Щойно побачив заголовок: «путін знущається зі США». Як можна бачити, прийменник «з» тут вжито в формі «зі». Для чого це?..
Насправді, це залежить від того, як вимовляти саме «США».

Написаному текстові байдуже, яку форму прийменника використано, бо це не впливає на розуміння. Фіксування певної форми на письмі не є річчю в собі, а має полегшувати нашу вимову написаного, коли до цього дійде.
Ми всі знаємо, що українська не любить у вимові певні скупчення приголосних чи також голосних. Звідси в українській купа фонетичних варіацій тих самих прийменників. Ну, і правопис радить (саме радить, а не вимагає), яку форму краще добрати, спираючись на вигляд сусідніх слів. Зокрема для прийменника «з» він пропонує вживати форму з додатковою голосною, коли наступне слово починається зі скупчення приголосних з тою ж таки свистячою, як, наприклад, «зі всіма» (альт. «з усіма»).
Так от… «США», начебто, теж підпадає під це правило… Але правда така, що не зовсім! «США» є абревіатурою і вимовляється не обов'язково так, як пишеться.

Фактичною вимовою, звичною для мене, є «сешеа» — отже тут ніякого скупчення приголосних. «З США» нормально вимовляється як «с-сешеа». Натомість додаткова голосна в прийменнику, навпаки, лише ускладнює вимову, бо так утворюється занадто довга низка близьких за характером звуків, наче в скоромовках: «зі-се-ше».
Проте я знаю, що існують люди, чиєю фактичною вимовою є «шша» — отоді така форма прийменника є виправданою.

А наскільки котрий з варіантів превалює, мені невідомо — треба соцопитування. Авраменко, ніби, стверджує, що це виняток (цікаво, чому), котрий треба вимовляти достеменно «сша» (без асиміляції, чи як?)…
Дехто зауважує, що літер «се, ше» немає, тому вимова «сешеа», мовляв… є русизмом — кумедний аргумент, адже в російській таких літер теж нема. Як на мене, все простіше: така вимова йде від «народної» вимови самих літер, відмінної від академічної, і від «народної» ж практики спрощення загальної вимови слова (ніхто ж не каже «ересзеве» — усюди лише «ерсезеве»). Правила «народної практики» я відчуваю, але не можу до пуття формалізувати. Тут співіснують і нормативне «ез-бе-у», і ненормативне «те-ре-о», і варіативне «зе-ес-у/зе-се-у» — щось, як ніби, загальне тяжіння до одноманітности складів, але деякі сполучення можуть змінювати цей лад… І точно відчувається намагання уникати незручних (як «ересзеве») та химерних звучань (утворене в механічний спосіб «есшаа» є на ділі неможливим, бо нагадує мову протоссів).