kerbasi: (ναυτής)
З бізнесово-кар'єрної точки зору.

Дуже розумні представники бізнесової науки стверджують, що протягом наступного десятиліття корпорації пересуватимуть свої штаб-квартири поближче до нових ринків. Деякі корпорації, які захочуть все ж таки сидіти у Швейцаріі чи США, можуть розбивати свої штаб-квартири на кілька, і операційні переносити куди подалі.

Виходячи з ймовірних місць розташування варто вивчати такі мови:

- китайська
ну як же без неї? Актуальність не зменшатиметься. Можна не паритися вивченням діалектів, общєпанятної версіі, яку називають путунхуа, гоюй або "мандарин", хоча кантонський (гуаньдунський) діалект може бути плюсом, бо чимало штаб-квартир є та будуть у Тайбеї та у новоствореній вільній економічній зоні у Шанхаї. Місцеві діалекти там не зовсім кантонський, але навряд чи з них знайдуться учбові матеріали, а кантонська все ж таки південний літературний стандарт, тому зайвою не буде.

- португальська
Зрозуміло, що йдеться про бразильський діалект, Португалія нікому не впала.

- турецька
ага! Вона сама. Мова, за яку одразу ж хапаються східноєвропейські інтелектуальні туристки після першого туру до Анталіі. Виходить, що вона корисна не тільки туристкам, і навіть не в Анталії, а у Стамбулі, куди очікується наплив штаб-квартир корпорацій, яким цікавий  Близький Схід та сама Турція.

Іншими мовами можна займатися тільки в порядку хобі. Крім англійської звісно.

Взагалі, корпорації шукатимуть місцевих з західною освітою, досвідом та місцевими зв'язками. Але де штаб-квартири, там напевно є багато плитки, яку класти, та дітей менеджерів, яких доглядати. Окремі щасливчики можуть розраховувати, що десь у кутку все ж таки поставлять стіл для невдах з дорученням споглядати за так званою Східною Європою, цвинтарем всіх можливих перспектив та проектів.
kerbasi: (ναυτής)
Я не з тих, хто пророкує занепад західної цивілізації, але певні тенденції розчаровують, якщо не казати приголомшують.
Два місяці мав платний акаунт на LinkedIn'e, почитав форуми, і натрапив на дещо неймовірне. Нічого нового у тому, що працедавець не дуже схиляється до того, щоб брати на роботу надмірно кваліфікованих. Це було й раніше. Але тепер вражають масштаби. Люди з великим досвідом та багатьма цінними навиками роками шукають роботу, бо фірми, від великих до малих, наймають найдешевший можливий персонал. На якість послуг та роботи всім начхать, бо головне економія.

Але навіть не це найгірше. Найгірше, що вже з'явилися фірми та консультанти-фрілансери, які пропонують за невеликі гроші переробити сі-ві шукача роботи так, щоб воно не виглядалo, як сі-ві надмірно кваліфікованого. Робити це слід обережно, щоб не виглядати в очах кадровика брехуном, тобто таке собі мистецтво власного притлумлення.

Мене це особливо вражає, тому що я звик до іншого. До протилежного. Коли в дрібного клерка вся стінка позаду його обклеяна сертифікатами з різник курсів та тренингів, коли ніхто не вдає з себе скромнягу та демонструє свої знання, хист, часто надмірно роздмухані, але амбітність, активність вибачають перебільшення. Це часом дратувало, викликало бажання кпинити та посміюватися, але тепер це все історія. Тепер слід замовчувати свої успіхи. Таке було за пізнього совка: попри пропагандистську риторику активізму у реальному світі мали шанс ті, хто вмів "не висовуватися", не кидатися в очі. "Скромнєє надо бить" - слова, які розумні хлопчики та дівчатка чули на кожному своєму кроці у кар'єрі. І де той совок? На звалищі історії. Чи не туди ж піде й західний світ, якщо заниження власного досвіду стане загальною чеснотою?

Єдине, що ще, на мою думку, рятує Захід, це наявність можливостей у приватному секторі. Чимало людей, що не можуть знайти роботу через надмірну кваліфікацію, зрештою опиняються у власному бізнесі або у спільному бізнесі з кількома іншими "сільна умнимі". До нас, напевно, також дійде цей тренд необхідності заниження свого досвіду. Мабуть, навіть у гіпертрофованій формі, як майже все, що сюди запозичується. Тільки в нас можливостей для приватного бізнесу катма.  Так що, готуймося "бить скромнєє"?
kerbasi: (ναυτής)
Я в дискусіях зустрічав аргумент, шо Каськів і Ко - аферисти, а цей випадок з каламутним представником іспанської фірми - це прикриття афери. Я на це у дискусіях відповідав таким коментарем:
Може, й аферисти. Але не варто забувати про такий анекдотичний діагноз: "психічних відхилень не має. Просто дурень".
Я все своє життя в іноземних фірмах потерпаю від та веду боротьбу з різними розумниками, які спочатку висувають велику ініціативу, розгортають кипучу діяльність зі збору різних даних, організації зустрічей, підпису протоколів намірів, роздачі обіцянок, а тільки після цього йдуть до Великого Босса питатися про повноваження та бюджет. Чому дегенерати такого калібру, як українські можновладці, не могли повестися на такого "гормонального юношу"?


Тут хочу дещо пояснити на прикладах.

1. Новопризначений менеджер з розвитку бізнесу з одного з продуктів обриває телефон та зафлуджує імейл, як йому терміново потрібно об'їхати потенційних клієнтів в Ураїні, і зустрітися з тими, хто приймає рішення. Адреси він, звісно, брав з "Амадеуса", тобто якість його інформації на рівні перукарня з усіма видами діяльності у статуті серед перших п'яти в алфавітному порядку: автосервіс, агротехніка, високоточні верстати тощо. Тим не менш, відфільтрувавши зайве, про кілька зустрічей для нього домовилися. Раптом імейл: не можу приїхати, бо шеф не дав добро на далеке відрядження. Ну, ми досвідчені люди, ми особливо важливих людей не турбували, тому шкоди від такого стрибка у бік не було. Але коли я був молодий та зелений, то "попадав" інколи.

2. Заїжджий "гайковерт" Клаус, що мав місію замінити якогось підшипника глибоко у середині одиниці обладнання, проводить "тренінг" інженерам нашої партнерської фірми, і делегує їм право гарантійного ремонту обладнання, бо з Європи гайковертам їздити до України дорого і лячно. Мене ніхто не слухає, бо в очах українських розумників від бізнесу гайковерт Клаус вище за будь-якого місцевого, най навіть і з усіма довіреностями та повноваженнями. В результаті, коли інженери з партнерської фірми наступного разу "по гарантії" роблять спробу відремонтувати обладнання клієнту, компанія гарантію не підтверджує і між "гарантувальниками" та клієнтом починається суперечка, хто ж "попал на дєньгі". Виявилося, що в Клауса просто була ініціатива відтренувати партнерський персонал і делегувати їм гарантійне обслуговування, з якою він збирався йти до керівництва, але не з голою думкою, а вже з результатом. В результаті Клауса начальство обламало, а його думкою місцеві наївні специ точно тепер розбогатіли.

3. Потрібно було терміново організувати зустріч між фахівцем клієнта і вузькопрофільним фахівцем з підприємства-виробника хай-тек-деталі. Найкраще це було зробити на відомій виставці у Європі. Ніхто з нашого офісу не мав можливості супроводжувати клієнта, отже, він поїхав сам. Попри те, що він мав ім'я особи та домовленість про зустріч, його взяв у оборот якийсь гіпер-ініціативний молодик, перший, кого клієнт побачив на виставочному стенді Молодик почав одразу ж "окучувати" клієнта, їздив по вухах якоюсь інформацією, запевняв, що власне він все вирішує та вирішить. В результаті спантеличений клієнт так і не потрапив до фахівця Довелося давати дипломатичні пояснення а потім організовувати витратний візит фахівця вже на підприємство.

Таких прикладів я можу навести десятки. На Заході добрим тоном вважається йти до начальства не з думками, а вже з пророботкою, бажано з практичною бажано вже з результатами. Дуже-дуже часто це призводить до перевищення штатними працівниками та контрактними агентами їхніх повноважень. 

А що про Каськіва казати? Почитав його біографію у Вікіпедії. Типова біографія грантоїда. А ще й Фонд "Відродження" у 90-ті. Тоді там вибухав скандал за скандалом. Коли я шукав роботу, в кадровій агенції просив, щоб мене не направляли до компаній, бо я не хотів продажу, тобто роботи, орієнтованої на результат. Я хотів експертної роботи, щоб бути таким собі мудрагелем-чарівником у вежі зі слонової кістки. Мені рекрутер відповів: "Та ви що! Невже ви у "Відродження" вас послати"! "Ні-ні-ні"!!! - закричав я, і  от вже багато років маю роботу, орієнтовану на результат.
І кепкую з каськівих  виводжу на чисту воду подібних тому Джорді Як-Його-Там-Біса-Бонвеї. Грошей в мене менше, але й про мене весь світ не дізнається так, як про каськівих.
----
Думка людини, яка також має досвід у міжнародному бізнесі:
http://div4ysko.livejournal.com/32888.html
kerbasi: (Default)
… і ви не задоволені своєю кар’єрою, тоді вам, можливо, має сенс пакувати валізи до Грузії. Як пише у числі від 24-го вересня англомовна грузинська газета FINANCIAL в Грузії відчувається гостра нестача маркетинг-менеджерів, а підготовка спеціалістів за фахом «маркетинг» в грузинських вишах не проводиться. В результаті люди на посадах маркетинг-менеджерів замість методів маркетингу вдаються до «трюків». Але ж надурити розумну, дорослу людину можна тільки один раз.

