kerbasi: (ναυτής)

Тут мусив бути пост про компромісну угоду, яка, на мою думку, надто м'яка, але натрапив через Твітер на це:


@tdanylenko: Ну не ппць?!! А з чим вони в Раду цього тижня йшли? http://t.co/Gi2VtxYPqy

Не можу витягди фотку на айпед, тому дивіться за посиланням.
Воно тільки зараз збирається за годину законопроект писати!
А три місяці, що робив?

Отже, всі питання знімаються...

kerbasi: (Default)

О 23-й годині 40 хвилин за київським часом!
Кому це близько - З Новим роком!
Хай Кінь вивезе нашу країну зі смуги негараздів! І нам втриматися у седлі!



kerbasi: (ναυτής)

Тепер вже можна проводити паралелі між правлінням Кучми та Януковича. Достатній вже проміжок часу.

Кучма прийшов до влади на спині так званого дніпропетровського клану та так званих червоних директорів. Перші - це вчорашні комсомольські бізнеси та кримінал, що прагнув легалізації, другі - збанкрутілі нездари, яки розпродавали обладнання та устаткування на металобрухт та на секонд-хенд за кордон. Вони прагнули якомога далі відтермінувати реформи та приватизацію.

Вже у середині першої каденції Кучма позбавився останніх, проштовхнувши масову приватизацію через приватизаційні сертифікати, він же завдав потужного удару по перших, виштовхнувши Лазаренка за кордон, чим змусив інших фігур визнати себе вільним від земляцьких забов'язань.

Під час виборів 99-го Кучма розіграв прозахідну та реформаторську карту, бо розумів, що на полі популізму йому комуністів не переграти. Натомість навіть консервативний антиліберальний електорат з українською ідентичністю, голосуватиме за нього, як за менше зло, якщо його програма матиме антиросійську та антирадянську спрямованість. Це спрацювало, щоправда змусило неназваних противників діяти - а відтак з'явилася справа Гонгадзе. Але вже почалася друга каденція саме Кучми.

Янукович прийшов до влади на спині донецького клану та олігархів. Оскільки чисто донецьких голосів не вистачало, йому довелося зібрати під свої знамена покидьків всіх гатунків зі всієї України: непримиримих українофобів, совітських інтернаціоналістів, російських імперців, угорських сепаратистів, кримінал різного рівня і спеціалізації, жлобів-мажориків, ментів-садистів -будь-кого, хто прагнув отримати свій шматочок Украіни з холопами, яких безкарно експлуатувати, обкрадати, відстрілювати, давити автомашинами - на що вистачить збоченої фантазії меншовартісних людей, на яких випадково впали великі гроші та повна безкарність. Через це режим олігархічної клептократії Кучми-Ющенка отримав ще й вимір охлократії: Україна - це охло-олігархічна клептократія з фальшивим республіканським устроєм.

Я вже писав у темі про Врадіївку, що з таким оточенням керувати краіною це ризикувати викликати на себе дуже великі негаразди від довічного ув'язнення після миротворчої операції до перспективи помайорити на шибениці на Майдані. Отже, режим мусить очиститися хоча б від охлоса, який дратує навіть лояльні жлобські маси. Але очиститися - означає втратити привабливість, як прихисток для усіх, ким би вони не були, щоб не коїли, взамін за лояльність. Як тоді зібрати необхідні голоси?

Тепер вже ясно, що охлоса таки позбудуться. Смотрящій Анісім, Родіна-Марков, і шантропа подрібніше: врадіївські менти, чигиринський мер, якійсь харківський слідчий, що заминав справу вбитого на переході пішохода (до речі, больова для суспільства тема безкарності водіїв зі зв'язками) - це все ланки одного ланцюжка. А добирати голосів вочевидь збираються з іміджу ошуканого підступним Путіним євроінтегратора. Якщо ж провалить асоціацію - йому консервативний електорат вибачить, якщо відносини з Росією одночасно не покращаться. Скоріш за все, саме така логіка тих, хто радить теперішньому режиму.

З олігархами також не все безхмарно. Чужих посунули: Коломойський банкрутує авіацію, Фірташ - хімію. Одного свого, Колеснікова, поки що тихо вмовили відійти на другий план.

