kerbasi: (ναυτής)
МШФ навів цитату:
http://22he-travnya.livejournal.com/44596.html
Об Афгане вообще ничего не говорили до 1986 года. Мы были персоны нон грата. Словно не было нас на свете. Мы всегда возвращались и обалдевали. Мы говорили: «Мы из Афганистана», а нам: «А это где?» Когда я был в отпуске по ранению, случайно встретил свою одноклассницу. Сказал, где служу. Почему хромаю, говорить не стал. Она ответила: «А, слышала-слышала. Там, говорят, шмотками хорошо затариться можно». Я так и присел от неожиданности. Народ не знал, что идет война

От скажіть мені, будь ласка, звідки, звідки, звідки беруться такі люди, що ніколи нічого не бачать? Де ті пробірки, в яких їх виводять? Де ті інкубатори, в яких вони виростають? Де ті герметичні капсули, в яких вони живуть? Як їм вдається ходити серед нас у скафандрах, щоб нам здавалося, що вони одягнені по сезону і по моді?

Коли почалася афганьска війна, мені було одинадцять років. Ми з пацанами їздили трамваєм номер один, який проходив повз підприємство з ремонту бронетехніки, щоб з вишини трамвайної площадки зазирнути за паркан з колючим дротом та подивитися на бронетехніку з розвороченими передками та дирками у бортах. Ми знали, що тьотя Даша отримала сина у труні з Афганістану. Ми переповідали байки про ту війну, які підслуховували в розмовах дорослих. Багато з нас, зрештою,  слухали західні радіостанції. Ідеологи знали, що ми не віримо програмі "Время", що солдати в Афганістані фарбують місцевим дитячі садочки, тому посилали до нас спеціальних лекторів, які збирали нас в актових залах на так звані засідання політклубів і вдавали, що це закрита лекція тільки для нас, бо ми ідеологічно зріла молодь, нам можна довіряти правду, і парили казки, що начебто совітська армія на лічені години випередила американців, а інакше вони б нам ракетами загрожували безпосередньо з прикордоння. А ракет ми тоді дуже боялися. Бо це була нормальна тема розмов, скільки на наше місто заплановано ядерних зарядів: на три кораблебудівні заводи і все, чи ще на танкову частину в Соляних кинуть? А обкому партії буде достатньо вибуху на "Шістдесят одному Комунарі" чи він буде окремою ціллю, як орган управління? А льотна частина у Кульбакіно? А центр далекого зв'язку в Копанях?

Ну як можна було не знати про афганьску війну? Ким треба було бути? А звідки взялися ті, хто тепер регулярно коментує під моїми дописами, що нічого не бачили, ніколи не чули? Пам'ятаєте мої дописи про трупи і "благополучних"?
http://kerbasi.livejournal.com/tag/єнакієвський%20синдром
Тоді не всі зрозуміли, кого я маю на увазі. Тепер розумієте? Якщо стану диктатором, одним з перших указів накажу очистити країну від тих безпам'ятних без зору і без слуху. Не втримаюся від спокуси. Не вийде з мене демократ. Не вийде, поки серед нас ходить стільки істот у невидимих скафандрах.
kerbasi: (ναυτής)
Цей пост це підсумок або скоріш висновки з двох інших під тегом "Єнакієвський синдром". Можна вважати спробою соціально-генераційного маніфесту.

1. Я мав можливість поспілкуватися з професійним психотерапевтом з грунтовним науковим вишколом і поставив питання, чому стільки людей не мають таких спогадів, як я, хоча вони в принципі не могли не ставати хоча б свідками, якщо не безпосередніми учасниками тих явищ та подій, які складають мій досвід. Чому так багато людей заперечують, що в радянській школі їх ідеологічно пресували, чому, проїхавши сотні тисяч кілометрів Україною, вони не бачили наслідків ДТП з жертвами на узбіччі в очікуванні труповозки і багато чого подібного. Професійна відповідь дає таке пояснення: увага завжди має налаштування. Як і психологічний самозахист ці налаштування можуть бути такими, щоб не помічати травматичного власній психіці. Це не означає, що це дійсно не фіксується. На психотерапевтичних сеансах таких людей часто прориває як греблю.

