Мій comfort food

Wednesday, 26 December 2012 12:57 pm
kerbasi: (ναυτής)
Серед передноворічних тем спливає у різних дискусіях і тема новорічної гастрономії. Звісно, куди ж без традиційних олів’є-срачів. Для когось олів’є це маркер приналежності до русо-совітської штучної культури «нової історичної спільноти – совітського народу», для когось – просто вкрай нездорова їжа, а для когось – так званий comfort food. Для мене, як давні читачі знають, совітська кухня невідривна від ідеології, і до того ж вкрай нездорова.

Стосовно ідеології совітської їжі я сперечатися не буду, бо за мене вже все сказали. Хто не погоджується, пропоную надіслати листа автору обговорюваної тут книги:
http://www.svoboda.org/content/transcript/2260812.html
audio: http://www.svoboda.org/audio/audio/292696.html
Про сутність поняття «їжа комфорту» можна дізнатися тут:
http://en.wikipedia.org/wiki/Comfort_food
Якщо коротко, то це страви, які люди звичайно їдять в тій чи іншій гастрономічній культурі. Зазвичай, їжа комфорту має викликати ностальгійний сентимент, позитивні емоції, а ще бути не дуже складною у приготуванні.

От власне такої їжі у моєму дитинстві не було. Точніше їжа, звісно, була, але асоціювалася вона аж ніяк не з комфортом. Хіба що бабусин «Наполеон», який ніхто більше так не вміє пекти, а сама бабуся вже нічого більше не спече, і рецепту не залишила, і навички не передала, хоча в сестри виходить десь на 95% схоже. Мені пощастило народитися саме тоді, коли я народився, і пощастило, що мої батьки ніяк від мене не приховували правду життя – у чергах стояв з ними і замість них вже з перших класів школи – отже, на моїх очах відбувалася деградація споживацького сегменту совітського життя. Якби я був трохи старшим або трохи молодшим ці явища зовсім інакше відбилися б на моєму характері, і я, напевно, як більшість тих, хто висловлюється на теми совітського дитинства, знаходив би там щось тепле, затишне і світле, і дотепер тягнув би за собою той самий ностальгійний тазик «олів’є комфорту». На щастя, я є таким, яким є.

Ще не знаючи поняття comfort food я якось відтворив одну стихійну страву. Для цього потрібно читачу дещо пояснити. К моєму рідному місті до мого повернення з армії вже на початку ери кооперативів в принципі ніколи у вільному продажу не бувало наступних продуктів:

1. Майонез. Батькам давали баночку в пайках перед святами. І все. Майонез почали виробляти у місті вже у перебудову, а людину, яка це організувала ув’язнили на великий термін за використання державних фондів не за призначенням.

2. Гречка. Її давали тільки діабетикам за довідкою від лікаря. Ясно, що довідки від лікарів мали не тільки хворі на діабет, а й різні «вершки суспільства». Мої батьки до таких не належали.

3. Тушонка. Тільки інколи в пайках батькам. Батьки відкладали її на «чорний день», а мені вона здавалася якимсь недосяжним делікатесом.

Зрештою я виріс і потрапив до війська за Північне Коло. Там багато дискомфортного, але, принаймні, непогано годували. Гречка з тушонкою майже щодня, а майонез – купуй у солдатському магазині, скільки завгодно. Ми й купували і виливали всю банку у миску з гречкою. І ця страва на тлі їжі без смаку, без запаху здавалася просто божественним гастрономічним експерьянсом.

От кілька років тому я це відтворив дома. І що? Молодість згадав, більше так не буду. Не вийшов з цього їдла ностальгійний comfort food. Я так і на всі совітські страви здебільшого і дивлюся, як на ту тушонку з гречкою під майонезом.

А по-справжньому комфортна для мене їжа мене знайшла вже у «новітню добу», коли мій світ розширився, я почав спілкуватися з іноземцями, а зрештою і бувати за кордоном, готувати сам і привносити іноземні та глобалістичні впливи у власні гастрономічні смаки. Тобто коли фактично почалося моє самостійне і не злиденне життя. Тоді й стали для мене їжею комфорту такі страви, як хор’ятікі салата (це як те, що ви називаєте «грецьким салатом» тільки без перцю і кукурудзинок), томатний суп, варіації пасти з різними соусами та пармезаном, а з десертів -американський яблучний пиріг з корицею, або польський sernik, або тірамісу, з кавових напоїв -«мокка», як у Старбаксі, Глорії Джинс Коффіз або МакКафе (це типу каппучино з шоколадним сиропом і пудрою). З усім цим маю різні приємні асоціації.

Не подумайте, що я це їм щодня. Регулярно, тобто майже щодня в мене тільки «хор’ятікі салата» на сніданок. Решта – коли хочеться комфорту.
kerbasi: (ναυτής)
Френд-стрічка нагадала, що сьогодні День збройних сил України, які було створені ухваленням Закону "Про збройні сили України" 6 грудня 1991 року.

Дивна була доба! Щойно відгомонів путч в Москві, Кравчук з комуно-депутатами вдруге проголосив незалежність України, вдруге народ вийшов на референдум, щоб на цей раз змінити думку. На 6 грудня ще далеко не всі країни світу визнали Україну, а Україна продовжувала перепідпорядковувати собі структури ще де-юре існуючого СРСР. І це було правильно. Мій близький приятель казав під час наших посиденьок "під 5 крапель", що збройні сили потрібні, хоча, напевно, Росію вони не зупинять, якщо Росія вирішить діяти за югославським сценарієм, але для того, щоб до нас не їздили якісь козаки, як до так званих Придністровської та Гагаузької республік, вистачить навіть неорганізованої, нелояльноя армії під командуванням людини з підготовкою командувача округом. Не могли ми передбачити тоді, що через двадцять років в Україні вільно почуватиметься хто завгодно: і козаки, і відверті сепаратисти, і військові сусідньої держави, і влада сама їм потуратиме. Дивно, що цей день ще не скасували. В воєнних моряків їхнє свято вже зробили спільним з СРСР/РФ.

Хай там як, але є один, хача й дуже маленький позитив від українського війська: в ньому є певна кількість офіцерів, які знають про НАТО з реальної співпраці та навчання, а не з політзанять за сценаріями політвідділів колишнього СРСР. Може, колись це стане рятівним чинником для держави. Хто знає...

У війську України я не служив. Присягу на вірність народу України прийняв навесні 1992-го, тобто фактично серед першої хвилі "запасників". Тоді всі мали вибір, приймати чи не приймати. Не пригадую, щоб хтось відмовився, крім одного. Той один був офіцером з воєнної кафедри інституту. Він був росіянин і збирав валізи до Росії.  Така історія...

Так вже склалося, що для мене цей день не має значення, не бачу в ньому нічого більшого, ніж галузеве свято тих, хто дотичний. Тим не менш,тих, хто вважає цей день своїм святом, сердечно вітаю!
kerbasi: (Default)
Згадалася давня історія у зв’язку з обговореннями у моєму блозі наступних виборів.
Коли керівництво СРСР вирішило проводити справжні вибори на альтернативній основі, а не з одного кандидата від «блоку комуністів та безпартійних», як раніше, совітською пресою прокотилася ціла хвиля статей, в яких автори стверджували, що начебто в розвинених демократіях до парламентів обирають здебільшого юристів та економістів. І це кліше тоді таки міцно вбили у мозки народу.

Власне тоді я був студентом, і одного дня нас замість фізкультури попросили прослідувати до автобусу і повезли на південь від Миколаєва, аж до Коблева. Дорогою ми зупинялися у кожному селі, виходили та роздавали листівки перехожим та розсовували по поштових скриньках. Листівки агітували за ректора нашого інституту товариша Алєксандрова. Його опонентом був головний економіст Чорноморського суднобудівного заводу товариш Лисицький.

Хоча ця агітаційна подія не була зовсім добровільною, вона цілком співпадала з моїми електоральними преференціями. Власне я й збирався голосувати за Алєксандрова, оскільки мені він здавався людиною з державним мисленням, людиною самостійною, яка за період обіймання посади ректора підняла інститут на новий рівень, на відміну від Лисицького, який попри велику посаду був лише гвинтиком гіганту оборонної промисловості та справляв враження людини доволі непримітної. Близько я не знав жодного з них, тому, це були тілько мої враження - не більше.

Втім, більшість селян, яки висловили, що вони думають з приводу наший листівок, схилялися до голосування за Лисицького саме через те, що він економіст. А ректор інституту та ще й професор – це звучало для них якось непрактично. Зрештою, переміг власне «економіст» Лисицький.

Якогось політичного значення той вибір не мав: обидва кандидати були за тодішніми мірками демократично налаштованими, та й вже за два роки не стало СРСР. Алєксандров помер у себе в кабінеті на початку 1992-го, а Лисицький повернувся до України, поселився у Києві і зрештою осів в ющенківському НБУ на посаді радника голови. Під час помаранчевих подій відмітився на трибуні Майдану, а інтернетом розповсюджувалася його книжка про кучмізм та наміри помаранчевих. Втім, після перемоги його патрона, здається, Лисицькому ніяк не віддячили, хіба що на деякий час він став «керівником групи радників НБУ», а тепер гуглиться як член ради Незалежної асоціації банків України, хоча на сайті НАБУ чомусь його у складі немає (проте є політичне викопне - Роман Шпек, про існування якого я вже й забув, а була ж колись надія євро-атлантизму!).

Тепер вже поняття «економіст» у виборчому словнику поступилося місцем поняттю «господарник», що більш відповідає реальності, бо, напевно, коли йдеться про склад західних парламентів, то під економістами маються на увазі знавці економіки як теоретичної дисципліни, а не планувальники бюджетів корпорацій.

