![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
І про ту славну книгарню у Миколаєві...
...у якій купувалися всі ті книжки, що надихнули мене на полоністичну серію цього тижня. І про есперанто трошечки.
У Миколаєві є така вулиця – Радянська. До революції вона була Соборна, але чомусь миколаївцям дорога назва Радянська, бо Свердлова, Рози Люксембург, наприклад, отримали свої старорежимні назви Спаська, Нікольська, а Соборна лишається Радянською.
Якщо з Радянської йти у напрямку від Площі Леніна… Авжеж! Площа Леніна - там набожні миколаївці встановили на місці мого улюбленого скверу, де я призначав побачення, і чимало дівчат посиділи в мене на колінах, каплицю на честь зруйнованого більшовиками собору, але ніяк не розстануться з назвою площі та відповідним пам’ятником. Отже, якщо з Радянської повернути на Потьомкінську (добре, що хоч вона не Плеханівська вже давно) направо, то наприкінці кварталу, на розі Московської буде колишній рибний магазин «Море», а перед ним колишня книгарня, яку в народі всі називали «Подпісниє ізданія».
Тепер вже слід пояснювати, що таке ці підписні видання. У СРСР далеко не всі книжки можна було купили вільно, деяких, особливо модних, яких можна застосувати для інтелектуального оздоблення інтер’єру, на всіх не вистачало, тому їх передплачували за каталогами видавництв у цій книгарні, а потім отримували по талонах.
Але підписні видання – це була тільки половина книгарні, одне з приміщень, що ближче до Радянської, а друге приміщення, те, що ближче до Московської, було повністю призначене для торгівлі книжками соціалістичних країн. Там були приємні продавчині. Ясно, що жидівки, бо щоб працювати у такій книгарні потрібно бодай латинську абетку твердо вивчити, а хто зі слов’янок на таке здатний? Слов’янки, як виходили заміж, одразу робили собі повне обнуління пам’яті від усього зайвого. А інтелектуалки, ті йшли отримувати вищу освіту і потім поповнювали конструкторські бюро та НДІ, але аж ніяк не книгарні. От ті жидівки мене дуже любили. Я у цій книгарні міг по дві години провести, всі книжки поперегортати, і нічого. А от у «Молодій гвардії», також у книгарні, що на тій самій Потьомкінській, тільки від Радянської направо, там працювали слов’янки, тому вони завжди підозрювали, що підліток, який затримується між книжних полиць, напевно наркоман або щось жахливе замислив, тому постійно мене з книгарні виганяли і навіть одного разу загрожували викликати міліцію, щоб розібралися, що я за дивний один. А мене тут ще питають, чому я люблю жидів і дуже критично ставлюся (м’яко кажучи) до своїх, рідних слов’янських народів-братів.
За логікою та книгарня мала б називатися «Дружба», як подібні книгарні з іноземною літературою в інших містах. Можливо, вона так офіційно й називалася, але я ніде не бачив вивіски. Отже, ця книгарня була своєрідним клубом для втаємничених. Жлобня туди потрапляла тільки випадково, забігаючи з вулиці з криком: «А шо, талони на Дюму уже дают»? Їм відповідали, що «падпісниє. ізданія» в іншій залі, жлобня промовляла: «Тю»! – і зникала.
Найкрасивіші книжки були зі Східної Німеччини та Чехословаччини. Але перші були здебільшого політичні та антифашистські, а серед других переважали ілюстровані каталоги метеликів, літаків, західноєвропейського живопису, американських автівок початку 20-го сторіччя тощо. Мій друг купував антифашистські брошури, бо там, на відміну від аналогічного совітського агітпропу, друкували великі, якісні світлини з різних нацистських з’їздів, промов фюрера. Його батько, відставник, коли побачив, то так перелякався, що аж спалив ті брошури. Я також дещо з німецького купував. Свого часу продавалися німецькі книжки з дзю-до, включно з бойовим розділом. Знакові книжки з самооборони чеха Левського, на жаль, розпродалися ще коли я пішки під стіл ходив, на мій час на бойову мордобійську вахту заступили німці.
Польські книжки за якістю були на порядок гірші. Ще там окремими полицями були представлені книжки з Румунії, Угорщини, Куби також, Югославія та Болгарія була представлена одним стилажем, мабуть, за логікою «нє па-русскі, но букви наши». А решта соціалістичного світу була звалена до однієї експозиції десь у кутку.
Взагалі, у тій книгарні достатньо було постачальницько-лінгвістичних казусів. Не знаю, кому прийшла до голови думка замовити підручник сербсько-хораватської мови, написаний словацькою мовою. Або підручник есперанто, написаний німецькою.
Есперанто мене не оминуло, оскільки я цікавився інтерлінгвістикою, та й у місті есперанто було досить популярним: в обласній бібліотеці існував клуб есперантистів Амікецо, щось подібне було й у клубі залізничників. При них писали у місцевій пресі. Я до тих клубів не вступав ніколи, бо мене мови цікавили самі по собі, контрольоване колективне листування заготовленими текстами з іноземними аналогічними осередками не могло мене привабити.
