kerbasi: (Default)

Сержант Павловський дотримувався слова. Вчити нас довелося аж до відбою о десятій вечора. У цивільному житті ми живемо собі і гадки не маємо, що такі буденні, непомітні у денному розкладі речі, як застелити ліжко або просто завітати до вбиральні, у війську перетворюються у складний ритуал.

-          Товаришу сержант, дозвольте звернутися!
-          Спробуй!
-          Товаришу сержант, дозвольте вийти до туалету!
 

Читати далі )
kerbasi: (Default)
Спробую продовжити спогади зі служби у війську. Як я вже писав у попередньому дописі, з інтернетних форумів я дізнався, що виявляється, я потрапив до славетної "учебки" (учбового підрозділу). Її навіть вже оспівують в інтернетній літературі. От тут автор, що потрапив туди 1988-го, коли я вже повертався додому, ділиться своїми враженнями, тобто їх творчою переробкою:
http://www.proza.ru/2011/02/10/974

Оскільки він служив після мене, в учебці при ньому вже дещо було не так, як раніше. Вони вже жили у новій багатоповерховій казармі. Її добудовували, коли там був я. На щастя, заселення намічалося вже на наступний призов, тому мені не довелося тягати тумбочки та ліжка на четвертий поверх, і нас не тренували біганиною по східцях.

Disclaimer: 1. Я намагатимуся уникати нецензурної лексики, але, самі розумієте, інколи це не можливо, бо до слова буває прикріплений  цілий пласт армійської субкультури. Отакі концептуальні матюки доведеться вживати. Але це буде дуже рідко. У даному дописі немає жодного.
2. Армійські команди та реалії я передаватиму українською мовою. Для цього я навіть переглянув статути українського війська. Втім, так само, як і з нецензурною лексикою, у деяких випадках портібен саме русизм та тільки він.

Вчити будемо!.. Вчити... )
kerbasi: (Default)

Чорнухи наразі немає, як власне і війська, але вже на шляху до нього.
Цікаво, але на відомому літпорталі учебку, в якій я почав службу, вже описав один автор у своєму досить розлогому творі.Наступного разу дам посилання.Тепер мені доведеться дещо скоригувати початковий задум, бо чимало вже сказано до мене.  А ще про цю учебку чимало позитивних відгуків та спогадів розкидано по різних воєнно-історичних та однополчанських ресурсах. А я й не знав, що мені так пощастило! Там же, по тих ресурсах, можна знайти кілька світлин з минулого і сучасності. Сучасність якась дивна: частину не ліквідували, там десь навіть кілька солдат проходят службу, але територія захаращена, будівлі перетворюються на руїни, по них бігають зграйки псів. Дуже показово, як уся країна: поки не туди, й не сюди, країна належить бродячим псам, а час бере своє... 

а тут власне спогади  )


kerbasi: (Default)

Як видно з коментарів та статистики до вчорашнього допису, серіал "Беззбройна несила" дехто таки читатиме. Отже, можна починати. Однак спочатку треба кілька слів сказати про те, що було напередодні.

Рівно за місяць до дня Д я здав останній екзамен. Це була теоретична механіка. Отримав «задовільно». Зі зрозумілих причин я цим не переймався. До того була вища математика, історія компартії, загальна фізика, інженерна графіка. Всі викладачі поблажливо ставилися до тих, кому до армії, тому ми у зачатку клали повістку – і далі треба було бодай щось написати чи проговорити, щоб отримати своє «добре» або «відмінно». Викладач з теормеху виявився принциповим.

За пару тижнів до відправлення зателефонували з обласної бібліотеки. Я там протягом двох років стояв у черзі на підручник з новогрецької мови. Всі два роки цей підручник тримав ветеран війни, котрому бібліотекарки не наважувалися нічого сказати, бо він же ж кров проливав… Я пішов до бібліотеки просто через цікавість та щоб попрощатися з давньою знайомою бібліотекаркою, котра колись працювала у нашій школі. Саме у відділі літератури іноземними мовами перетнувся і с цим ветераном аматорського мовознавства. «Така трудна мова! Як не старався, нічого не виходить», - скаржився старик. Я так зрозумів, що за два роки він не подолав навіть абетку. Я все ж таки взяв цю книжку, дивно було перегортати сторінки, читати правила та тексти, коли це вже зовсім не має сенсу. Дитяча мрія вивчити цю мову, слухання радіо, розшифровка правил та слів по випадкових текстах та радіопередачах – все це тепер має відійти у минуле, і стати забутим дитячим хобі. Хто знає, якби в цього старика таки забрали цей підручник на два роки раніше, можливо, я б обрав інший шлях у житті.