А спогади ці до того, що, на мою думку, хибно приписувати, якого фаху люди мусять обиратися до парламенту. Головне, щоб у парламенті опинялися люди зі стратегічним мисленням та характером політика. Диплом юриста або економіста цього зовсім не гарантує. А зрештою це абсолютна компетенція суспільства, кого обирати. Хочуть письменників і повій – хай будуть письменники і повії. Хочуть україномовних селян і російськомовних бардів - хай будуть селяни і барди. Тільки суспільству слід пояснювати, що воно мусить рахуватися з наслідками дивакуватого голосування «по приколу».
kerbasi: (Default)
Три роки тому написав допис з приводу Дня незалежності, який й досі вважаю актуальним:
http://kerbasi.livejournal.com/17652.html
Тільки тепер хочу додати до цих слів про перший День незалежності 1992 року у Миколаєві:

"Місцевій владі цей день був явно до лампочки. Проте ходою з оркестром і синьо-жовтим прапором пройшли моряки ще нерозділеного, але вже конфліктного Чорноморського флоту колишнього СРСР", -

що це просто злочин, що українська тодішня верхівка не спромоглася скористуватися загальною ситуацією, щоб зайняти кращі позиції для майбутніх геополітичних змагань. Провідну роль у втраті шансів на реальну незалежність грає економічний занепад в результаті гіперінфляції, розкрученої популістами, пустобріхами та пройдисвітами з тодішніх комуністів та рухівців. Саме роки правління Кравчука та перших прем'єр-міністрів поставили жирну крапку на економічній, а таким чином і політичній перспективі України. Наступний період - кучмізм - був лише наслідком.

Нагадаємо імена злочинців, які позбавили теперішні покоління українців шансу на реальну незалежність, гідне життя і перспективу:

Кравчук Леонід Макарович - президент з 5 грудня 1991 до 19 липня 1994 р.

Прем'єр міністри та виконуючі обов'язки прем'єр міністра:

Фокін Вітольд Павлович - з 23 жовтня 1990р. до 1 жовтня 1992 р.

Симоненко Валентин Констянтинович - в.о. з 2 жовтня 1992 р. до 12 жовтня 1992 р.

Кучма Леонід Данилович - з 13 жовтня 1992 року - 21 вересня 1993 р.

Звягільський Юхим Леонідович - в.о. з 22 вересня 1993 р. до 15 червня 1994 р.

З цього списку на помилування заслуговує хіба що В.К. Симоненко, який обіймав свою посаду лише 10 діб. Решті - в історії мусить бути дана належна і правдива оцінка без поблажливих "вони були першими, вони побудували державу".  А а майбутній Україні вони мусять бути притягнуті до кримінальної відповідальності, навіть post mortem і без терміну давності.

Щоб там не казали, а особистість має вагому роль в історії.
  
kerbasi: (Default)

Уявіть собі глупу ніч на початку 80-х років 20-го століття. Кімната зі звичайними совітськими меблямі. У кутку – стіл з радіоприймачем, поруч крісло. Темно. Кімната освітлюється тільки підсвіткою від шкал приймача. У кріслі сидить юнак з олівцем і зошитом. З динаміку радіоприймача линуть звуки радіо-завад, а крізь них доволі чітко чутно жіночій голос, який читає дивні слова англійською з невідомим акцентом: Юніформ, Ліма, Екс-рей… Юніформ, Ліма, Екс-рей… Юніформ, Ліма, Екс-рей… І так далі і далі протягом кількох хвилин. Раптом жінка робить велику паузу і промовляє: «Месідж, месідж, груп севен фор, груп севен фор, текст, текст»… І продовжує читати міжнародним фонетичним алфавітом для радіотелефонії (телефонія - передачі не морзянкою, а голосом) групи з п’яти літер кожна, наприклад:

Юніформ, Браво, Оскар, Джулієтт, Зулу
Екс-рей, Чарлі, Майк, Ліма, Янкі
Алфа, Джулієтт, Квебек, Браво, Делта
...
Юнак занотовує у зошит:
74 групи:
UBOJZ
XCMLY
AJQBD
...
Нарешті жінка закінчує диктування обіцяних 74 груп, і продовжує: «Репіт, репіт». Далі начитує групи повторно для того, щоб отримувач міг перевірити правильність прийому.
Ось вже і повтор закінчено, і жінка завершує передачу словами: «Енд ов месідж. Енд ов трансмішн». І далі динаміки радіоприймача відтворюють тільки шуми радіоефіру.

Це не уривок зі шпигунського роману. Це мій спогад про деякі конкретні вечори, а той юнак – це я. На звичайний побутовий приймач я часто ловив різні таємничі радіостанції з невідомими позивними, які не можливо було ідентифікувати. Міжнародними угодами встановлені певні правила надання позивних радіостанціям, але згадана «юніформ, ліма, екс-рей», тобто ULX, не відповідала цим правилам. У наявності в ефірі службових радіостанцій і у тому, що вони шифрують свої повідомлення, немає нічого дивного. Але офіційні службові станції зазвичай передають на спеціально відведених для службових станцій діапазонах, до того ж здебільшого вузькосмужним сигналом, тобто на побутовий приймач їх не спіймаєш. А ULX передавала на периферії широкомовного діапазону широкосмужним сигналом, нібито навмисно, щоб її передачі міг приймати не тільки спеціаліст на вахті зі спеціальним приймачем, а навіть проста людина у домашній обстановці з транзистором, купленим у совітському магазині «Радіотовари». Звісно, отримувач мусить знати, як собі дати ради з тим беззмістовним для невтаємничених набором літер.

Про випадковий прийом службових радіостанцій я багато разів зустрічав спогади блогерів та форумних дописувачів. Примітно, що більшість згадують, що подібні передачі викликали почуття тривоги, навіть жаху. Зізнаюся, що і мені ставало моторошно і холоділи пальці, коли я занотовував послання з невідомого Центру. Слід нагадати, що атмосфера тоді була параноїдальна: пропагандисти лякали совітських людей агресивними намірами НАТО серйозно почати повномасштабну війну з СРСР будь-якої миті. Обкомівський пропагандист Шевельов якось сказав, що за даними різних джерел (він робив паузу і значуще посміхався при слові «джерел») на Миколаїв націлені щонайменш чотири ракети з ядерними зарядами. Люди потім мали про що посперечатися: три – це напевно на три суднобудівні заводи, а куди четверта? Отже, холодок у серці мав підстави: а що, якщо ця радистка надиктовує наказ розпочати ракетну атаку?

Виключно для прискіпливого читача і повноти тексту зауважу, що в переданих таємничою радіостанцією групах літер ніяких закономірностей не простежувалося, ніяких повторів певних груп – ніякої зачіпки хоча б для спекулятивних гіпотез стосовно бодай мови повідомлення, не кажу вже про зміст. Ясно, що професійно захищена інформація – це не завдання олімпіади для шкільних розумників.

Минули роки, і таємниця цієї радіостанції розкрилася. У світі є чимало любителів шпигунських пристрастей, які відстежують різну таємну активність, навіть складають шпигунські енциклопедії. Насправді, нічого суперменського для цього не потрібно, бо у мирний час спецслужби хоча й використовують нестандартні позивні, але здебільшого в ефірі не смітять, щоб не створювати собі проблем з міжнародним співтовариством, а використовують офіційно зареєстровані радіочастоти. А якщо є офіційні радіочастоти, то є й офіційні довідники. Отже, любителі виявили, що радіостанція ULX належить Ізраїлю. Якій організації – можна тільки гадати.

Цікаво, що виходить, що в ізраїльських шпигунів радіотелефоніст це жіноча професія, як радистка Кет у Штірліца.

Примітки:
Джерело про ULX:

http://www.cvni.net/radio/nsnl/nsnl006/nsnl6israel.html

Про пропагандиста Шевєльова:
http://kerbasi.livejournal.com/76702.html

Глосарій:
Месідж англ.message - повідомлення
Текст англ. text -текст
Груп англ. group –група: груп севен фор (group 7, 4) – груп сім чотири, це означало 74 групи, двозначне число диктувалося по цифрах для надійності прийому. Кількість груп мінялася від повідомлення до повідомлення.
Енд ов месідж англ. end of message кінець повідомлення
Енд ов трансмішн англ. end of transmission кінець передачі
Міжнародний фонетичний алфавіт для радіообміну: Альфа, Браво, Чарлі, Дельта – A, B, C, D і так далі.

Додаток:

Тут можна знайти навіть аудіо-файли з передачами ізраїльських спецрадіостанцій:
http://www.simonmason.karoo.net/page69.html

Аудіо-файл з моєю улюбленою ULX тут:

http://www.swldxer.co.uk/e10ulx.wma

Запис зроблений канадським радіо-аматором Джейсоном Сі у 2004-му році.Месідж починається аж з 2 хв. 10 с. До цього - позивний.

Взагалі, все сімейство шпигунських станцій Е10 більше не віщає Остання передача - 1 березня 2011 року. Мабуть, перейшли на супутник.

kerbasi: (Default)
Цей допис не стільки про єдиноборства, скільки про інтелігенцію останнього десятиліття СРСР.

Сама до рук попросилася ще одна книга, щоб про неї написати, точніше - три, що були свого часу придбані у книгарні, про яку я писав у вчорашньому дописі.

От ця,  помаранчева, була третьою у трилогії Хорста Вольфа: фіолетова - Judokampfsport, зелена - Judo fuer Vortgeschrittene, помаранчева - Judoselbstverteidigung, тобто «Спортивна боротьба дзю-до», «Дзю-до для просунутих» і «Дзю-до для самозахисту».



