kerbasi: (Default)
Коли я прийшов працювати в представництво шведської компанії, я там відповідав за продаж морського та енергетичного обладнання. І на той час я мав ідеалістичні уявлення про морську індустрію. Я вважав, що судновласник, напевно, якийсь старий морський вовк, якому пощастило розбагатіти, або нащадок такого вовка, що виріс під байки про далекі країни та шторми. У крайньому разі якийсь бізнесмен-купець, який все життя відправляв та отримував товари морем та сам не раз супроводжував вантаж.

Реальність виявилася така, що кінцеві судновласники - це бозна хто. Грецькі каламутні крутелики з сумнівним минулим, що гроші від морського бізнесу вкладають в розширення мережі казино, якісь гламурні кісо, що не вилізають з тусовок по всьому світу, і з однієї до іншої перелітають на приватних літаках, якісь припорошені неформали, що живуть в пустелі, відкривають в собі Будду, але не забувають дійти до пошти за чеком на чергову суму. Морські вовки вимерли кілька поколінь раніше, а якимсь внучатим племінничкам раптом впав на голову спадок у вигляді парочки балкерів, або просто фінансовий консультант порадив вкласти гроші саме в цю галузь.

Цікаво було переглядати застарілу літературу з аргументів, чому купувати саме наше обладнання, яке було розраховане саме на того судновласника, який знає, про що йдеться. Жодна порада не мала сенсу. Не розповідати ж гламурній кісо чи пустельному буддисту, скільки палива зекономить сепаратор "алкап" на відміну від конкуруючого. Та ще й дістанься цих персонажів...
Більш сучасні рекомендації адресувалися фінансовим компаніям, які власне й розпоряджалися активами судновласників. Але виявилося, що й це перестає працювати буквально на очах. За 90-ті роки такі компанії чітко вивели, що вони купують нове судно, відбивають гроші за рік, продають судно, замовляють наступне. Вся техніка на гарантії - бінго! Розповідай їм про економію на паливах та мастилах протягом 5-10 років. Угу...

А до чого це все. А власне до того, що тепер весь бізнес такий. І не тільки бізнес. Доброчинний сектор також. Хтось має психологічну особливість - відчуває, що повинен поділитися з ближнім. Віддає гроші в донорську організацію. Донорська організація роздає гранти громадським організаціям. Керівникам донорської організації потрібно мати кілька красивих прикладів в презентаціях, щоб в філантропа-спонсора серце заспокоїлося та захотілося ще дати та привести товариша. Якщо кілька проектів таких є, решта - просто тло, для того, щоб процес виглядав безперервним. А тут і громадськість, з якої комусь дійсно гроші на добрі справи потрібні, а комусь - просто з'їсти грант під модне гасло.
kerbasi: (Default)
 (по матеріалах моїх фейсбучних дописів, та дописів декого з фігурантів).

В публічній суперечці Балчуна та Омеляна, Балчун для мене був переконливіший, тому що я дещо знаю і з корпоративного управління, і з стандартів фінзвітності, і з наслідків переходу між ними. І про УЗ, багаторічного потенційного клієнта та епізодично - клієнта з минулої роботи, також дещо знаю. Кому хочеться закинути мені диванну експертність, прошу відвідати мене на Лінкедіні, наприклад, і перевірити бекграунд. Втім, глибоко влізати в тему тепер, щоб адвокатствувати Балчуну, я не маю наміру. Я кажу про ступень переконливості, а не про об'єктивну істину.

В іншій заочній суперечці між Омеляном та Вадатурським, переконливішим виглядає саме Омелян. Хто пропустив та цікавиться, знайдіть мої дописи про баржу з кавунами.

Отже, не все просто та лінійно у великій грі. Це слід розуміти при виборі політичних симпатій.
======
Для зручності - Омелян, Вадатурський (Нібулон) та баржа з кавунами.

Омелян: 

"Окрема подяка компанії "Нібулон". Хоча у нас і є певні розбіжності щодо стратегії розвитку річкової мережі: Нібулон хоче розвивати річки виключно для себе, а я для всіх; в підсумку ми однаково любимо Дніпро,
Південний Буг, Десну і інші менші річки і вважаємо, що річкові перевезення повиннні стрімко розвиватися".


https://www.facebook.com/volodymyr.omelyan/posts/10155075527588439?hc_location=ufi


При всій повазі до Нібулону та його власника все ж таки слід розділяти приватне та публічне. Публічні гроші не можуть інвестуватися в інфраструтуру в інтересах монополіста. Тому гроші платників податків мають або працювати на відродження комерційних транспортних перевезень по Дніпру для всіх, або нехай Нібулон організовує свою навігацію сам за власний кошт І ще й платить за використання національного ресурсу. Не хотілося б, щоб список тих, кому ми всім народом скидаємося на статус мільярдерів поповнився ще одним прізвищем. У даному разі Омелян має рацію.

kerbasi: (Default)
За два роки на ФБ понаписував туди чимало такого, що ще може знадобитися. Поки що переноситиму сюди в сирому вигляді. Ось компіляція з двох дописів на тему громадських рухів та Громадського телебачення. Споводував тодішній скандал навколо привласнення Скрипіним доменного ім'я Громадського. А в цілому проблема лишається на місці: як антикорупціонери набувають статків, походження яких не можуть пояснити, так і низові громадські активісті, які звісно ж за чесність та прозорість, всіляко мінімізують податки.
-------
19.01.2016 Є одна велика проблема в українських громадських організаціях, яка випливає при написанні грантових заявок. Проблема, через яку вони зрештою фінансування не отримують, натомість, отримує один і той самий пул організацій, які від безгрошів'я не страждають. Українські ГО в більшості не мають геть нічого. Оргтехніка, автотранспорт - на приватних особах-засновниках, приміщення - на дружній фірмі. Доменне ім'я... (Ги-ги-ги)! Навіть грошей не мають, бо всі пожертвування збираються на приватні картки. Персоналу також немає і зарплати також. Практично нічого немає, крім реєстраційних папірців номінального голови та бухгалтера, що подає нульові або майже нульові форми. І ось з цією кустарщиною слід зав'язувати. Коли держава ледве існувала, все на себе взяла громадськість, так можна було працювати. Потрібно було, бо не було часу. А тепер так не можна. Бо не можна вимагати прозорості та чесності від держави, сплати податків від бізнесу, а самім мутити дуже каламутні схеми, які ні на перший погляд, ні на другий, ні на третій ніяк не відрізняються від нелегальних оборудок напівкримінального бізнесу.
--------
20.01.2016 "Громадське" це просто прекрасний кейз для тренінгів з різних сфер менеджменту та управління. Почитайте допис Мустафи Наєма. Там прекрасний фрагмент: "Де-факто домен так належить ГО. Ми маємо взаємопов'язані репутаційні ризики і якщо я збожеволію і вирішу щось зробити, я нанесу шкоду своїй репутації в першу чергу. Чи я зацікавлений у тотальній декапіталізації свого імені? Ні». Это фрагмент переписки с Ромой в октябре 2013 года, ровно за месяц до начала вещания". Просто взірцевий текст якщо не шахрая та рейдера, то потенційного узурпатора.