Вже 1993-го, у розпал «реформ», у відділі літератури іноземними мовами обласної бібліотеки (ще один колишній «клуб» для неформатної інтелігенції) я натрапив на двох чоловіків, молодого і не дуже молодого. Бідно вдягнені з напруженими обличчями інтелігентів, які нещодавно втратили все, включно з життєвими орієнтирами, вони абсолютно вільно спілкувалися про все й ні про що конкретно мовою есперанто. От тоді я зрозумів, як мені пощастило у житті: як метеорит я пролетів повз різні тодішні модні зацікавлення інтелігенції, але не потрапив у їхнє гравітаційне поле настільки, щоб спалити своє життя в їхній атмосфері або розбитися о їхню поверхню.
PS: з моїх дописів може скластися враження, що Миколаїв 80-х був такою собі інтелектуальною оазою. Це зовсім не так. Насправді, дух цього міста явно не був прихильником інтелекту. Інтелект тікав або спивався, а жлобйо розквітало та плодилося як бурян та цвіль. До речі, "Падпісних ізданій", включно з залою іноземних книжок, вже давно немає. Там тепер якесь брендове гарчір'я продається, чи щось подібне - миколаївці, може, підкажуть.
no subject
no subject
А ще я був свідком офігенного подиву київських колег у 1996-му, що до Миколаєва потяги ходять. В принципі, це нормально. Тобто не нормально, але є природним наслідком минулої системи підпорядкування галузей. Для нас у совчаси Київ також просто не існував, інакше, як на сторінках підручників історії. Найближчі до нас міста в порядку віддалення завжди були: Ленінград, Москва, Северодвинськ, Североморськ, Севастопіль, Горькій, Мурманськ, Владивосток, Одеса, Херсон і десь ще через два-три десятки назв - Київ, після Тель-Авіву та Нью-Йорку. ))) Власне, українській кравчуко-кучмівській бюрократії слід подякувати, що привчили місцевих до Києва їздити "рєшать вапроси".
no subject
власне, мене могла здивувати присутність мазанок в самому Миколаєві, та аж ніяк не в Причорномор'ї...
люба поїздка на південний схід України вганяє в легкий ступор і зразу-ж виникає бажання тікати назад - щось за сильно відрізняються ваші села від наших скромних двох поверхових сіл =)
no subject
Схід це схід, південь це південь.
Коли їдеш до Києва, північніше за Кіровоградщину вже починаєш дійсно відчувати, що їдеш "справжньою" Україною. І архітектура сільська змінюється, але головне - люди. Двома поверхами ви нікого й в нас не здивуєте, як і весіллям не 300 осіб - наші селяни не були бідними, та це й абсурд - бути бідним на овочах, фруктах, винограді, але наші селяни - це таки "роги" та "бики", а північніше - це вже селяни. Принаймні, ззовні. Хоча зараз все змінюється, тепер вже селянин не так відрізняється від міської публіки, як ще 10 років тому, а особливо - за совка.
no subject
але я так, в загальному =)
справді, ось ця наддніпрянська Україна і є справжньою Україною, а не Крим чи Волинь... та вона мене завжди вражала... ці всі села, багато маленьких хатинок (майже мазанок) захованих за великими дерев'яними парканами, широкі сільські вулиці... дещо простодушне населення...
пи. си. та це вже швидше "міська публіка" не відрізняється від сільської... хоча там й міського залишилось з мізинець... адже основна маса міщан - це переїхавші з села, і якщо не вони самі, то їхні батьки, чи в меншій мірі діди, й привезли в міста свою культуру... це ж трапилось і із Львовом, й з Києвом... наприклад, мало залишилось людей, що можуть похвалитись, що їхні предки жили у Києві ще з початку ХХст., чи тим, що являються міщанами у п'ятому поколінні =(
no subject
У нас зазвичай білі хатинки (з селікатної цегли) або з вапняка (місц.:ракушняк)з шиферним дахом, вапняковий, цегляний або бетонний паркан, верхня частина якого складена у стандартний, як в усіх, візерунок з того ж матеріалу. Це те, що будували у найщасливіші для селян 70-80 роки, коли продукти були найбільш конвертованим ресурсом, і за "кабанчика" можна було аж до МГУ вступити.
Ну, сільськість міст України - це лейтмотив мого блогу :) Мої предки саме на початку 20 сторіччя були міщанами, а дехто навіть з другої половини 19-го сторіччя. Українською національною ідеєю таких не передбачено.
no subject
а щодо предків-міщан, то здебільшого такі змогли вижити тільки в невеликих містечках, як Стрий чи Коломия, а то дві світових війни, зміни влади, голод та інші біди сильно вплинули на чисельно-етнічний склад великих міст =(
no subject