Взагалі, дивно, що саме ця, третя, книжка прослизнула повз увагу цензорів. У ті часи всі бойові мистецтва, крім суто спортивних: дзю-до, самбо, боксу та того, що зараз називається греко-римською боротьбою, були заборонені. Мабуть, цензор ознайомився  лише з першою або другою книжко, а на третю не звернув уваги, бо там теж саме слово «дзю-до». А може той майор замість стати підполковником впав до лейтенанта за такий прокол у роботі. У будь-якому разі за нагоди я за нього підійму тост, бо завдяки таким недбалим  псам залізної куртини, вона мала шпарини, через які до СРСР потрапляли ковтки свіжого повітря.

Самі прийоми, яким пропонував вчитися гер чи геноссе Вольф, мають найбільш ефективні як засіб психотерапії, тобто підвищення власної самооцінки, виховування впевненості у собі. Щоб виконати їх у реальній ситуації, потрібно володіти ними та тактикою рукопашного бою на рівні майстерності супермена. Втім, краще володіти хоча б ними на своєму рівні, ніж нічим взагалі. Їх також можливо використовувати у ситуаціях, коли противник не має зеленого поняття про рукопашку та й не дуже розумний. Ідеально, коли ще хтось підстраховує, якщо щось піде не так. Тобто, наприклад, ці прийоми класні у ситуації, коли втрьох потрібно вгамувати одного п’яницю. Тобто це, там би мовити, для миротворчих та гуманітарних операцій. Якщо продовжувати аналогія, то це приблизно, як фахівці НАТО навчають вояків натівськіх країн партнерів: грузинів, українців…



Я на той час оволодів тими прийомами доволі на пристойному рівні, але їхня обмеженість вся проявилася в армійській казармі. Якщо матиму натхнення продовжувати свою серію «Беззбройна несила», там про це буде. Але у випадках загроз «малої інтенсивності», коли треба приборкати «випендрястого» молодика у молодіжнійй компанії, коли він вирішував обрати мене об’єктом для самоствердження, то ці прийоми були саме тим, що потрібно. У моїй, на жаль, також  незавершеній серії «Моя сибіріада» передбачена розповідь про ключову роль володіння цими прийомами для інтеграції у східносибірське річкове товариство. Мабуть, колись попишу і на суто мордобойські теми, бо це насправді цікаво і також потребує історизації поряд з іншими явищами нашого недавнього життя.

Взагалі, в ті давні часи (йдеться про період 1982-1986), головне в єдиноборствах полягало зовсім не у єдиноборствах як таких. Я тоді був надто молодим, тому саме мене більш за все цікавив практичний аспект, але у спортзалах-додзьо доводилося мені натрапляти на тренерських приятелів зовсім іншого типу. По-перше, вони всі були старі та здебільшого одружені, що одразу їх в моїх очах переносило до уявного будинку престарілих. По-друге, вони приходили зовсім не заради тренування. Хоча більшість з них таки дійсно були непоганими борцями та бійцями (запам’ятався один чоловік, глибокий старик, десь за 40, який міг боротися ледве торкаючись кімоно противника двома пальцями – настільки він відчував рух  - а ми літали від його непомітних дій як м’ячики), дзю-до було для них тільки приводом для спілкування. Вони являли собою цвіт тодішніх неформалів. Серед них були знавці буддизму, даосизму, йоги, при чому хатха-йога вважалася чимсь непристойно примітивним, акупунктури, різних інших дивовижних практик. Частина з них працювали, аби кимось працювати: кочегарами, черговими у бойлерних, як чимало тодішніх неформалів, митців, музикантів, щоб тільки мати можливість присвятити себе виходу за межі совітської реальності.

Вже через чимало років, коли я й сам чимало дізнався про східні релігійно-філософськи системи, як з першоджерел, так і від науковців, коли також пройшов через акупунктуру, цигун, я зрозумів, що багато з того, чим володіли ті чоловіки, походило з сумнівних джерел, попсових брошурок, які привозили контрабандою моряки торгівельного флоту з-за кордону, брошурок до того ж ще написаних іноземними мовами, з якими ті підпільні мудреці мали лише поверхове знайомство. Але на свій час вони виглядали як таємничі монахи-мандрівники, що переносяться іншими вимірами між храмами Тибету та совітськими напівпідпільними храмами духовності: спортзалами та інтелігентськими кухнями. Дехто з цих людей потім засвітився у добу кооперативів (1987-1991) серед екстрасенсів, целітилів, ватажків нових релігійних та духовних груп, тренерів вже дозволених східних єдиноборств, щоб зникнути вже без сліду і назавжди у «буремні 90-ті».        
kerbasi: (Default)

...у якій купувалися всі ті книжки, що надихнули мене на полоністичну серію цього тижня. І про есперанто трошечки.

У Миколаєві є така вулиця – Радянська. До революції вона була Соборна, але чомусь миколаївцям дорога назва Радянська, бо Свердлова, Рози Люксембург, наприклад, отримали свої старорежимні назви Спаська, Нікольська, а Соборна лишається Радянською.

Якщо з Радянської йти у напрямку від Площі Леніна… Авжеж! Площа Леніна - там набожні миколаївці встановили на місці мого улюбленого скверу, де я призначав побачення, і чимало дівчат посиділи в мене на колінах, каплицю на честь зруйнованого більшовиками собору, але ніяк не розстануться з назвою площі та відповідним пам’ятником. Отже, якщо з Радянської повернути на Потьомкінську (добре, що хоч вона не Плеханівська вже давно) направо, то наприкінці кварталу, на розі Московської буде колишній рибний магазин «Море», а перед ним колишня книгарня, яку в народі всі називали «Подпісниє ізданія».

Тепер вже слід пояснювати, що таке ці підписні видання. У СРСР далеко не всі книжки можна було купили вільно, деяких, особливо модних, яких можна застосувати для інтелектуального оздоблення інтер’єру, на всіх не вистачало, тому їх передплачували за каталогами видавництв у цій книгарні, а потім отримували по талонах.

Але підписні видання – це була тільки половина книгарні, одне з приміщень, що ближче до Радянської, а друге приміщення, те, що ближче до Московської, було повністю призначене для торгівлі книжками соціалістичних країн. Там були приємні продавчині. Ясно, що жидівки, бо щоб працювати у такій книгарні потрібно бодай латинську абетку твердо вивчити, а хто зі слов’янок на таке здатний? Слов’янки, як виходили заміж, одразу робили собі повне обнуління пам’яті від усього зайвого. А інтелектуалки, ті йшли отримувати вищу освіту і потім поповнювали конструкторські бюро та НДІ, але аж ніяк не  книгарні. От ті жидівки мене дуже любили. Я у цій книгарні міг по дві години провести, всі книжки поперегортати, і нічого. А от у «Молодій гвардії», також у книгарні, що на тій самій Потьомкінській, тільки від Радянської направо, там працювали слов’янки, тому вони завжди підозрювали, що підліток, який затримується між книжних полиць, напевно наркоман або щось жахливе замислив, тому постійно мене з книгарні виганяли і навіть одного разу загрожували викликати міліцію, щоб розібралися, що я за дивний один. А мене тут ще питають, чому я люблю жидів і дуже критично ставлюся (м’яко кажучи) до своїх, рідних слов’янських народів-братів. 

За логікою та книгарня мала б називатися «Дружба», як подібні книгарні з іноземною літературою в інших містах. Можливо, вона так офіційно й називалася, але я ніде не бачив вивіски. Отже, ця книгарня була своєрідним клубом для втаємничених. Жлобня туди потрапляла тільки випадково, забігаючи з вулиці з криком: «А шо, талони на Дюму уже дают»? Їм відповідали, що «падпісниє. ізданія» в іншій залі, жлобня промовляла: «Тю»! – і зникала.

Найкрасивіші книжки були зі Східної Німеччини та Чехословаччини. Але перші були здебільшого політичні та антифашистські, а серед других переважали ілюстровані каталоги метеликів, літаків, західноєвропейського живопису, американських автівок початку 20-го сторіччя тощо. Мій друг купував антифашистські брошури, бо там, на відміну від аналогічного совітського агітпропу, друкували великі, якісні світлини з різних нацистських з’їздів, промов фюрера. Його батько, відставник, коли побачив, то так перелякався, що аж спалив ті брошури. Я також дещо з німецького купував. Свого часу продавалися німецькі книжки з дзю-до, включно з бойовим розділом. Знакові книжки з самооборони чеха Левського, на жаль, розпродалися ще коли я пішки під стіл ходив, на мій час на бойову мордобійську вахту заступили німці.  

Польські книжки за якістю були на порядок гірші. Ще там окремими полицями були представлені книжки з Румунії, Угорщини, Куби також, Югославія та Болгарія була представлена одним стилажем, мабуть, за логікою «нє па-русскі, но букви наши». А решта соціалістичного світу була звалена до однієї експозиції десь у кутку.

Взагалі, у тій книгарні достатньо було постачальницько-лінгвістичних казусів. Не знаю, кому прийшла до голови думка замовити підручник сербсько-хораватської мови, написаний словацькою мовою. Або підручник есперанто, написаний німецькою.

Есперанто мене не оминуло, оскільки я цікавився інтерлінгвістикою, та й у місті есперанто було досить популярним: в обласній бібліотеці існував клуб есперантистів Амікецо, щось подібне було й у клубі залізничників. При них писали у місцевій пресі. Я до тих клубів не вступав ніколи, бо мене мови цікавили самі по собі, контрольоване колективне  листування заготовленими текстами з іноземними аналогічними осередками не могло мене привабити.