І щоб два рази не вставати додам ще кілька слів про маркетинг. Маркетинг серед українців-патріотів та інтелігентів прийнято не любити, бо це ж жидівська витівка, щоб мати зиск зі слов’ян, і, взагалі, це все про таку гидоту, як товарно-грошові відносини. Втім, в українців є беззаперечні успіхи. От наприклад вдалося стягти в росіян квас. Цей споконвіку російський напій тепер розливають та продають під українськими брендами. Порівняйте з борщем, який в закордонних та російських кулінарних книгах ще й дотепер часто називають російським буряковим супом, через що патріотичні українці захлинаються від обурення. Але…

Під час Євро-2012 зайшов я якось до Біли, що на Бесарабці. І бачу там трьох англійців, які стоять перед вітриною з напоями та розглядають пляшку квасу «Тарас». Після недовгого обміну думками, стосовно, що це може бути, один каже, що краще взяти знайоме, і до каси вони вже йдуть зі «Спрайтом». А дегустаційна точка могла б змінити ситуацію. Ось це вам про маркетинг популярно і на пальцях: якщо це вам жидівська витівка, яка не гідна вашої виточеної інтелігентної слов’янської душі, тоді завжди будете лити сльози через те, що борщ, галушки, вареники, пампушки, вишиванки тощо вважатимуться російськими або польськими цікавинками.
kerbasi: (Default)
Причини, чому в Україні промислові виставки таке жалюгідне видовище, насправді полягають у загальносуспільних хворобах. Заради справедливості треба визнати, що не всі вони виникли вже у незалежній Україні.  Головна причина – низька якість людських ресурсів – є продуктом доби, коли зарплата в інженера-конструктора першої категорії, тобто за стажем щонайменш 9 років ледве дотягувала 160 рублів, а зарплата учня слюсаря-збірника на заводі, щойно зі шкільної лави, навіть без ПТУ, починалася від 450, то кого ще можна було рекрутувати в інженери, крім хобіїстів не від цього світу, пофігістів та нездар? Особливо це було видно на прикладі мого покоління: коли ще й почали студентів забирати до війська, то відпала остання мотивація йти до вишу, з моїх однокласників більшість поступали до військових училищ, щоб принаймні на пенсію вийти ще нестарими або просто йшли заробляти гроші. Більшість зрештою втратила, але у 1985-му вони не могли знати, що так зміниться світ у 1991-му.

Отже, маємо початкові умови: людський склад промисловості – з диваків, невдах або байдужих. Якби з самого початку проводилися розумні реформи, то з диваків можна було б скористатися, невдах просто не було б, з них вийшли б нормальні і потрібні робочі конячки а в байдужих міг би зайнятися вогник. Але реформ не було. Було розкрадання під пусті гасла про підтримку вітчизняного виробника. Тепер, на початку третього десятка років незалежної України, маємо практично повну втрату машинобудування, крім низки флагманів, як то НКМЗ та «Мотор Січ», до речі, з червоними директорами з ПР на чолі. Яка ганьба, що з усіма бізнес-освітами, коли вчитися менеджменту поступають цілими селами, за 20 років так і не з’явилося поняття сучасного українського управлінця! А ще хтось дивується, чому у промисловості все по-російськи та все таке червоне! А кому приносити українське і жовто-блакитне? Хто мені не вірить, що машинобудування більше немає, сайт Держкомстату вам у допомогу. При всіх їхніх намаганнях прикрасити дійсність виробництво України по більшості галузей  знаходиться на рівні невеликого, локального виробника навіть не з дуже розвиненої держави.

За таких умов маємо другий важливий чинник: у промисловості просто немає сучасних, складних завдань, щоб могли розкритися таланти. Та хоч не таланти, а бодай просто працьовита людина! Брак завдань означає, що й на виставках особливо й немає чим обмінюватися та чого шукати. У 90-ті роки, коли виставкова діяльність була в новину, були спроби організовувати окремі спеціалізовані виставки. До середини нульових цей тренд остаточно зник: виставки об’єднуються, замість окремої експозиції тепер тільки кілька стендів, у кращому разі в одному кутку виставкової зали. Якщо вам потрібне метрологічне обладнання для сталеливарної галузі, вам доведеться йти або на виставку «Нафта і газ» або навіть на фармацевтичну, бо метрологи вже давно виставляються там, а не на окремій виставці.  

Отже, спеціалізовані виставки не збирають навіть бовдурів у достатній кількості, щоб експоненти не засинали на стенді. Останні з могікан, спеціалізовані виставки, вже вдаються до таких трюків, як завозити студентів, але що це дає? Це ж вже не виставка… На загальній виставці нібито ходить багато людей, але на стендах не затримуються, бо не знаходять того, що шукають.  Проходити повз сотні метрів виставок верстатів, щоб десь між ними знайти стенд розробника автоматики – це швидко задовбує навіть зацікавлених відвідувачів.

На окреме слово заслуговують організатори. На жаль, перші оператори виставкового бізнесу в Україні порозпадалися на низку фірм, які не приносять новий бізнес, а ділять існуючий. Колись з сільськогосподарської тематики була чудова виставка у Чубінському і не менш чудова виставка на ВДНГ. Тепер я вже збився з рахунку скільки їх, а найкращу виставку перенесли з ВДНГ до МВЦ, де для неї недостатньо площі та взагалі місце недоречне. Подібне відбувається і з іншими галузевими виставками: дублюють один одного і електронники, і механіки, і верстатники, і холодильщики…  Монополізм це погано, але у даному бізнесі децентралізація відбулася раніше, ніж ринок досяг необхідного розміру, а його оператори – необхідного професіоналізму.

Професіоналізм – це, взагалі, просто казка! Люди проводять виставки щороку, повинні либонь мати бодай поверхове уявлення про галузі промисловості. Домовляєшся з ними про стенд у тематичному павільйоні, а потім вони все переграють, і вже на виставці ти відкриваєш, що стоїш під баннером абсолютно іншої галузі.  Звісно, це призводить до того, що чимало «твоїх» відвідувачів тебе просто не знаходять.

І ось на попередньому абзаці фактично замикається кляте коло: низький професіоналізм інженерів у промисловості – брак масштабних завдань – низька потреба у виставках – слабка пропозиція виставок – низька якість учасників і відвідувачів – брак професіоналізму виставкових фірм. Замикається воно на чиннику якості наявних людських ресурсів. Але кола не замикаються самі собою. Їх замикає хтось. І цей Хтось – це той, хто мусить бути рушієм суспільства, аналізувати накоплений суспільством досвід, сприяти розвитку корисного, коригувати негативне, проводити вчасні реформи, створювати мотиватори для людей. Цей Хтось – це еліта. На тому місці у суспільстві, яке мала б займати еліта, знаходяться зовсім інші люди, з іншими якостями, іншими життєвими цілями. От власне і відповідь на питання «що робити»: виштовхнути тих людей на належне їм місце десь у низах суспільства і розчистити шлях активним і сучасним людям. Отже, знов-таки, як часто у різних варіаціях повторюємо ми з МШФ Гробен: «ыліту» - на смітник!   
Попередні дописи:
У вас нічого нема!
Ви не єврей!


kerbasi: (Default)
Якщо ви думаєте, що вчора я описав всіх виставкових бовдурів, то ви – оптиміст. В мене є ще на сьогоднішній допис. Можливо, навіть на серію.

Нагадаю, що всі назви приладів, систем та елементів я обстібую, тобто називаю різними словесними покручами. Отже, не варто за ними лізти до енциклопедичних словників. Хіба що колись потрапить до Луркмору…

До стенда підходить статурний немолодий вусань. Нагадує викладача вузу. З ним менш примітний дядько такого ж віку. Дядько хапає дрібничку з нашого стенду та питає:
- Це на який тиск?
- На ХХ бар, - відповідає наш інженер.
- Мені, будь ласка, у системі СІ, - цідить статурний вусань.
Його питання нас неабияк дивує, бо у техніці всі використовують практичну позасистемну одиницю – бар. Ну, гаразд, хтось використовує атмосферу, не переймаючись зайвий раз, технічною чи стандартною, тому, в принципі, атмосфера стала синонімом бару. Ставити таке питання на виставці може хіба що якийсь занудливий викладач фізики. Все ж таки інженер відповідає:
- Х цілих Х десятих мегапаскаль.
Чоловіки кривляться і незадоволено дивляться на дрібничку.
- А що вам власне потрібно? - питає інженер.
- Мало! Мало! Нам треба вдвічі більше! - чоловік кидає дрібничку на місце.
- Ця дрібничка призначена для систем роздмуху, там більше ХХ бар не буває, - зауважує інженер.
- У нас буває! – каже вусань і чоловіки відходять.

До нас буквально біжить якийсь дядько з портфелем.
- О-о-о-о!!! Уорлд Смарт… А я вас шукав!
- Добрий день! Чим можемо допомогти? – питаю.
- Щазз! – чоловік ставить портфель на підлогу, нахиляється, довго порпається всередині, поки не дістає звідти якусь металеву деталь. – От таке мені виточите?
- Ні, не виточимо, - відповідаю. – Це не наш бізнес. Ми виробляємо і продаємо те, що в каталогах.
- Тю, їм гроші не потрібні, - розчаровано каже кудись у простір відвідувач…

На стендах зазвичай технічні фірми виставляють якісь механізми для привертання уваги відвідувачів. Коли на стенді щось рухається, рипить, вищить, блимають лампочки, мерехтять індикатори – це збирає натовп. Українські відвідувачі сприймають ці «демонстрашки» занадто конкретно.
- Скільки це коштує? – питає чоловік, хапаючись за електророз’єм. Механічна рука, на щастя, якимось дивом не перекидається.
- Ніскільки. Це частина демонстраційного обладнання, - відповідаємо.
- Так ви не знаєте скільки коштує ваша продукція! - тицяє нам докором відвідувач.
- Це демонстраційний пристрій, він по частинах не продається, та й роз’єм це не наша продукція.
- А! Так ви не виробники! Ви посередники! – кричить чоловік, різко розвертається і полишає стенд.

