kerbasi: (ναυτής)
Є люди, які мені закидають, що я перебільшую жахи совітського життя. Що забагато в моїх спогадах чорного. Гаразд, буде вам і яскраве. Якщо дочитаєте до останнього абзацу.

30 квітня. Рік йшов 1978-й. Чи 1979-й? Здається, все ж таки 1978-й. Мені було без двох місяців 10 років.

Вечір, я - на кварталі, де стояв бабусин будинок. Дорослі відзначали чи то дев'ять, чи то сорок днів зі смерті дружини сусіда, неймовірно нудного єврея Шмуліка. Шмулік був музикою. Він грав в одному з заводських оркестрів. Пам'ятаю, як я був вражений, коли батько підвів мене у святковий день до оркестру, який готувався до демонстрації, і показав там Шмуліка у парадній формі, стилізованій під військово-морську. Я звик бачити тільки бюст Шмулика у його вікні з постійним білою собакою-пуделем на підвіконні. Коли ми йшли з батьком до бабусі, батько інколи забував обійти квартал, щоб оминути Шмулика. Тоді Шмулик завжди кликав мого батька з вікна і довго-довго "завантажував" його найнуднішими, найсумнішими, найчорнішими теревенями.

Шмулику пощастило, що його батько вивіз родину з Миколаєва ще до початку війни, до евакуації, до якої більшість не встигла. Квартальні пліткарі казали, що його батько якось дізнався, що євреїв нацисти будуть нищити попри розповсюджену думку, що німці культурна нація та мова в них близька да єврейської-їдиш. Він нікому нічого не казав та виїхав. Коли повернувся після війни на кварталі було вдвічи менше сусідів. Соплемінників не лишилося зовсім... Мабуть, це якось вплинуло на Шмулика, який народився власне напередодні мудрого від'їзду його батьків, тому він мав таку нудну вдачу.

Отже, в Шмулика померла дружина. Серце. Тоді дуже багато людей помирало у віці 45-50 саме "від серця". За рік до того без мами залишився хлопчина зі "сталінки", де я мешкав з батьками та другою бабусею. Я чув, що від серця помирають увісні, тому я неабияк лякався, коли прокидався раніше моїх рідних. Я підривався з ліжка і йшов до них дивитися, чи вони дихають.

Мені не цікаві були розмови дорослих на тих поминках. У жінок все оберталося навколо, хто в кого помер, хто у лікарні, хто отримав квартиру, по блату чи ні, що ще щезло з магазинів, і хто й де вміє те, що щезло, "діставати". Чоловіки теревеніли про неминучість атомної війни, скільки ракет випустять по Миколаєву, і по яких об'єктах. Часом переходили на те, що на Слободці зараз ходять бандити з ножами, а хтось з військових командирів, наприклад, командир танкової дивізії з Соляних, мав би взяти на себе відповідальність, вивести танки на вулиці та постріляти всіх бандитів. Його, напевно, зарештували б, але не розстріляли б, бо за нього стали б всі жителі міста, тому його б випустили, а ще й нагородили б. Зірку Героя дали б. Але не візьме на себе відповідальності. Не візьме...

Ось власне ця думка  дуже мені сподобалася. Про взяти відповідальність та Зірку Героя. Я її десь повторював потім, а батько казав, щоб я не розповсюджував дурниць, і, взагалі, тримав язика за зубами поза домом. Але я все одно мріяв, що поступлю до воєнного училища, а коли стану полковником, командиром частини, тоді точно візьму на себе відповідальність. Коли я сидів на підвіконні та дивився на вулицю, я уявляв собі танки на перехрестях та озброєні патрулі на тротуарах.

У той самий рік у Миколаєві в мореходці вчився майбутній письменник Олесь Ульяненко. Він жив саме на Слобідці. Пережите тоді вилилося у книгу "Там, де Південь". Головний герой, полишаючи місто Миколаїв, каже, що йому пощастило звідти вирватися живим.

Коли старші чоловіки вишли на вулицю покурити, я відійшов від них і пройшовся кварталом. Напроти височила будівля нового НДІ. На даху НДІ був встановлений електронний годинник. Він показував не тільки час, а й температуру. Завдяки йому я міг заповнювати "Днєвнік наблюдєній над пріродой" для уроків природознавства. Дома в нас не було вуличного термометра. Вже кілька років батько казав, що  в суботу ми підемо його купляти та приб'ємо на балконі. На щастя, побудували НДІ.

Я звично подивися вгору на годинника і застиг причарований. На даху майорів величезний червоний прапор, підсвічений прожекторами. Краса просто неймовірна на тлі тодішнього досить безбарвного середовища. Мине ще багато часу, мені пощастить вирости до дорослого віку і також покинути рідне місто, багато чого доведеться побачити та пережити, але те естетичне задоволення від червоного прапора у світлі прожекторів залишиться зі мною назавжди.
kerbasi: (Default)
Френд написав допис про коментар Забужко стосовно совітського мультфільму про Вінні Пуха:
http://archervarius.livejournal.com/77318.html
Оригінальний виступ Оксани Стефанівни тут:
http://bukvoid.com.ua/events/video/2012/09/19/150155.html

У кожного свої рахунки з совітським дитинством. Якщо воно було, це совітське дитинство. І якщо воно було настільки яскраво совітським, щоб провокувати на осмислення глибше, ніж «там був добрий дідусь, він мені завжди купував шоколадку». От і закиди Оксані Забужко за її ставлення до совітської версії Вінні Пуха я вважаю, принаймні, не справедливими.

Ці мультики вийшли з 1969 по 1972 рік, мені було від року до трьох. Тобто я виростав разом зі славою цих опусів. Мультики не викликали в мене захвату. Натомість, завжди псували настрій. Втім, вони дуже подобалися дорослим, тому завжди мене тягнули до телевізору, щойно там показували Пуха з П’яточком, і – що ще гірше – могли потягнути до мульт-кінотеатру, руйнуючи всі мої надії на приємний час у вихідні. У дитинстві я не міг раціонально, критично осмислити, що саме було не те у популярному мультфільмі, але відчував чуже по двох моментах.

По-перше, персонажі мені нагадували старших хлопців, точніше їхні постійні базікання про «подвиги», як то піти до Кєшки, бо він «виглядіт внушитєльно», щоб він купив пляшку «гамули» (плодово-ягідне дешеве вино), потім з цією пляшкою піти до Лєнки, в якої «прєдкі» на дачі, у Лєнкі набухатися до ригачки, обригати ванну, кухню, килим у залі. Потім ще кудись піти... В обшєм, классно пагулялі. Коли старші пацани про таке теревенять, по молодших, зазвичай, одразу ж видно, хто є хто: одні слухають уважно, з заздрістю – все ясно, виросте з них – ні, не обов’язково злочинці та алканші – вирости проста банальщина, іншим – нудно, вони просто гають час в очікуванні, коли старші натеревеняться, і почнуть грати у футбол. Згодом ці, другі, взагалі, відсортовуються з дворової ватаги. Вони й не були б у ній, якби не хибні егалітарні таргани в голові їхній батьків та вихователів. Отже, я чітко відчував, що мультфільм не для мене - він про тих, хто мені не свій.