Вже 1993-го, у розпал «реформ», у відділі літератури іноземними мовами обласної бібліотеки (ще один колишній «клуб» для неформатної  інтелігенції) я натрапив на двох чоловіків, молодого і не дуже молодого. Бідно вдягнені з напруженими обличчями інтелігентів, які нещодавно втратили все, включно з життєвими орієнтирами, вони абсолютно вільно спілкувалися про все й ні про що конкретно мовою есперанто. От тоді я  зрозумів, як мені пощастило у житті: як метеорит я пролетів повз різні тодішні модні зацікавлення інтелігенції, але не потрапив у їхнє гравітаційне поле настільки, щоб спалити своє життя в їхній атмосфері або розбитися о їхню поверхню.

PS: з моїх дописів може скластися враження, що Миколаїв 80-х був такою собі інтелектуальною оазою. Це зовсім не так. Насправді, дух цього міста явно не був прихильником інтелекту. Інтелект тікав або спивався, а жлобйо розквітало та плодилося як бурян  та цвіль. До речі, "Падпісних ізданій", включно з залою іноземних книжок,  вже давно немає. Там тепер якесь брендове гарчір'я продається, чи щось подібне - миколаївці, може, підкажуть. 

kerbasi: (Default)

І все ж таки ще один «польський» допис.

Вчився я за підручником Станіслава Каролака і Данути Василевської. 1981-го року видання. Це вже було 13-те видання, наклад 50000 примірників. З книгарні їх народ просто вимітав. Польське видавництво «Вєдза повшехна» навіть надрукувало на обкладинці ціну у рублях: один рубль двадцять копійок. Тобто 1% зарплати молодого інженера у суднобудівній галузі. Це десь по-українськи виходить 15-20 грн. Дешево як для підручників такого класу. До підручника мали б додаватися гнучкі пластинки для програвача, але, як це часто траплялося в СРСР, хтось забув привезти або загубив, отже, мені дістався підручник без тих nagrań, але я від цього не страждав.

Тут, мабуть, слід трохи написати про книгарню, але я це зроблю завтра, бо вийшло за 20 рядків, це мнагабукафф для цього допису.

Підручник Каролака-Васілевської вигідно відрізнявся від підручників совітського штибу тим, що за його допомогою можна було таки мову вивчити. У ньому, взагалі, не було жодного політичного чи ідеологічного тексту. В одному з уроків персонажі слухають випуск новин з радіо, так і там добірка новин така, що немає ніякої пропагандистської гиготи. Там про перемовини у Хельсінкі зі зміцнення миру, про підготовку космонавтів, про перенесення частини установ ООН до Відня за символічну орендну плату в один шилінг на рік і таке подібне.

Взагалі, всі тексти пов’язані однією сюжетною лінією: молоді люди з СРСР приїжджають до польських друзів. Якими гидотно-кумедними можуть бути підручники світського гатунку, можете подивитися у моєму давнішньому дописі. У підручнику містилося чимало веселих малюнків. От, наприклад, один з них:

Ота фраза «запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу» стала для мене просто сакраментальною. Які ще потрібні граматичні та синтаксичні пояснення стосовно преференції у конструкціях мети віддієслівних іменників інфінітивам у польській мові, якщо достатньо тільки цього «заправам до пханя возу», і все зрозуміло раз і назавжди.

kerbasi: (Default)

На цьому вже точно закінчу польську тему, бо, мабуть, набрид вже…

Оскільки польську я вивчав у підлітковому віці (14), непоганим чтивом для початку слугувала серія книжок Альфреда Шклярського про юнака Томека Вільмовського, який з іншими польськими емігрантами, що втекли з Російської імперії, подорожує екзотичними місцями світу.  В мене були чотири книжки:

Tomek na tropach Yeti, 1961

Tajemnicza wyprawa Tomka, 1963

Тomek wśród łowców głów, 1965

Tomek u źródeł Amazonki, 1967

Одна з них на малюнку: Томек серед мисливців за головами, рік видання 1981 (аж 6 видання з 1965-го), 60 злотих ПНР, 1 рубль 35 копійок СРСР. 

Щось з серії видавали російською, бо, я пам’ятаю, мої однокласники читали. Хоча ця за жанром пригодницька проза у дусі романтизму 19-го сторіччя більше відповідала смакам наших батьків, на моє покоління ще вплив мала: прочитати, не відриваючись, періодично тамуючи подих – і забути через кілька днів. Тепер ця література, взагалі, не має шансів, бо про тубільців та, взагалі, про все, що існує у Всесвіті, можна детально прочитати у Вікіпедії або нагуглити деінде. Тепер, щоб утримувати увагу читача, потрібна химерна екзотика фентезійних жанрів.

Є й ще одна причина, чому така література не має перспективи: вона має дуже міцний присмак колоніалізму. Головні герої – люди шляхетні, цивілізовані, вони не збираються тубільців експлуатувати, не називають недолюдами, але все одно тубільці для них не більше, ніж частина дикої природи, на тлі якої має розкритися характер героя. Тубільці – як діти, які чогось не розуміють: колись подорослішають, тоді зрозуміють, а поки не зрозуміли – то й можна до них силу прикласти в окремих випадках.

Всі польські матеріали про Шклярського, що я знаходив в інтернеті, підкреслюють гуманізм Шклярського (він особисто засуджував колоніалізм та імперіалізм, порівнював боротьбу тубільців, особливо корінних народів Америки з боротьбою Армії Крайової – боротьбою за гідність, але без шансу на перемогу), а також насиченість його книг знаннями з етнографії, біології, ботаніки, географії. Але слід було б і закінчити характеристику: саме достовірність в деталях, легкість дитячого жанру сприяють вкоріненню сталих стереотипів про вічно недорозвинених дикунів неєвропейського світу.

Через такі стереотипи навіть доволі просунуті особистості, інколи з філософською освітою та правозахисним пафосом, дозволяють собі негативні порівняння України з «гондурасами», «угандами», «нігеріями», «папуасами», при чому навіть не помічаючи дисонансу.  

До речі, не буду вдаватися в академічні доводи проти застосування понять колоніалізм та пост колоніалізм до України (як власне і до Польщі), зауважу, що недоречність цих термінів добре ілюструється тим, як легко українці (і поляки) долучаються до колоніального дискурсу, доказом чого і є популярність свого часу колоніальної прози та названі вище негативні порівняння з дикунами-тубільцями.

kerbasi: (Default)
Власне чого я зненацька тут цілий тиждень на полоністичні теми пишу? Деякі речі мають властивості дивовижним способом зберігатися попри всі чистки, до яких примушує мобільне життя. Нещодавно раптово сплила книга. Я навіть не з першої спроби згадав, звідки вона в мене. На картинці можете подивитися обкладинку. Отже, Роман Яворовський «Остання слідча версія». Видано у 1983 році видавництвом міністерства оборони соціалістичної Польщі.



Про автора в інтернеті нічого знайти не вдалося. На польських інтернетних барахолках цю книжку можна купити за 2-3 злотих, тобто на сьогодні 4,70 – 7,05 грн. У соціалістичній Польщі вона коштувала 35 тодішніх злотих. А у миколаївській книгарні я її купив за 79 копійок, про що свідчить штампик на останній сторінці.

Придбав я цю книгу влітку 1988-го. Я тоді щойно повернувся з війська, і збирався відпочити на морі. Думав, що там на пляжі читатиму серед панночок, які за тодішньою модою також «а я вся такая необичная чітаю на інастраннам їзикє, нє то що ви тут все жлоби і пролетарії». Ну й, звісно, можна й до літературознавчих дискусій перейти… Однак, не склалося. На передодні від’їзду розхворівся я на катаральну ангіну з високою температурою, набряклим горлом – жах! І хтоб міг подумати, що А після служби за Полярним колом, двох зим з лютими морозами і ледве тепленьким літом, я в себе на батьківщині у розпалі пекучого літа можу підхопити дитячу застуду! Поїхав хтось з моїх родичів. А книжка загубилася серед інших аж до минулого вікенду.

Ну, що казати? Два трупи, один, випадковий - важко поранений. Кілька арештованих за економічний злочин: махінації з ріпаком, через які розкрадали державні кошти, виділені на закупівлю фіктивних обсягів. Слід іноземної розвідки! Вбивця і ворожий агент – пенсіонерка, що приховувала своє німецьке походження і гестапівське минуле. Ця бабця, попри 60-річний вік, лазить через вікна ресторанного туалету, стріляє з пістолета, підкидає гільзу у чуже авто… Круто! Оце так тренували у ГЕСТАПО! Хотів би я таким зберегтися…Питається, на кой іноземній розвідці оборудки навколо ріпака? А для того, щоб дестабілізувати споживчий ринок, спровокувати голодні бунти населення проти «народної» влади.

