kerbasi | Вакаційне

Минулого тижня відчув, що все, burn-out. Більше не можу відкладати відпустку доки не настане якийсь особливий день, коли я нарешті визначуся, куди я хочу поїхати, коли на мої забаганки зберуться гроші… Все, «сила волі моя кончілася вся». Потрібен брейк. І не треба пручатися, за два тижні ніхто без мене не збанкрутує, ані працедавець, ані клієнти.

Коли рік тому секретарка мого шефа прислала імейл, що в нього виснаження та він відгуляє всі свої вісім чи десять тижнів, що накопичилися за роки, я дещо здивувався. Ну, я читав про японців, котрі вмирають на робочому місці від виснаження. На їх місце заводять нових… Але Японія далеко… Наша компанія не японська і не вимагає такого напруження. Але тепер я добре розумію мого шефа. Але в мене, сподіваюся, не та стадія: двох тижнів має вистачити.

Отже, тепер я у відпустці. У місті Києві. Нікуди не їду, нічого не організовано, бо у відпустку я не пішов, а просто випав. Але це не так важливо. Головне – на полиці тихо собі спить вимкнений мобільний телефон, і я також не маю можливості читати корпоративну пошту.

Щоб не вибухнути від декомпресії, як глибоководна істота, коли її піднімають на поверхню, я все ж таки щось роблю. От вчора написав статтю у видання одного професійного об’єднання. Обіцяв це вже кілька місяців. Ніяк нічого путнього не складалося. Вже збирався вибачитися та здати їм членський квиток. Але вимкнений мобільний робить дива. Написав вчора за три години на одному диханні. І редагування не знадобилося. Ще й ЖЖ не відволікав, вчасно завалився.

От тепер вже попустило остаточно. Вже більше не буде ніяких обов’язкових справ до кінця відпустки.

Який кайф йти у будній день на ринок, неквапливо вибирати фрукти! Як у далекому дитинстві, коли ми з бабусею продавали фрукти, що в нас росли, та купували, що в нас не росло.

А от тепер слухаю он-лайн одне дуже-дуже ностальгічне для мене радіо. Звісно, від нього майже тільки назва залишилась, позивний та пара заставок, але настрій створює. Втім, про це іншим разом.