Питання лишається, чи знайдеться нова відрізана голова. Теперішній режим почав передвиборний разворіт на рік раніше Кучми, чим вочевидь заскочив всіх можливих опозиціонерів та противників. З іншого боку, збільшується ймовірність, що новий зловісний артефакт йому спробують підкинути ще до виборів, а не опісля. Україна має всі шанси знов стати цікавою країною у 2014-2015.

kerbasi: (ναυτής)

Шанофний френд, львівський провідний журналіст Ігор Гулик торкається теми різниці між сходом і заходом України. Ба навіть ширше: між східноєвропейським постсовітським субконтинентом та Заходом в сенсі Європи та США.
http://ihorhulyk.livejournal.com/43220.html
Він цитує роздуми Дмитра Стуса:

"Дм. Стус, може, рефлексивно зауважує: «Я не вірю, що західний світ набагато вільніший, аніж Росія. Ані в Нью-Йорку, ані в іншому місті на Заході я не можу йти по вулиці і пити пиво. Суспільство хоче міщанського комфорту, воно його має. З іншої сторони - доки стояв учора на Київському вокзалі, до мене підходило два «бухаріки», за кордоном такого не має». Відвага «бухаріків» – це не ознака демократії, а, мабуть-таки, позиція Міті Карамазова з його дилемою між «твар’ю» і «імєющім право».

Справа у тому, що у питання пивка на вулиці значно глибше, ніж може здаватися. Пивко на вулиці - це кайф студента, який хоче задоволення забагато, а грошей на них витратити може замало. Є ще одна студентська принада: напитися дешевої горілки з магазину перед нічним клубом, щоб там вже тільки танцювати, не витрачаючи грошей на спиртне з клубною націнкою. Чи вважати можливість такої практики лакмусовим папірцем свободного суспільства?

Пивасик на вулиці полюбляють жлоби, тому що для них це момент свободи від остогидлого клану, де ніхто не поважає нічиє право на приватний простір та на особисті смаки та розваги. Жлоб сам створює такий клан, сам від нього втомлюється, і шукає, де переховатися хоча б на двадцять хвилин дорогою з пивасиком від гаражу додому.

Пивко алейкою парку полюбляє й інтелігент. В нього також замало грошей, та й дома обстановка може бути не краща за жлоба. А ще інтелігент, якщо він добряче пожив за совка, знає, що в барах можуть бути зайві вуха.

У вільному суспільстві пиття пивка саме на вулиці не є ніякою цінністю. Люди спокійно йдуть у бар, який відровідає їхній сфері інтересів, доходу, соціальній верстві, там спілкуються з собіподібними не озираючися і не переходячи на шепіт. Можливість пити пиво на вулиці це не ознака свободи, а дурна демонстрація, з якої малолітки можуть винести хибні висновки стосовно змісту дорослого життя.

Цінність пиття пива на вулиці це ознака браку свободи, а не наявності свободи. Свободи політичної (зайві вуха), свободи економічної особистоі (брак грошей на пиво у барі), свободи економічної бізнесової (брак пропозиції барів на всі смаки і верстви), брак свободи особистості (неповага ближніх до особистого простору). Вирішіть питання названих свобод, і не постане питання пити чи не пити пиво на вулиці. Ментальна різниця з Заходом, як і дух Достоєвського тут ні до чого.

kerbasi: (ναυτής)

Їздив до Одеси. Зимно, мокро, але без туристів Одеса стає Одесою, в чому й весь сенс відвідувати її восени та взимку. Одеса для роботи це зовсім не та Одеса, що належить туристам. Одеса справжня і жива, Одеса без попсового одеського міфу та штучного гумору, псевдоблатних псевдо-одеських пісень. Ні, все це має підґрунтя, я не заперечую, але гіпертрофовано та викривлено маскультом настільки, що втрачено головне – дух південного портового міста.

З маскультури не відчуєш того, що відчуєш з повітря: як написав колись мій шановний френд [livejournal.com profile] daf_andrew Балкани починаються в Одесі. Я можу його, одесита трошки виправити: я завжди вважав, що Балкани починаються десь у Миколаєві. Мені завжди, ще з дитинства, проведеного на коротких хвилях з навушниками на голові, Пірей, Варна, Констанца, де я не мав шансів побувати за СРСР, були ближчими за Київ, Львів, Харків, Донецьк, в яких я міг бувати.

