T F S
  12345
67 8 9 101112
13 14 1516171819
20212223242526
2728293031  

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 17 August 2017 03:31 pm
Powered by Dreamwidth Studios