![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Во славу нелюбимого мною барда! Про В. Висоцького
Минулої неділі виповнилося тридцять років з дня смерті російсько-совєцького барда, поета, актора театру і кіно Владіміра Висоцького. Одразу зазначу, що Висоцького я ніколи якось особливо не цінив, можна навіть казати, що я його не любив. Про те написано у моєму профілі. Але сам цей факт несприйняття, втім, згадки у профілі вже свідчить про певну знаковість цієї постаті навіть для того, хто не є його палким прихильником. Отже, у день цієї сумної річниці я спробував порозмислити, а власне чому я не любив Висоцького, і який він все ж таки залишив слід.
Сам Висоцький вважав себе митцем чистого мистецтва. Попри те, що значна частина його пісень це пісні про війну, в нього зовсім нема ніякої ідеологічності. Він сам під час подорожі до США на питання про його ставлення до дисидентів відповів: «Я не дисидент, я поет». І я вірю, що це не було красивим ухиленням від відповіді чи ознакою конформізму. Втім, його творчість не була постмодерністською творчістю заради творчості чи особистої реалізації, він став мистцем народним. Народним в широкому сенсі: і простонароддя, і інтелектуальні прошарки. Простонароддя полюбляло його м’яку іронію з того ж самого простонароддя (Ти, Зін, на грубость нариваїссі), до того ж за умов відсутності на той час у легальному доступу та у великому виборі блатняка для простонароддя його воєнні пісні були зручним тлом для горілки. Характерна для Висоцького тема альпінізму або праці в умовах екстремальному клімату резонувала з настроями совєцької інтелігенції. В задушливій атмосфері застою зайняття альпінізмом стало масовим хобі, а праця в регіонах Сибіру, Далекого Сходу, Далекої Півночі – джерелом законного заробітку і способом випробування та гартування власного характеру.
Всім своїм життям Висоцький надіслав два важливі послання тодішньому суспільству, творчій та інтелектуальній його частинам.
По-перше, що навіть за умов сторубльових совєцьких зарплат можна себе реалізувати і стати досить заможним, якщо дуже багато працювати. Для нього нормальним денним розкладом було зранку, до початку робочого дня співати в актовій залі якогось НДІ, потім провести день на знімальному майданчику кіностудії, а увечері – виходити на сцену театру. За певних обставин можна стати навіть виїзним, і ніякі комісії зі старих більшовиків цьому не заперечуватимуть.
По-друге, він наочно продемонстрував, що навіть дозволені комуністичними ідеологами теми можна розробляти естетично, глибоко, без набридлого соцреалізму і дифірамбів конкретним привладним персоналіям. Це було нелегко, але можливо. Можливо - якщо людина є дійсним митцем і здатна творчо переробити теми війни, людей мужніх професій та різні індустріалістські теми – тобто весь той арсенал, котрий полюбляли совєцькі пропагандисти.
На жаль, послання Висоцького совєцьке суспільство сприйняло досить своєрідно. В інтелігентів маскулінні ліричні герої пісень Висоцького викликали бажання не стільки їхати на заробітки до регіонів з екстремальним кліматом чи досягти пристойного життєвого рівня креативністю і завзяттям в інших сферах, скільки бажання відростити бороду, натягнути «водолазку» (светр «під горло») та узяти у руки гітару, щоб без голосу і нот співати якусь романтичну фігню. Отже, ані заробітків, ані протесту, ані творчості у рамках дозволеного. Замість цього – просто дешеве шоу, щоб старшокласницям та младшекурсницям сподобатись.
Моє несприйняття Висоцького власне не є викликаним саме його особистістю, а скоріш тими хвилями, що його творчість здіймала серед совєцьких інтелігентів. На мій вік совєцьких приємних штучок не вистачило, я почувався з дитинства незахищеним і чітко уяснив собі з ранніх літ, що у життя доведеться досягати всього самому. Я знав, що для гармонії духу мені не достатньо надіти «водолазку» та вдавати з себе бувалого, мені власноруч доведеться робити щось серйозне, важке і не виключно, що небезпечне. Мене і моїх однолітків, котрих дорогою до школи протягом п’яти кварталів могли тричі зупинити зграйки шпани, що «збивали» з дітей «мєлочь», коли ледве не кожні півроку когось зі школи ріжуть за шапку чи ту ж саму «мєлочь», значно більше цікавили карате і бойове самбо, ніж альпінізм, а старші покоління з їхніми «водолазками» здавалися наскрізь фальшивими тюхтіями, що не здатні захистити ані себе, ані своїх дітей чи молодших братів і сестер. Навіщо ж тоді цінувати їхню естетику?
Чисте мистецтво, бути поетом, незаангажованим до політики – це можна реалізувати десь в стабільному суспільстві, а в стагнуючому та/або поляризованому суспільстві це може вдатись тільки безумовному генієві. Людина ж звичайного таланту, а пересічних занять і поготів, якщо вдається до такого, то це вже називається іншим словом – ескапізм, котрий грає обов’язково на користь сильнішого. як стверджує відома латинська максима, quod licet Jovi, non licet bovi.