Одеса ніколи не вважалася нами регіональною столицею. Вона була рівною у тріаді: Одеса – Миколаїв – Херсон, саме у такому порядку, а не за географічним розташуванням. Була ще й інша тріада – Москва – Ленінград – Київ – тріада, потрібна для кар’єри, але не для південної душі. Одеса – найбільше місто з нашої трійки, але головне не у кількості населення, натягнутого з сіл через ПТУ або через примусову урбанізацію передмість. Головне у тому, що Одеса довше за своїх братів-сестер зберігала свій балканський дух. Якщо у 80-ті роки у Миколаєві відчути особливий дух міста дано було тільки обраним, в Одесі його вдихнути, хоча здебільшого без розуміння, міг навіть заїзжий московський сноб або товстошкірий та товстогаманцевий шахтар Донбасу, нафтовик Сибіру, захисник Заполяр’я у відпустці.

Я в Одесі не був більше десяти років. Так склалося, що для завдань на цій роботі Одеса не є пріоритетом, до того ж ми маємо там дуже сильну партнерську фірму, через що й самостійно втручатися майже немає причин.

Перше враження: ну коли, коли, коли вже я пройду Грецькою площею, а не черговим будмайданчиком? Здається, будівельні паркани, котловани, будматеріали там такі ж вічні як руїни Ольвії та Херсонесу.

Для мене Одеса таки дійсно є містом спогадів. В дитинстві тут в мене просто розривався шаблон від того, що тут можна було купити морозиво у шоколаді. Щоправда, несмачне, фруктове, смак якого ніяк не пасував до шоколадної глазурі, але хоча б таке. У Миколаєві славетне «Ескімо» інколи зявлялося тільки по святах та й то далеко не завжди. А ще в Одесі можна було так просто зайти до кафетерію і зїсти смажене курча. У Миколаєві таке щастя зникло ще в моє раннє дитинство і повернулося тільки вже у добу горбачовських кооперативів. А ще в Одесі можна було стояти у черзі за апельсинами (ага, там продавалися апельсини!) перед молодою парою, яка розмовляла грецькою мовою. Англо-, франкомовні моряки вешталися собі просто містом. Коли ми з батьком милувалися видом на порт, батько по кольору труб визначав державну приналежність суден. Це не Миколаївські порти, куди іноземці заходили тільки за великої необхідності, бо їх ніколи не випускали далі території порту.

В Одесі особливо часто я бував по справах у 90-ті роки. Добре памятаю передвиборну кампанію Гурвіца, плакати на обдертих фасадах та проіржавілих стовпах. Потім – популістська ініціатива – безкоштовний проїзд в міському транспорті, яка обернулася жартами штибу «двадцятий трамвай по двадцятих числах». Окремі картинки з памяті: круїзне судно відходить у рейс, його проводжають юнаки та дівчата. У море уходять їхні кохані та друзі. Не відпочивати, працювати. Не знаю чи краще це збирання грецьких томатів, іспанських будівництв, ремонтів московських квартир, але для наших людей це ближче і зрозуміліше.

Рівно двадцять років тому я стояв на східцях оперного театру в очікуванні людини, яка дуже сильно запізнювалася. Мобільних ще не було. Поруч нервово ходив туди-сюди немолодий чоловік. Раптом він підійшов до мене:

- Я вибачаюся, скажіть, ви часом не Боря з Канади?

Виявилося, що він чекав на племінника, якого вивезли до Канади, коли він, Боря, ще пішки під стіл ходив. Ось мала відбутися зустріч, але Боря запізнювався. Мені стало смішно, бо ніколи не міг подумати, що мене, бідно вдягненого юнака хтось міг прийняти за Борю з Канади. Через деякий час я вже знав всю історію цього клану. Боря таки прийшов, тому мені далі довелося нудьгувати наодинці.