Тим часом вже інша пошесть! Кілька чоловіків роздивляються «демонстрашку», яка точними рухами за встановленим алгоритмом пересуває невеличкі кубики.
- Це де використовується? - питають відвідувачі.
- Це демонстрація можливостей зборки систем, де потрібен швидкий рух з великим прискоренням і точне позиціонування.
- А можна цим ворота зачиняти? – питає хтось з групи.
- Ну, якщо вам потрібна точність переміщення воріт до мікрону…
Чоловіки з гигиканням йдуть далі. Але один лишається і з посмішкою роздивляється рухи автоматичних рук.
- Так що, кажете, для воріт такого не продасте? – питає через пару хвилин.
- Ні, не продамо. Це не для воріт. Та й дуже не дешево.
- Одразу видно, що ви, шановний, не єврей! – починає з мене сміятися відвідувач.
- Та я й не претендую! Єврей чи не єврей, але складати привод воріт з таких компонентів має ще менше глузду, ніж купити платиновий унітаз, - відповідаю і сам дивуюся своєму терпінню.
Чоловік обходить одну з «демонстрашок», зазирає під неї, тицяє в один з елементів і питає:
- А це що, насос?
- Так насос. – підтверджую.
- А його можна використовувати для гасу?
- Ні, його не можна використовувати ані для гасу, ані для рідкого азоту, ані для води, ані для лайна, ані для ракетного палива, - я вже починаю перетворюватися на стендового хама. Ну, чого, чого, їм всім потрібно саме цим насосом качати щось таке, що в них болить? Чому вони згадують про цей насос, коли бачать його у складі демонстраційного обладнання на нашому стенді? Чому вони не звертаються до фірм, що спеціалізуються на насосах?
- Ну, ви точно не єврей! – продовжує свою тему відвідувач.
- Знаєте, в нас тут інтернаціональна команда працює. Якщо потрібно, я вам можу розмову з євреєм організувати. Он бачите, молодий чоловік з відвідувачами спілкується, так от – він наш інженер, і саме єврей. Можете, почекати поки він звільниться і порозмовляти з ним…
Чоловік вирішує не чекати і прямує до стенду іншої фірми.

- Завдань в них немає, завдань! – каже власник і директор партнерської фірми. – От вони й ходять тут всім мозки дзьобають… Бо завдань реальних немає…

Так, в Україні, здається, вже давно ні в кого немає реальних завдань… Я вже навіть не вірю, що колись вони були… І що колись будуть…
kerbasi: (Default)
Приїхав якось до нас російськомовний німець. Справжній, реалій наших не знає, крім їзика. Збиралися ми на виставку. Я йому розповів, як це в нас відбувається, на що, як це часто буває, одразу ж отримав ярлик песиміста з негативним мисленням. Ну що ж… Посадив я його в авто і повіз на виставку. На стенді йому вистачило чверті години, щоб очі в нього повилазили, та він почав розповідати, як у Німеччині на виставках фільтрують відвідувачів: спочатку дорогий вхідний квиток, на стенді – інфо-деск, де відвідувача спочатку розпитують, хто він, у чому його зацікавлення, тобто власне до фахівця не перший-ліпший перехожий потрапляє. За годину я його вже повіз до офісу, він був просто у шоці, бо ТАКОЇ КІЛЬКОСТІ СПРАВЖНІХ,. КЛІНІЧНИХ  ІДІОТІВ ВІН ЗА ЖИТТЯ НЕ БАЧИВ!

Мене і ви, мої читачі, часом питаєте, кого я такого зустрічаю на виставках, що постійно повторюю, що в нас якість народцю нашого, як людського ресурсу в економічному сенсі, просто ніяка. Та й в моральному сенсі, загальнолюдському – також ніяка. Проте вареники смачні і дівчата красиві…

Тема просто невичерпна, періодично до неї повертатимусь. От вам два епізоди на початок.

Повз стенд проходить делегація. Очолює невисокий чоловік, вдягнений у найдорожчі речі з речового ринку. За ним ледве поспівають три чоловіки, бідніші та молодші. Чоловік, не зупиняючись, кидає погляд на експозицію, повертає до почту скривлене обличчя та скрипучим голосом промовляє:
-А, «Уорлд смарт текнолоджіз»! У них нічого нема!
-А ви до нас вже звертались? – пробую затримати вельможного пана, щоб дізнатися про причини його роздратування.
-Нє-а! Я і так знаю – у вас нічєво нєт! – рішуче відрубає діяч і зникає у проходах між стендами. Санчі Панси паровозиком зникають за ним.
Пояснення для невтаємничених: в нас більше мільйону найменувань різних елементів засобів автоматизації, що використовуються практично в усіх мислимих галузях та областях застосування.

Ось вже й сивочолий дідусь у ретельно напрасованому строї стоїть і сумно роздивляється наші розумні залізяки. Стоїть, дивиться – позіхає, хитає головою. Даю йому час на розігрів, потім обережно питаю:
- Вам близька ця тематика?
- Ой, так! Але щось не виходить у нас нічого з «Уорлд смарт текнолоджіз»Я внутрішньо напружуюся: знов хтось скаржитиметься хтось на наших партнерів.
- А з ким ви вже працювали? – питаю.
- Та жінка у вас є одна, пані В.… - остаточно поринувши у журбу продовжує пан.
- Вона в нас вже не працює. Втім, може ми спробуємо відновити співробітництво? Ви з якого підприємства?
- Я - технічний директор підприємства «Полімернепотріб» з Яснокрасненська… - починає чоловік, але іскорка бадьорості за мить гасне, і кутки його рота знов опускаються, брови сходяться, здається, що за мить він розплачеться.
- А що ж трапилося? – я починаю вже передчувати щось дуже прикре.
- Та… Водій мій… Поїхав за каталогами… Шукав вас, шукав… Шукав вас, шукав… А у вас там корки… А та жінка йому якісь вулиці називає… Пам’ятник…  Церкву…  Проїзд напроти ресторану «Суперстар» - чи як там його… А водій мені потім каже: «Все! Ніколи більше мене не відправляй до цієї «Смарт-техніки». Де там той проїзд… Що за пам'тник...  Їдеш, роздивляєшся  - всі фарами блимають, дудять» … Він аж ледве не посивів, поки вас знайшов…
- Знаєте, - кажу. – Київ – велике місто. Повірте, нас знайти значно легше, ніж десятки тисяч інших місць. І дорога нормальне, а не ковбані та багнюка. Буває, хтось не помітить проїзд. Об’їде квартал, спробує знов. Я можу намалювати йому схему проїзду…

Взагалі, за роки ми вже вивели вичерпні і лаконічні пояснення проїзду до нас. Навіть людей з важкими формами топографічного кретинізму вони влаштовували. Тут, видно, особливий випадок...

- Та не знаю… Він вже точно не поїде. Каже, ніколи-ніколи-ніколи не поїде! – заперечує технічний директор підприємства «Полімернепотріб».
- Ну, тоді перекажіть моє співчуття водієві, - перериваю я пана, прощаюся і переходжу на інший бік стенду. Не має сенсу працювати з підприємством, де на технічні рішення впливає водій.Цей поважний дідусь, либонь, колись працював начальником управління у райкомі компартії. З водієм вони заприятелювали, коли їздили по дівках та баньках. Там було просто орієнтуватися, не складніше за просто до церкви, а там валяй ґрунтовкою, поки не впрешся…  У перебудову місцевим крутеликам він допоміг під виглядом якогось науково-виробничого, обов’язково інноваційного підприємства відкусити за безцінь шматок флагману обласної індустрії, ще й партійних грошей на побудову червоного капіталізму з партійної казни підкинув . Водія забрав до себе… Старі друзі, на чиє життя вистачило бовдурів, що їм платять за такі підходи до роботи. І ніякий ринок їх не вбив.

Організатори українських виставок стараються також відфільтровувати бовдурів. Для цього робиться платний вхід для тих, хто без запрошень, обов’язкова реєстрація. Але що ти зробиш, якщо ідіоти сидять при посадах та отримують персональні запрошення?
kerbasi: (Default)

Я вже торкався теми негативних ярликів, котрі можна отримати від іноземних колег, і які дуже важко від себе відкліїти. Можливість стати жертвою таких наліпок з'являється через необізнаність наших людей в особливостях іноземної корпоративної культури. Втім, у попередніх дописах на цю тему йшлося про свідоме наліплювання ярликів. Але часом трапляються випадки, коли тебе просто щиро не розуміють. І такі випадки трапляються з передбачуваністю падіння метеорита або місця влучання блискавки.

Вже двадцять два роки минуло від мого першого ділового контакту з іноземцями. За ці роки я став (принаймні, я так вважаю і так себе позиціоную) фактично експертом з питань подолання міжкультурних бар’єрів у ділових відносинах. Донедавна гадав, що мене вже ніщо не здивує… Здивувало!

Ми часто чуємо від іноземців, що в нас люди погано водять авто. Якось так ніколи не натрапляв, щоб мені хтось прямо казав, що я погано вожу авто, або мій колега погано водить. Казали, безособово. Ну я й вважав, що це йдеться про низьку культуру водіння в нашій країні, мачізм та мажорство на автошляхах. Виявилося, що не все так просто, абстрактно і безособово.

Проїхали з іноземцями (йдеться переважно про німців, французів, австріяків та деяких інших жителів переважно «старої» Європи) між двома містами східної України. Іноземці кепкують з колеги за кермом: «Чого ти так обережно їдеш»? Знадобилося ухилятися від «лобовухи» на узбіччя (добре що було, куди), щоб примовкли.

Ще один іноземець: «Щось сьогодні видно, що не твій день для водіння»! Коли у місті-мільйоннику на 6 кілометрів відстані нарахували вісім відкритих люків, його трохи попустило: «А у нас все просто: зайняв ряд та їдеш собі з комфортом нікуди не придивляєшся»…

І верхівка всього. Приїжджають до міста мільйонника два великих боси на початок важливого проекту. Зустріли їх на летовищі, провезли до готелю, все таке… З ранку – гидливо дивляться на авто та тих, хто керуватиме. Їдемо у напруженій тиші. Здається, незадоволення великих босів от-от перетворить повітря у салоні на якусь в’язку, отруйну рідину. Проїжджаємо перехрестя. Міліцейська машина, кілька людей, ще якісь авто. На асфальті лежить жінка, сині, без кровиночки литки, таке ж синє обличчя, струмочок крові з-під голови, в кількох метрах, у місці першого торкання голови з асфальтом – калюжа скривавленого мозку…

«Який жах»! – майже шепоче один з босів. – «Я таке за все своє життя бачу тільки третій раз: перший у Сербії, другий – у Румунії, і от третій – у вас». Другий мовчить з круглими очами та відпалою щелепою. Увечері найбільший з босів каже: «Ото ви правильно робите, що постійно озираєтеся та по дзеркалах дивитеся. Це не від того, що ви водії-новачки та їздити не вмієте та боїтеся, а так і треба у вашій країні».