За совітів я чимало подібної літератури перечитав, від обов’язкової для позакласного читання у школі до якихось літературних додатків до армійської преси, коли треба було чимсь себе зайняти в армійські будні. Цікаво, що при маразматичних сюжетах, часто написані такі твори були непогано. Вже потім я дізнавався, що часто письменники-дисиденти або просто письменники, якими була чомусь незадоволена влада, не мали можливості ніде працевлаштуватися, і як за щастя вважали, якщо перепаде хоч якийсь заробіток за написання замовного пропагандистського худліту. А талант, як відомо, не приховаєш…

От і цей польській опус написаний, хоч і по-ремісницьки, але непогано. Що кидається одразу в очі, так то слідування соцреалістичній настанові показати провідну роль колективу, у даному випадку – слідчої групи. Автору це вдалося на відміну від більшості його колег з СРСР. Хоча він і додав кожному персонажу по якійсь відмінній рисочці, але вони відчуваються вторинними відносно до групи. Совітські автори знаходилися під впливом романтичної традиції, тому в них головний герой завжди виходив головним і героєм, а колектив – це так, тло. Навіть якщо вони виписували кілька головних героїв – все одно виходили більш-менш окремі персонали, а не маса. Поляку вдалося, хоч і не бездоганно: начальника та одного зі слідчих я все ж таки запам’ятав, хоча не можу на певно відрізнити, хто робив що. Варшава виписана окремими реченнями-мазками, але нічого так – психогеографічненько. Варшавянам, мабуть, взагалі кайф таке читати і згадувати минуле або реставрувати для себе минуле свого міста.

Отже, хоч це й пропаганда, до того ж стара – прочитав на одному подиху. Роман Яворовський писав не гірше (а то й краще) за Марека Краєвського, чиї Еринії я таки подолав. Мабуть, зберу до купи враження та поділюся тут.

kerbasi: (Default)

Мій земляк і шановний френд [livejournal.com profile] toi_samyiзауважив, що у Миколаєві колись жило багато поляків. Це абсолютна істина. Жили вони у Миколаєві ще з часів російської імперії. Навіть села були по Миколаївській області, включно з миколаївським передмістям. З їхнього славного, динамічного минулого миколаївцям дістався костьол, в якому за совітів розміщався такий важливий культурний об’єкт, як Палац культури професіонально-технічної освіти. Яка культура була в тих, хто навчався в «рогатниках» (миколаївське слово, що означало ПТУ, від «роги» - , зневажливе, селюки), мабуть, не знали навіть ті, хто там працював, тому костьол був переданий віруючим серед перших колишніх культових споруд, повернений горбачовським керівництвом.

Декого з миколаївських поляків я знав, але не пригадую, щоб вони якось цікавилися польською мовою. Хоча це можна зрозуміти. Коли на першому курсі нас виганяли вештатися по району як «добровільна народна дружина», то дільничий завжди давав обалдєнно важливе завдання: відвідати підозрілу польську родину, про яку сусіди доповідають, що вони таємно протягують до себе іноземних поляків-родичів. Миколаїв був містом , куди іноземців не пускали, навіть громадян країн-союзників, з іноземними родичами, хто мав, зустрічалися в Одесі. Якщо цей дільничий так щодня своїх дружинників до цієї родини спрямовував, то життю їхньому не позаздриш.

Вже 2005-го я розговорився з жінкою-істориком з Миколаєва, так вона скаржилася, що в неї тема наукової праці – дослідження історії поляків Миколаївщини, але нічого не можливо зібрати, бо всі геть русифіковані, навіть у селах, нічого не зберегли, ніякого зацікавлення у предках не мають. Мабуть, ситуація змінилася тепер, коли вони дізналися про карту поляка…

А вперше я зустрівся з поляками влітку після четвертого класу (1979). Ми відпочивали у Луговому (чорноморське узбережжя). Пансіонат мав великі веранди на кілька номерів. От в сусідньому номері мешкала родина поляків: дідусь (років під 60), відносно молоді батьки та діти, один на рік мене старший, а другий – зовсім малий, роки два.

От цей дідусь читав польською мовою величезні книжки, кілька томів, темно-сині з бронзовими літерами. Це було щось історичне. Коли нас, дітей з усіх номерів, збиралося чимало, він починав нам читати в голос, перекладаючи з аркуша. Треба зазначити, що вдавалося це йому напрочуд професійно, без всілякого бекання-мекання. Більшість людей так рідною мовою читати не вміють. А був він, скоріш за все, якийсь інженер з заводу металоконструкцій. Я тільки памят’аю, що головним персонажем був якийсь кремезний лицар, який втратив око в бою, в якому люто махав дворучним мечем. Чи то були не твори Сенкевіча?

Дворічний малий свого дідуся називав «дадкавайотка». Я лише на днях допетрав, що це, мабуть, dziadku Wojtku. Не знаю, чи вдалося йому заохотити онуків до вивчення польською мови та культури, середнє покоління, здається, було втрачене. Але він напевно старався.

Хлопця, що був мене трохи старший, звали Станіслав. Я його періодично зустрічав на вулиці, ми віталися. Одного разу він з’явився дуже вчасно. У касі кінотеатру «Родіна», куди ми з хлопцем з нашого двору збиралися піти на «Пірати 20-го століття», нас запримітила ватага «рогів» з «рогатнику». Сили були нерівні, ми не мали шансів. Але тут, на щастя, з`явився Стасик з компанією його приятелів. «Роги» тишком-нишком розсмокталися.    

kerbasi: (ναυτής)
МШФ Дубчак питає, навіщо вчать польську ті, хто вчать або вчили. Моя ж відповідь потребує задужо літер.

Уявіть собі східноукраїнське промислове місто, виставкова зала у колишньому інститутському спортзалі, технічна виставка. На такій виставці років сім тому стався зі мною такий епізод. Мені потрібно було проштампувати стос документів в організаторів, я наблизився до стенду організаторів і побачив там трьох жінок, які настільки захопилися розмовою, що не помічали нікого. Розмовляли жінко польською мовою. Дуже швидко з акценту я зрозумів, що наймолодша з них, років сорока, таки  полячка, а дві, старші років на 10, скоріш за все, наші. Врешті-решт мені набридло чекати кінця розмови, і я обережно втрутився з запитанням, також польською мовою, чи можу я знайти десь представника організаторів для улагодження формальностей. Виявилося, що одна з жінок і є керівничкою виставки, і вже з наступної миті я відповідав на питання, звідки пан так добже муві по-польску.

Ця сюрреалістична картина явила собою кошмарний сон українського націонал-бовдура, як і руського фофудьєносця: у східноукраїнському депресивному, індустріальному місті випадково зустрілися вихідці з українського індустріального сходу, українського індустріально-торгівельного півдня, Санкт-Петербургу (звідти, виявилося, приїхала  одна з наших співбесідниць), які мали можливість спілкуватися польською! Як таке могло статися?

От саме така можливість – це те, що неабияк дивує, як самих поляків, так і наших вихідців з західної України та й теперішніх більш молодих українців з інших місцевостей.  Так, відносна популярність польської мови серед тодішньої російськомовної інтелігенції колишнього СРСР була реальність у 80-ті роки минулого століття. Товстенний самовчитель польської мови Данути Василевської та Станіслава Каролака у книгарнях не залежувався. Як і численні польські журнали у кіосках Союздруку: Przyjaźń, Gospodyni, Kobieta i życie, Uroda. Часописи здебільшого жіночі, але у них можна було прочитати цікаві речі й для чоловіків. Про СНІД я дізнався з передач Бі-Бі-Сі, а правду про нього, що це не тільки хвороба тих, хто злягається з іноземцями, і що це значно більша проблема, ніж подавалося у СРСР, можна було дізнатися саме у польських журналах.

Читали й художню літературу. Польські або перекладені польською книжки можна було купувати у совітських книгарнях. У Миколаєві була спеціальна книгарня, де продавалися книги з соціалістичних країн. Власне у цій книгарні я й зробив остаточний вибір (1982), коли вирішив, що для мого лінгвістичного обрію потрібна іноземна слов’янська мова. Я поперегортав сторінки книжок різними мовами, польська мені здалася більш зрозумілою. Мабуть, в інших також відносна простота мови для україно- та російськомовної людини була вирішальним чинником.

На чорноморських пляжах нормальним явищем стала молода жінка або чоловік (жінки все ж таки частіше, совітський чоловік – це була, зазвичай, істота позбавлена фантазії) з транзистором з румунським радіо «Ваканца» та польською книгою у руках. Румунську ж не вчили – бо складна, та  з преси продавалася тільки нудна комуністична «Скинтея», спортивний журнал на туалетному папері, навіть не чорно-білий, а з двох відтінків коричневого, та «Урзіка» (еквівалент «Перця» та «Крокодила») з несмішними політичними карикатурами – з розмаїттям та якістю польської пропозиції не порівняти.

Існував і ще один аспект тодішньої полонофілії серед російськомовних українців. Оскільки здавалося, що українська мова вже приречена залишитися мовою базару та жлобських передмість, польська відчувалася як «майже те ж саме», не російське, але близьке і цілком придатне для збереження своєї відмінності від "новай істарічєскай общнасті - совєтскава народа". На відміну від галичан ми не мали історичних рахунків з поляками, навіть про них не здогадувалися, і, якщо чесно, я й зараз їх не поділяю і навіть не хочу про них чути.

Наша полонофонія була вичитана, вигадана і не мала нічого спільного з реальною Польщею та поляками. Саме тому мабуть я практично нікого не знаю з тодішніх полонофонів, хто б скористався зі своїх мовних навичок у добу встановлення бізнесових зв`язків з поляками. 