По-друге, тодішнє життя було повне трагічних історій про невтілені мрії, або про мрії, жорстоко спотворені, вкрадені нещадною долею. Від масштабно драматичних, як якийсь дядько, що все життя працював на Півночі, копив собі на тріаду совітського добробуту, «машину-квартиру-дачу», а щойно повернувся, все придбав, так і помер просто у перший чудовий весняний вечір під квітучим деревом у своєму садочку, до менш трагічних, але не менш болючих для людей, як вийти з багатогодинної черги за тортом до свята й одразу ж випустити його з рук просто на асфальт. От історія про подарунок у вигляді зіпсованої повітряної кульки мені нагадував або такі драми, або інші випадки, коли тобі дарують якусь подряпану фігню, пошкоджену через типову для багатьох совітських людей незграбність, або через не менш типове жлобство: подарувати замість викинути.

Напевно, старші впізнавали у героях мультиків якісь ситуації та людей зі свого життя, що викликало в них радощі іронічної саморефлексії, але мені з цих мультиків віяло залізобетонною сірою безнадьогою.

Отже, досить нетипово для мене, але я у даному випадку з Забужко солідарний. Совітське мусить бути викинути на смітник. Ніякої вартості воно не несе, крім суто особистих асоціацій, які можуть бути світлими, бо життя ніколи не буває суцільно чорним або сірим. Але не варто плутати особисті враження з дитинства та юності з мистецькою та культурною цінністю.

До теми:
 http://ridah.livejournal.com/176616.html
kerbasi: (Default)
На закінчення вчорашньої теми про жінок і не тільки СРСР, додам кілька ремарків.
МШФ [livejournal.com profile] dniprovska жартівливо зауважила, що після совітського досвіду напевно вже нічого можна не боятися. Почнемо з цього.

1. Мене почали використовувати для заробітків з бабусиного фруктового саду влітку 1980-го, тобто коли мені було 12 років, і я закінчив 5-й клас. Я й до цього щось там робив, але того літа все вже стало по повній програмі, з тяганням кошиків на базар. В робочі дні мої батьки, звісно, були на роботі, але й у вихідні з’являтися на базарі вони боялися. Батько був членом КПРС, активістом-общєствєнніком. Мама також була активісткою, хоча й безпартійною. На моє зауваження, що я начебто також юний піонер, і торгувати мені якось не того, вони заперечили, що партія цілком підтримує приватний сектор, підкреслює його важливість.. І це було правдою, оскільки у статистиці не приховували, що приватні господарства давали майже сто відсотків фруктів і за три чверті овочів у союзному масштабі. Регулярно проходили якісь науково-практичні конференції з цієї тематики, про що писала преса. Але правдою було й то, що гарячі голови на місцях, особливо з такої догматичної категорії населення, як вчителі, могли й перестаратися і утискати тих, кого бачили на базарах.

Особисто я не торгував, крім випадків, коли бабуся йшла «до вітру», а мене атакували покупці з російських туристів, що робили зупинку у Миколаєві дорогою до морського узбережжя. Я більше виконував роль тяглової сили, а також роль збирача – лазив по височенних деревах, куди доросла людина не мала шансу дістатися. Треба було бачити, як я тяг відра та кошики до трамвайної зупинки, потім - пересадка на інший трамвай. Часто мені допомагали випадкові перехожі донести, скільки їм було по дорозі. Цікаво, що вони думали про мене та моїх батьків…

Врешті-решт мене на базарі таки побачила директорка нашої школи, справжній червоний собака зразку 30-х років. Ясно, що я почув обіцянки розібратися з моїм моральним обліком, що я не гідний звання піонера і т.д. Батьки на мою розповідь ніяк не прореагували, отже, мені залишалося чекати на перше вересня, коли мусила вирішитися моя доля.

Втім, першого вересня на мене чекало велике диво: замість виключити мене з піонерів директорка зробила мене позитивним прикладом, як я допомагаю моїй родині виконувати рішення партії та уряду. Історія дала відповідь на природу цього феномену: готувалася Продовольча програма, яка була затверджена травневим пленумом ЦК КПРС 1982 року, а її засади окреслені 26-м з’їздом КПРС, власне у лютому 1980-го, просто на червень, коли директорка мене побачила з черешнею, до неї ще ці новації не були доведені ідеологічним керівництвом.

Після цього випадку я вже нічого партійно-ідеологічного не боявся, поводився часом зухвало, закінчилося це аудієнцією з «товаришем майором», але й він мене не особливо збентежив, та й часи вже на той момент, коли в органів вже терпець увірвався, змінилися –йшла перебудова-гласність.

2. Френди зауважили про відсутність предметів жіночої гігієни в СРСР. Власне у те ж саме літо 1980-го ці предмети у вигляді паралелепіпеда, розміром з сучасний пакунук "Тампаксу", з вати, загорнутої у марлю і прошитої під дикою назвою «жіночі пачки» почав з’являтися в аптеках міста. За ними завжди стояла величезна черга, а, як тоді говорили, «викидали» цей товар вдень, коли жінки, які працювали купити не мали шансів. Отже, я отримав доручення ці пачки купувати для мами. Взагалі, для підлітка тих часів подібне наближення до жіночого світу не додавало балів у вуличних рейтингах, тому стояти у черзі, що виходила на центральну вулицю, в кварталі від мого двору, це було випробуванням. Та й, взагалі, я доволі дискомфортно почувався у натовпі жінок. Я не дуже розумів тоді призначення цього товару, але помічав, що від згадок про нього в багвтьох чоловіків починалися напади нудоти. Таке якесь дивне тоді було ставлення. Пригадайте, до речі, реакцію плебсу на першу рекламу тампонів та прокладок, що з’явилася ще за часів Горбачова.

Зрештою, я достоявся, отримав кілька пакунків, скільки там давали у руки, і відніс до дому. Відтоді у мене ніколи не було ніяких комплексів, притаманних багатьом совітським чоловікам, як то попросити пачку презервативів або контрацептивів в аптеці, або купувати якийсь "жіночий" товар.