Я не збирався полишати колишню територію Новоросії. Я тільки хотів переїхати туди, де є більше роботи для мене, і більше готовності за цю роботу платити. Так все прийшло до тго, що я почав шукати роботу в Одесі, а знайшла мене робота у Києві. Позавчора, гуляючи Дерибасівською я не міг не згадувати про це. Чому доля розпорядилася саме так, що забрала мене з моєї батьківщини, до якої я належу духом, хоча часто буває, що щиро її ненавиджу? Мабуть, тому, що «Початок Балкан» це в сучасному світі просто ілюзія. Колись сидів я на конференціях з причорноморського співробітництва, власне у ті ж 90-ті. Йшлося про співпрацю між містами та територіальними одиницями від російського Єйську до грецького Пірею, хоча останній це географічно вже не Чорне море, але хтось з ініціаторів цієї програми в Євросоюзі таки відчував, де починаються та де кінчаються Балкани, власне це були окреслені межі давньогрецької колонізації. Але згодом цей проект зник у сяйві експансії та закриття на залізний засов нових кордонів Унії. Великі Балкани, розрізані кордонами, як інші проекти історичних територій співпраці, як, наприклад, в рамках колишньої Речі Посполітої (Польща, Білорусь, Литва, Україна).

Де ж в цих всіх роздумах Україна запитає патріотичний читач? Відповім. У 90-ті дорога з Миколаєва до Одеси переходила у вулицю Степана Бандери. Тепер вона називається інакше, але з ентузіазмом перебудови, десоветизацією Одеси, колись виникала й вона. Може, ще повернеться. Та й зараз подивіться на мапу Одеси, скільки там українських назв вулиць. От з Києва їдеш по Михайла Грушеського, наприклад І ці назви це не лицемірство надто гнучких хитрих одеситів. Це нормальна південна психологія. Ми дуже багато різних культур, країн, народів вважаємо собі близькими, своїми. Так склалося історично, бо цей край відносно новозаселений. Новозаселений і відкритий великому світові через портову інфраструктуру. Це вплинуло на місцеву ментальність. Так, довго Пірей був ближчим за Київ, але Київ ніхто не відкидав. Ми можемо будувати державу націю і з Києвом і Львовом. Якщо є, що будувати і з ким. Вулиця Бандери зникла разом із протилежним ходом маятника русо-імперськості і совітського реваншизму, але він затягує лише частину номенклатури та наближених. Далеко не всіх. Отже, піде й у зворотному напрямку, якщо у Києві вже на той раз буде, з ким будувати.

От з чим, мабуть, завжди доведеться миритися галицьким патріотам, так з тим, що вулиця Єврейська ніколи не стане Жидівською, а засновниками міст Півдня вважатимуться все ж таки Потьомкін та Єкатерина, а не археологічні персонажі істориків-українофілів.

Одеський колега побачив в мене україномовний ай-под і зауважив:

- О! Українською мовою!

- Звісно, - відповів я. – Я ж нацюк, петлюровець-бандерівець та свідомий самостійник.

- І я теж, - відповів він. – І нас тут таких чимало. Це ганьба, що всі ці підрахуї-костусеви-маркови повилазили, але якщо неупереджено дивитися, то й українських патріотів тут більшає. А серед молоді і українську мову можна вже часто почути.

Звісно, Південь вже не той, Одеса вже не та. Йдуть невпинні соціальні та демографічні зміни, меншає старого люду – носіів старої культури, більшає новоприбулих зі своїм баченням майбутнього нової батьківщини. Але щось таки проростає, як трава крізь асфальт.

На Дерибасівській поруч з кавярнею «Тревеллерз Коффі» стоїть сивочолий кремезний вусань. До нього підходить доволі молода, не більше, як під п’ятдесят, охайно вдягнена жебрачка. Вона просить в нього кілька гривень.

- Нема грошей. Нє-ту! - чітко вимовляючи слова по складах відповідає вусань. Йому, мабуть, вже набридла увага до нього жебраків, який на зимній, безлюдній вулиці менше не стало, натомість туристів та перехожих поменшало аж до майже повного зникнення.

- Так работать надо, ра-бо-тать! – в тон йому декламує жебрачка.

Чи це не прекрасно?

kerbasi: (ναυτής)

З чим я вітаю всіх, хто шанує цей напій та пов'язану з ним культуру.