В сучасній Україні нема (і ніколи не було) фігур на кшталт Висоцького. Народність мистецтва в нас розуміється як імітація фольклорних форм, а ті, хто в це не грається, зазвичай, поринають у постмодерністські експерименти. До того ж, наші провідні діячі культури в гострі політичні моменти полюбляють виходити на публіку і до чогось закликати. Чистого мистецтва їм замало, хочеться стати совістю націю, провідником, неформальним керманичем. Це нерідко виходить кумедно. Красиво звучить, що проголосувавши за одного кандидата отримаєш чоловічу зону, проголосувавши за іншого – жіночу. Пафос авторки цього афоризму було спрямовано на те, що аби тільки не жіноча зона. Мабуть, їй дійсно на чоловічій зоні комфортніше…
А на сепаратистський пафос іншого патріарха можна вивести відповідь з творчості самого Висоцького. Видима нам пропаганда донбаської особливої тотожності базується на кількох потужних образах совєцького пісенного мистецтва. Це, наприклад, «Спят кургани тьомниє» про шахту і донецький степ, а також пісня з кінофільму «Весна на Заречній вулиці», котру так мило співала в унісон з Януковичем перед виборами 2004 року за кілька тижнів до свого «пооранжовіння» Руслана. Втім, у Висоцького є пісня «Чорне золото» власне про шахтарів:
Не космос - метры грунта надо мной,
И в шахте не до праздничных процессий,
Но мы владеем тоже внеземной -
И самою земною из профессий.
Любой из нас - ну, чем не чародей?
Из преисподней наверх уголь мечем.
Мы топливо отнимем у чертей -
Свои котлы топить им будет нечем!
Чому ж цю пісню не обрали пропагандисти Донбасу? Причина у простому: власне цим фактом вони між рядків проголосили всій Україні: «Ми такі ж самі селюки та міщани, як і ви, тільки на інших казочках нас виростили». Ось якби заспівали:
Не бойся заблудиться в темноте
И захлебнуться пылью - не один ты!
Вперед и вниз! Мы будем на щите -
Мы сами рыли эти лабиринты!
Взорвано,
уложено,
сколото
Черное
надежное
золото
- тоді це, можливо, і була б загроза. А може, й не загроза, а початок нової України. Хто казав, що ex Oriente lux – це обов’язково з Росії або Китаю?
no subject
Чоловікам, не позбавленим маскулінності у характері, висоцькі не потрібні.
;-)
Re: ;-)
Re: ;-)
В. ніколи і не казав, що співає про себе ))) Мені слів бракує, щоб сформулювати, у чому полягає його геніальність. От чоловік, навпаки, вважає, що актор він був - так собі, Жеглов вдався, бо він нічого не грав, а був самим собою ))) Мені подобається його поезія, а саме вміння без високопарності класно писати про щоденно-побутове. Але ми для себе визначили, що В. - суто совецький феномен, який міг відбутись тільки у нас і тільки у ті часи.
Але - коли мене занесло у Москву, я першим ділом смикнула на Ваганьківське, де він похований. Знаєте, якщо через 20 років після смерті на могилі людини - живі квіти, причому я трохи часу подивилась - підходять, приносять, фотографують, то він був і є потрібним. Все краще, ніж Леді Гага )))
Re: ;-)
"суто совецький феномен, який міг відбутись тільки у нас і тільки у ті часи".
Саме так. І добре, що він був. Тільки я з совєцькими не маю багато спільного, крім місця народження і проживання, тому для мене суто совєцькі феномени переважно неблизькі. От якби я тоді мав можливість покласти квіти на могилу Е.М. Ремарка або поспілкуватись з кимось з "ворожих голосів"!
Re: ;-)
А чого зараз не покладете ці квіти?
А чого зараз не покладете ці квіти?
Re: ;-)
"Нащо йому романтика Висоцького?"
Не романтикою ж (принаймні не нею єдиною) сильна його творчість.
"До того ж, в біографії В. нема нічого, щоб свідчило, що щось з досвіду його ліричного героя якось мало б відношення до нього самого"
Хм, а хіба мистецтво має настільки пряме відношення до особистого досвіду? Історики скажімо чудово займаються своєю роботою і не командуючи великими битвами. Мистецтво це ж не написання брошури "Методи боротьби з вуличною злочинністю. Напрацювання з власного досвіду"
Re: ;-)
А ще тоді часто плуталися художній простір і інформаційний. Літературних героїв люди сприймали як реальних, і навіть на них скарги до ЦК писали. Навіть освічені люди і ті могли дискутувати, скільки відсотків реальних подій у художньому творі. Сценічний образ В. сприймався більшістю як реальний.
Re: ;-)
Просто приваблює талант, тобто здатність звичайної здавалося б людини відчувати час, сучасників.
"А ще тоді часто плуталися художній простір і інформаційний"
Ну це загальна властивість ролі художньої творчості за тоталітаризму. У РІ ту ж роль відігравала література.
"А тоді не тільки В., а взагалі уся авторська пісня збирала навколо себе саме романтиків, кому до того ж ще й смакувала хоча б уявна недозволеність"
Складно дискутувати, бо я народився ще пізніше :-) Можу хіба що теж посилатися на родичів чи батьків, якось не склалося враження про домінування романтичної складової. А щодо відсотків реальних подій у твор... Думав це до покоління бабусі :-)