А ще прекрасний допис Станко. Ось фрагмент зі скороченнями: "Ми не тусовка за інтересами, де просто класно варити борщ на кухні, хоча це було і борщ був смачним... І прикольно було тусуватись, але ми створювали Громадське не для тусовки.
це не про сім'ю, де може хтось зробив щось і не так, або взагалі нічого не робить, але ж це син, брат, дядько, хай буде - це ж сім'я
Це не про дружбу в першу чергу, це про те, аби тут були люди в гостях, які може нам і не подобаються особисто, але їхня думка теж має бути почута".

Насправді вони всі, як типові українські підприємливі люди, тусовкою створили справу, куди ходили дружити, та керувати якою пробували по-сімейному. Фінал - передбачуваний. З цього випадку слід вивчити принаймні два уроки:

1. Слід позбавлятися шкідливої ілюзії, що серйозну, структурно складну справу можна створювати різними безієрархічними засобами, з швидкою ротацією керівників, без належної формалізації відносин та прав. Ні, дорогенькі, тільки побудова організації на принципах сучасного управління. І робитися це має руками відповідних професіоналів.Тільки так.

2. Слід подолати боязнь бізнес-структур та не підмінювати їх громадськими організаціями. Медійна сфера може бути прибутковим бізнесом, тому не слід втискати її у прокрустове ложе безприбуткової організації. Грантову підтримку можна залучати на окремі проекти журналістів. До того ж існують програми підтримки саме медійної сфери, які дають допомогу й прибутковим формам організації. Так, при таких формах дотацій бізнесу можуть виникати податкові забов'язання. Але хто гучніше за всіх закликає чесно платити податки, га? Так, буде чимало паперової та іншої адміністративної роботи. І що, чому б не створити кілька робочих місць для грамотних людей з соціально незахищених категорій: інвалідів, домогосподарок, що повертаються до ринку праці, тощо? Якщо гроші знаходяться на студію, мовлення, зарплати, тусовки, то на це також можна знайти або заощадити. Ось з цього можна й почати створювати приклад соціально відповідальної справи в медійній сфері.
kerbasi: (ναυτής)
Загальні слова. Не без популізму.
Взагалі, органам державної влади слід було б таки розділити сфери діяльності. Хай би ВР приймала заспокійливі декларації для тих, хто не може жити без популізму. Натомість, програма уряду була б написана для активної частини населення.

Передайте Шереметі та Шлапаку, що Кодекс економічного зростання розробляти можна рік і не розробити. А вже сьогодні можна:

а) опублікувати всі до єдиного підприємства, що мають індивідуальні пільги з ПДВ, та скасувати ці пільги всім без винятків,

б) скасувати норму, за якою ПДВ "за першою подією" для ВСІХ виробничих підприємств, для яких вона завжди означає передплату ПДВ на дуже великий термін наперед.  Як далі оподатковувати вже вироблену продукцію, за датою фактичного надходження коштів, або за датою видачі товарної накладної (як зараз в експорті - за датою ВМД) - то вже можна погратися в інтересах бюджету. Але ніяких податкових забов'язань, поки продукція ще не вироблена!

Для мене це критерій, чи розуміє влада виробничу сферу.

В Україні дуже багато дрібних виробничих підприємств. Значно більше, ніж видно у вікна планктонівських офісів.
kerbasi: (ναυτής)
Я часто згадую, що мізерні доходи населення України, тотальне ніщебродство - це не якась національна особливість, трагічні наслідки фатальних обставин, а прямий наслідок економічної моделі, яка впроваджена в Україні. Україця як споживача ця модель не передбачає, тому він/вона потрібні тільки для участі у виробництві товарів та послуг. Після розпаду совітської індустрії в Україні чисельність робочих рук надмірна, тому можна не перейматися навіть відтворенням трудових ресурсів. На життя теперішньої еліти вистачить, а наступні покоління елітаріїв житимуть за кордоном, і якщо їм ще для чогось українці будуть потрібні, то хай самі собі десь у майбутньому дають раду. Десь так, вульгарно викладаючи, виглядає ця модель.

Проілюструємо прикладом. Сири - один з товарів торгівельної війни з РФ.
В СРСР вважалося, що здоровим споживанням сиру є 6,6 кг сиру на людину у рік. В реальності, наприклад, в Україні вироблялося 2,7 кг в 1982 році. Продовольча програма ставила за мету ситуацію виправити, але не встигла. Тоді ж в Україні вироблялося 138,2 тисячі тон всіх сирів (твердих, м'яких, розсольних і т.д.). В Україні 2005 року, тобто перед самим початком першої сирної війни - 273,6. При чому близько 95% йшло на експорт. Ці цифри взяті з різних джерел, де не скрізь повністю визначається, що входить до поняття "сир", але приблизну картину вони дають. Звісно, для науки слід глибше занурюватися, але мені це не потрібно, мені і без статистики все ясно.