3. Наостанку про зовсім іншу тему. Хочу дати роз’яснення стосовно спогадів про спортивне життя СРСР. Ці спогади викликали різку незгоду у кількох коментаторів, зокрема у [livejournal.com profile] maryxmas. Звісно, знайти собі заняття можна було, якщо жив не зовсім вже у маленькому селищі. У нас дорослі люди ходили під вивіску секції з штанги займатися забороненим культуризмом. Приймали не з вулиці, слід було, щоб хтось привів, бо офіційно важка атлетика була спортом досягнень, треба було брати участь у змаганнях міського та обласного рівня, і звідси й віковий ліміт - на той час 30 вважалося вже глибокою старістю. А для такого місцевого спорту слід було мати належну фізичну кондицію. Якщо ти «пенсіонер», просто хочеш займатися для себе, щоб змінити кіло жиру на кіло м'язів, то тоді шукай, хто тебе приведе і за тебе попросить. Так само займалися і боксом, і футболом і т.д. Зовсім же великого рівня блат треба було мати, щоб займатися плаванням. Підкреслюю: у неперспективному зі спортивної точки зору віці, тобто десь вже після інституту. Перевагу мали військові, менти та кагебешники, від яких посадові інструкції вимагали тримати себе у формі. От власне й особливо цінився блат серед таких. Мрія миколаївських чоловіків 80-х – потрапити до закритої секції карате при «Динамо», де займалися менти, кагебешники та по блату різні «вершки суспільства» типу професури місцевих вишів. Отже, спосіб займатися спортом можна було знайти, але не так просто, як прийшов, заплатив і займайся, як зараз. Мій батько знав деяких тренерів, бо наприкінці 60-х, початку 70-х був організатором спортивних змагань по лінії ДОСААФ, але мене ті види спорту (стрільба, картинги, мотоциклетний спорт, мотобол) не цікавили. А виходів на інших не було.

Я, наприклад, як і моя родина, блатом користуватися не вмів і не хотів вчитися, тому для мене зараз більше можливостей і, взагалі, пристойне життя, а тоді – болото і нудьга. І це стосується т.з. "доглянутих жінок" в імпортному взутті та сукнях, пошитих у "своїх" портних. Практикувався і такий підхід: інколи обирали ходити "недоглянутими",немодними і неспортивними, щоб натомість не занурюватися у відбудовування ланцюжків "своїх".
kerbasi: (Default)
Тема виринула з френд-стрічки про жінок в СРСР. Ось у МШФ [livejournal.com profile] lembitkoroedov – про літературний аспект:
http://lembitkoroedov.livejournal.com/1579575.html

З приводу цього мені згадалася совітська молодіжна періодика 1982-1986-го. Мені тоді було відповідно з 14 до 18-ти, і мене різна статево-родинна тематика цікавила, тому я й знаходив те, що було доступним. А доступним був, наприклад, «Алий парус», додаток до «Комсомольської правди» та щодення програми радіостанції «Юність», які транслювалися по «радіоточці». Звісно, там писали і говорили різні казкові бздури, тому ці матеріали для мене слугували своєрідною п’ятихвилинкою ненависті до совітського народу. І через це я отримував неабияке задоволення. Дещо підкреслював та потім показував близьким друзям, і тоді ми вже всі разом вибухали потоками кпинів на адресу «сов» (тоді казали «сови», а не «совки»). Ефект був зовсім не такий, на який розраховували совітські вихователі. Навивається це «зворотній ефект пропаганди» у фахівців.

На щастя, тоді нам ніхто не вклав у руки засобів вбивства, бо точно б з нас вийшли чудові оператори газокамер або кулеметники команд для масових розстрілів "бидла". До гуманістичних цінностей я дозрів, як не дивно, в армії, але це окрема тема.

Що ж там такого писали-говорили? Провідних тем було кілька. Одна з головних – «зачєм ви дєвушкі красивих любітє». Як помітив Короєдов, жінка, вродлива, розумна жінка сприймалася як бездуховна, тільки матеріально мотивована істота, якщо її чоловік не якийсь герой-інвалід війни та труда. І «Алий Парус» і «Юність» абсолютно серйозно оприлюднювали листи читачів з вимогами посилити роз’яснювальну роботу серед вродливих дівчат стосовно того, яких їм слід обирати кавалерів. Бували листи й від жінок на зразок, мовляв, законодавчо заборонити чоловікам заглядатися на вродливих дівчат, а вродливих дівчат жорстоко карати з усією суворістю пролетарських законів, якщо на них заглядаються, але мені здається, що більше все ж таки було вимог з боку чоловіків. Звісно, я можу помилятися, бо багато часу минуло, та й тоді чоловіча проблематика була для мене актуальною, а проблеми жінок цікавили менше, ніж наступний з’їзд ВЦСПС.

Взагалі, якщо таки дійсно більше було чоловіків з секс-челобітними, то це цілком відповідає теоріям, з якими тут періодично з’являється скандальний дедушко [livejournal.com profile] bogoeb. Ті самці-невдахи відчували провідну роль самиці у збереженні генофонду, знали про свою неповноцінність, а також мали підстави вважати, що влада та суспільство скоріш на їхньому боці, а не на боці правильних самиць.

Власне з того досвіду читання/слухання комсомольських ЗМІ в мене й склалося ставлення до соціалізму, яке я висловив у себе у профілі. Соціалізм це притулок для статево недозрілих, сексуально неповноцінних людей, які прагнуть, щоб їм за картковою системою розподіляли партнерів на життя, бажано розумних, здорових, вродливих, і щоб цих омріяних та розподілених партнерів жорсткими засобами позбавляли будь-якої можливості пошукати собі альтернатив. Здається, ніякого імунітету проти експансії і зрештою домінування таких організмів соціалістичні ідеї в будь-якій своїй версії просто не мають.

На високому філософському рівні соціалізм закликає до емансипації, гуманізму та багатьох інших прогресивних речей, але на практиці, особливо, за умов прогнилого недопатріархального суспільства соціалізм породив потворні явища і народець, який навіть язик не повертається назвати людьми.

І ще один матеріал – розлоге цитування МШФ [livejournal.com profile] maryxmas іншого дописувача з жіночої теми:
http://maryxmas.livejournal.com/3194159.html
Тут навіть цікавий не сам матеріал, а як в людей, які торкнулися совітської доби лише дитинством поступово деконтекстуалізуються спогади, реінтерпретуються і виходить доволі далеко від дійсності, як вона була. Як в автора, так і в його критиків.

Взагалі, біда совітських жінок і чоловіків була не стільки в дефіцитах та браку можливостей для здорового способу життя, скільки у хибних установках. У колі моїх батьків абсолютно серйозно всі жінки вважали, що якщо народити двох дітей, то неможливо залишитися стрункою. Для людей дорослого віку заняття фізкультурою можливі були хіба що на дворі та спортмайданчиках (якщо такі були поблизу), але до початку 80-х, поки до СРСР не дішла масова мода на "біг від інфаркту", вважалося дорослій людині, особливо жінці просто несерйозно по вечорах бігати чи робити фізичні вправи на людях. Добре пам'ятаю кпини від перехожих, які отримували ми з батьком до 80-81-го, поки не побігли від інфаркту геть усі.