Продовження польської та полонофільської теми:

Що дратує в "полонофілах":
http://kerbasi.livejournal.com/123102.html
Про "наших" поляків:
http://kerbasi.livejournal.com/123938.html
Забута версія слідча:
http://kerbasi.livejournal.com/124242.html
Колоніальні пригоди гуманістів:
http://kerbasi.livejournal.com/124663.html
Запрашам панє на спацерек, а панув до пханя возу:
http://kerbasi.livejournal.com/124860.html
І про ту славну книгарню у Миколаєві:
http://kerbasi.livejournal.com/125016.html

Кавове

Friday, 11 November 2011 02:14 pm
kerbasi: (Default)
Цікаво, що з меню кав’ярень зник (принаймні, у Києві) такий кавовий делікатес  совітської доби, як кава з коньяком. Колись у Миколаєві була кав’ярня, що не мала конкретної назви. Вона знаходилася на  другому поверсі магазину «Кооператор».  Там певний час збиралася інтелігенція, та й не тільки інтелігенція, а практично всі, хто хотів з себе вдавати обізнаного кофемана та витонченого гурмана. Туди збігалися стежки гуманітаріїв з кафедр суспільних наук місцевих вишів, підпільних дільців і слобідських жлобів. Як би людина не думала - манєрно "нє пайті лі нам випіть по чашечкє коффЕ", чи "а пагналі до Каапіратара на кофє с канякою" - всі збігалися під один дах. Це вам не Львів, панове!  

Прокурені, бліді  жіночки з руками – котячими лапками – там потягували придбані в одеських контрабандистів тонкі, жіночі цигарки. Вони просили «пригостити даму сірником». За цим, зазвичай, галантний кавалер пригощав даму кавою з коньяком. Це коштувало у 1985-му році 91 копійку. Шалені гроші для сторубльового інженерішки! Мій двоюрідний брат вирішив не йти в інженерішки. Він пішов учнем слюсаря на суднобудівний завод. Його перша учнівська зарплата була – 450 рублів. До кооператору він водив свою дівчину, креслярку з конструкторського бюро (зарплата – 75 рублів). Він не одразу перетворився на пролетаря, тому деякий час міг навіть видавати з себе у «Кооператорі» перспективного юнака.
kerbasi: (Default)
Сучасна українська політична сцена, точніше рефлексії на неї публіки залишають сюрреалістичне враження. Почнемо дещо здалека. Я добре пам’ятаю настрої другої половини 80-х. Приходять з війни «афганці». До них ставляться з одного боку з і співчуттям та повагою, з іншого… Всім так остогидлі безсмертні ветерани ВОВ, через яких їхнім діточкам дістаються дефіцити від туалетного паперу до автомобіля. Всі знають, що селянину, який далі районного центру ніколи не подорожував, з ніг до голови хворий, сам не пересувається, на подвір’я бабка вранці виносить, ніякий «Москвич» не потрібен. Але ветеран має пільгу. Отже, його діточки, що вже давно живуть у місті, проблеми ходити кілька кілометрів пішки в будь-яку погоду на роботу до якогось віддаленого консервного цеху, посилати дітей так само пішки до школи не мають, тим не менш, не стоять у багаторічній черзі. І де ж та соціальні справедливість? Ветеранів тихо ненавидять, бо їм, а особливо, їхньому крученому посліду заздрять. А тут ще молоді ветерани з’явилися… Старі ще всіх переживуть, а ці й поготів...

Згодом починається перебудова, про афганську війну відкрито інформують, її обговорюють, «афганців» обирають до рад усіх рівнів, на них сипляться пільги. Державі легко роздавати пільги, допомогти безпосереднім, прямим способом – це десь знайти гроші, а пільги – якось там наприкінці звітного періоду зведемо баланс. Про депутата верховної ради СРСР «афганця» Червонописького знімають фільм та демонструють по всіх кінотеатрах перед початком основного показу. Консерватори поступово виграють інформаційну війну в реформаторів. Патріот стає синонімом ретроградного, безмозгого комуніста, що тільки й може, що жбурлятися уривчастими фразами-гаслами на зразок «ти мнє Леніна нє трожь». «Афганці» легко ведуться. Їхні формальні і неформальні громадські організації стають бойовими загонами консерваторів. Все частіше можна почути викрики суворих молодиків напідпитку про те, як їм постріляти хочеться. Ні, не в душманів. В демократів. У Сахарова та Новодворську.

До громадянської війни не дійшло. Пафос консерваторів здувся. Всі розкрадають колишню народну власність, а тепер власність новоутворених незалежних держав. Українського політичного «афганця» Червонописького витягають тільки для полум’яних мітингів «такую-вайну-виїгралі-цру-всьо-разваліла-всьо-отабрать-і-падєліть-с-Расієй-с-богам-СРСР-ура-таваріщі-ані-нє-прайдут-смєрть-врагам». Верховна рада України, яка практично на 100% складається з тупоголових комуністичних дрібних номенклатурників та господарників горбачовського призиву і з не менш тупоголових рагулів-націоналістів, як мантру повторює, що від реформ не повинна постраждати жодна людина. Щедро індексується зарплата в економіці, яка ще на 90 відсотків складається з держсектору та бюджетної сфери. Я прийшов на свою першу роботу після інституту у березні 1993-го на зарплату 12000 карбованців. У квітні я отримав 26000. А у травні я на них вже міг купити тільки 8 чи 10 доларів. Розкрутилася гіперінфляція. Налякані керманичі з подвійними силами почали дурити народ фальшивою опікою у вигляді безглуздих пільг.
Пачками приймаються постанови про соціальний захист усіх можливих верств, станів, професій. В результаті дві-третини населення стають отримувачами пільг.

Тепер трохи о Росії. Коли новий на той час президент Путін почав монетизацію пільг, різні російські комуноїди пророкували йому втрату рейтингу та соціальний вибух. Цього не сталося. Реально деякі протести пройшли тільки по великих містах. Чому? Уявіть собі село, де живе стара бабуся. Вона має право на безкоштовне отримання ліків у державній аптеці. Державної аптеки вже немає навіть у райцентрі з часів Гайдара. Бабуся має право безкоштовно поїхати до обласного центру. От тільки автобуси з її села більше не ходять, треба пішки йти 15 км до сусіднього села, там раз на добу до міста якась роздовбайка ходить. А ще бабуся має право на безкоштовний проїзд у метро… От тому бабуся рада грошовій компенсації за пільги, бо вона знає, що робити з живими грошима. Інша справа – розбещені підвищеними пенсіями старики великих міст. Вони одразу підкреслювали, що пільги, більшістю з яких не можна скористатися – не проблема, грошова компенсація не потрібна, тому що справа не у грошах а у повазі. Для них ця цілком безглузда, популістська система, якою підмінили соціальний захист – це повага. Добре ж їм живеться, якщо уся проблема тільки у такій повазі!

Тепер повертаємося до вчорашньої України. Натовп соціальних паразитів, які також щось там белькочуть про повагу та про президента, якого підставляють вороги (напевно «ржавіє», «бєндєравци», а може й нато-фашисти), поштовхали охорону ВР. Звісно, як же ж їх, вчорашній авангард антицивілізаційних протестів, авангард совецького реставраціонізма, отак узяти та позбавити пільг, котрі копійчані, більшості й не потрібні, але ж уваженіє…

І замість того, щоб побажати одній купі соціального мотлоху, наваленій перед ВР анігілюватися разом з іншою купою соціального мотлоха, якою завалена ВР зсередини, україномовна інтелігенція починає аплодувати від захвату, змахувати сльозинки розчулення! Ах, які вони, «афганці»! Ах, справжні бійці! Насправді варто радіти було б з того, що влада через свою дурість і ненажерливість бодай щось корисне зробить. Не доведеться тоді наступній владі підтримку втрачати через непопулярні заходи.

Україно-інтелігентські рефлексії – це все несерйозно і нездорово. Нагадує поведінку закомплексованого підлітка, який сам за себе постояти не може, але радіє, коли дворового розбишаку хтось більш сильний побив, або батько ременем повиховував.

kerbasi: (Default)

Чверть століття – це багато чи ні? Як на мою думку, багато або мало це категорії відносні, але чверть століття це однозначно достатньо, щоб подія стала надбанням історії і стала об’єктом досліджень істориків.

Зі зрозумілих причин у так званих країнах СНД тепер не акцентують уваги на подіях двадцятип’ятирічної давнини. А в той рік, 1986 фактично народився термін «перестройка» і почалися перші реформи, що згодом змінили життя не тільки нас, але й усієї планети.

Хоча минуло відносно мало часу, вже серед різних авторів, що спеціалізуються на тематиці колишнього СРСР, немає згоди, коли ж власне виник термін «перестройка». Вважається, що Горбачов вперше вжив це слово у більш-менш реформаторському значенні під час відвідування заводу ВАЗ у квітні 1986-го незадовго до вибуху на Чорнобильській АЕС. А в червні на пленумі центрального комітету КПРС він вже жбурляв цим терміном направо й наліво. А офіційно цей термін вже закріпився на січневому 1987 року пленумі, але залишимо цей пленум для майбутніх дописів.

Я, як кожен совєцький школяр, студент або службовець змушений був відслідковувати партійні події під наглядом різних політінформаторів та вихователів (робочі і селяни могли «забити», їх парторги боялися) . Але червневий пленум відбувався під час канікул (почався 16 червня), тому мав би проскочити повз мою увагу. Втім, саме його я запам’ятав. А сталося це тому, що мені лишалися лічені тижні до війська, сесію було здано ще на початку місяця, і я просто розслаблявся напередодні великих життєвих змін. Вже можна було не вставати рано, і я зазвичай прокидався під випуск новин першої програми українського радіо, що починався о восьмій ранку і тривав півгодини. От власне у дні червневого пленуму майже весь випуск новин складався з розлогого цитування промов Горбачова та рішень пленуму. І те, що я чув, було просто неймовірним.