Звісно бувають люди яким неабияк щастить, втім, вони не можуть не чути розмов з оточення, якщо це вже не зовсім ізольована секта якась.

2. Як я бачу, стратегією багатьох україномовних родин походженням з села або з невеликих міст (а з україномовних міст тільки Львів можна назвати великим) в останні роки СРСР та у 90-ті було власне створення штучно ізольованого середовища для своїх дітей. Відправ хлопчину на літо до села, і він не вештиметься містом і не побачить багато такого,  з чим з меншою ймовірністю матиме можливість перетнутися, коли його день зайнятий школою, уроками, спортом, репетиторами. Жертовно віддавай все зароблене на підприємстві та ще за сумісництвом на кількох роботах, на ринку, за кордоном або просто забезпеч продуктами з села, ніколи не наголошуй, звідки це все береться і якою ціною, і готова людина, яка росла в 90-х, але геть не знає, що крім найжахливішої кризи 2008-го, була ще чи не найбільш жахлива для українців криза 1998-го.

3. Та частина населення, яка не була вирощена у хай навіть ілюзорно захищеному середовищі, а таких більшість в індустріальних містах Сходу і достатньо багато на Півдні, несуть у собі травматичні переживання, які я за аналогією з вьєтнамським та афганським синдромом тут називаю єнакієвським синдромом. Не тому, що Єнакієво чимсь особливе, а тому що його найбільш відомий громадянин є дуже характерною жертвою суворого червоно-слобідського життя. Ми не були на війні, але нам також важко дається "декомпресія". "Благополучні" мене дратують більше за ворожих тролів, поступаючись хіба що совітській інтелігенції, яку я, може й помилково, але таким є моє переконання, вважаю головним винуватцем у формуванні тих умов, що призвели до єнакієвського синдрому.

4. Травмуючі переживання не залишилися в історії цієї популяції, вони тривають, тільки в іншій формї. Можливо, у менш кровавій, але від цього чи не більш травматичній формі. Невмотивовано вбита людина це все ж таки легше перенести, ніж те, що й вбивць ніхто не покарає, якщо вони мажори, а суддя ще й читатиме вам моралі, при тому, що під дверима суду стоїть його "Каєн", Рендж", "Мустанг" або щось інше того ж рівня. А вони читають мооралі! І судді, і мєнти, і навіть даішники. І вважають себе державними мужами, які приносять велику користь країні, бо знаходять механізми функціонування держави за умов безладу та занепаду.

5.Часто в голівудських фільмах можна побачити таку сцену, коли головного героя питають, звідки він такий крутий та винахідливий, а він відповідає, що, мовляв, виріс на вулиці. Є чудове англійське слово для винахідливих: street smart. Саме компонент "вулиця" тут найбільш культурно характеристичний та визначний. За всі 17 років свого корпоративного досвіду я ще жодного разу не зустрічав європейця (йдеться про low-middle to middle class, non-IT tech industries), який би "виріс на вулиці". Я не вважаю їх гіршими за себе, я просто констатую відмінності, які стають психологічним бар'єром. Я не хочу, щоб вони визначали правила для мене, як я не хочу, щоб вони вчили мене цінностям, які я й без них поділяю, але не хочу брати саме від них. Звісно, я зовсім не хочу, щоб вони мною керували. Тепер я розумію, чому мені так важко завжди давалося виступати на підтримку євроінтеграції. Тепер я це відкидаю, як штучне для мене. Якщо будуть референдуми, я голосуватиму проти вступу України до ЄС.