 Уявляю, скільки недоумків розповіли моєму шефові після візитів до України, що я та мої колеги найгірші водії у Європі! І зі скількома іншими керівниками та колегами це вже перетерто за кружкою пива з розповідями про "чудернацьких Схід".


kerbasi: (Default)

Одного дня між травневими святами в нашому офісі задзвонив телефон. Я підняв слухавку. Чоловік, судячи з голосу, віком років за п’ятдесят запитав, чи вірно він потрапив до нашої компанії (назвав назву). Отримавши запевнення, що вірно, він запитав, як ім’я та по батькові директора, а отримавши і цю інформацію, попросив покликати до телефону директора.

-         Ви власне з директором і розмовляєте. А з ким маю честь спілкуватися? - відповів я.

На цьому чоловіка як підмінили: тон одразу з офіційного перемкнувся на панібратський у стилі дрібного партійно-господарського активу совкових часів, тільки з тою різницею, що номенклатурними зазвичай зверталися на «ти», але на ім’я та по батькові, а комсомольський актив – на «ти», але на ім’я незалежно від віку, але зазвичай з повною формою імені, а цей мій співрозмовник одразу перейшов на зменшену до того ж дуже фамільярну форму мого імені.

-         Не пам’ятаєш?! Це ж я, Віктор Іванович з Харкова! Ми з Євгеном були у тебе торік на (називає вулицю з нашої адреси). Порозмовляли тоді конструктивно, - продовжував співбесідник.

-         Вибачте, не пам’ятаю. Нагадайте, будь ласка, що ми з вами обговорювали.

-         Та це таке… У мене справа майже особиста до тебе. Та й мені дорого розмовляти, бо я тут зараз між кордонами, до Болгарії на свята подався… Допоможеш мені? Я віддячу»… - продовжував потік слів співбесідник

-         Чим я можу вам допомогти? – питаю я.

-         Та у мене зараз родина застрягла у Борисполі. Митниця їх просто роздягла… В общєм, я тобі віддячу… Я власне у Києві буду 16-го… Давай кудись завіємося, посидимо… Я віддячу…

Тут дещо треба пояснити для невтаємничених. Мені доводиться спілкуватися з різними українськими клієнтами, постачальниками послуг, державною службою  та бізнес-партнерами. Десь відсотків на шістдесят це люди з абсолютно неадекватними манерами та хамсько-агресивним стилем спілкування. В нормальному житті, не як офіційний представник компанії, я б з ними не знався, а все спілкування закінчувалося б вже на перших репліках. Але службовий обов’язок вимагає їх вислухувати та з ними співпрацювати. Отже, протягом попередніх реплік я перебирав в умі всіх відомих мені подібних типажів у намаганні згадати, чи це не хтось з них. Втім, власне таких, підстаркуватих номенклатурників  у мене у колекції зовсім небагато, і я їх всіх добре знаю. Тепер же, після натяку на матеріальні проблеми третіх осіб, стало ясно, що це спроба розвести на гроші.

-         Вікторе Іваничу, давайте конкретніше, чим ви хочете, щоб я допоміг вашій родині? - поставив я чітке запитання.

-         Та ну, якщо не обтяжить, та я ж все поверну…

-         Карочє, скільки? – починаю тиск.

-         Ну сімсот п’ятдесят гривень міг би їм підвезти?

-         Вибачте, не маю можливості їхати до Борисполя, і нема кого послати, бо свята ж, і всі роз’їхалися.

-         Ну, вибач тоді, бувай… - шахрай вирішив не продовжувати гру та кинув слухавку.

Якщо до таких трюків вдаються, то, мабуть, вони періодично спрацьовують. Можливо, найкращий варіант був би, якби у відпустках було б і керівництво, і секретарка, а на дзвінки відповідав би якийсь працівник, хто залишився в офісі через свої справи, але за нормальним розкладом на дзвінки не відповідає, тому не має досвіду відфільтровувати додзвонювачів. Тоді, мабуть, йому б почали парити, що, мовляв, твій бос мій друг, з ним нема зв’язку, та підвези грошенят, після свят поверну і т.д. А той з переляку перед авторитетом друзів боса міг би і повестися.

Хай там як, не втрачайте пильності.


kerbasi: (Default)

Дещо несподівано для мене виявилося, що тема корпоративних штампів цікавить чимало відвідувачів цього щоденника. Тоді продовжуємо.

Дуже розповсюджений ярлик, ярлик № 4:  (not) enthusiastic (enough), має ентузіазм, не має (достатньо) ентузіазму. Про цей ярлик я вже писав. Отже, хто забув, ласкаво просимосюди.

Тепер хочу зупинитися на ще двох характерних штампах, котрі самі по собі здаються нешкідливими, але за певних обставин можуть бути використані демагогами-маніпуляторами.

I do not follow politics! Я не цікавлюся політикою!

Це дуже модно серед представників нижньої верстви середнього класу, до котрого у західному світі зазвичай входять різні технарі, а також ті, кого ми тут називаємо офісним планктоном, вдавати з себе геть необізнаних у політиці, тобто у міжнародній політиці, бо за внутрішньою вони зазвичай слідкують, бо тож податки та пільги. У більшості випадків їм навіть вдавати не потрібно, бо таки дійсно у подіях у світі вони не обізнані. Не буде перебільшенням стверджувати, що якщо в нас 9 з 10 на політиці знаються, то на Заході зазвичай знається тільки один з десятка, та й той найчастіше є носієм якогось варіанту теорії всесвітньої змови, тобто людина, скажемо так, не дуже мейнстрімова. Звісно, це все сильно залужить від роду занять. В нашій компанії ті, хто має справу нафтогазовою індустрією на політиці знаються, бо цей сектор світової економіки залежить на всі сто від геополітичних інтересів та політичних процесів. Отже, якщо ви не працюєте у нафтогазовому чи оборонному секторі та не хочете, щоб вас не сприймали, як якусь дивакувату особу, краще не занурюватися у політичні дискусії. Та й марно все це, бо якщо людина не знає базових фактів, то ви все одне їй не поясните, у чому проблема між Росією та США, Україною та Росією, і що сталося у Грузії. І Гугл їм усім у допомогу!

Часто буває, що на якійсь нараді вас просто витягують на політичні пояснення, або деякі речі просто неможливо пояснити, не  вдуваючись до політики, як то наприклад, чому в Україні знищили виробництво лазерних компакт-дисків у 2001-му році, або чому міжнародні розрахунки не проходять у реальному часі. Ось у таких випадках треба максимально стисло називати політичні чинники, попередивши чітко і голосно, може, навіть кілька разів протягом вашої доповіді, що дана галузь у нашій країні нажаль (обов’язково наголосити на цьому «нажаль») politically sensitive, тобто залежна від політики, щоб не наразитися на чиюсь ремарку: «Ой, у вас так забагато політики у Східній Європі, краще б зайвий раз відвідали клієнта».

I do not have time for internet! В мене немає часу на інтернет!

Виглядає, як нонсенс у наші часи, але насправді цей штамп часто використовується для персональних атак на опонента у дискусіях. Той, хто жбурляє таку репліку, прагне виставити вас, як якогось підлітка, котрий зависає в інтернеті, а краще б вчив уроки. Або у вашому випадку – зайвий раз відвідав клієнта. Кумедно, але такий закид трапляється не тільки на нарадах та презентаціях, але й у приватному спілкуванні, увечері за келихом пива. Це такий варіант західного хамства. Йому важко ефективно протидіяти. В офіційному спілкуванні, я зазвичай посилаюся не на інтернет-сайт, а на організацію чи фірму, а вже потім додаю, що інформація узята з офіційного сайту. А у приватному спілкуванні, зазвичай, ставлю на місце хама тим, що кажу, що так, я інтенсивно користуюся інтернетом, тому що в моєму житті відсутні інші time-wasters («марнувачі» часу) , як то я не цікавлюся футболом, не дивлюся ТБ-шоу та серіали, не гаю часу у барах, хіба тільки у відрядженнях з клієнтами.  Найчастіше це спрацьовує, і хам починає нібито виправдовуватися, що йому матч подивитися це єдиний доступний релакс, коли вже взагалі втомився аж до нестями.

Ці штампи підводять нас до другого за нищівною силою після «зволікання-procrastination» ярлика:
 
Ярлик № 5– overqualified/надмірно кваліфікований.

Якщо ви розбираєтеся у всіх підводних течіях політики, що впливають на ваш бізнес, засвоїли гігантські обсяги інформації з інтернету, то дуже ймовірно, що ваша кваліфікація значно більше тієї, яку потребує ваша посада. За стандартним ходом західної менеджерської думки, якщо ви надмірно кваліфіковані, то ви все одно шукатимете собі роботу по здібностях, а поки не знайдете, вам бракуватиме ентузіазму, що викличе у вас негативний стиль мислення, ви почнете зволікати з відвіданням клієнта зайвий раз і т.д. Отже, у своєму бажанні виглядати розумними та здатними, до будь якої роботи, не варто переходити дуже тонку межу, між спеціалістом та універсалом. Бо згідно з тією ж західною менеджерською стереотипною думкою у компанії є лише одна посада для універсала – Найвищий Керівник. Ось там вже ніяка кваліфікація не може бути надмірною.