Фактично ці цифри означають, що споживання сиру в Україні практично відсутнє, бо все йде на експорт, а лишається дрібна частка, яка просто не помітна навіть з тим маленьким обсягом, що споживався в УРСР. Насправді, ж ситуація дещо краща, але не набагато: стрімко зростає імпорт сирів, по 20% на рік. Цьогоріч завезли тільки за вісім місяців 12 тисяч тон сиру. Тобто хто може собі дозволити сир, той купує імпортний. Решта - рештки місцевого, що забракований для експорту, або нічого взагалі.  Статистика каже, що в Україні тепер споживається (чи виробляється?або виробляється і імпортується? - термінологічна плутанина в статтях!) десь на рівні 3,5 кг сиру на рік на людину. В Європі 15-25! Хай там як, але ясно, що ці 3,5 в середньому, це в когось на європейському рівні, а в когось - нічого.

Зараз галузь, м'яко кажучи, переживає не найкращі часи: закриваються заводи десятками, люди втрачають роботи, молочні ферми - покупців молока, держава - хабарі і податки, а все чому?

А тому, що захопилися експорто орієнтованою економічною моделлю. От був би власний заможний споживач, стояв би виробник міцно на всіх своїх ногах та лапах на твердій землі, а задля великих амбіцій експортував би щось за кордон, то й не були б страшні торгівельні війни, бо свій споживач би врятував. А не хотіли на свій ринок працювати, презирливо кпинили з місцевих ніщебродів-салоїдів, хизувалися валютою на закордонних рахунках, і що тепер? Грали і програли...

А звідки взяти цього власного заможного споживача? А просто платити більше своїм працівникам, гроші не ховати по офшорах, а пускати на розвиток та на збільшення частки заробітної плати у собівартості продукції.

От кого дійсно шкода, так це рядових працівників молочної галузі, бо вони просто стали заручниками експортної орієнтації, а тепер, мабуть, нескоро зароблятимуть навіть на сири власного виробництва. Але хочеться вірити, що ці жертви не марні. Експорто-орієнтована економіка має вмерти!

http://interfax.com.ua/news/economic/167687.html

http://inventure.ua/analytics/investments/investicionnyj-obzor-rynka-tverdogo-syra-ukrainy

http://www.meatbusiness.ua/article.php?p=784&j=1

http://www.meatbusiness.ua/article.php?p=784&j=1

http://www.meatmilk.kiev.ua/passport/
kerbasi: (Default)
Минулого тижня «порадували» опозиціонери. Один розумник нарахував в Україні аж 700 податків:
Про це заявив лідер фракції НУ-НС Микола Мартиненко з трибуни парламенту, коментуючи запропонований об’єднаною опозицією проект спільної Програми дій.
"Репресивний Податковий кодекс імені Тігіпка буде скасовано. Податків буде 7, а не 700. Досить поборів і "маскі-шоу". Наша економіка буде звільнена від бюрократично-фіскального ярма – і нарешті запрацює", - заявив він.

http://www.pravda.com.ua/news/2012/05/15/6964510/

Непогано було б примусити його всі їх назвати, а за кожний не названий дати по 10 батогів. Може, це б посприяло підвищенню якості опозиційної думки.

Скоріш за все, він мав на увазі не податки, а загальну кількість дозвільних та узгоджувальних процедур, але користувався шпаргалкою, а асистенти, які йому шпарталку готували, зайвий раз нічого не переписували - тільки копіпастили якусь службову записку написану років десять тому безплатним практикантом. Але мені яке до цього діло, як виборцю? Я не хочу на чолі України політиків, які мають такої якості підготовлені програми!

Більш притомним виявився дехто Андрій Пишний з  Об'єднаної опозиції «Батьківщина».
http://focus.ua/economy/241470/

Він нарахував 135 платежів. Тобто це нарахував не він, а Світовий Банк в своєму рейтингу ease of doing business:
http://www.doingbusiness.org/data/exploreeconomies/ukraine/#paying-taxes

Не знаю, в чому причина, але Світовий Банк проігнорував введення з 2011 року Єдиного соціального внеску замість відрахувань до Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду соціального страхування від нещасного випадку. Оскільки кожний внесок сплачувався двома платежами, за працедавця і за робітника, щомісяця, то загальна кількість платежів складалиа12 х 2 х 4, тобто 96 платежів. Тепер це 24 платежі (один фонд замість чотирьох з працівника і працедавця), тобто вже на 72 платежі менше, ніж було. Таким чином, якщо інші платежі не змінилися, то всього має бути 63 платежі.  Втім, для цілей цього блогового запису цієї прикидки достатньо, і я не буду занурюватися у тему і вивчати інші платежі. Пан Пишний пропонує нам сім податків. Якщо їх сплачувати щомісяця, то буде 84 платежі. Гаразд, не всі щомісячні, тобто результат у середньому буде десь на рівні теперішнього.

Хоча до Світового банку ще одне питання: чого це ПДВ - один платіж?

Отже, асистенти Пишного копіпастили доповідь Світового банку, а у київському представництві Світового банку працюють такі ж самі офісні ховрашки, які копіпастять одну й ту ж саму інформацію, не зважаючи на зміни законодавства. Але мені яке до цього діло, як виборцю? Я не хочу на чолі України політиків, які мають такої якості підготовлені програми!

Скільки ж у нас податків? Щоб відповісти, достатньо зазирнути до Податкового кодексу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2755-17

9.1. До загальнодержавних належать такі податки та збори:
9.1.1. податок на прибуток підприємств;
9.1.2. податок на доходи фізичних осіб;
9.1.3. податок на додану вартість;
9.1.4. акцизний податок;
9.1.5. збір за першу реєстрацію транспортного засобу;
9.1.6. екологічний податок;
9.1.7. рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів
магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне
транспортування трубопроводами природного газу та аміаку
територією України;
9.1.8. рентна плата за нафту, природний газ і газовий
конденсат, що видобуваються в Україні;
9.1.9. плата за користування надрами;
9.1.10. плата за землю;
9.1.11. збір за користування радіочастотним ресурсом України;
9.1.12. збір за спеціальне використання води;
9.1.13. збір за спеціальне використання лісових ресурсів;
9.1.14. фіксований сільськогосподарський податок;
9.1.15. збір на розвиток виноградарства, садівництва і
хмелярства;
9.1.16. мито;
9.1.17. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на
електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої
кваліфікованими когенераційними установками;
9.1.18. збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на
природний газ для споживачів усіх форм власності.