6. Враховуючи соціальні зміни, можна передбачити, що питома вага у суспільстві "благополучних" зростатиме, а людей мого соціального профілю  меншатиме. Власне моїм собраттям по соціуму варто вже тепер замислитися над своїми перспективами, бо непорозуміння в інтернетних диспутах дуже скоро перетворяться на непорозуміння з колегами та ще гірше - з керівництвом з "благополучних". Слід або займати вищі щаблі ієрархій, щоб мати владний ресурс для самозахисту, або облаштовувати для себе якісь ніши, куди важко протиснутися без нашої згоди. В будь якому разі, ми не повинні стати таким самим посміхвиськом, як колишні старші покоління совітських людей, ті ж самі ветерани, які не могли адаптуватися до змін, а підкинуті їм фальшиві компенсації ("повага" піонерів, мішурні пільги і т.д.) зробили їх легкими цілями для маніпуляцій та цькування. Ми до глибокої старості мусимо підтримувати бойову психологічну, інтелектуальну форму, бажано й фізичну, щоб нові генерації шукали собі простіші об'єкти для маніпуляцій та самоствердження.

В ідеалі суспільство мало б забезпечити людям з єнакієвським синдромом засоби інтеграції, але цього не буде. Для цього потрібне суспільство з вищим інтелектуальним рівнем, більш здатне до емпатії та рефлексії, з сучасною елітою, а цього не буде у період часу, в якому нам доведеться ставати старими та полишати цей світ. Отже, не розслаблятись!



 
kerbasi: (ναυτής)
На додаток до чи на продовження попередньої теми банальності  смерті у нашому житті.

Я вперше побачив труп, коли ще не ходив до школи. Поряд з виходом з нашого двору вантажівка з шифером зіткнулася з "Волгою". Вантажівка перекинулася, шифер розлетівся по всьому перехрестю. Ми з бабусею кудись вийшли з дому, коли проходили повз місце зіткнення, водія вже дістали з кабіни. Він лежав на тротуарі, йому накрили хусточкою обличчя. Витягували з кабіни жінку. Вона була жива і начебто навіть без травм. Навколо казали, що її врятувала типова для тодішніх жінок-службовців висока зачіска. Що було з тими, хто був у "Волзі" я не дізнався, бо бабуся одразу ж мене повела куди подалі.

Коли прийшов час йти до школи, то на першій же у житті великій перерві всю школу зібрали у коридорі і директорка доповіла, що вранці на проспекті Леніна, в районі Центрального ринку автобус розчавив першокласницю. Вона так і не дісталася своєї першої лінійки. Потім ще кілька разів про це розповідали на різних додаткових заняттях з ПДР. Мабуть, це була така загальноміська програма з нагоди. Розповідали дуже яскраво і емоційно. Про дівчинку, яка вперше у життя вбралася у шкільну форму, яка поспішала з радістю до нової частини життя і... Після неї лишилася калюжа крові, яка висохла і залишила величезну пляму. У Миколаєві завжди вдень працювали "поливалки", але чомусь дійсно-таки пляму не змивали. Мене до плями водив батько і всю дорогу туди й назад промивав мені мозок, як слід переходити дорогу. Тепер мене від такої педагогіки стає моторошно. Я б таким педагогам пики б порозбивав, а тоді більшість вважало, що так і треба виховувати на прикладах. Мабуть, треба, але не з будь-якого віку. Чому на фільм, де багато стріляють, то з 10 років (часто таке обмеження виставляли в кінотеатрах), а про калюжі крові розводитися, що лишилися від веселої дівчинки - то вже з першого класу?

Школа - то, взагалі, окрема пісня. Я жив "там, де Південь" (с), тому  у нас бувало все: підрізані просто серед занять, повішені під час відпочинку у Коблево, покарані оральним сексом з розголосом за борги. Про одну історію слід буде написати окремий пост, дуже вона проситься на публіку.

В домі напроти жив філателіст Фукельман. Я нічого про нього не знав. Дізнався тільки, коли його вбили з жінкою, обох катували, десятки ножових поранень, а потім підпалили квартиру. Я вчився у 3-му класі. Кілька днів натовп збирався на вулиці та дивився на опалені вікна на четвертому поверсі "сталінки". Мене цей випадок вразив. Я потім деякий час засинав з думками про те, що робитиму, якщо хтось  уломиться у нашу квартиру.