До тавра надкваліфікованості може призвести, як не дивно, також обізнаність в деяких мовах. Хоча на Заході нормальним вважається знати по кілька мов, втім, йдеться по-перше, про мови європейські, по-друге, про мови, котрі користуються латинкою і мають репутацію «легких». Ми з нашою кирилічною мовою вже одразу ж сприймаємося, як інопланетяни, а якщо ми ще продемонструємо, що абетки росіян, білорусів та українців трохи відрізняються, а ще на додаток пояснимо, як читаються літери на етикетці грузинського вина чи вірменського бренді-«коньяку», то це вже просто капець... Скажіть ще, що збираєтеся вивчати китайську мову!

В одному з наших підрозділів працює на керівній посаді італійка, котра вивчила китайську мову. Власне, через це вона прославилася, і ті, хто її згадує, як якесь неземне диво, часто навіть не можуть згадати, що її підрозділ виробляє. Тільки їй пощастило вивчити мову, коли вже вона обійняла таку посаду, що їй не кидатимуть у пику: «Краще б зайвий раз зателефонувала замовнику»…

Я цим фобіям «складних» мов, а насправді не мов, а абеток ефективно протидію, ставлячи співбесіднику питання, чи є легкими мовами фінська, угорська. Людина одразу ж погоджується, що ці мови геть не зрозумілі, хоча й пишуть «як ми». На що я кажу, що ось мови, котрими я володію або з котрими маю досвід, насправді легкі, просто записуються дивно, але ж це лишень не дуже великий набір символів, котрий не так вже важко засвоїти. Китайська, звісно, сюди не пасує, тому про неї краще мовчати.

У читача може скластися враження, що я наслідую антизахідний стьоб Задорнова, тільки на іншому рівні. Насправді, я дуже далекий від стереотипів, що на Заході всі дурні та темні. І з моїх співбесідників з корпоративному світу більшість складають нормальні люди зі здібностями. Тільки вони на роботу ходять заробляти гроші, виконуючи свої прямі обов’язки, а не для інтелектуальних змагань з колегами.


kerbasi: (Default)

Західний діловий, зокрема корпоративний світ використовує чимало різних ярликів, котрі важливо знати, якщо ви є частиною цього світу або постійно співробітничаєте з його представниками. Розглянемо сьогодні кілька кліше, наліплювання котрих може мати фатальні наслідки щодо подальшої кар’єри. Якщо їх хтось намагається на вас наліпити, навіть непрямим способом, треба швидко і рішуче, якщо потрібно, то й брутально дати відсіч. Навіть якщо противник – ваш шеф. З шефом просто треба трохи поввічливіше.

Отже, ярлик номер один: a negative thinker – той/та, що мислить негативно.

Взагалі, цей ярлик означає, що його носій вже потрапив у чергу на звільнення. Може, навіть у пільгову, прискорену чергу. В цілому, з самих слів ясно, що мається на увазі ситуація, коли працівник не ставить собі амбітних цілей, не вірить в успіх, взагалі, більше шукає пояснень, чому чогось не можна досягти, а не засобів досягти. Втім, як часто буває у житті, цим ярликом часто маніпулюють. Типова ситуація, коли вас питають про ситуацію в Україні у розпал кризи, про податкові новації, а коли ви починаєте розповідати, зненацька реагують приблизно так: «Ой, у тебе все якось так негативно, нібито взагалі нічого не можна робити». Ось таким ремаркам треба миттєво давати відсіч. Бо співбесідник це ще потім неодноразово повторить перед вашим керівництвом, колегами, і далеко не тільки тоді, коли ви будете присутніми. Отже, його треба швиденько розмазати по стінці, змусити виправдовуватися самому. Найкращий спосіб це тиснути на відмінність культур. Будь-який самий посередній європеєць чи американець бодай дотично чув про когось, кого розкотали у керівництва або у суді за ігнорування міжкультурних відмінностей, тому будь-яка фраза про те, що ви не мислите негативно, а долаєте міжкультурні бар’єри, працюєте містком між культурами і щиро радите не ігнорувати здобуті вами знання, миттєво змусить гарячу голову корпоративного демагога охолонути.

Ярлик номер два: too many words, забагато слів.

Трапляються й інші варіанти з тим самим змістом: він/вона багато розмовляє, пише довгі листи то що. Це не такий серйозний ярлик, як попередній, але у деяких контекстах може зіпсувати вашу репутацію. Також страшне не використання його за призначенням, а маніпулювання ним. Мого працівника якось клерк з гарантійних претензій витяг на детальні пояснення митної процедури, а потім розіслав все листування в купу адресів різних високо посадовців з ремаркою «забагато слів, це не може бути так складно». Протидіяти такому можна кількома способами. Найкращий спосіб це не вдаватися до теоретизування, якщо воно безпосередньо не стосується вашого завдання. У даному випадку треба було спрямувати того клерка до клієнта або до перевізника. Якщо вже зовсім не вдається уникнути багатослівного обговорення, тоді краще розбити весь текст на блок-схему алгоритму і викласти у форматі презентації. У супровідному листі додати, що якщо потрібна більш ґрунтовна інформація, то можете допомогти організувати зустріч з міжнародним юристом або консультантом, і додати прохання вирішити питання з керівництвом, хто платитиме. Після цього 99% найтупіших німців та інших одразу починають втикатися в реалії міжнародних перевезень.

Ярлик номер три: procrastination, he/she procrastinates - уповільнення, тягнути гуму.

Це вже не просто ярлик. Це практично наказ йти шукати собі нову роботу. Принаймні, у сфері продажу та управління проектами тавро procractination це вирок. У прямому сенсі це кліше використовується проти працівників, котрі ухиляються від контактів з клієнтами, відкладають виконання завдань то що. Колеги-демагоги або навіть ваш шеф, що не розуміється на місцевій культурі можуть розцінити як ухиляння від роботи, якщо отримавши від них якийсь контакт з виставки чи інформаційної служби, ви з вигуками ентузіазму не кинулися телефонувати «клієнтові», а вирішили підготуватися чи пошукати, кращих підходів до клієнта. В принципі, всі на тренінгах з продажу вчаться розумно і цілеспрямовано розробляти потенційного клієнта, а не бігти в усі боки одразу з пикою вуличного МЛМ-ника, але все ще живий стереотип продавця-мачо зразку 50-х років, в котрого щодня розпадалося взуття від біганини. З тим стереотипом так виходить, що хто перший почав, той і виграв. Отже, краще, взагалі, не вдаватися в деталі тактики роботи з клієнтом або над проектом, якщо про це вас не питає людина, котрій ви забов’язані звітувати. У крайньому випадку, коли вас тестує ваш шеф, зімітуйте телефонний дзвінок або дійсно зателефонуйте на підприємство до секретарки та запитайте в неї будь-що: телефон служби відвантажень, адресу сайту, П.І.Б. заступника генерального з перспективного розвитку, будь-що, і занотуйте собі у календар величезними літерами і окличними знаками «найважливішу» справу на завтра. Взагалі, якщо вас так тестує керівництво, то це зазвичай означає, що його вже хтось підготував, отже, не теоретизуйте занадто про особливості українського бізнесу з тими, кому це насправді не потрібно. Кому Україна та ваші проблеми дійсно цікаві, той вже давно все, що потрібно нагуглив або замовив консультацію чи звіт в спеціалізованій фірмі.

Взагалі, всі ці три ярлики взаємопов’язані. Якщо працівник занадто багато теоретизує над проблемою, можливо він просто боїться за неї взятися. А якщо так, то він мислить негативно, до того ж в його теоретизуваннях він багато розповідає про проблеми та бар’єри, а не про амбітні цілі та виклики. Отже, вчиться будувати спілкування в діловому світі, як на фуршеті: дві-три репліки і перейшов до іншої групки, коротесенький діалог – і змінив тему.  Все, що складніше за дві-три репліки, переносіть у формат презентації.

Якщо ця тема цікава. продовжуватиму далі.


kerbasi: (Default)

Прийшов час підсумувати тему, розглянуту у низці попередніх дописів. Тему ввічливості і ексцентричності у бізнесі. Людям, далеким від бізнесу, часто буває незрозуміло, як різні абстрактні речі можуть отримувати грошовий еквівалент. Запитай якогось інтелігента, скільки коштує ввічливість, яка буде відповідь? А ексцентричність?

Під катом ще одна історія про ділового ексцентрика.

ексцентрик )


Радіо Свобода у передачі «Американський час» запросила для бесіди на тему «Чи нові китайці відрізняються від нових русскіх»  нью-йоркського архітектора походженням з Росії Антона Глікіна. Ось що він сказав: «У нових китайців показні амбіції зведені до нуля, в них немає помпи, вони не носять малинових піджаків, вони працюють дуже ефективно, всі емоції сховані у кишені, це – ідеальні партнери. Такої швидкої і точної комунікації і організованості я взагалі ніде не бачив».

http://www.svobodanews.ru/content/transcript/2338233.html

Зверніть увагу на характеристичні риси китайських бізнесменів: немає помпи, емоції сховані глибоко у кишені. Порівняйте це з невихованістю, браком бодай зеленого поняття про ввічливість та гарні манери, ексцентричністю українських ділових людей. А враження від спілкування у місцевому бізнес-середовищі потрапляють не тільки до відкритих інтерв'ю але й до бізнес-звітів,.аналітики як індикатор сприятливості місцевої бізнес-культури міжнародному економічному співробітництву.

Гадаю, що цього достатньо для розуміння, чому іноземні інвестиції йдуть у Китай, а до України – ні.