В цілому, пленум займався питаннями управління економіки та підвищення якості, але кілька разів в різних матеріалах прослизнула фраза «індивідуальна трудова діяльність» та висловлено наміри заохочувати нею займатися та значно її лібералізувати. Треба тут сказати, що слово «підприємництво» в СРСР вживалося як термін тільки у кримінальному кодексі для назви складу злочину. Дрібний індивідуальний бізнес (такого слова також не було) називався індивідуальною трудовою діяльністю. Зазвичай нею займалися інваліди, що ходили по дворах з точилами та точили ножі. Також якісь мужики зовсім не благородної зовнішності тримали якісь кіоски, де виробляли та продавали брезентові ремені з написами USA та білими зірками на червоно-синьому тлі, матерчаті торби з трафаретними малюнками профілів «бітлів», або ковбоя на бику з написом RODEO та всякий подібний непотріб. Кажуть, заробляли вони непогано, а з податків та адміністративного клопоту було всього тільки отримання «патенту» та щомісячна сплата якогось копійчаного відсотку до фінвідділу райвиконкому. Мабуть, таки це дійсно було вигідно, бо поступово цих інвалідів та мужиків заміняли вихідці з гірських регіонів деяких союзних республік та півдня Росії.

Так от незадовго до пленуму у пресі прокотилися статті та листи від читачів – напевно організована інформаційна компанія – що чому б не дозволити людям за гроші ремонтувати авто, відкривати заклади харчування та, що особливо цікавили моїх батьків, навіть в приватному порядку надавати інженерні послуги. І от ця кампанія почала реалізуватися. Після партійного рішення почали рухатися державні органи і тодішній верховний совєт СРСР у листопаді того ж року прийняв закон «Про індивідуальну трудову діяльність». На жаль, серед сучасних бізнесів лише одиниці започатковані у 1986-1987-му, так само, як і практично немає тодішніх підприємців на верхівці сучасного владного та бізнесового Олімпу. В наслідок так званої «гайдарівської реформи» і споріднених процесів в Україні абсолютна більшість з них збанкрутувала, відкривши бюрократії та їхнім протеже дорогу до приватизації та використання держави для збагачення. Заможні совєцькі люди новим бюрократам були зайвими конкурентами, котрих треба було усунути. Можливо, саме через це республіканська бюрократія, маючи консервативну комуністичну свідомість, ненавидячи горбачовські новації, так легко і зненацька погодилася і на незалежність країни, і на ринкові перетворення.

Але це все буде згодом, а тоді я пішов до війська з оптимістичним настроєм, що за два роки я повернуся у країну безмежних можливостей.   


Трава-мурава

Thursday, 26 May 2011 10:00 am
kerbasi: (Default)
У травні 1983 року я закінчував 8-й клас і брав участь у загальносоюзній великій кампанії з вирішення питання забезпечення совєцького народу продуктами харчування. У той час на вулицях міста можна було побачити незвичайну картину: дівчата та хлопці повзають рачки по газонах з ножицями, ріжуть траву та збирають її у торби. В якомусь совєцькому фільмі про фашистів був такий епізод, коли людей труїли газом, і вони потім втрачали все людське, починали повзати по землі та жувати травичку. Але у нашому випадку труїли не школярів. Мабуть, отруїлося високе партійне та педагогічне керівництво. Норму треба було здати не таку вже й малу як для міста, десь кілограмів з 28. Достеменно я вже не пам'ятаю. Зібрану травичку треба було приносити до школи і здавати під підпис завгоспу. За невиконання плану лякали комсомольськими доганами, поганими характеристиками, що тоді означало фактично позбавлення можливості вступу до пристойного вишу. Навіть такий улюблений вислів був серед вчителів у нашій школі: "Ти таку характеристику отримаєш, паскуднику, що тебе навіть до в'язниці не візьмуть"!

Отже, великі боси тоді вирішили, що для забезпечення народу харчами потрібна худоба, а худоба їсть травичку, а школярі мають досить вільного часу - і почалося!

Щоб прискорити процес, нас централізовано повели на схили Флотського бульвару (Миколаїв - місто корабелів). Але там вже, мабуть, якась орда пройшлася до нас, бо за дві академічні години ми зібрали ледве по 4-5 кілограмів на кожного. Звісно ж, потім стільки крику було у школі. Класна керівничка кричала там, що аж шибки дрижали, мовляв, дівчата, не рожайте від таких нездар, що на бульварі не можуть ножицями трави настригти.

Перевагу мали ті, хто мав родичів у селі. Вони одразу попали у взірцеві комсомольці. А ще класно було тим, в кого батьки мали авто, бо могли десь за містом рослин насмикати. Дещо хтось зміг настригти по дачах. У моєї бабусі був приватний будинок з садом, але сад використовувався по повній програмі, отже, з усіма будяками мені пощастило насапати кілограмів дванадцять, тобто все одно далеко від норми. Воно так здається, що нібито трави купи, а як зважиш, та ще й лежалу та посохлу, то виходить, що ще повзати й повзати.

А потім вийшла стаття у "Комсомольській правді", що трава з міських газонів та з узбіч доріг не годиться, бо містить усі забруднювачі з вихлопів машин, а потім це все у молоко йде, якщо корову таким нагодувати.

Зрештою, все було вирішено централізовано. Виявилося, що  славетній миколаївській кінно-спортивній школі, котра виховувала переможців олімпійських ігор, не вистачає робітників, щоб траву з тракторних причепів розвантажувати, тому нас туди відрядили, ми поперегортали там той силос, і нам було зараховано виконання норми.

От кажуть про люстрацію, колишніх стукачів, а мене, наприклад, стукачі не цікавлять абсолютно. Навіть ті, що на мене стучали. І досьє на мене не цікавить. А ось авторам деяких совєцьких кампаній та винаходів я б хотів плюнути подивитися у вічі.

Disclaimer: для тих, хто такого не пам'ятає, не бачив або запитав маму й татка і мама й татко казали, що такого не було і бути не могло: подякуйте своїм батькам, керівникам ваших шкіл або батькам та керівникам їхніх шкіл, що якимось чином спромоглися уберегти вас або ваших батьків від цього ідіотизму.

День радіо

Saturday, 7 May 2011 02:21 pm
kerbasi: (Default)

Сьогодні День радіо колишнього СРСР. Це чи не єдине з совєцьких свят, що я згадую, хоча для мене це скорішсвято «від протилежного».

Радіо є відміткою відстані на стовбовому тракті цивілізації. Колишнє вікно у світ для допитливих, колишня арена ідеологічних воєн та пропагандистських кампаній - радіо поступилося місцем інтернету.  На наших очах величезний пласт культури, від культури технічної до культури масової стає історією. Коли я писав у тексті про «первомай», що Mayday це міжнародний сигнал біди, подумав, що мабуть, якщо його радіотелеграфний еквівалент, SOS  теперішнім школярам наспівати морзянкою: - ті-ті-ті-ТАА-ТАА-ТАА-ті-ті-ті, – вони впізнають хіба рінгтон для повідомлення про надходження СМСки. А колись ці три літери масово вживалися в літературі всіх жанрів, за основним значенням і метафорично, співалися у піснях (згадаємо відому пісню гурту АББА) та в повсякденних розмовах про різні ситуації фіаско, дуже далекі від морських катастроф. Утім, минуло лише дванадцять років, як цей сигнал було замінено на автоматичний сигнал GMDSS.

Минуть ще десять років і текст з новели Антона Санченка  [info]barcaroly  «Композитор Морзе»:

«Мені дісталися три метеозведення на найближчу радіостанцію світу, Могадішо, Джибуті чи Антананаріву або будь-який інший радіоцентр. Один нічний циркуляр з Києва. Дванадцять «трафік-лістів». І навігаційні попередження о третій тридцять за Москвою. Ось, власне, і все, якщо не рахувати прийому факсимільної газети «Рибалка Півдня», карт погоди… І дванадцять годин пильнування на визивних каналах», 

потребуватиме більше пояснень, ніж текст асирійської договірно-правової таблички:

«1 талант 6 мін олова за мірою ваги міського управління у Бел-каррада, сина Урад-кубе, Апапе, син Іннабу позичив. Протягом 7 місяців основну суму олова він повинен відважити. Коли термін мине, олово піде у зріст. Олово закріплено за заможним і надійним. Як застава – поле, сини та дім його. Пред’явнику таблички – олово. Белет екаллім, 6-й, Ашшур-мушетриш».

Коли я написав замітку про Чорнобиль, чи не у половині коментарів пішло обговорення не стільки самої теми, скільки забутих старшими або невідомих молодим реалій того часу, хоча часова відстань – лише тільки 25 років.

Ми вже дожили до того часу, коли 80-ті роки та й навіть 90-ті потребують фіксації як історія. Нещодавно ще в когось з літературних критиків прочитав докір сучукрлітівським авторам, що вони, мовляв, пишуть про себе, свої спогади, а не творчо досліджують певну тему. Я розумію бажання українських культур-трегерів витягнути українську культуру у річище авангардних світових трендів, але, на мою думку, найважливіше – це коли культура відповідає потребам країни. А потреба  - у коректній історизації недавно пережитого, бо вже почався тренд, коли 20-30 річні заперечують пусті полиці і черги у совєцьких магазинах, посилаючись на світлини з «Книги о вкусной и здоровой пище».  

PS:  Зі святом, Антоне! А також усіх, кого це стосується.

PPS: Сучасний аналог цього свята, Міжнародний день телекомунікацій, святкуватиметься 17-го травня.

Чорнобиль

Tuesday, 26 April 2011 07:55 am
kerbasi: (Default)

Спробую згадати ці давні події.