Совітську маячню зараз не всі й пригадають, але зі сторінок глянцу лине потік не меншої фігні. Так, ідеал тепер не товста квочка, що не вилазить з дому після роботи та підтирає шмарклі своїм дітям та чоловіку. Журнал "Здоров'я" у давні часи писав, що в середньому в совітських чоловіків 10 кг зайвої ваги, в жінок - 20. Тепер, здається, у жінок недостатня вага, а в чоловіків не менше півцентнеру зайвої. Втім, сутність від цього не змінилася. Культ вічної молодості, тіла, як соціального ліфту, не кращий. Точніше той же недогнилий патріархат, тільки в іншій обгортці.

Трава-мурава

Thursday, 26 May 2011 10:00 am
kerbasi: (Default)
У травні 1983 року я закінчував 8-й клас і брав участь у загальносоюзній великій кампанії з вирішення питання забезпечення совєцького народу продуктами харчування. У той час на вулицях міста можна було побачити незвичайну картину: дівчата та хлопці повзають рачки по газонах з ножицями, ріжуть траву та збирають її у торби. В якомусь совєцькому фільмі про фашистів був такий епізод, коли людей труїли газом, і вони потім втрачали все людське, починали повзати по землі та жувати травичку. Але у нашому випадку труїли не школярів. Мабуть, отруїлося високе партійне та педагогічне керівництво. Норму треба було здати не таку вже й малу як для міста, десь кілограмів з 28. Достеменно я вже не пам'ятаю. Зібрану травичку треба було приносити до школи і здавати під підпис завгоспу. За невиконання плану лякали комсомольськими доганами, поганими характеристиками, що тоді означало фактично позбавлення можливості вступу до пристойного вишу. Навіть такий улюблений вислів був серед вчителів у нашій школі: "Ти таку характеристику отримаєш, паскуднику, що тебе навіть до в'язниці не візьмуть"!

Отже, великі боси тоді вирішили, що для забезпечення народу харчами потрібна худоба, а худоба їсть травичку, а школярі мають досить вільного часу - і почалося!

Щоб прискорити процес, нас централізовано повели на схили Флотського бульвару (Миколаїв - місто корабелів). Але там вже, мабуть, якась орда пройшлася до нас, бо за дві академічні години ми зібрали ледве по 4-5 кілограмів на кожного. Звісно ж, потім стільки крику було у школі. Класна керівничка кричала там, що аж шибки дрижали, мовляв, дівчата, не рожайте від таких нездар, що на бульварі не можуть ножицями трави настригти.

Перевагу мали ті, хто мав родичів у селі. Вони одразу попали у взірцеві комсомольці. А ще класно було тим, в кого батьки мали авто, бо могли десь за містом рослин насмикати. Дещо хтось зміг настригти по дачах. У моєї бабусі був приватний будинок з садом, але сад використовувався по повній програмі, отже, з усіма будяками мені пощастило насапати кілограмів дванадцять, тобто все одно далеко від норми. Воно так здається, що нібито трави купи, а як зважиш, та ще й лежалу та посохлу, то виходить, що ще повзати й повзати.

А потім вийшла стаття у "Комсомольській правді", що трава з міських газонів та з узбіч доріг не годиться, бо містить усі забруднювачі з вихлопів машин, а потім це все у молоко йде, якщо корову таким нагодувати.

Зрештою, все було вирішено централізовано. Виявилося, що  славетній миколаївській кінно-спортивній школі, котра виховувала переможців олімпійських ігор, не вистачає робітників, щоб траву з тракторних причепів розвантажувати, тому нас туди відрядили, ми поперегортали там той силос, і нам було зараховано виконання норми.

От кажуть про люстрацію, колишніх стукачів, а мене, наприклад, стукачі не цікавлять абсолютно. Навіть ті, що на мене стучали. І досьє на мене не цікавить. А ось авторам деяких совєцьких кампаній та винаходів я б хотів плюнути подивитися у вічі.

Disclaimer: для тих, хто такого не пам'ятає, не бачив або запитав маму й татка і мама й татко казали, що такого не було і бути не могло: подякуйте своїм батькам, керівникам ваших шкіл або батькам та керівникам їхніх шкіл, що якимось чином спромоглися уберегти вас або ваших батьків від цього ідіотизму.

Чорнобиль

Tuesday, 26 April 2011 07:55 am
kerbasi: (Default)

Спробую згадати ці давні події.

Нічого драматичного за мною не сталося, бо жив я тоді у Миколаєві, що від Києва кілометрів 480 на південь. Втім, дещо й нас сягнуло. Пам’ятаю, що напередодні був чудовий вечір. Нарешті потеплішало, вже майже по-літньому. У мене в той вечір було тренування з дзю-до. Ось десь близько десятої йду я до дому з двома приятелями з спортклубу. Така собі навколо мила, по-міщанському затишна краса району, де стикаються совєцький жилмасив з сектором приватної забудови. Щось квітне, все зеленіє, трамваї по рейках так романтично стукають. Чогось захотілося до Яхт-клубу проїхати, а це вдвічі далі, ніж мені додому. Прокотилися. Пройшлися набережною, кімоно з містків прополоскали. Такі дрібниці пам’ятаю! А все тому, що мені тоді вже повістку воєнкомат видав, от вже два місяця залишалося, тому я старався кожну мить відчувати.

Мабуть, і у містечку енергетиків був такий самий чудовий вечір.

Наступного дня нібито нічого значущого не сталося, а у неділю пішли повідомлення по іноземних радіостанціях, що у Швеції на атомній станції зафіксували підвищення радіаційного фону. Спочатку злякалися, що в них, а потім вияснили, що з боку СРСР вітер доносить. У той час іноземне радіо у мене постійно якесь віщало, як у совєцьких людей радіоточка. А у мене – короткохвильове радіо. Увечері я послухав передачу зі Стокгольма, і підтвердилося. Втім, я до шведських новин скептично ставився, бо притаманна їм була совєтофобська параноя. Пару разів помічали їхні сили берегової оборони совєцькі підводні човни, один навіть там на мілину сів, але ці інциденти були розкручені їхніми політиками та пропагандистами аж до істерії, що чи не у кожному випуску новин згадували, що бачили щось подібне до підводного човна чи навпаки – не побачили. Хто знає, може, човни вже не достатньо збуджують, так от радіацію вигадали?

А зранку у випуску новин навіть українське радіо згадало, що на Чорнобильській атомній станції стався інцидент, ситуація повністю під контролем, нічого страшного і т.д. Дикторка промовила з наголосом на «и», на «чорнобИльській». Ну стався інцидент і стався, якось я також не зреагував.