З нагоди цього дня розповім про свій недавній візит до славетної віденської кав'ярні.
Хоча я більш полюбляю чистий кавовий смак без цукру, без вершків, молока, прянощів, алкоголю, сиропів, я не міг встояти перед спокусою долучитися до шарму віденської культури кав'ярень, яка, до речі, знаходиться під захистом ЮНЕСКО, як культурне надбання людства.

На цей раз я завітав до кав'ярні "Моцарт".
http://www.cafe-mozart.at
Кав'ярні на цьому місці і під тією ж назвою відомі з 1794 року, і сучасний заклад добре продовжує лінію успадкування.


В кав'ярні відмітилися чимало відомих представників світу мистецтв. З літератури зокрема, наприклад, Грем Грін. У цій кав'ярні він писав сценарій для фільму "Третя людина". Відтоді один з комплексів у меню так і називається - "Сніданок третьої людини".
Коли я дістався кав'ярні, почало дощити. Мені пощастило потрапити у середину без черги, бо після мене більшості відвідувачів доводилися чекати на вході, поки для них звільниться місце.

Власне на світлині видно спілкування біля дверей адміністратора та відвідувача.

Інтер'єр, можна так сказати, стандартний для віденської кав'ярні.

Обов'язкові підшивки газет:

А ось і кава. Нам ще торік розповів живий клясик Андрухович, що те, що ми тут по-рагульські називаємо віденською кавою, то насправді називається кава-меланж цивілізованими людьми:


Тут кава називалася віденський меланж, 4.90 євро.
До кави добре йде знаковий віденський яблучний штрудель (10.20 євро), який буквально плаває у т.з. Ванільному соусі, схожому на дуже рідкий заварний крем:

Якщо хочеться трохи перекусити, можна спробувати асорті австрійських сосисок-сарделек (11.50 євро + булочка за півтора євро). Не гурманська страва, повсякденна, але у тому ж і смак! І називається не просто асорті, як в готелі, де я мешкав, а Моцартівська ковбасна тарелка! Ці кав'ярні за задумом не святкові, а повсякденні, ну так - трошки пафосу, щоб не як дома. Тепер, щоправда, більше туристичні, хоча австрійських завсегдатаїв також можна швидко навчится відрізняти від випадкових гостей.

У кадр лише частково потрапив бокал з характерним дешевим вином, яке п'ють, додаючи мінеральноі води. Коштує цей мікс 4 євро. Також зовсім не гурме, схоже на пунш чи сидр, які продаються в супермаркетах, де є пиво-квас-напої на розлив, але варто було спробувати, щоб знати.

На особливу згадку заслуговує жінка, що потрапила в один з кадрів. Вона француженка з дуже доброю англійською мовою. Зайшла перекусити зі своєю подружкою такого ж віку. А столиком далі сиділи австрійські мама і донька, років 60 і 40 відповідно. Вони почули французьку мову, і старша вибачилася і запитала англійською: "Це ви французькою розмовляєте? Я питаю, бо моя донька колись давно вивчала французьку на курсах у Парижі". Вони розговорилися, виявилося, що донька таки забула французьку, але їм вистачило англійськоі, щоб прекрасно потеревеніти за життя. Їм було весело і приємно - люди просто насолоджувалися спілкуванням. Ось вам і ламання стереотипів про французів, які ненавидять англійську мову, про західних людей, які не знають навіть, як зовуть сусіда. А нащо знати сусіда? Я не знаю і знати не хочу, а якби наші люди замість того, щоб лізти до сусідського життя, вміли легко і невимушено вести смол-ток (легку розмову) з чужими, життя стало б значно комфортнішим. Що, почнемо вчитися? Асоціюємося ж з Європою...

kerbasi: (ναυτής)

Знов мав можливість спілкуватися з європейським low-middle class з родом занять у консервативній галузі (інженерія, яка ніяк не пов'язана з інфотехнологіями і телекомом). Звісно про угоду про асоціацію та всі драми навколо неї ніхто не чув. Як і про торгові війни з Росією. Митний Союз? Ви про що? А як там та жінка, все ще за гратами? Окремі індивіди, які все ж таки помітили, що чемпіонат з футболу відбувся не тільки у Польщі, впевнені, що тепер ми маємо чудову інфраструктуру. А у Борисполі тим часом оголосили про зачинення незабаром терміналу F.