Після п'ятого класу я стояв у довжелезній черзі за картоплею. А поряд під деревом лежам небіжчик. Я не бачив, як він помер. Старожили черги казали, що підійшов до дерева та сповз на землю. Його обличчя накрили газетою, яка була при ньому. "Червоною зіркою". Мабуть, відставник. У черзі нормально собі народ сварився за те, кого там не стояло. Десь дві години я стояв у черзі, а небіжчика так і не прибрали.

Я жив у самоме центрі, поблизу таких гадюшників, як кафе "Прохолода" (вдень - дитяче морозиво, увечері - ресторан для блатних, ділових та золотої молоді), ресторан "Південний"  (така клоака, що її зрештою закрили та перетворили на стильну столовку "Українські страви"), Горбатий (це на сленгу Каштановий сквер), дискотека у Домі офіцерів (тепер там знов, як при царях, церква, але якщо стану президентом, обіцяю повернути Дом офіцерів). Отже, калюжі крові, поножовщина, хтось лежить - "он бил нє прав". Швидка, міліція - це майже щотижня.. Кілька разів бували й трупи. Першого такого десь класі у 6-му побачив. А з дискотекою - це, взагалі, норма життя, коли раптом хтось вибігає, за ним натовп. Догнали, затоптали, розсіялися. Міліції чомусь ніколи нема, хоча їхній відділок в двох кварталах, та й на дискотеці вони мусять чергувати. Людина лежить, не рухається. Так і завантажують. Чи вижила, чи ні - мені не дізнатися. Та коли це часто трапляється, то й перестаєш цікавитися.

Багато чого можна ще розповісти. Про веселого хлопчика Серьожку з мого двору. Він був молодший, тобто дуже маленький. Я вже третій клас закінчив, а він ще до школи не ходив. Він випромінював якусь таку позитивну ауру, що його ніколи ніхто не ображав. А ще в нього батько був - молодий мєнт. На "бобіку" приїздив з колегами, вискакував, цілував Серьожку та біг до своєї дружини на четвертий поверх взяти якісь бутерброди на чергування. Одного разу прийшли до нас збирати гроші на похорон. Батько Серьожки розсварився з жінкою та вистрибнуз з вікна. Вони переїхали. Цього трупа, щоправда, я сам бачив тільки у труні, коли його виносили з нашого двору. З балкону добре було видно.

Не буду всього перелічувати. Армію ще можна наостанку згадати. Один сам себе застрелив, другого застрелили через необережне поводження зі зброєю, одного вбило електричним струмом. Це знайближчих. Можна згадати й більше.

А!  Ще про Сибір. Ну, на додаток до описаного тут:
http://kerbasi.livejournal.com/36451.html
Там і гірші випадки бували. Якщо судно натрапляє на труп, то капітан мусить повідомити міліцію. Але це ж десь у тайзі, далеко від влади  - куди хвилі принесли.  Коли ще туди міліція доїде, щоб все запротоколювати. Тому не повідомляють. От характерний діалог між зустрічними судами:
- теплохід N, ви нічого не бачили?
- ми - ні!
- і ми - ні!

Тут мав би бути підсумок, але вже й так довгий текст. Іншим разом.

PS:
Знайшов версію про Фукельмана. Там змінені фамілії. Директором ЧСЗ був не Балабаєнко, а Балабаєв.
І директором він був заводу ім. Шістдесят одного Комунара. На ЧСЗ він був головним інженером. Чи був в нього син-наркоман - не знаю. Але описано вірогідно:
І рік він змінив:
Претендує, що це література, основана на реальних подіях.  Але дуже реально звучить.