А першою парою в нас була лабораторна з загальної фізики. Вчився я тоді на першому курсі. І яке співпадіння: лабораторна була з радіації, там треба було вимірювати фон. Так от той прилад, лічильник Гейгера-Гюйгенса якось так неприродно клацав, що лаборант сказав, що він напевно зіпсувався, отож от вам, студенти, правильні цифри, підставте до формули та й отримайте результат. Також ніхто не придав цьому значення: ну зіпсувався прилад, у нас практично все, що могло бути зіпсованим в лабораторіях, було зіпсоване, тому що все було старезне, ще моя мама на тому обладнанні вчилася.

А на перерві перед другою парою прийшли люди з КГБ і опечатали лабораторію. От тут вже всі зрозуміли, що тепер не до жартів. А тут ще студенти з Києва та області, що поспішили до залізничних кас, бо, либонь, більше за нас знали, повернулися з розповідями, що не продають квитки. Ні на потяги, ні на автобуси. Про літаки не пам’ятаю, щоб хтось згадував. Це тепер совки згадують, які дешеві були літаки, що ними нібито пива попити літали, але це, може, десь не в наших краях водилися такі мажори, не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників літав.

На перше травня нас, як і киян, погнали на демонстрацію. Переодягли усіх в спортивну форму, і ми мали демонструвати масовість спортивного студентського руху. У Києві то було небезпечно для людей, але український керівник Щербицький розпорядився вдавати, що все гаразд. Не знаю, чи було чисто у нас на той час. Офіційно попередили, що радіоактивні вітри дійдуть до Миколаєва 9-го травня, заборонили вуличну торгівлю, інструктували людей зачиняти вікна, пилососити одяг. Отже, мабуть, на тій демонстрації ми нічого не нахапалися. На дев’яте травня нас напрочуд вже нікуди не гнали, ми самі з приятелем пішли десь вештатися. Пам’ятаю, йдемо вулицею, і починає крапати дощик. А мій приятель починає співати: «Дощик! Дощик! Радиоактивний дощик»! Ми ржемо як придурки, а перехожі з перекошеними пиками від нас сахаються.

Було у трагічному й трохи кумедного. На заводі «61 комунара» стояли на ремонті кораблі ЧФ. Звісно, на них була служби хімічного та радіаційного захисту, служби вели вахтовий журнал, де відмічали рівень радіації, котрий завжди дорівнював природному. Ось так, за звичкою чергові зміни, коли ще не знали про катастрофу, без жодних вимірювань написали собі цифру природного рівня, і все. А тут така засада! Потім кагебешники перевірили і кілька офіцерів були звільнені з флоту.

Ось і весь мій Чорнобиль. До війська я потрапив далеко від Чорнобиля, ніякого стосунку до нього, ніяких ліквідацій наслідків, отже, можна казати, пощастило двічі: оминули мене і Афганістан, і Чорнобиль. Коли нас, новобранців привезли, офіцер хімічного захисту всіх переміряв. Про результати, щоправда, казав досить неконкретно, на зразок: «Та все гаразд, пацани. У всіх вас з України трохи більше «фоніт» за інших, але все в нормі». Цивільний одяг не знищували, хто хотів, міг відправити додому. От і все.            
 

kerbasi: (Default)

Прочитав пост під замком, тому не посилаюся, про те, як на першовересневих лінійках чимало дітей непритомніли від стояння.

У нас у школі учні непритомніли десь наприкінці другої години читання якихось партійних матеріалів на загальношкільній лінійці. І таких слабких було зазвичай небагато, один-два не більше. Наша школа була засланням для жінок з педагогічною освітою, котрих через якісь причини прибирали з партійних та комсомольських органів,звідти й такий екстрім з лінійками та компартійною пропагандою. При тому в народі школа мала непогану репутацію і вважалася однією з найкращих, хоча насправді все, чому я навчився, я навчився сам і поза школою. Хоча до армії підготували непогано: мене там ніяке самодурство, ніякий довбоє#ізм після такої школи не дивували. 

Якось проводили лінійку на площі Леніна. Не памятаю, з якої нагоди. А я був у класі 8-му чи 9-му. Десь вже на другій годині впала дівчина з класу на рік мене молодше. Завучка доручила мені і кільком іншим хлопцям дівчинку відтягли до проходної обкому партії, і попросити викликати швидку. Мєнт на вході до обкому нас спочатку, взагалі, слухати не хотів, а потім, коли на нього наїхала піонервожата з нашої школи, котра пішла за нами слідом,  дозволив з сонця занести постраждалу до вестибюлю. А тут якийсь хрін у костюмі спускався східцями та як почав кричати: "Це що таке! Сюди не можна"! - і на мєнта: "Як ти посмів допутити сюди етіх"! Вожата на цей раз промовчала, але ми почали голосно матюкатися та обурюватись "білодомівцями" (так тоді в народі називали різних начальників від "білий дім" - будинок владного органу або управління заводу). Чоловік не став нагнітати та просто пішов собі. Дівчина тим часом прийшла до тями і залишилась напівлежати на стільцях, що стояли вздовж стін вестибюлю, поки не приїхала швидка. А нас мєнт виштовхав на вулицю.  Ось це був мій перший урок антикомунізму.

Для тих, хто не в курсі: обком - обласний комітет комуністичної партії, найвищий орган обласної влади у СРСР, облвиконком (по-сучасному обладміністрація) жодного рішення не міг прийняти без узгодження з обкомом партії.
kerbasi: (Default)

Час вже закінчувати з «розтіканням мислею по древу про мою першу роботу. Отже, закінчення.

За два місяці моєї роботи в «Промбіотехгідролізі» я встиг навіть потрапити до колгоспу. «До колгоспу» означає регулярне відпрацювання у селі, що було обов’язковим для городян за совєцьких часів, особливо, для школярів і студентів, але й з підприємств також посилали. У дорослих це виглядало зовсім не так, як в школярів: про бійки з «биками», тобто місцевою шантрапою, не йшлося, та й приїздили тільки на один день, вже десь о п’ятій годині автобусу повезли всіх до міста. Ми працювали в радгоспі «Радсад», де знаходилося експериментальне виробництво нашої контори. «Радсад» це, взагалі, виноробне господарство, але для нас знайшли якесь поле, де треба було повидирати бур’яни. Чи був якісь практичний сенс в нашій роботі, для мене так і залишилося загадкою. В обідню перерву весь натовп інженерно-технічних працівників відповз до лісосмуги, де розстелили спеціально заготовлені покривала, а на них розклали типовий «походний» харч: відварні яйця, копчена ковбаса, помідори, огірки. Хтось відкоркував пляшки з дешевим вином. На слуху тоді були назви «Перлина степу», «Оксамит України», «Струмок», «Яблучко» . Останні два – це плодово-ягідний шмурдяк, як називали тоді в нашій місцевості - «гамула». Ось щось з цього і було на аперитив. Старий зануда Сан Санич особисто пильнував, щоб ніхто не спромігся пригостити вином мене. Та я й не претендував…