Це не дивно зрештою, що так мало про нас знають. Запитайте в головного механіка яйцечавильного цеху заводу "Зуд Ілліча" про характер стосунків між Норвегією та Євросоюзом, про конфлікти навколо зон вилову оселедцю - багато почуєте? От європейська більшість і складається здебільшого саме з таких механіків, а не з академічного цвіту, громадсько збентежених активістів та креативного дурноцвіту, з якими переважно спілкується просунутий українець на міжнародних семінарах, вишколенях та воркшопах.


Тільки їхнього механіка за останні два століття навчили митися, користуватися дезодорантами, міняти сорочку та білизну щодня і створили умови, щоб він собі заробляв на красиву їжу і привчили витрачати гроші не тільки на найнеобхідніше, а й на панські забаганки штибу закордонної відпустки або посиденьок у кав'ярні.

У літаку переглянув Financial Times, присвячений КНР, а там дискутують, скільки потрібно мати середнього класу у суспільстві, щоб запустилися соціально-економічні реформи з реальною демократизацією та доступом людей до майна та соціальних благ. Приклади інших країн далекосхідного культурного ареалу свідчать, що не менше 14, а краще за 20.

Щоб там не казали про мовно-культурний патріотизм, про бойкот російських товарів в супермаркетах, чим би не закінчилися суперечки про значення вишиванки та кижки Кобзаря для української свідомості, а реально справа зсунеться з мертвоі точки тільки тоді, коли хтось відмиє та прищепить смак до життя у розмаїтому світі механікам з заводів ахмєтових-ленінів та базарним яточникам. І форма, мова, національні ознаки нового суспільства залежатимуть від того, хто і ким буде цей Хтось.

На мою нескомну думку, коли урбанізація завершиться, селяни стануть фермерами і буде їх не більше десяти відсотків, вусані зникнуть з патріотичної сцени, а тітушки - з політичної - ось це і означатиме, що середнього та підприємницького класу в Україні стало достатньо для початку серйозних дій. До цього моменту ніяка асоціація ні з ким не допоможе.

А наразі - приємного польоту у майбутнє, Україно!

kerbasi: (ναυτής)

За останні два-три роки все частіше помічаю, що під запитами від великих індустріальних підприємств прізвище виконавця схоже на арабське, перське, індійське і т.д. В принципі, я вже давно кажу, що без залучення зовнішніх трудових ресурсів та інтелекту Україна не має шансів відродити індустрію. Інженерних кадрів з багатьох спеціалізацій вже практично немає, як і кваліфікованих робітників плюс зруйнована система їх підготовки, втрачена кваліфікація викладацьких кадрів. Але у даному випадку дивує, що іноземці найняті на посади у відділи закупівель/постачання/імпорту/обладнання - як би вони не називалися. Це більш клерківська робота, ніж інженерна. Не вірю також, що іноземці з таких країн мають більший імунітет до корупційних спокус, ніж місцеві. Хай там як, схоже це вже тенденція, яка зайшла досить далеко.

А ці відділи, звісно, то просто жах! За ступенем бруду і ницості ніяк не поступаються державними установам.. А може, навіть і випереджують.

kerbasi: (ναυτής)

Натрапив на дисертацію єгиптолога Марка Д. Джензена (або Янцена, якщо він німець). Дисертація називається "Іконографія приниження: зображення і трактування зв'язаних іноземців в Єгипті Нового царства". В темі нічого не звичайного - дійсно графічне та літературне зображення знущань та страти полонених є частиною ідеології Стародавнього Єгипту та й не тільки. Текст повний розбору синонімів для поняття раба та полоненого у стародавній єгипетській мові різних періодів, щедро супроводжується красномовними зображеннями зі стін поховань єгипетських можновладців. Робота містить присвячення: "Моїй дружині Дженні та батькам Дейву і Шерон за любов і заботу".

Як то кажуть, сміявсь!

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
2324 2526272829
30      

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Wednesday, 28 June 2017 07:01 am
Powered by Dreamwidth Studios