Ось вам і грошовий вимір ввічливості та ексцентричності.


kerbasi: (Default)

Давайте спочатку зовсім трохи теорії. Уявімо собі, що є іноземна фірма, котра чомусь хоче мати присутність в Україні. що їй робити? Ну, є варіант знайти місцевого партнера зі збуту чи виробництва. У такому випадку сторони залишатимуться цілком незалежними, лише пов’язаними у певних сферах угодою. Можна війти зі своєю долею в якусь українську фірму чи створити з нуля нову фірму в партнерстві з українською стороною.  В такому випадку доведеться постійно партнерам досягати спільного бачення бізнесу, бо вони ж тепер пов’язані спільною справою з усіма витратами, доходами та рішеннями. Можна створити в Україні дочірнє підприємство, що на 100% належатиме іноземній фірмі, без місцевих партнерів, ділерів і т.д. Цілком незалежне, своє власне підприємство. А можна взагалі не заморочуватися створенням юридичних осіб в Україні, а відкрити представництво, котре не буде виконувати ніякої господарської діяльності, а працюватиме як своєрідне посольство, тобто спостерігатиме за розвитком ринку, шукатиме покупців чи партнерів для спільної діяльності або збуту, але уся комерційна частина залишатиметься за кордоном, тобто українському клієнту, що забажає купити продукцію фірми, доведеться платити за кордон та товар імпортувати. У повсякденному діловому спілкуванні представництвами називають будь-яку контору, хто просуває чиюсь продукцію, але це не вірно з точки зору законодавстві, бо представництво не торгує, а представляє інтереси, збирає інформацію, сприяє продажу, але само не продає. Продають ділери, дистриб’ютори, партнери з реалізації, часто до цього додаються означення «ексклюзивний», «сертифікований». «авторизований» - але це все вже поезія.

Ну що, складно? На мою думку – ні. Я колись це з першого прочитання засвоїв. Але чомусь для більшості українських бізнесменів це просто якась китайська грамота.

Ну а тепер до суті. Багато років тому, у середині 90-х років я потрапив на роботу до іноземної фірми. Мене взяли на напрямок, котрим до мене в Україні ніхто не займався, деякі контакти та продажі були, але цим опікувалися з-за кордону. І ось компанія вирішує, що для подальшого розвитку потрібно мати когось в Україні, щоб міг розмовляти з місцевими фахівцями, менеджерами, інженерами зрозумілою мовою. Отже, потрапляю я у цю фірму, і їдемо ми у тур Україною відвідувати всіх здобутих до мене клієнтів, щоб мене представити та гладенько справи передати. На першій же зустрічі кілька сивих чоловіків, поважних керівників серйозного підприємства, вислухавши нашу історію про нарощування локальної присутності, починають голосно, навіть істерично волати: «Не треба нам! Ми хочемо як раніше! Ми його не хочемо»! І при тому тиць-тиць у мене пальцями, і у крик! Треба було бачити обличчя моїх іноземних наставників! Вони навіть почали підозрювати, що мабуть щось особисте у цьому галасі присутнє, тобто чи зі мною раніше вони десь перетиналися, чи на чолі в мене щось таке написано, що іноземці зчитати не можуть. А я також розгубився по молодості, ні відповіді належної тим дивакам не дав, ні пояснень притомних іноземцям…

Втім все сталося, як і планувалося, я почав роботу, згодом клієнти мене прийняли. А ці сиві істеричні старці навіть переді мною вибачилися. Але їхніх вибачень не чув ніхто, крім мене. А іноземці регулярно потім мене перепитували, як в мене стосунки з тою командою, аж поки я не пішов з тої фірми, що сталося досить швидко, бо не про які визнані твої здобутки не може йти мови, коли на кожен твій радісний звіт, тобі у першу чергу питають, а як там з тим конфліктом, чи владнав, чи подолав наслідки...

Минає десять років. Я вже давно на іншій роботі і на вищій посаді. Йду з іноземним фахівцем з одного з різновидів хай-тек пімпочок, що серед мільйону інших виробів виготовляє наша компанія. Придивляємося до експонентів, шукаємо, хто може стати нашим партнером у впровадженні цих пімпочок в українську техніку. Знаходимо дуже поважного, солідного, сивочолого пана. Він – директор власноруч створеної ним двадцять років тому фірми. Він дуже пишається собою. До речі, є чим пишатися, бо не так вже багато в Україні фірм, що працюють з розумною технікою, а не купи-продай чи бери більше-кидай далі. Представляємося, пояснюємо, чого хочемо, і…

- Я з вами, - тицяє пальцем у мене. -Працювати не буду!
Повторює це ж саме каліченою англійською мовою іноземцеві, тицяючи при цьому пальцем у мене, тобто він не з ним не буде працювати, а зі мною. Особисто зі мною! Дивно, бо я вперше цього пана бачу, а про його фірму раніше не чув.

-А можна поцікавитися, власне чому, - питаю я, намагаючись дотримуватися лагідної тональності голосу.
-Мені не потрібні місцеві! Я ніколи не працюю з "нашими"! - чоловік вже починає повертати до нас свою спину, демонструючи, що розмову закінчено. Іноземець стоїть, роззявивши рота…
-А що, маєте поганий досвід з місцевими»? – питаю. -І, до речі, з місцевими – ким?
-Ну як ким? На що мені посередники, я працюю тільки з компаніями, для котрих я перший в Україні!
От тепер мені стало все ясно. Пояснюю шановному бізнесмену, що наше представництво це як така собі амбасада…
-А! Так ви представник не той, що торгує, а той, що представляє фірму? Так би й казали! – пан починає посміхатися.

Зрештою в нас співробітництво склалося і триває аж дотепер. Йому вигідно купувати наші компоненти, він на них непогано заробляє. І не тому що спекулянт, а тому що вирішує складні або, може, нескладні, але дошкульні проблеми своїх клієнтів. А ледве не погнав нас з порогу…

Маємо ми ще одного партнера. З зовсім іншої галузі техніки. З ним також все на початку йшло дуже проблематично. Він постійно намагався бомбардувати скаргами, проханнями, вимогами, запитами моїх керівників та, взагалі, будь-кого з іноземців, чию візитку він підібрав на виставці у Гановері. Потім наїжджав на мене, що не отримує відповідей на нагальні питання. Довелося кілька разів його вчити: «Шановний, я знаю про твої проблеми. Ти мені казав. Але я кому сказав про них написати? Мені, так? А ти кому написав? Шефу мого шефа? Розумієш, я ж не можу втручатися у справи такого високого посадовця! Це некоректно. А від нього я інструкцій не отримував… А ще кому ти писав?... Кому-у-у??? Покажи візитку! А-а-а-а! Пан Педерсен – не знаю такого -  менеджер з логістики у Данії, написано… Вибач, але я ж не можу втручатися у твій бізнес у Датському королівстві! Там є відповідальні за ринок Данії, телефонуй до них. Що? Бізнес в Україні? А ти ж писав до менеджера по логістиці у Данії?..

Ось після кількох розмов у такому ключі та кількох втрачених проектів через змарнований час на листування бозна з ким, ця людина почала потрошечки «втикатися», хто є who. Остаточно ж все прояснилося кілька тижнів тому, коли ми разом летіли по спільних справах до одного з європейських підрозділів нашої компанії. Прийнявши віски у дюті-фрі барі, а потім винця від стюардеси авіаліній, цей бізнесмен раптом промовив:
«А ми ніяк не могли спочатку второпати, ну чого ми пишемо-пишемо до вашої компанії, а нас посилають до якогось «мєснава хмиря». Ми – до «Уорлд смартест текнолоджіз», а вони нас – до «мєснава хмиря»! Я зрозумів, що я це маю сприймати, як неймовірну похвалу, бо тепер вже цього «мєснава хмиря», тобто мене, їхня команда прийняла.

Це все було б кумедним, якби не вимірювалося в грошових втратах. За рік наша інформаційна служба, а також різні окремі підрозділи по всьому світу отримують десятки імейлів від українських підприємців, що шукають співробітництва з провідними західними технічними компаніями. Звісно, їх спрямовують до нашого офісу, після чого вони перестають відповідати на імейли або «морозяться» по телефону та уникають подальших контактів. Також не хочуть спілкуватися з «мєснимі хмирямі», а розібратися з формами організації бізнесу в Україні іноземних фірм – це поза їх ментальністю, бо ж вони самі розумні у світі, саму можуть будь яку книжку написати, кого завгодно навчити.

Скільки можливостей заробітку, інтелектуального розвитку, технічних рішень втрачено цими діячами як для себе, так і для своїх працівників…

Пане Азapoв! Звільни від них Україну! Краще хай нащадки почнуть з нуля!


kerbasi: (Default)

Я інколи організовую невеликі семінари. І займаюся цим вже дуже-дуже давно. Ще з року 1996-го чи 1995-го. За цей час я вже на третій роботі, але семінари мене ніяк не відпустять – все одно треба збирати зацікавлену публіку в один час і одному місці, щоб хтось їм про щось цікаве та нове розповів. Як це стосується поетів, може хтось запитати. А стосується безпосередньо. Тому що поети, письменники та інші майстри мистецтв хочуть інколи зустрітися з прихильниками свого таланту. Проводять зустрічі, а потім скаржаться, що ніхто не приходить, або приходить «ліва» публіка та різні неадеквати.  


Колись мій колишній колега також хотів провести семінар для головних технічних спеціалістів підприємств однієї з галузей, куди цей колега мав продавати спеціальне обладнання. В цілому галузь складалася з кількох десятків підприємств, з котрий на той час більш-менш життя жевріло десь на трьох десятках, мали бажання ознайомитися з новими технологіями десь дві третини з них, а це бажання було підкріплено грошима тільки десь у десятка. Отже, колега вирішив запросити представників з цього десятка підприємств, а також кількох просто з бажанням без грошей, котрих він десь особисто зустрічав та відвідував. Все було організовано: приміщення, проектор з екраном (на той час – коштовна дивина), все для кофі-брейків, три іноземці прилетіли до Києва з двох країн… В призначений час три іноземці пили каву тільки з моїм колегою. Жодна особа майже з двадцяти підприємств, з котрих принаймні три-чотири знаходились у Києві, не зголосилися.

Мій перший семінар, організований власноруч, був платний, але мав тематику, що на той час настільки злободенною, що аж всі просто кипіли від жаги інформації. Здавалося, тільки дай оголошення… Дійсно, за результатами телефонних запрошень за два тижні до семінару майже трьох сотень підприємств, десь половина аж верещали від ентузіазму, до того ж і ціна була чи не символічна. За тиждень вже більшість починали скаржитися на зайнятість, термінові виклики кудись, «запарку». Залишилося десь близько півсотні зацікавлених. Зрештою на семінар прийшли представники п’ятнадцяти фірм. І якби їм не телефонували кожного дня за три дні до семінару, то й вони б не з’явилися, бо кожний другий з них у кожній повторній розмові був як чистий аркуш. Мені все ж таки вдалося кількох людей зібрати саме через наполегливі нагадування потенційним відвідувачам. Мій же колега цього не зробив. Він тільки розіслав запрошення та дізнався в секретарок, що його запрошення «розписані» на службу головного інженера, і Сам дав «добро». Але цього «добра» виявилося недостатньо.