 

Читати далі )
kerbasi: (Default)

Минулої неділі виповнилося тридцять років з дня смерті російсько-совєцького барда, поета, актора театру і кіно Владіміра Висоцького. Одразу зазначу, що Висоцького я ніколи якось особливо не цінив, можна навіть казати, що я його не любив. Про те написано у моєму профілі. Але сам цей факт несприйняття, втім, згадки у профілі вже свідчить про певну знаковість цієї постаті навіть для того, хто не є його палким прихильником. Отже, у день цієї сумної річниці я спробував порозмислити, а власне чому я не любив Висоцького, і який він все ж таки залишив слід.

 

Читати далі )

Stagnatio nova

Monday, 26 July 2010 11:51 am
kerbasi: (Default)

Якщо хтось забув або не знав в силу віку часи т.з. застою, то нагадаю старим анекдотом.

Сталінські часи. Їде потяг з високим керівництвом. Раптом виявляється, що попереду хтось розібрав та поцупив рейки. Реакція миттєва: розстріляти, кого попало, організувати ремонт. В результаті потяг їде далі.
Хрущовські часи. Та ж сама ситуація. Реакція така: позаду зняли рейки, наперед переставили, їдуть далі.
Брежнівські час. Зупиняється потяг, після довгого засідання прийняте рішення, щоб частина пасажирів розхитувала потяг, інша частина бігала повз вікна з гілками, а решта – дуділи та гупотіли. Отже, все гаразд, зовсім схоже на справжній рух потягу.

Кінцівка цього анекдоту дуже вірно відбиває квінтесенцію часів застою: пустопорожня процедурність заради імітації поступу. Головне не вірити, а вдавати, що віриш, і брати участь у загальнонаціональній виставі під назвою «розвитой социализм».

Коли я пішов до школи, відбувся 25 з’їзд КПРС, на котрому наступну п’ятирічку було проголошено п’ятирічкою якості. Саме у ті роки якість впала просто до непристойного рівня. В домі реально працювало те, що було вироблено в 60-ті або навіть 50-ті роки, старий телевізор «Знамя», старий холодильник «Саратов», а все щойно придбане потребувало тягомотного вибивання гарантійного ремонту або уваги «кулібіна» за «магарич» вже наступного дні після покупки.

Тим не менш, в пам’яті простонароддя ця епоха залишила приємні спогади. І це не тому, що добре жили, а більше тому, що нарешті влада перестала чогось вимагати від людей більшого, ніж сонливої присутності на різних зборах, або криків «Ура!» на першотравневій та сьомолистопадовій демонстраціях. Система періодично до когось бувала брутальною, але навіть у своєї брутальності не більш ефективною за хижака, що підстерігає стадо копитних біля водопою: одну тварину з’їсть, але дві сотні нап’ютьсяводи, і життя триватиме.

Колись, ще за часів Горбачова, я якось бачив людину на трамвайній зупинці, немолодий чоловік, трохи на підпитку, філософськи міркував про життя: «За Сталіна був порядок, але якою ціною! Скільки своїх поклали! Хрущов задовбав своєю кукурудзою та стрибками туди-сюди. А Брєжнєв… За Брежнєва ми жили добре»!

Він повторив останнє речення кілька разів, поринаючи в паузах у роздуми.

Згадуючи все це, я не перестаю з подивом констатувати, що теперішня влада в Україні мені нагадує саме застійну. Не горбачовську, не ранньопостсовєцьку, не кучмівську другої каденції, а власне застійну. Ті ж самі нудно-уважні та бундючно-поважні  вирази облич на апаратних нарадах, котрі інколи транслюють в ефір, ті ж самі пафосно-нудні промови, що складаються з беззмістовних штампів (наведемо лад, стабільність), котрі в принципі не можливо наповнити конкретикою, бо країна є макросистемою, а не хатою чи господарчою побудовою.        

Громадянин РФ Гyндяєв робить помилку, занадто підтримуючи цю пусту, просту і невигадливу владу. Як би там не ставитися до Путiна чи Мєдвєдєвa, але по цих людях видно, що освіту, непогану за совєцькими стандартами, вони отримали, на питаннях загальної культури знаються, мають розвинене мовлення і здатні себе висловити, хай навіть і, бува, по-казарменому. Це в ніяке порівняння не йде з цими недорікуватими містечковими «хазяйствєннічками» та їхньою челяддю, що очолили тепер апарат держави Україна. Їхні піднесено-обмежені міни на перших рядах церковного натовпу – це саме те, що відверне наступні покоління не тільки від «еліти» та владного класу але й від християнсько-ісконніческої ідеології в цілому. За такого розвитку як спостерігаємо зараз, розрив між поколіннями в умовно кажучи Лівобережній Україні неминучий. Головне, щоб в провідних українських умів вистачило інтелектуальної сили та сили духу запропонувати нову Україну, в якій було б місце не тільки етно-романтичній сільській ідилії, а й сучасному городянину з індустріального міста.    


kerbasi: (Default)
Продовження. Початок минулого четверга.

В чому ж полягала сутність моєї роботи? У Юлі Маневич на столі завжди лежав стос РЖ. РЖ – це реферативний журнал. В ньому містилися реферати статей, що друкувалися в іноземних виданнях. Оскільки контора займалася біохімією і біотехнологією, то й РЖ вони отримували саме з цієї тематики. Юля переглядали реферати і замовляла тексти статей в якомусь підмосковному НДІ, звідки за кілька днів приходили конверти з ксерокс ними копіями статей. З сучасної точки зору це так повільно і важко, але треба згадати, що імейлів тоді не було, факсів також, тобто подібні технології були, але використовувалися більш вагомими посадовцями, ніж інженер Юля Маневич, і в більш поважних конторах, ніж «Промбіотехгідроліз». А до того ж копіювальна техніка, так звана «Ера», а деінде навіть і справжні «Ксерокси» стояли не в кожному кабінеті, а в спеціальних приміщеннях з інтригуючою назвою «Сектор размножения», і щоб там «розмножуватись» потрібно було отримати дозвіл в керівництва. Секретні служби ретельно пильнували, щоб у громадян не було можливостей розповсюджувати несанкціоновану цензурою літературу.