В середині місяця мені зателефонував старий шкільний друг. Йому наступного дня треба було вирушати до військового училища. «Виходь, попрощаємося. Я ж тебе тепер більше ніколи не побачу», - казав він з властивими йому нотками чорного гумору. Ми побродили містом пам’ятними для нас місцями. Наостанку посиліли на лавочках біля під’їзду нашого іншого друга, третього з нашої ватажки, який вже півроку як служив у війську десь у центральній Росії. Ми сиділи і мовчали. Нарешті я порушив тишу: «Слухай, чому ми мовчимо, нібито на хвилині мовчання». «Ти знаєш»,-  відповів Камрад. – «А в мене саме таке відчуття, нібито він помер». Майбутнє показало, що ніхто не помер, всі пережили.

Окремо хочеться згадати про медкомісії. Чомусь їх було забагато. Крім викликів, коли збирають всіх однолітків з району, ще було й чимало індивідуальних викликів. Особливо запам’ятався молодий психіатр, котрий навмисно провокував пацієнтів, вдаючи, що нібито недочуває або не розуміє, та ставлячи недолугі питання. Ще за рік до призову йому не сподобалися подряпини на моїх руках, котрі я отримав, збираючи фрукти у бабусиному саду. Хоча моє пояснення цілком відповідало характеру цих незначних ушкоджень, він все одне перепитав мене, чи не вживаю я наркотики. Коли я вже, ледве стримуючи себе, вкотре розказав йому, звідки подряпини, він відсунувся від столу, подивився на мене здалека і запитав: «ну якщо це не від того, що колешся, то тоді мабуть в тебе проблеми з координацією»? Отримавши заперечення, він все ж таки поставив якусь помітку в моїй справі, і мене потім ще кілька разів викликали, ретельно придивляючись до моїх рук і ніг. Наркоманія була великою бідою тодішньої Миколаївщини. Офіційно це ніколи не визнавалося, і в результаті збирати первинну інформацію з поля доручали таким психіатрам з медичних комісій при воєнкоматах.

Я з дитинства був хворобливим хлопчиком, до того ж зі сколіозом та іншим менш помітними вадами, і значно відставав від однолітків у фізичному розвитку. У підлітковому віці я почав активно тренуватися і самотужки, і у спортивних секціях і швидко наздогнав інших, а багатьох навіть перегнав. Втім, кістки ж не виправиш, тому я дуже непокоївся, що мене відправлять до «стройбату», де я за два роки навіть автомата не доторкнуся, отже, я ретельно приховував свої недуги, чим дуже був корисним совєцькій медицині, котра для юнаків чоловічої статі мала тільки один діагноз: «Здоров, годен к строевой службе без ограничений». Мене це цілком влаштовувало, але з вишини прожитого залишаються питання. Де ж була совість в тих лікарів, більшість з котрих були жінки, матері, коли вони свідомо не помічали хвороб та вад розвитку? Вони не були військовими докторами, їх викликали до медкомісій з лікарень та поліклінік. Їм ніхто не міг наказувати, та й попри тиск пропагандистів влади, котрій так сильно не вистачало солдатів, що знадобилися навіть студенти першо- другокурсники, вони насправді нічим не ризикували, якби ставили правдиві діагнози.    

На останньому тренуванні у секції дзю-до один зі знайомих, хто вже відслужив, жартівливо запропонував: «А що, давай тобі руку зламаємо, дома залишишся, а там вам може й відстрочку відновлять». Звісно ж, я відмовився від такої пропозиції, хоча, як дізнався вже після повернення, один зі знайомих таки ламав собі то руку, то ногу, поки Горбачов не скасував призов студентів до війська.

У вечір перед від’їздом батьки влаштували так звані «проводи». Коли вже всі розходилися, новий, інститутський старший друг, котрий вже відслужив, потиснув мені руку в дверях і казав: «Ну, щасливо! До скорого! Поки ти був тут, я знав, що моя спина прикрита». Це була дуже висока оцінка. Може, я колись дозрію і напишу про нашу не зовсім мирну діяльність, коли прикривання спини не було метафорою.

Я ще проводив дядьку та тітку до автобусу. Було приємно в останній раз прогулятися тихими літніми вулицями рідного міста. Дома я ще годину помандрував короткими хвилями радіоефіру. Радіо мало для мене тоді не менше значення, ніж тепер інтернет для сучасної молоді, і власне короткохвильові приймачі в армії були забороні, отже, і з цією частиною свого життя доводилося попрощатися на два роки. А потім я пішов спати. Я не з тих, хто страждає на безсоння перед великими змінами.   


kerbasi: (Default)

Я вже написав кілька дописів про події, з яких минуло чверть століття: аварія на Чорнобильській АЕС, історичний передреформений пленум керівництва компартії СРСР, очолюваної Горбачовим. І далі буде. Але двадцять п’ять років минає не тільки з історичних подій у великому світі, але й з подій мого життя. Другого липня виповниться двадцять п’ять років з мого призову до совєцької армії. Совєцька армія, котру офіційна література, кіно, а пропаганда й поготів маркувала лише позитивними ярликами, як то визволительниця, непереможна і легендарна, школа життя, насправді була квінтесенцією найгіршого, що продукувало совєцьке суспільство. От хоча б через це її не варто забувати, аби краще розуміти той соціум, з котрого ми вийшли, не робити помилок, не плекати ілюзій стосовно наявного в нашій країні людського ресурсу. 