Тут намішані податки, збори та  імпортне мито, проте не названий Єдиний соціальний внесок. Більшість з цих податків сплачується епізодично або стосується дуже обмеженого кола бізнесів. З того, що стосується всіх і регулярно – податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, єдиний соціальний внесок (стосується і нас, і працедавця), податок на додану вартість (стосується бізнесів, а нас – як покупців, що сплачують його в ціні при купівлі), акцизний податок (навіть якщо ми не маємо відношення до підакцизних товарів, ми сплачуємо його у ціні підакцизного товару при купівлі), мито (стосується імпортерів і нас, покупців імпортних товарів). Тобто й семи не нараховується.

Порівняння з Грузією, які наводить пан Пишний, не коректні, бо багато залежить від термінології. Назви податок держмитом або збором – і він вже не податок. Не включи його до головного податкового документу - маєш покращення життя вже сьогодні. Грузинські бізнесмени, з якими я спілкуюся, скаржаться на складність узгоджувальних процедур і на витрати з ними пов’язані (особливо, на архітектуру, без якої навіть вивіску не повісиш). І ці процедури та платежі власне й не входять до офіційного переліку податків. Такі процедури є всюди, і це правильно. Головне, щоб вони виконували свою первинну мету, а не ставали просто приводом для здирництва. Але це аж ніяк не питання кількості та ставок податків. Це питання загального регулювання господарської діяльності.

Не знаю, що мусить трапитися, щоб критики влади вже нарешті второпали, що справа не в арифметичній кількості податків і не в їхніх ставках, які в нас на рівні доволі низьких за світовими стандартами. Справа в тому, з чого і як вони нараховуються, наскільки складні в адмініструванні, наскільки ймовірна помилка при їх нарахуванні, сплаті, обліку, які санкції за помилки, сплачують їх всі чи наближенням до влади можна отримати податковий рай. І головне – чи відповідає податкова система стратегічним цілям розвитку економіки, чи використовуються гроші, що надходять як податки, прозоро на користь держави та суспільства.

Стосовно програми опозиції та інших тез у промові пана Пишного є ще, про що поговорити, але про це іншим разом.

Як бачите, спікери опозиції та ідеологи не затрудняють себе загляданням зайвий раз до діючого законодавства, але беруться його критикувати та пропонувати зміни. А вони ж, у більшості депутати, брали участь в обговоренні, розробці і Податкового кодексу, і Закону про єдиний соціальний внесок! І така необізнаність! І справа не у тому, що електорату потрібні прості гасла в три слова. Так, люди сприймають прості гасла, але гасла не повинні бути безглуздими та хибними. Партія регіонів своїм «подоланням руїни» викликає сміх, але вона обслуговує саме темний електорат. Опозиція знов хоче змагатися на їхньому електоральному полі?

PS: а солома в головах тих, хто тепер опозиція вже давно, мабуть, від народження. Ось моя стаття чотирирічної давнини:
http://narodna.pravda.com.ua/politics/493d2701479a9/
Як бачите, нічого не змінилося.
kerbasi: (Default)
У теревенях на економічні теми часто згадують про те, як у велику депресію в США почали будівництво доріг і завдяки цьому вийшли з кризи. Часто згадується й економічний поступ Німеччини перед другою світовою, також начебто завдяки будівництву доріг і військовій промисловості. Втім, поза увагою лишається протиріччя: при кризовій ситуації слід скорочувати державні витрати – що всі зазвичай і роблять – а тут чомусь завдяки державним витратам вийшли з кризи. Відповідь полягає у тому, що державні витрати запускають механізм зростання завдяки попиту. Люди отримали работу, за роботу отримали гроші – по ці гроші прийшли торгівці, торгівці пішли за товаром і так далі. В результаті закрутився механізм господарських циклів на підприємствах та у домогосподарствах. Цей спосіб працює ефективно, але є одно важливе «але»: на наступних циклах люди мусять витрачати вже не все на споживання, а дещо вкладати в розвиток економіки. Ідеальний варіант – якщо людина започаткує свій бізнес. Якщо не може – тоді вкладе в бізнес родича та сусіда або придбає корпоративні цінні папери. Найменш ефективний шлях – це коли гроші будуть покладені на банківські депозити. Власне, в економіках, де зловживають стимулюванням зросту через споживання часто на тлі занепаду реального сектору (зруйновані підприємства, запустіле село) всіма кольорами веселки сяють фешенебельні офіси банків. Чим закінчуються невдалі економічні експерименти зі споживанням можете вивчати на прикладі Греції. Можна нагуглити про покійного Андреаса Папандреу, його політику на рубежі 80-х та 90-х та її наслідки аж дотепер, до його сина Георгіоса, якого ледве виштовхали у відставку наприкінці минулого року.

Запустити механізм зростання через споживання можна не тільки вкладаючи гроші у капітальне будівництво. Не завжди ці гроші є. Можна через економічну лібералізацію, як це зробили у комуністичному Китаї. При чому чим більше населення, тим більша ефективність цього методу. В КНР результати настільки вражають при всій ідеологічній маразматичності і некомпетентності марксистського керівництва, що в колах економістів не припиняються дискусії стосовно того, наскільки ресурсу попиту Китаю ще вистачить, і що буде далі.
В Україні також економічне зростання відбувається цілком і повністю завдяки споживанню. І Україна при всій корупції багатша за Грузію виключно тому, що українців просто ще й досі в 10 разів більше, ніж грузинів. Але не будемо про Україну, сьогодні тема – Грузія.

Власне, президент Саакашвілі, подолавши корупцію, спростивше регулювання, залучив до підприємницької активності людей, які мали доступ до грошей, але не мали шансів на успіх за системи Шеварднадзе. Так створилася перша хвиля заробітків. Також проекти з капітального будівництва (на запозичені гроші) дали можливості підвищити заробітки будівельникам та суміжним галузям. Я навмисно не кажу про залучення нових трудових ресурсів, тому що за роки правління Саакашвілі безробіття не тільки не зменшилося, а навіть зросло до 15 відсотків. Про це я писав у попередньому дописі. Механізми росту через споживання запустилися і дали свій ефект. Свій внесок дав і такий чинник, як проста поява елементарного ладу. Коли система повністю дисфункційна, то навіть за будь-якої ідіотичної влади можна відчути короткотермінове покращення, якщо влада бодай щось робить послідовно. Так сталося по громадянській війні у Росії/СРСР, так сталося навіть в Афганістані на територіях, які взяв під контроль талібан у 1995-1997.