 

Читати далі )
kerbasi: (Default)

Майже рік тому я згадував про мою першу роботу, де мені завели трудову книжку. То була контора, назвемо її «Промбіотехгідроліз», котра мала завдання впроваджувати біотехнології в народне господарство СРСР. Через неоковирність назви, назватиму її далі просто Конторою. Я був оформлений "техніком" до відділу стандартизації до КБ з довжелезною назвою. Воно займалося питаннями впровадження біотехнологій. Тоді була така партійна ініціатива. Це було літо між 9-м і 10-м класом. Нас оформляли у порядку експерименту. Тоді в газетах точилися дискусії, чи не аморально це підліткам отримувати гроші. Працювати нашару - це виховання, за гроші - це розбещення. Тоді така панувала думка. Отримували спеціально довідку від інспекції по справах неповнолітніх, що нам дозволено працювати. Потім партія вирішила, що отримувати зарплату - не аморально, а навпаки. А ми були першими.

Фактично я був перекладачем. Ми з ще одним хлопцем переклали тонни статей і рефератів з англійської на російську. Ще дотепер у мене збереглася довідка-характеристика з подякою від керівника цієї установи. Платили 90 рублів. На руки отримував десь 78. Тривало це два місяці. Місяць - обов'язковий замість шкільної практики, а місяць - за моїм власним бажанням. 

Занотую тепер більш детальні спогади, поки вони ще тримаються у пам’яті. Спочатку про колег.

З директором Контори Паламарчуком я спілкувався тільки один раз при прийомі на роботу. Це був сорокарічний чоловік, з світло русявим волоссям, круглим обличчям, сірими очами. З обличчя не сходив вираз втомленої, трохи розсіяної зосередженості, як в студента-«ботаніка», якого раптом відтягнули від розрахунку і про щось питають. Взагалі,в Конторі ледве не кожний другий писав або вже захистив кандидатську, директор вже працював над докторською. Це була одна з переваг цієї новаторської організації, якою опікувалися великі керманичі і не жалкували грошей для того, щоб зібрати найкращі інженерні кадри, які ще можна було зібрати.

Керівник відділу, Григоренко мав типову українську, козацьку зовнішність: статурний, високий, чорнобривий. Підлеглі ставилися до нього з повагою. Він заробляв більше за всіх. Тоді з зарплат таємниць не робили, і всі знали, що шеф отримую шалені і просто неможливі для проектної контори гроші – 350 рублів. А все через те, що він захистив дисертацію і працює над перспективними темами, важливість котрих було проголошено на 26-му з’їзді комуністичної партії. Звісно ж, і від партії, як скрізь у ті часи, на підприємстві був свій представник, товариш Марков. Партійна організація КБ не була великою, тому він виконував свої організаційно-партійні обов’язки за сумісництвом, і більшу частину тижня працював простим інженером. По вівторках його не було зранку і до обіду, а по четвергах він зникав десь опісля обіду з реплікою: «Я в обком». Шеф незадоволено відповідав, що, на його думку,    товариш Марков просто не хоче працювати, тому займається витребеньками, на що Марков відповідав, що партійна робота є чи не найважливішою з усіх робот у країні. 

Коли я вперше почув обмін колкостями про партроботу, я був дуже здивований, бо таке в принципі було неможливим на роботі в моїх батьків. Там навіть якщо ти цілком лояльний, і в тебе на самому видному місці на столі завжди лежить газета «Правда», або журнал «Політічєскоє образованіє» відкриті на самій ідеологічнішій зі всіх статей до того ж з нотатками олівцем «важливо!», «виписати!», «терміново вивчити!», все одно знайдеться якась потвора, котра щось кудись донесе, а потім на атестації на інженерну категорію, парторг зі скептичною усмішкою почне свою промову про те що, фахівець ти, звісно, хороший, хвалять замовники, хвалять суміжники, добре ставиться начальство, але попрацювати ще треба над своєю свідомістю і т.д.. отже, категорія і належна до неї прибавка до зарплати відкладається ще на рік. В цій же конторі всі почувалися значно вільніше. Мабуть, тому що це КБ не належало до ВПК. В нас навіть не було жорсткого пропускного режиму, взагалі, не було ні в кого перепусток, за запізнення чи виходи до «Гастроному» у робочий час, звісно, могли вилаяти, але такої системи, як в ВПК, де забирають перепустку, відпускають у робочий час тільки, якщо маєш спеціальний папірець, т.з. «сигналку» з кількома підписами відповідальних осіб, тут не було.

 

Читати далі )
kerbasi: (Default)
Святкування "празніка пабєди" нагадує релігійний ритуал. Та й взагалі весь комунізм/соціалізм/совєти - це більше політична релігія, ніж власне політика. Галас, котрий навколо ритуалів цієї релігії здіймають її противники, лише додає нот до пропагандистського оркестру. "Анти" не буває кращим за те, що заперечує, - про це варто згадати. Кращим проявом свого ставлення до некрофільських "гей-оргій" буде просте ігнорування. Приділяйте цьому уваги не більше, ніж ви приділяєте далеким від вас релігіям. Тоді прихильникам релігії совєтизма не буде від кого підзаряджатись та звідки набиратись натхнення на нові оргіастичні вакханалії. Глибини в них все одно нема, і більшість спокійно чимчикує копати город, а не на парад, а їхні дітлахи на могилах героїв малюють графіті та залишають пусті банки від REVO. Отже, просто скористуйтесь на власний розсуд випадковим вихідним, зробіть щось корисне не для України Януковича-Симоненка, а для України ваших предків, нащадків, ближніх. І не забувайте не вмикати телевізор. І не тільки в ці дні.
kerbasi: (Default)

За совчасів була така практика відряджати студентів до колгоспів за рахунок учбового часу, бо майбутня інтелігенція мала знати, що вона – це скопище дармоїдів, що робити не хоче, а реально працюють тільки ті, хто щось вирощує. Славного 1989-го року наближалося 200-річчя мого рідного міста, і місцева влада вирішила місто причепурити, а робітників не вистачало, тому дозволили студентам за бажанням замість колгоспу відпрацювати дорожніми робочими. Ось я і обрав цю опцію. Миколаївці ще й дотепер, коли чимчикують тротуарами біля театру Чкалова, по вулиці Фалеєвській між Набережною і Адміральською, навколо української гімназії (школа № 5) та десь у Варварівці топчуть покладений мною асфальт та переступають через вмонтовані мною поребрики. 

І працювали ми, кілька студентів третьокурсників, під керівництвом бригадирки, дебелої україномовної (практично без суржикових вкраплень) жінки віком років добряче за п’ятдесят. А ще в бригаді був дехто Вася, котрий заробляв більше за всіх, бо керував різними дорожніми машинами. В бригаді був ще якийсь дідусь, котрий не запам’ятався, ну а решта – це ми, прості розкидателі асфальту, дорожні робочі другого розряду. Такий запис внесений до моєї трудової книжки.