Ні, я не згадуватиму щодня кожен свій день з «730 днєй в сапогах» (у моєму випадку їх було 696). Писатму раз-два на місяць, спочатку, може, частіше, а згодом навіть рідше. Буде жорстка чорнуха. Не щоразу. Інколи.

Взагалі, спогади совєцьких чоловіків про армію це таке явище, що заслуговує на окремі психологічні розвідки. Всі знають, що в армії було таке явище, як «дідівщина». Але абсолютна більшість чоловіків розповідають, що їм пощастило, в них такого не було, або було мало. Дійсно, хтось потрапив до сержантської учебки і одразу став сержантом. Сержант в армії був лише цапом відбувайлом для офіцерів та «кришею» для тої самої дідівщини. Сержант сам міг безпосередньо по пиці не одержувати і по пиці не давати, жертвою казармених ритуалів не ставати, сам у них участі не брати, якщо мав бодай якісь залишки характеру, але він не міг не бути свідком та тим, хто був забов`язаний ці неподобства припинити, але не виконав свого обов’язку, навіть навпаки – стояв "на стрьомі" і приховував події та наслідки. Хтось лишався сержантом в учебці, тоді також яка там дідівщина. Та й у військах можна було влаштуватися, наприклад, собаководом, тобто доглядати караульних собак на пару з якимось алкоголіком-прапорщиком, жити з цими собаками далеко від частини, а до своєї роти, куди приписаний, носу не казати.  Декому щастило поїхати на «целіну», тобто у постійне відрядження кудись на господарський об’єкт, збирати картоплю, наприклад, у колгоспі або будувати корівник за домовленістю між військовою частиною та колгоспом про «шефську допомогу» взамін за постачання продуктів. Там ніякої дідівщини, як власне і ніякої армії, цивільні харчі, часом самогонка та секс з перезрілими «вдовицями». А ще були спортивні роти та взводи, військові оркестри... Скільки ж разом особового складу проходило через таке? Кілька відсотків, не більше. А послухати - так геть усі у винятках. Спробуйте на 23 лютого витягти якогось «ветерана» на спогади. Якщо не дати йому зациклитися на «у нас такова мала била», подивитесь, як святковий настрій з нього як рукою зніме… 

В інституті в мене був друг, котрий вже «там» був. Коли вже остаточно стало ясно, що ніяких відтермінувань для студентів, навіть нашого супер-ВПКашного вишу не буде, він якось казав мені: «Ну що ж, там тебе принизять так, як ніколи не принижували, ти навіть так собі і уявити не зможеш». Через кілька місяців я переконався, як він мав рацію. Чого ж тоді дивуватися, що навіть по двадцяти-тридцяти роках опісля, ми чуємо, як кожному з чоловіків пощастило стати винятком, і нечасто чуємо правду. А як, мабуть, важко сказати правду тим, хто не тільки зазнав принижень, а ще й принижував інших сам, коли прийшов його час бути «черпаком» та «дідом»!

Попри всі сучасні тренди ми продовжуємо жити у суспільстві, де домінують чоловіки. Саме чоловіки у віці 40-60 років складають більшість управлінського ресурсу у державних установах, у бізнесі, у науці. Ті, кому зараз 42-45 потрапляють до тої групи, хто пройшов службу в армії, навіть якщо навчався у виші з воєнною кафедрою. Отже, тепер вони передають вплив тих «принижень, як ніколи не принижували» не тільки на своє найближче оточення, але й на все суспільство. Я переконаний, що вкрай низькою якістю українських чоловіків, як людського ресурсу для економіки і управління, ми завдячуємо значною мірою совєцькій армії.

Мені нема чого соромитися з мого армійського минулого. Я нікого не принижував, а власні приниження пережив сам, не «пєрєводя стрєлкі» та впорався з їхніми наслідками. Єдине, що дещо обмежує, так це необхідність дотримуватися анонімності та уникати занадто вже відвертих ідентифікуючих деталей. Отже, почну дещо розповідати, якомога відвертіше, а як зміняться обставини, тоді допишу вже до кінця. Отже, шановні, анонсую серіал (теґ)  «Беззбройна несила».


October 2017

S M T W T F S
1234567
8910 11121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 19 October 2017 12:31 pm
Powered by Dreamwidth Studios