PPS:  http://www.imena.mk.ua/?032/13
Це той, що начебто затримував наркомана Славіка.
kerbasi: (ναυτής)
Снідав на балконі, миловався залишками ще не забудованої лінії обрію, як раптом погляд впав на багатоповерхівку напроти, де щодня вранці кілька домогосподарок витрушують ковдри, простирадла, килимки, одяг з вікон та з балконів просто у відчинені вікна та балкони сусідів знизу, і в голові промайнула думка: якщо зараз я побачу, що хтось там випадає з вікна і розбивається об асфальт, це ніяк не перерве мого сніданку, не зіпсує споглядання за красотами лінії обрію та не вплине на мій подальший денний графік. Як і не вплинув вигляд загиблого мотоцикліста на Подолі пару тижнів тому, коли я проїжджав там щойно після випадку - я поїхав, куди мав намір, і добре провів час у цей день-вечір вихідного дня. Єдине, що я ще пару раз за той день згадав, то дивно синій колір шкіри небіжчика, що могло б свідчити про інсульт або розрив аорти. На "Автополігоні" наступного дня прочитав, що він зламав шию, то ж це могло бути поясненням. Втім, я не медик, просто маю звичку аналізувати життєві спостереження.

Отже, трагедія на моїх очах - не впливає на мою здатність смакувати каву. При чому я зовсім не товстошкірий. Всі тести показують високий рівень емпатії, всі знайомі відмічають здатність до співчуття і т.д.

Згадалося, що кілька тижнів тому мав зустріч з колишньою колегою, і саме ми обговорювали, як європейці реагують на наш стиль водіння. Спочатку це просто розриває шаблон, бо вони вважають, що ми надмірно обережні аж до закидів нам невпевненності за кермом. Але до деяких таки приходить прозріння. Саме колега й розповіла про її колишнього керівника, поляка, як він аж вистрибав з сидіння дорогою до аеропорту, мовляв, чого ти тягнешся тут, швидше ж можна, дай мені за кермо сісти... І так тривало щоразу аж допоки їх не обійшов на шаленій швидкості мотоцикл, а через кілька хвилин вони проминули шматки заліза та пластику, калюжі крові на асфальті, розкиданий плямами мозок. Поляк одразу ж почав істерити, хапатися за голову, згадувати матку бозку. І більше за кермо не просився. А колега навіть не пригальмувала, спокійно собі повела авто далі. Там вже зупинилися інші, отож було кому викликати відповідні служби і без неї.

Так само і зі мною було у Дніпропетровську. Їдемо на "об'єкт". За кермом наш інженер, поруч я. Позаду австрієць і чех. І знов тема, як обережно інженер водить авто. Поки не проїхали повз збиту тролейбусом жінку. Ми з інженером тільки обмінялися репліками, що як це тролейбус примудрився розчавити пішохода у такому повільному трафіку, а іноземні колеги аж до вечора не могли заспокоїтися. Виявилося, що майже 50-річний чех таке побачив вперше у житті, а австрієць - вдруге, причому перший раз також трапився в Східній Європі. Осбливо розважило нас увечері в ресторані, коли один з іноземців промовив: "Таки дійсно, тут у вас слід зайвий раз по дзеркалах дивитися".

А нас цьому вчать в автошколах. Дивитися по дзеркалах. Навіть якщо нікого і нічого там не може бути. Навіть коли я повертаю наліво з крайньої лівої смуги, я дивлюся у ліве дзеркало чи не обгоняє мене хтось по зустрічці. Навіть коли я тягнуся у корці у крайньому правому вздовж глухої стінки, я дивлюся у праве дзеркало, чи не протискається скутерист або велосипедист, які вважають, що вони менше півметра товщиною. В нас не можна просто зайняти ряд і їхати собі, медитуючи. І ретельне слідування правилам не рятує, якщо не задовільнитися формулоя "правий, але мертвий". Я вже не кажу про іншу формулу: "приоритет має той транспортний засіб, в якого вартість найвища. При співмірній вартості транспортних засобів, приоритет та правота при дорожно-транспортній пригоді визначається згідно з вагою водіїв в соціально-державній ієрархії".

Якщо в нашій країні їздеш щодня, то обов'язково натраплятимеш на мертві тіла та калюжі крові, принаймні, кілька разів нарік, якщо не на місяць в декотрих місцях. До цього звикаєш. Напевно, не без прихованих наслідків та впливів на соціальну поведінку. Але таким є наше життя. І таке є місце смерті в нашому житті.

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
2324 2526272829
30      

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Wednesday, 28 June 2017 06:58 am
Powered by Dreamwidth Studios