Однак, чинник споживання стосовно Грузії має свої обмеження. По-перше, Грузинів дуже мало – не дотягує до 5 мільйонів. Для генерації великих обсягів споживання їх замало. По-друге, значна кількість людських ресурсів у цілющому споживанні не бере участі або бере обмежено. Є ще кілька цифр, які свідчать про дуже небезпечний стан економіки Грузії. У сільському господарстві Грузії зайняті 55% трудових ресурсів, але частка сільського господарства у ВВП ледве сягає 9 відсотків. Фактично більшість з тих 55% зайняті у натуральному господарстві, тобто фактично виключені зі споживання, яке стимулює уряд. Додайте сюди також згадану мною у попередніх дописах високу вартість кредитів для бізнесу – 25% річних – і стає зрозумілим, що за таких умов залучити незадіяну частку населення до споживання не вдасться. Люди це відчувають, тому до Саакашвілі ставляться дуже критично навіть ті, хто збирається за нього та його партію голосувати.

Вийти з ситуації можна завдяки залученню інвестицій, але не на біржові спекуляції (що зараз має місце), а у реальну економіку. Дуже допомогло б розміщення трудомістких виробництв, таких як металургія, суднобудування, або у дуже великій кількості – складальних виробництв, як то складання різного обладнання, машин, верстатів. Але цьому не сприяють високі політичні ризики в Грузії. Знов таки, люди це розуміють, тому мені серед кількох десятків людей, з якими я контактував під час поїздки, прихильники тої війни не траплялися, навпаки – про ту війну казали, як про найбільшу помилку Саакашвілі.
Часто називають такий резерв, як туризм. Але за умови тих самих політичних ризиків Грузія не має шансів стати провідним туристичним напрямком для заможного західного туриста. А турки та громадяни колишнього СРСР Грузію не врятують.

Грузії зараз нагально потрібна команда талановитих економістів, які знайшли б вихід з цього становища. Якщо нічого не робити та продовжувати курс на стимулювання споживання через іноземні позики, дуже швидко економіка зазнає стагнації, якщо не катастрофи. Що зараз Грузії найменш потрібно, так це прихід до влади популістів, особливо, лівого толку, які нічого в принципі не знають, крім примітивного стимулювання споживання через підвищення соціальних виплат.
kerbasi: (Default)
У вихідні здебільшого сидів дома та щось робив на тлі інтернет-радіо. Замість радіоточки в мене були Всесвітня служба Бі-Бі-Сі та «Голос Америки». На обох станціях з’явився професор з Масачусетського технологічного інституту економіст Дарон Аджемоглу. Він людина з неабияким міжкультурним досвідом: у школі вчився у Туреччині, в університеті – у Великобританії, науковою роботою займається у США. Поява його одразу ж на двох англомовних станціях глобального мовлення пояснюється виходом у березні його книги «Чому нації занепадають» (Why nations fail). Більш детально про нього є у Вікіпедії.

Одразу ж зазначу, що з кожним словом професора Аджемоглу я згідний. Ба більше, чимало з того, що я почув від нього, я вже сам передумав та чимало написав у своєму щоденнику за три роки його існування.

Основні тези професора Аджемоглу наступні.

По-перше, для того, щоб нація була заможною потрібно лише забезпечити два чинники:
сприятливий клімат для інвестиції в інноваційну діяльність і створити механізми для того, щоб люди максимально розкривали свої таланти з економічним зиском для себе. Зробити це дуже просто. Прикладів історій успіху більш, ніж достатньо для наслідування.

По-друге, причини занепаду деяких країн не у тому, що їм не вдалося створити інституції для забезпечення названих двох чинників, а у тому, що їхні правлячі еліти навмисно створили інституції з протилежним завданням для збагачення небагатьох за рахунок всієї нації. Тобто бідність і занепад не прикра помилка, а навмисний план.

Дарон Аджемоглу розширює значення деяких понять. Так країна-невдаха в нього це не тільки Сомалі або Афганістан, а значна більшість країн з так званою extractive economy. Останньому терміну, який буквально означає «видобувна економіка», тобто економіка, яка заснована на експлуатації природних ресурсів, він також додає нового значення, використовуючи багатозначність англійського слова “extract”, що крім видобутку корисних копалин ще означає й витягування, екстракцію. Отже, витяжна економіка - економіка, в якій еліта витягує всі ресурси задля свого збагачення з решти населення.

У передачі «Голосу Америки» професор Аджемоглу сказав, що він не вірить у можливості трансформації витяжної економіки. Тому що така трансформація протиприродна для правлячого класу. Одразу ж він додав, що трансформації можливі під тиском суспільства. «Тиск суспільства» це, я так вважаю, політкоректний евфемізм для революції.

На жаль, «Голос Америки» не зберігає архів передач. Посилання на відповідну програму «Бі-Бі-Сі» та сайт книги:h

http://www.bbc.co.uk/programmes/p00qdrqv

http://whynationsfail.com/

UPD: http://rizne.livejournal.com/958259.html
kerbasi: (Default)
Мій діловий партнер з Харкова має філію у Дніпропетровську. Функція філії – передова авіабаза (один з рідкісних випадків, коли російською це звучить експресивніше: аэродром подскока).Тобто філія наближена до місць розташування основних клієнтів. В принципі, дорога, якаю можна безпечно швидко дістатися з головного офісу до філії – одна з головних причин, мабуть, навіть найголовніша , чому не у Донецьку, Маріуполі, Нікополі, Дніпродзержинську чи Запоріжжі. Уявіть собі, скільки робочих місць в Україні не створюється, скільки свіжої інтелектуальної крові через такі філії не вливається до депресивних територій з виробництвами на кшталт «бери більше, кидай дальше» саме через те, що важко, довго, незручно їздити.