Нічого драматичного за мною не сталося, бо жив я тоді у Миколаєві, що від Києва кілометрів 480 на південь. Втім, дещо й нас сягнуло. Пам’ятаю, що напередодні був чудовий вечір. Нарешті потеплішало, вже майже по-літньому. У мене в той вечір було тренування з дзю-до. Ось десь близько десятої йду я до дому з двома приятелями з спортклубу. Така собі навколо мила, по-міщанському затишна краса району, де стикаються совєцький жилмасив з сектором приватної забудови. Щось квітне, все зеленіє, трамваї по рейках так романтично стукають. Чогось захотілося до Яхт-клубу проїхати, а це вдвічі далі, ніж мені додому. Прокотилися. Пройшлися набережною, кімоно з містків прополоскали. Такі дрібниці пам’ятаю! А все тому, що мені тоді вже повістку воєнкомат видав, от вже два місяця залишалося, тому я старався кожну мить відчувати.

Мабуть, і у містечку енергетиків був такий самий чудовий вечір.

Наступного дня нібито нічого значущого не сталося, а у неділю пішли повідомлення по іноземних радіостанціях, що у Швеції на атомній станції зафіксували підвищення радіаційного фону. Спочатку злякалися, що в них, а потім вияснили, що з боку СРСР вітер доносить. У той час іноземне радіо у мене постійно якесь віщало, як у совєцьких людей радіоточка. А у мене – короткохвильове радіо. Увечері я послухав передачу зі Стокгольма, і підтвердилося. Втім, я до шведських новин скептично ставився, бо притаманна їм була совєтофобська параноя. Пару разів помічали їхні сили берегової оборони совєцькі підводні човни, один навіть там на мілину сів, але ці інциденти були розкручені їхніми політиками та пропагандистами аж до істерії, що чи не у кожному випуску новин згадували, що бачили щось подібне до підводного човна чи навпаки – не побачили. Хто знає, може, човни вже не достатньо збуджують, так от радіацію вигадали?

А зранку у випуску новин навіть українське радіо згадало, що на Чорнобильській атомній станції стався інцидент, ситуація повністю під контролем, нічого страшного і т.д. Дикторка промовила з наголосом на «и», на «чорнобИльській». Ну стався інцидент і стався, якось я також не зреагував.

А першою парою в нас була лабораторна з загальної фізики. Вчився я тоді на першому курсі. І яке співпадіння: лабораторна була з радіації, там треба було вимірювати фон. Так от той прилад, лічильник Гейгера-Гюйгенса якось так неприродно клацав, що лаборант сказав, що він напевно зіпсувався, отож от вам, студенти, правильні цифри, підставте до формули та й отримайте результат. Також ніхто не придав цьому значення: ну зіпсувався прилад, у нас практично все, що могло бути зіпсованим в лабораторіях, було зіпсоване, тому що все було старезне, ще моя мама на тому обладнанні вчилася.

А на перерві перед другою парою прийшли люди з КГБ і опечатали лабораторію. От тут вже всі зрозуміли, що тепер не до жартів. А тут ще студенти з Києва та області, що поспішили до залізничних кас, бо, либонь, більше за нас знали, повернулися з розповідями, що не продають квитки. Ні на потяги, ні на автобуси. Про літаки не пам’ятаю, щоб хтось згадував. Це тепер совки згадують, які дешеві були літаки, що ними нібито пива попити літали, але це, може, десь не в наших краях водилися такі мажори, не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників літав.

На перше травня нас, як і киян, погнали на демонстрацію. Переодягли усіх в спортивну форму, і ми мали демонструвати масовість спортивного студентського руху. У Києві то було небезпечно для людей, але український керівник Щербицький розпорядився вдавати, що все гаразд. Не знаю, чи було чисто у нас на той час. Офіційно попередили, що радіоактивні вітри дійдуть до Миколаєва 9-го травня, заборонили вуличну торгівлю, інструктували людей зачиняти вікна, пилососити одяг. Отже, мабуть, на тій демонстрації ми нічого не нахапалися. На дев’яте травня нас напрочуд вже нікуди не гнали, ми самі з приятелем пішли десь вештатися. Пам’ятаю, йдемо вулицею, і починає крапати дощик. А мій приятель починає співати: «Дощик! Дощик! Радиоактивний дощик»! Ми ржемо як придурки, а перехожі з перекошеними пиками від нас сахаються.

Було у трагічному й трохи кумедного. На заводі «61 комунара» стояли на ремонті кораблі ЧФ. Звісно, на них була служби хімічного та радіаційного захисту, служби вели вахтовий журнал, де відмічали рівень радіації, котрий завжди дорівнював природному. Ось так, за звичкою чергові зміни, коли ще не знали про катастрофу, без жодних вимірювань написали собі цифру природного рівня, і все. А тут така засада! Потім кагебешники перевірили і кілька офіцерів були звільнені з флоту.

Ось і весь мій Чорнобиль. До війська я потрапив далеко від Чорнобиля, ніякого стосунку до нього, ніяких ліквідацій наслідків, отже, можна казати, пощастило двічі: оминули мене і Афганістан, і Чорнобиль. Коли нас, новобранців привезли, офіцер хімічного захисту всіх переміряв. Про результати, щоправда, казав досить неконкретно, на зразок: «Та все гаразд, пацани. У всіх вас з України трохи більше «фоніт» за інших, але все в нормі». Цивільний одяг не знищували, хто хотів, міг відправити додому. От і все.            
 

kerbasi: (Default)

На першому році української незалежності я ще був студентом і з далекосяжними цілями отримати постійну роботу співробітничав з однією фірмою, котра намагалася залучити японських бізнесменів до створення спільних підприємств у регіоні. На диво, японці, на відміну від представників інших розвинених країн, на таку ініціативу містечкової еліти відгукалися залюбки, вели листування, завалювали матеріалами від японської організації сприяння експорту Джетро та регулярно приїжджали делегаціями.

От що одразу кидалося в око, що вони кожний мали кишенькові дозиметри, і використовували їх частіше, ніж пересічний українець-курець використовує цигарку. Перекладачки з обуренням розповідали, що японські мандрівники у свої звіти вносять кожний прийом їжі, щоб отримати відшкодування за втрату здоров’я  через вжиток місцевих продуктів. Це дійсно дратувало, і часом по молодості викликало бажання замість гречних слів просто зарядити добряче в японську пику.

Втім, місіонери японського бізнесу та політики знали, чим полестити місцевим, і полюбляли розповідати, як вони почуваються у небезпеці у тотально забрудненому радіацією Києві, тому залюбки перенесли б дипломатичні та торгівельні представництва до іншого міста, наприклад, до вашого, шановні співрозмовники. Звісно, ж місцеві князьки та їхня челядь після цього починала стрибати від радості, і їм бачилися перспективи величезного свята життя на японські ієни, чимало з котрих ллються безпосередньо до їхніх кишень. Коли ж хтось з менш схильних до цуценячого оптимізму презирливо кривився, дивлячись на японські щохвилинні ігри з дозиметрами, вони у своїй японській манері покірливо посміхалися та казали: «Так, ми нація нуклеофобів. Розумієте ж, Хіросіма, Нагасакі… Це тепер в наших генах».

От тепер постає питання, як ядерне лобі Японії спромоглося так замулити очі нуклеофобній (чи радіофобній – якщо вам більше подобається таке слово) нації, що по всій сейсмонебезпечній Японії були набудовані десятки реакторів, безпека яких під час не те що ймовірних, а просто гарантованих землетрусів мала б викликати чимало сумнівів.


kerbasi: (Default)

Прочитав пост під замком, тому не посилаюся, про те, як на першовересневих лінійках чимало дітей непритомніли від стояння.

У нас у школі учні непритомніли десь наприкінці другої години читання якихось партійних матеріалів на загальношкільній лінійці. І таких слабких було зазвичай небагато, один-два не більше. Наша школа була засланням для жінок з педагогічною освітою, котрих через якісь причини прибирали з партійних та комсомольських органів,звідти й такий екстрім з лінійками та компартійною пропагандою. При тому в народі школа мала непогану репутацію і вважалася однією з найкращих, хоча насправді все, чому я навчився, я навчився сам і поза школою. Хоча до армії підготували непогано: мене там ніяке самодурство, ніякий довбоє#ізм після такої школи не дивували. 

Якось проводили лінійку на площі Леніна. Не памятаю, з якої нагоди. А я був у класі 8-му чи 9-му. Десь вже на другій годині впала дівчина з класу на рік мене молодше. Завучка доручила мені і кільком іншим хлопцям дівчинку відтягли до проходної обкому партії, і попросити викликати швидку. Мєнт на вході до обкому нас спочатку, взагалі, слухати не хотів, а потім, коли на нього наїхала піонервожата з нашої школи, котра пішла за нами слідом,  дозволив з сонця занести постраждалу до вестибюлю. А тут якийсь хрін у костюмі спускався східцями та як почав кричати: "Це що таке! Сюди не можна"! - і на мєнта: "Як ти посмів допутити сюди етіх"! Вожата на цей раз промовчала, але ми почали голосно матюкатися та обурюватись "білодомівцями" (так тоді в народі називали різних начальників від "білий дім" - будинок владного органу або управління заводу). Чоловік не став нагнітати та просто пішов собі. Дівчина тим часом прийшла до тями і залишилась напівлежати на стільцях, що стояли вздовж стін вестибюлю, поки не приїхала швидка. А нас мєнт виштовхав на вулицю.  Ось це був мій перший урок антикомунізму.

Для тих, хто не в курсі: обком - обласний комітет комуністичної партії, найвищий орган обласної влади у СРСР, облвиконком (по-сучасному обладміністрація) жодного рішення не міг прийняти без узгодження з обкомом партії.

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
2324 2526272829
30      

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Wednesday, 28 June 2017 06:57 am
Powered by Dreamwidth Studios