А часи ж які були чудові – пєрєстройка, гласность, демократизація! І ось ці дорожні робочі, як і вся країна, передплачували такі собі газети та часописи, як «Літєратурная газета», «Огоньок», «Московскіє новості», «Новий мір». І не просто передплачували, а читали у своєму вагончику під час обідньої перерви або коли дощило. Чи можна собі таке уявити тепер?

Одної обідньої перерви наша могутня бригадирка підняла очі від якогось демократичного видання та промовила: «Слухай, Васю, а ти ж в нас тепер герой! Ось тут пишуть, дивись-но! Ти ж борець за свободу, жертва сталінського режиму, тобі й орден, може, дадуть»! А нам уточнила, що Вася – бандерівець, він відсидів років 10, а потім йому дозволили оселитись тільки подалі від Галичини, так він опинився в Миколаєві. А Вася прочитав статтю, нічого не казав, він взагалі майже ніколи не розмовляв – все, що про нього я знаю, то тільки зі слів бригадирки. І статтю він ніяк не прокоментував, просто прочитав та пішов до своїх грейдерів, скреперів та катку.

Коли Вася щось таки промовляв, це завжди було російською мовою, навіть нашій україномовній бригадирці – тільки російською.

Щоб ви не подумали, що ці люди якісь маргінали, уточнюю, що в них в усіх діти мали вищу освіту. У Васі донька була лікарем, заміжня мала двох дітей. У бригадирки син – викладач вишу, кандидат наук. В радянські часи платили дорожнім робочим дуже непогано, ця професія була серед найкраще оплачуваних. Батьки заробили дітям на кооперативні квартири, машини та на комфортне життя. Чи ще когось дивує, що зрілі покоління нашого суспільства такі інфантильні і духовно недорозвинені? Це вже посивілі діточки отаких дорожніх робочих, результат втілення у життя народної мудрості тих часів: "Плох тот родітєль, которий нє довьол рєбьонка до пєнсії".  

Не знаю, чия доля трагічніша: ідеолога і натхненника, котрий загинув у Мюнхені від довгих рук КГБ, чи отаких як цей Вася, що витиснули до глухого кута свідомості рідну мову та боялися навіть повірити написаному в перестроєчній газеті. Совєцька влада нищила людські душі не менш ефективно за фізичне знищення людей.

kerbasi: (ναυτής)

Часто навіть ті люди, хто до СРСР ставляться критично, зауважують, що там все ж таки дещо було добре. Один з найчастіших прикладів – дитячий спорт. Цікаво, що це ще одне таке ретроспективне додумування минулого. Одна з перших тем вільної преси часів «гласнасті» власне була критика системи фізичного виховання, за якої абсолютній більшості дітей шлях до спортивних секцій був закритий. Їх просто відсіювали тренери, як неперспективних для великого спорту, а оскільки кожен тренер мріє вирастити чемпіона, то навіть в удаленому селищі тренер сортує дітей на «пріході в чєтвєрг на то же врємя» і «ета нє твайо, нє пріхаді больше»

Читати далі )
kerbasi: (ναυτής)
Можливо, молоді люди не знають, що за часів СРСР була така практика відправляти жителів міст, тобто дармоїдів, що собі продукти до столу не вирощують (либонь на дачах, але ж то куркулі ганебні, що на себе, а не на дуржаву працюють), а особливо найбільших дармоїдів – інтелігенцію, тобто тих, "хто работать нє хочєт, а в тєплє сідіт і жизні нє знаєт", до села збирати врожай, бо сільські чомусь не встигали.

Останній раз я був на таких роботах у жовтні 1985-го року. Це було у радгоспі «Червона українка», що вирощував виноград. Десь кілометрів за 20 від Коблева.

Поселили нас у гуртожитку, двоповерховій будівлі приблизно сотні на дві койко-місць. В гуртожитку взагалі не було передбачено туалету і навіть умивальнику. Туалет був неподалік на вулиці. А вмиватись треба було ходити взагалі метрів триста до якоїсь конструкції, що нагадує відомі киянам бювети. За сільськими мірками це було неподалік, там взагалі інше сприйняття простору: хтось встає о 5-й ранку і півтори години пішки йде до роботи – і це близенько, бо сусіда на електричці їздить – а то далеко. Ну звісно ж, що ми, зіпсовані урбаністичним життям студенти, від такої школи життя від радості не підстрибували.

Щоб підняти наш моральний дух, приїхав директор радгоспу, місцевий партійний клерк та заступник нашого проректора. Директор радгоспу виступив з промовою про нас, молодих, що можуть БАМ будувати, в космос літати, ля-ля-ля-ля... Але підводив він до того, що для дівчат якусь помивку вони все ж таки зорганізують, а хлопцям яка проблема - можна без води, як казав голова, «поки хробаки не заведуться». Рішення для дівчат виявилось таким: хтось привіз великий кип’ятильник, та в приміщенні, де зберігався інвентар для очистки взимку території від снігу починили розетку та встановили якесь корито.

Можна сперечатися, що було в СРСР добре, кому там непогано жилося, які були ціни на ковбасу. Смішно було, коли на одному форумі мурманчанин не вірив мені, що в магазинах мого міста взагалі ніколи не було у вільному продажу твердого сиру, «сгущонки», майонезу, гречки, замість м’яса продавали кістки під назвою «рагу». Звісно, ж звідки йому знати, коли Мурманськ належав до найвищої категорії забезпечення, я це добре пам’ятаю, бо служив в Мурманську строкову службу. Втім, матеріальні цінності мають значення, але це не все для людини. Хтось був щасливий в відведених для себе категоріях забезпечення. Але мені важко уявити, ким треба бути, щоб ностальгувати за системою, котра наприкінці 20-го сторіччя будувала гуртожитки без туалетів і водопостачання, де жінкам поблажливо дозволяли кип’ятили воду у кориті в будівля в ста метрах від помешкань, а чоловікам пропонували терпіти до хробаків – і це було нормально, ніхто за таке не бив по пиці, не плював в обличчя, а заступник проректора не скомандував всім пакуватись, по автобусах та повертатись до дому.


Глосарій )
kerbasi: (ναυτής)

Деякі люди ще й дотепер намагаються виховувати дітей на високом-добром-свєтлом совєцьком кінематографі. Звісно, це не стосується суто ідеологічних зразків, але, кажуть, є в кіно СРСР справжні почуття – патріотизм, кохання.

Про кохання чудово написано тут:

http://nataliyaoss.livejournal.com/37020.html

я напишу про захисників Вітчизни, справжніх чоловіків, мужність

Читати далі )

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
2324 2526272829
30      

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Wednesday, 28 June 2017 07:01 am
Powered by Dreamwidth Studios