А якби були поєднані всі обласні центри зі столицею та між собою автошляхами, щоб хоча б по дві смуги в одному напрямку? Мрія…

«Укрзалізниця» нам обіцяє покращення вже протягом десятиліття. На сьогодні досягнення – це організовані ще Кірпою столичні експреси до Харкова, Дніпропетровська та Львова. А потрібні ще принаймні до Одеси та Донецька. Крім переваги, що це 6 годин замість 15 у дорозі ще й розклад під сучасні потреби. Совітські розклади руху були орієнтовані на те, щоб працівники у відрядженнях не витрачалися на готелі: вранці приїхав, вдень зробив справи, увечері виїхав. Сучасна ділова людина не може дозволити собі піти на важливу зустріч, вмитою у поїзному вмивальнику, з запахами смердючого вагону. І немає ніякого сенсу приїжджати до міста о 6-й ранку, якщо до готелю поселять у кращому разі об 11-й. Столичні експреси – це перша, запізніла спроба відійти від мислення про свій народ виключно у термінах раціоналізму бідної людини. Але спроба обмежена, недовершена і незакінчена.

Кумедно, але розклад столичного експресу до Львова складений таким чином, що практично не можливо приїхати та виїхати через день, якщо це не вихідний. Тобто Львів чиновники залізниці бачать тільки як туристичний напрямок. Вдвічі кумедно, що до Львову мені довелося їхати російським потягом «Тиса» Москва-Ужгород-Братислава-Будапешт. З моїх спостережень у потязі практично не було пасажирів з Росії. Можливо, більшість з них вийшла у Києві. А далі потяг обслуговував українців, що подорожували між Хмельницьким, Тернополем, Львовом, Ужгородом. Нам потрібні російські поїзди, щоб подорожувати західною Україною за зручним розкладом. Чуєте, патріоти?

Укрзалізниця обіцяє курсування експресів трикутником Харків-Донецьк-Дніпропетровськ. Це буде дуже корисно для ділової та гуманітарної взаємодії цих трьох міст. Якби ще поєднали й інші міста між собою зручніше, ніж легендарні за рівнем бридкості потяги типу Херсон-Львів, Луганськ-Львів.

Авіаперевезення – це, взагалі, просто казка! Рейсів мало, практично тільки з/до столиці, вони часто нерегулярні, відкладаються, запізнюються, скасовуються. Але коштують!.. Торік я з Києва до Дніпропетровська злітав десь на 100 доларів дорожче, ніж наступного тижня до Праги.

Гадаю, що зрозуміло, що така комунікація на рівні 50-х років минулого століття фактично затримує економічний і гуманітарний розвиток країни. Через такий недорозвинений транспорт наші спеціалісти часто недоотримують помочі від іноземних колег. Відвідини кількох об’єктів, розташованих в різних регіонах країни, практично не можливо організувати без перебування тут на вихідні. А для цього в свою чергу практично не можливо отримати згоду від іноземних керівників, бо це зайві кошти на готель, добові за 48 годин, які не використовуються на робочі питання .

І всі ці складнощі можна екстраполювати на туризм.

Я ще у далекі 1992-1995 сміявся з місцевих, тоді миколаївських та міністерських столичних «стратегів» з їхніми прожектами транспортних коридорів, надсучасних портів світового значення. Чомусь всі витрачені на консалтинг гроші втілювалися у красиві малюнки ультрасучасних пакгаузів, кранів та інших портових споруд. А що робити з вантажем далі, якщо більшість портів – транспортні тупики зі сполученням з великим світом через роздовбану дорогу з однією смугою в одному напрямку, ніхто ніколи не думав. Абсолютно таке ж відбувається з марами про туризм. Церква? Гора? Замок? Дніпро і кручі? Та ще доїдь туди без зайвого героїзму та не витрачаючи на переїзд півдоби!

Ця проблема наочно демонструє зв'язок між державою, економікою та культурою. Інфраструктура – відповідальність держави. Немає грошей – немає інфраструктури. Гроші беруться з економіки, але вона не розвивається без інфраструктури. Бідні люди мислять категоріями бідних людей. Навіть якщо вони потрапляють до уряду та парламенту вони все одно мислять категоріями бідних людей: нажиратися, втілювати мрію голодної людини про гедоністичне життя та умлівати від міражів ультрасучасних пакгаузів у вільних зонах порто-франко.

Я вже неодноразово переконувався, що навіть з розумними, цікавими у політиці особами марно обговорювати такі інфраструктурні питання, якщо вони не мають власної машини і не їздять далі свого міста та батьківського села за кілька кілометрів. Ось про багато речей можна говорити: обдерті трамваї, здану Росії авіабудівну галузь, базування ЧФ у Криму, російські імперіалістичні фільми на українському ТБ. Але от про дороги якось не виходить. Хіба що щоб мер посипав ковбані на головних проспектах. Тобто говорити, звіcно, можна, і навіть отримати згоду. От тільки коли людина сама десь складатисе список вимог до влади, вона про це забуде, але згадає на останньому місці та й наплутає у формулюванні. Отже, рішення, що нам робити, напрошується само собою: ставати заможними, переходити до середнього класу попри всі потуги держави нас знищити як клас. Тоді вдасться мислити не як бідна людина, а з більш широких перспектив. Тоді й з'явиться конкретика вимог і пропозицій. "За вили, на вили" не допоможе.
kerbasi: (Default)
Найкраще з того, що я прочитав з реакціями на російськомовну версію «Есквайру» для України, це допис Зульфії:

http://zzzulfiya.livejournal.com/987691.html

Ключові моменти я бачу такими:

В Україні склалася ситуація, коли обмежене, втім впливове, коло виробників медіа-продукту керується стереотипними уявленнями про українського потенційного споживача медіа-продукту.
Головний стереотип: україномовна публіка бідна і невибаглива, програє російськомовній публіці по рівню смаку. Найкращих представників настільки мало, що вони не варті виділення в окремий сегмент, до того ж через володіння російською мовою стануть споживачем російськомовного продукту.

Перелічене в пунктах 1 і 2 призвело до того, що на ринку створилася ненормальна ситуація, коли пропозиція визначає попит.