Ці цифри та пропорції, отримані зовсім не науково, втім, добре характеризують, наскільки великим має бути охват потенційних відвідувачів, щоб зібрати бодай півтора десятки осіб. Навіть якщо ці особи зацікавлені, мотивовані, добре поінформовані про подію.

Тепер ближче до поетів. На багатьох зустрічах з нашими літераторами присутні лічені особи. Якщо це організує хтось добре розкручений, як то книгарня «Є», то може бути й більше. Але кількість це ще не все, що повинно налічуватись для вдалої події. Доповідач має почувати себе у зоні комфорту, тоді він розкриється, причарує публіку, управлятиме нею, а не ганятимуть його запитаннями кілька професійних та аматорських критиків-критиканів та гострословів. На таких подіях варто щоб була присутня персональна група підтримки доповідача. Це мають бути люди з ким доповідач особисто знайомий. Така група забезпечить «розігрів» і не дасть «вампірам» з публіки відтягнути всю увагу на себе. Організатори такого для вас не зроблять, бо вони не моніторитимуть ваше персональне коло спілкування. Отже, про це треба подбати самому, якщо дійсно прагнете визнання і популярності.

А стосовно запрошення своїх любих друзів, звісно ж зацікавлених та мотивованих, з «добром», то тепер, враховуючи мої семінарські приклади, поміркуйте, чи достатньо просто дати оголошення у своєму блозі.

Вже багато років, як я організовую семінари не для широкого загалу, а для бізнес-партнерів, дистриб’юторів, інтеграторів нашої фірми. Цих людей з нами об’єднує спільність інтересів та багаторічне знайомство. З найстарішими партнерами я знайомий вже дванадцять років. Але навіть їх витягнути буває нелегко. Типова відмазка: «Друже, збирався, але ж знаєш, зненацька такі обставини звалилися… Що там нового буде, ти ж мені на флешку презентації скинеш… Шкода, що з тобою не побачимося цього разу, але давай за два тижні домовимося чайку попити». От подібний хід думок, навіть не сумнівайтеся, притаманний і вашим знайомим, коли ви їх запрошуєте на свою подію. Отже, одного оголошення широкому загалу буде мало. Крапайте на мозки, слізно просіть, гупайте по столу кулаком (який вам стиль ближчий), задовбувайте імейлами, есемесами, дзвінками, зустрічайте біля метро та тягніть за руку. П’ять-сім друзів стягнути такими методами можливо – вже зала не буде пуста, а якщо все ж таки народ збереться, то не почуватиметесь одинаком перед натовпом.      


kerbasi: (Default)

За останні кілька років я відвідав достатньо різних літературно-мистецьких подій, поспілкувався з їхніми учасниками, почитав кілька десятків блогів творчих людей, щоб зробити певні висновки та узагальнення. Отже, один з таких висновків, що мені, мабуть, треба додати ще один тег, відкрити ще одну рубрику на кшталт вже існуючої «чому не вчать у бізнес-школах», тільки від назвою подібною до «чому навчитись поетові у бізменів». Формулювання я згодом вигадаю, а наразі почну інколи викладати практичні висновки у цьому щоденнику. Може, комусь і знадобиться.

************************
Масова культура, в тому числі ділова (і особливо – ділова) нав’язують нам відвертий мачистський стиль поведінки. Реклама повна образів, де молоді люди з рішучими обличчями, легко щось роблять через свої ноути і комунікатори, либонь керують якщо не світом, то його частиною, елегантні жінки встигають побувати скрізь від спортзалу до фото сесій, підкорення Евересту і парашутних стрибків, сивоволосий поважний пан змушує викликає в усіх захват і повагу тільки через факт своєї появи. Єдине, що може завадити цьому переможному святу героїв – це брак якогось нового приладу, пігулки від дрібної хвороби або рахунку в надійному банку. Від ділової культури це все переходить у масову, і там також весь світ дістається крутим хлопцям та дівчатам без комплексів, злим і добрим геніям, але аж ніяк не пересічній людині.

Втім, насправді у житті нічого такого немає. Юнаків з блискучою ембіеївською освітою кидає в піт від електронного повідомлення з неочікуваними поганими новинами, в неприступної, залізної  леді-керівника тремтить голос і збивається зачіска під час жорстких перемовин, поважний пан відчуває невпевненість навіть коли розмовляє з низовим банківським клерком, якщо в нього якась стандартна проблема пересічної людини, як то забув код доступу до інтернет-банкінгу після відпустки або вкрали картку.

Ось власне ми й підходимо до головної ідеї цього посту: для того, щоб досягти успіху треба викинути з голови весь цей мачо-стиль та припинити назавжди спроби йти проти своєї людської природи. Ви ніяковієте перед публікою? Голос падає ледве не до шепотіння, коли треба вести важливу телефонну розмову? Не можете зібрати думки до купи, коли сидите напроти впливової людини? Якщо відповідь - «так», то це цілком нормально. З цим треба не боротися, а знати, що з цим робити. Якщо ж відповідь – «ні», тоді я вам заздрю, бо у вас велике майбутнє, якщо через якусь іронію долі ще не велике сьогодення.

Коли рейдери захопили відому київську книгарню, була проведена символічна естетична акція – читання віршів українськими поетами біля вантажівок, що заблокували підступи до книгарні. В цілому, явка була непогана, навіть якісь журналісти приїхали, але відчуття якоїсь значущої події не залишилося. Не було інтенсивності в акції, бракувало динаміки. В результаті ключовими фігурами були журналісти, котрі обирали, кого проінтервьювати, з якого ракурсу знімати. Поети, звісно, не є професійними шоуменами, і не варто від них чекати, що вони просто так з маршу увійдуть в потенційно конфліктне місце з блиском в очах, з дзвінкими голосами і гордими поставами. Втім, і вони могли б очолити шоу, якби їм дали можливість розігрітися. Розігрітися, як спортсменам перед тренуванням. Для цього треба було призначити збір в якийсь кав’ярні, ще там почати розмови, декламування, а по досягненні певного рівня жвавості, вирушати на «об’єкт».

Так само розігрів потрібен і перед виступами перед читачами і перед перемовинами з видавцем. Прийти раніше, обійти приміщення, роздивитись постери чи оздоблення на стінах, всмоктати в себе повітря майбутньої сцени вашого перформансу – ось це і є розігрів. На перемовинах може бути складніше: люди з ділового світу часто самі знають чимало хитрощів, як «розм’якшити» опонента, зустрічі призначаються на точний час, раніше просто не допускають до приміщення, можуть незручно посадити і тому подібне. Але й тут можна знайти протидію їхнім трюкам. Дуже допомагає мистецтво “small talk”, маленької спонтанної розмови: запитайте щось в охоронця, навіть щось глупе, типу, чи є в нього зброя, чи не приносять йому щогодини гарячого борщу, бо він всю зміну стоїть на протягах, потім перекиньтеся кількома фразами з секретаркою, попросить кави, поскаржиться, що стільки справ, що на сон нема часу, отже, без кави ніяк. Виграйте час вже за столом перемовин, «раптом» згадавши, що треба вимкнути мобільний телефон, кілька хвилин діставайте з сумки ручку та нотатник, а ще краще запускайте ноутбук, хай він собі завантажує «вінду» кілька хвилин. В той самий час, ведіть small talk з опонентом про що завгодно: виставку, що була і що буде, презентацію пана Х, змову Майкрософта з «залізячниками», через що треба постійно апгрейдити комп и купувати новий і так далі. І ось ви вже майже своя людина в цій чужій ще кілька хвилин тому установі. Офіс великого цабе вже не тільки його психологічний простір та зона комфорту, а й для вас також. Він так само ваш, як борцівський килим, боксерський ринг, дзюдоїстський татамі чи якщо хочете, більш «мирних» порівнянь, як стадіон чи плав басейн, знайомий, комфортний і майже рідний для спортсменів відповідних спортивних  дисциплін, і він належить всім сторонам, а не тільки одній з них.

Впевнений, що ви впізнали, що саме таким чином часто поводяться з вами. Знайте, це все не випадково, цьому вчаться і відпрацьовують. Отже, озброюйтеся і ви.       


kerbasi: (Default)

Претендую на авторство або співавторство одного з законів українського бізнесу.

Отже, без довгих вступів перейдемо до формулювання.

Закон Гарантованої Нелояльності

Якщо у кімнаті сидять представники чотирьох фірм – дистрибуторів вашої продукції, і ви під час презентації з вашої продукції наводите порівняння її з аналогами чотирьох конкурентів,

тоді

протягом наступного дня чотири ваших конкуренти отримають з України від чотирьох українських фірм чотири листи кожен (по одному від кожного з чотирьох ваших дистрибуторів) з пропозицією стати дистрибутором в Україні продукції кожного з конкурентів.

Окремий випадок Закону Горантованої Нелояльності

Якщо ваша фірма купує фірму-конкурента, у списку дистрибуторів цього конкурента в Україні ви знайдете всіх (або не менше, ніж всіх мінус одного) ваших дистрибуторів. 

Антидот (загальний випадок Закону Гарантованої Нелояльності):

Не давати у презентації назви фірм-конкурентів, а зосереджуватись тільки на технічних аспектах. Якщо ваш дистрибутор ставить конкретне питання стосовно продукції конкретного конкурента, то це означає, що цей конкурент вже отримував від вашого дистрибутора пропозицію стати диструбутором продукції цього конкурента в Україні, і ваш дистрибутор отримав відмову, тому тепер можна безпечно демонструвати відповідний слайд презентації і провести порівняння продукції з наданням назви конкуруючого виробника.

Дія закону перевірялася у період з середини 90-х до середини “нульових” років.

PS: дистрибутор підписував дістрибуторську угоду, в котрій йшлося також і про лояльність.