Що робити? По-перше, перестати самім плекати негативні стереотипи про себе. Лише часткова рація під стереотипом була хіба що у першій половині 90-х, коли дійсно сировинно-індустріальний, здебільшого російськомовний схід мав більше можливостей для заробітку, ніж менш сировинний захід, аграрний центр та творчо-інтелігентський україномовний Київ. Але відтоді структура суспільства змінилася. Україномовне середовище активно поповнює середній клас, до того ж не просто середній за рівнем доходів, але в силу того, що україномовність доводиться обстоювати, ще й з усвідомленими культурними запитами. Те, що у публічному просторі продовжують засвічуватися якісь задрипанці з їхніми воланнями штибу «народ вимирає, за вили, хлопці!» - це лише тому, що не хочуть засвічуватися інші.

По-друге, слід агресивніше нагадувати всім (у блогах це найефективніше), що ви є потенційним споживачем, і ви не погоджуєтеся зливатися у сегмент російськомовних. Зульфія це висловила коротким пасажем: «Я той читач, на якого спрямовані такі проекти, як Есквайр. я можу і готова платити дорого за якісний контент, я і такі як я - ми створюємо попит. я купую і передплачую УТ, незважаючи на мою критику його".

От саме такий сигнал треба посилати тим, хто моніторить наші блоги: «Ми – не бідні. Який би в нас не був реальний дохід, ми відкладаємо скільки можемо на український культур-продукт. Вам потрібні наші гроші? Через російськомовні проекти ви їх скоріш за все не отримаєте або недоотримаєте. Крапка».

По-третє, якщо хочете перейти в атаку, можете висловлюватися жорсткіше. Головне, що зараз слід всіма можливими засобами здіймати хвилю в усіх можливих мережах та середовищах, що українець - платоспроможний покупець. Будь-чого. На відміну від російськомовних пільговиків, бюджетників, працівників дотаційних галузей, жителів депресивних регіонів тощо. Хай це буде перебільшення і навіть половина правди - на війні всі засоби добрі.

Наостанку практичний приклад, як не треба, і як слід. Молодці львів’яни, що створили своєму місту чарівний образ кавової культури. Прекрасно, що вони пропагують цю культуру і там, куди переїжджають. Але не варто писати у блогах: «У Києві така дорога кава, що я аж тепер, як мені за квартиру оренду підняли, можу тільки у переході з автомату пити і мріяти про солодке львівське минуле». Натомість писати слід: «У Києві кава дорого, але я, як корінна львів’янка/львів’янин частую себе хоча б раз на місяць горнятком гурманського напою. А невдовзі справи підуть угору, і я повернуся до своїх 20 горняток на день». У першому випадку – ви посилаєте сигнал професійному маркетологу, що ви безперспективний покупець. У другому - що ви від свого стилю життя не відмовитеся попри всі тимчасові негаразди. У другому випадку заради вас варто відкривати гурманські кав’ярні з україномовним меню, у першому – ні.
kerbasi: (ναυτής)
На продовження вчорашньої теми .

Одна серйозна верстатобудівна фірма присилає мені свій промоційний журнал. Хотілося б зацитувати, але я не подолав їхню політику копірайтс, тому про всяк випадок обмежуся переказом. Ідея така, що сучасний складний обробний центр можна використовувати не тільки у важкій промисловості. Наприклад, жив собі чоловік, мав бізнес з виробництва деталей для автовиробника. Раптом – криза, автовиробник відмовляється від замовлень. Здавалося б, кінець. Але чоловік згадує, що в нього є хобі – полювання та спорт, пов’язаний з певним видом традиційної зброї. Починає виробляти цю зброю. Зрештою займає доволі вузьку нішу, але йому достатньо. Інший приклад – людина виробляє деталі для музичних інструментів. Чудовий звук, музики та публіка в екстазі. Третій приклад –деталі для особливих моделей кінообладнання. В результаті вузька ніша спецтоварів для артхаусного кіно.

От це й називається пост-індустріальною економікою. Якщо транслювати це на українські реалії, то в постіндустріальній Україні має вироблятися шароварів, вишиванок, цимбалів, домбр, кобз, вареників з вишнею (додайте більше) у грошовому еквіваленті якщо не більше, то принаймні не менше за сталь, трактори, добрива, палива тощо. Вочевидь досягти цього можна двома шляхами. Перший – знищити все промислове виробництво і довести населення до такого рівня зубожіння, що коли бабуся поміняє власноруч вишиту вишиванку сусіду на відро картоплі, то це вже вплине на квартальний показник ВВП. Другий – побудувати високотехнологічне, економічно вигідне виробництво любих українському серцю предметів та продуктів, забезпечуючи високооплачувані робочі місця і платоспроможний попит.

На жаль, багаторічні дискусії, які я проводжу на цю тему, свідчать, що на підсвідомому рівні значна частина українців давно погодилася з першим сценарієм, а про другий навіть не мислить. За таких умов так сильно нелюбима деякими українцями верства технократів, технарів та управлінців просто не матиме іншого виходу, як займатися виробництвом та організацією виробництв товарів, любих серцю інших народів, або любих українцями, але виготовлених іноземними руками.

І у цьому несвідомому або напівсвідомому просуванні першого сценарію свідомість багатьох щирих українців цілком солідарна з «чужинською» владою, бо для другого сценарію потрібні сприятливі умови для малого і середнього бізнесу, кістяк якого формують професіонали, а власне всі зусилля двадцяти років української незалежності влада спрямовує на те, щоб в Україні не було ніякого бізнесу, крім монополістичного великого, хіба що якісь кіоски з шаурмою та блошині ринки.

Закінчиться це все вишиванками для мас - made in China, і для еліти – made in Italy з цінами, визначеними у відрах картоплі для мас, і умовних одиницях для еліти.

Культура, яка ігнорує власну економіку, годуватиметься з чужих рук.

UPD: http://groben.livejournal.com/185650.html

Про газ

Tuesday, 31 January 2012 01:47 pm
kerbasi: (Default)

Бачу, що інформпросторі почали циркуляцію різні думки про газову залежність від Росії. Але ж гуманітарії, такі гуманітарії… Дається взнаки відсутність індустріалістського та інфраструктурного компонент в українській свідомості.  

Нижче – що я думаю з цього приводу тезово.