PSS: йдеться не про ринок споживчих товарів, ні про послуги, ні про комп’ютерну техніку. На цьому ринку гравців не так вже й багато, тому вигнати всіх на раз, і знайти нових  або використовувати якісь хитромудрі методи пошуку дистрибуторів – це з області райдужних мрій.
kerbasi: (Default)

Ви ніколи не цікавилися нумерологією? А якщо й цікавилися, то, мабуть, ніколи не здогадувалися, що магічні числа застосовуються навіть у такій матеріалістичній сфері як промислове виробництво? Отож! Тепер знайте, що у виробництві є своє магічне число. І це число 300! Звісно, йдеться про наше рідне, вітчизняне виробництво.


Рік 2000-й. Питаю керівника підрозділу великого (тоді ще живого) машинобудівного підприємства, котрим ще й дотепер пишаються совєцькі люди:

-         Скільки ви плануєте виготовити машин типу Х на рік?
-         Державна програма передбачає 300 одиниць, - відповідає великий бос з таким  голосом і інтонаціями, нібито він говорить у селектор на селекторній нараді.
-         І скільки буде закуплено машинокомплектів першим замовленням? - знімаю ковпачок з ручки, щоб занести до нотатника довгоочікувані цифри.
-         Не менше півсотні!

В результаті закуплено було 15 машинокомплектів, зібрано сім одиниць технічки, після чого підприємство впало у летаргію разом з державною програмою підтримки-сприяння-забезпечення-покращення. Невикористані вісім машинокомплектів ще бачили мої знайомі два-три роки тому на захаращеному подвір’ї колишньої надії пост-совєцького індустріалізму.

Рік 2002-й. Мені телефонує власник партнерської фірми:

-         Слухай, узнай для мене терміново, чи ваш завод може виготовити на одне замовлення одразу триста одиниць регуляторів.
-         Це до якого проекту? – питаю.
-         Та є в мене клієнт такий у Бичкуватому… Бичкуватинський завод марнотратних котлів. Так от, вони виробництво відновлюють, за цей рік триста котлів!
-         Угу… - відповідаю з деякою підозрілістю.

Згодом виявилося, що підприємство виробило лише два котли. Один ще й дотепер возять по виставках, хоча навіть якщо знайдуть замовника, то навряд зможуть його виконати, бо всі виробничі приміщення вже роздані в оренду, а робітники розбіглися по малих підприємствах або заробітках на чужині. Для мене лишається загадкою, на що марнувати гроші на виставки.

Рік 2005-й. Розмова з технічним директором асоціації «Укргніймаш»:
-         Я вам так скажу, пане, всі підприємства нашої асоціації викупив олігарх Алі-Резо Нурулло-зода.
-         Угу… Це, мабуть, відкриває перспективи… - відповідаю.
-         Отож! – продовжує технічний директор. – Нам поставлено завдання вийти на виробництво трьох сотень гноєкопалок у наступному році.
-         Звучить цікаво…
-         Отже, ви розумієте, що ми претендуємо на сприятливу цінову політику з боку вашої фірми… - продовжує промисловець.
-         Завжди ради допомогти справі відродження української індустрії!

В результаті було зібрано п’ять гноєкопалок, з котрих знайшли покупця лише три. Зрештою олігарх звільнив весь менеджмент асоціації, реорганізував асоціацію у нову структуру з новою назвою, і, здається, потихеньку розпродає цей клопітний актив підприємство за підприємством.

Рік 2010-й. Чую від керівника партнерської фірми, що його хлопці розробили нове рішення для якогось преса для свого клієнта. Клієнт збирається виробляти триста пресів на рік… Чогось мені слабо віриться.

Глосарій

Селетор – комунікаційний пристрій, що дозволяє проводити селекторні наради.
Селекторна нарада – старорежимний еквівалент теперішніх телеконференцій. Те, що зараз робиться за допомогою банальних офісних міні-АТС, тоді потребувало спеціального обладнання пристрою і мережі комунікацій.
Машинокомплект – пакет комплектуючих для виготовлення однієї машини або системи чи блоку в машині. Машина у даному випадку не автомобіль, а у широкому сенсі – те, що виробляє машинобудування, тобто і різні механізми, прилади, верстати і т.д.

Disclaimer
Дописи під тегом «цього не вчать у бізнес-школах» є чистою літературщиною. Вони навіяні багаторічним досвідом практичної роботи, але всі згадувані особи та підприємства є вигаданими і не відповідають жодній реальній особі або жодному реальному підприємству. Навіть назви продукції та машин є стьобом, не кажучи вже про географічні назви та назви підприємств і установ. Звісно, ті, хто в темі, можуть здогадатись, що саме і хто мене надихнули на той чи інший образ, але це таке…  Я також інколи фантазую і вдаюся до гадання. Все одно знайте, що всі співпадіння – випадкові. Sapienti sat. :-)


kerbasi: (Default)

Наприкінці 90-х я вирішив, що мені потрібна бізнес-освіта. На пристойну освіту грошей не було, тому так звана «перепідготовка» на «другу вищу» була варіантом. Мене цікавив менеджмент зовнішньоекономічної діяльності, міжнародний бізнес або щось наближене за змістом. Отже, обійшов я кілька відомих і достатньо рейтингових на той час вишів, що пропонували таку програму. Звертався я до них заздалегідь, за кілька місяців до прийому, тому вдавалося порозмовляти не з клерками приймальної комісії, а з самими деканами факультетів перепідготовки. Звісно я просив подивитись програму навчання і ставив прості питання. Ось такі діалоги відбувались у кожному з вишів.


Діалог № 1
Я: Курс бухгалтерського обліку містить український облік чи GAAP?
Декан: Український облік.
Я: А GAAP хоча б узагальнено даєте?
Декан: Гм…
Я: Тобто «західний» бухоблік…
Декан: А на що він?
Я: Так ви ж зовнішньоекономічній діяльності навчаєте.
Декан: Але ж менеджер з зовнішньоекономічної діяльності працює на українському підприємстві…
Я: Гм…

Діалог № 2
Я: Курс маркетингу дається за якими базовими підручниками?
Декан: називає безсмертного Котлера та кілька російських та українських самоуків-плагіаторів.
Я: В названих джерелах міжнародному бізнесу приділяється лише кілька сторінок.
Декан: А на що поринати у деталі? Головне знати загальні принципи.
Я: Там найбільший акцент роблять на роздрібному продажу товарів масового попиту, а я б хотів, щоб мене навчали маркетингу товарів у сфері міжнародної торгівлі, відповідно переважно не товари масового попиту, а сировина, промислове обладнання і т.д.
Декан: Я ж вам кажу: головне – знати загальні принципи!
Я: Гм…

Діалог № 3
Я: У програмі навчання я не знайшов курсу міжнародних перевезень. Чи десь висвітлюється ця тема в інших курсах?
Декан: А чи це так важливо? Головне – знайти, що продати, а вантажівку ви завжди спіймаєте.
Я: …………………нема слів…………………..

Це все відбувалося давно, наприкінці 90-х, але це багато що пояснює з нашої сучасності. Наприклад, кричущу некомпетентність української ділової періодики стосовно питань міжнародної торгівлі, постійні поразки України в торгівельних дуелях з державами-конкурентами, втрату Україною морської транспортної інфраструктури і маргіналізацію її портів, сталий і швидкий дрейф України до периферії транзитних товарних потоків.

Можновладці комплексують через брак освіти, звідси ж така тяга до «професорських» титулів з різних дворових «академій». Тому можновладці дуже полюбляють призначати викладачів, ректорів вишів своїми радниками, часом призначають і на відповідальні посади, чимало різних керівників в біографії мають досвід викладання економічних чи управлінських дисциплін. А якість цих кадрів також «проффесорська».

Якщо ви бажаєте вивчати бізнес-дисципліни або спрямувати на це своїх дітей, краще не зв’язуйтесь з бізнес-освітою в Україні. Це  просто викинуті гроші і купа змарнованого часу. Поцікавтеся закордонною освітою, можливістю отримати гранти і стипендії. Або займіться чимось іншим.

PS: Ця рубрика йде на канікули до середини вересня. На її місці, тобто по середах можливо на цей час з’являться «дибри» або інші теми.


kerbasi: (Default)
Спочатку  трохи теорії. Є таке поняття - коефіцієнт влучання. Ви шукаєте щось і звертаєтесь по десяти адресах. В дев'яти вам відповідають позитивно, отже коефіцієнт влучання дорівнює 0,9 (9:10).  Цьому вчать у бізнес школах. А тепер, чому не вчать...

1. Кандидат в партнери:

- Ми маємо досвід, фахівців, склад і таке інше… Ми хочемо бути вашим партнером, хотіли б отримати вашу технічну літературу і т.д.

Отримали. Минають два тижні.

 

Read more... )
kerbasi: (Default)

Багато років тому, коли я тільки прийшов працювати в “Уорлд Смартест Текнолоджіз”, зібрало керівництво всіх відповідальних за збут в своїх країнах (кантрі-менеджерз) на семінар в одній східно-європейській столиці. Семінар проводили співробітники компанії Wit Inside Corp., котру за кілька місяців до цих подій придбала наша компанія.


Ми заготовили собі каву і розсілись в залі для перемовин місцевого дочірнього підприємства нашої компанії.

-         Вітаю Вас, шановні колеги, - почав свою промову представник Wit Inside Corp. Мене звати Уле Соренсен. Я в компанії працюю 5 місяців. Тобто це я в нашій спільній великій компанії працюю 5 місяців, а до придбання Wit Inside Corp. я працював там більше десяти років. Ми були конкурентами, а тепер, бачите, ми одна команда, і я хочу розповісти, що ж ми таке в себе робили там добре, що ваше керівництво вирішило нас придбати...
-         Ласкаво просимо до родини! – обізвався з заднього ряду наш шеф, котрий вирішив також відвідати семінар.

Уле подякував, і семінар почався.

 

Read more... )

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
2324 2526272829
30      

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Wednesday, 28 June 2017 06:55 am
Powered by Dreamwidth Studios