1. Анулювати залежність від російського газу не можливо. Альтернативні шляхи поставки, зокрема морем – фікція. Під це немає інфраструктури, а вона дорога і складається не за рік і не два. Добре, якщо за десять. Особливо потішили наміри купувати газ в Норвегії. Це без коментарів. Є ще політико-економічна складова у цій темі. Газ вже давно розподілений по покупцях, довготермінові контракти укладені. «Баклан, прілєтающій позно – пролєтаєт мімо». І геополітична є. Навіщо продавати Україні, якщо вона просто нікому не потрібна і не має ніякого значення для світової економіки та політики, і ніякої від неї користі у двосторонніх відносинах? І через цього недоробленого карлика сваритися з Росією? За 20 років некомпетентної зовнішньої політики, за перетворення КІМО на місце, куди оформляють мажористих діточок та дорогих юних повій преміум-класу, доводиться платити. От час і прийшов.

2. Перехід на вугілля кажете? Раджу погуглити про екологічну ситуацію у Китаї, де більшість енергогенеруючих потужностей саме на вугіллі. А також про вплив на здоров’я твердих частинок. Якщо навіть теперішні Маріуполь, Запоріжжя, Єнакієво модно стало порівнювати з Мордором, то перехід на вугілля перетворить на Мордор всю Україну. Включно зі «справжньою українською Україною». Білі хатинки почорніють, до вишневого садочку без протидимного патрону не вийдеш, а як вивісиш на шворці вишиванку на двір сушитися… Краще про це не продовжувати…

3. Відновлювальні джерела енергії? Це хай-тек, любі друзі. Хай-тек. А Україна всі 20 років тільки втрачала НДІ та КБ, систему підготовки та перепідготовки наукових та інженерних кадрів. Залишила собі тільки те, що стосується технологічно найпримітивніших галузей «бери більше – кидай далі». Написане тут стосується і різних альтернативних джерел, як то біопальне, утилізація газу зі сміттєзвалищ, енергія з водоростей і т.д. При тому, що все це красиво виглядає у статтях, технологічно це не для українських наявних інженерних та робітничих ресурсів.

4. Який вихід? З реалістичних - два: енергозбереження у побуті та комунальній сфері, а також енергозбереження у промисловості (особливо у сировинній: металургія, хімія). Це знизить обсяги споживання газу. За нього можна буде собі дозволити платити хоч 500 доларів тоді.

5. Обидва виходи ніхто не збирається використовувати. Ця влада приходила саме для того, щоб забезпечити еліті гедоністичний, безтурботний і безвідповідальний спосіб життя.. Складовими такого способу життя є відсутність необхідності інвестувати в нові технології. Тобто гроші з металургійного комбінату щоб крапали, а витрат і вкладень щоб ніяких (в ідеалі), або мінімальні та бажано також на гедоністичні цілі. Стадіон побудувати, наприклад. А бюджетні гроші потрібні не на енергозбереження у комунальній сфері та побуті, а на підгодовування наступних черг гедоністів, на кого великих активів не вистачило. Як би не тиснули на цю еліту обставини, вона свою природу не змінить. Запитайте в обізнаних людей чи погугліть, скільки крадіїв після відсидки «зав’язують». Жалюгідний відсоток! Бо якщо здатний красти, то працювати не будеш. Це несумісні життєві стратегії.

Ніяких шансів нічого покращити у газових питаннях не буде раніше, ніж пройде повне оновлення правлячої верхівки в усіх сферах: політика, державне управління, власники ключових галузей, наука. Якісне оновлення. Не таке, що було 2004-го.

kerbasi: (Default)

Це я пишу з нагоди львівської транспортної феєрії, хоча й не про неї, бо я від Львову далеко.

Я давно, ще на зорі української незалежності, мав деякий стосунок до місцевого істеблішменту, тому дечого нахапався з самоврядування, комунального господарства, місцевих громадських рухів та тому подібного.  Отже, на тлі більшості інших учасників блогосфери, які відкрили для себе політику тільки у листопаді 2004-го, я є просто динозавром державотворення. Отже, читайте мої «олдфагівські» байки та всотуйте мудрість аксакала!

У Миколаєві транспорт завжди працював просто жахливо, хоча мав чималу кількість трамвайних, тролейбусних, автобусних, маршрутів, маршрутні таксі (коли вони ще були РАФіками) плюс чимало спорадичних нелегальних автобусів, прообразів сучасних маршруток. Але доїхати кудись це завжди була бійка за транспорт. В мене навіть була така особиста норма: якщо кудись пішки в межах 30 хвилин, то я транспортом не користуюся. Я в армії побував у кількох містах і завждти дивувався, чому там транспорт працює цілком пристойно (хоча місцеві завжди скаржаться), а у Миколаєві такий жах.

І ця транспортна проблема перейшла від сoвітської доби й до незалежності. Тільки маршрутки-нелегали легалізувалися, але це ніяк не виправило ситуацію. Отже, щось слід було робити, і тоді низка дотичних до комунального господарства чиновників, місцевих політиків та громадських діячів вирішили ініціювати проект з перебудови транспортної системи міста. Одразу скажу, що нічого не було зроблено, бо по-перше, не знайшли грошей, по-друге, на громадському рівні  ідея просувалася просто билинними кретинами, які з усього проекту зрозуміли тільки про побажання у далекому майбутньому, після подолання всіх криз, побудквати велодоріжки, і агресивно і нав’язливо на вулицях закликали міщан забути про транспорт і пересаджуватися на велосипеди. З таким пі-аром, звісно, ніяка серйозна людина проект навіть читати не стала.

Мені пощастило бути присутнім на презентаціях окремих розробок серйозними фахівцями з установ, що займаються громадським транспортом. Найбільш  мені запам’яталася, можна сказати, просвітницька презентація фахівців з відповідного харківського НДІ. Вони нам розповіли приблизно наступне.

Невеликі міста з населенням, скажімо, до 200 тисяч жителів, або більші, але дуже компактно розташовані, зазвичай мають одну ключову магістраль, вздовж якої прокладаються всі маршрути. Різниця між маршрутами у тому, що вони відгалужуються в певній точці основної магістралі і йдуть до своєї кінцевої. Ця система більш-менш працює, поки місто не розростеться. Потім начинаються проблеми. Так, у Миколаєві я ніколи не можу на центральній вулиці втиснутися у маршрутку, щоб проїхати 8 зупинок, бо наступні три – вона буде переповнена. В результаті, я сідаю у напівпорожню, у котрій кінцева саме через три, щоб там пересісти в спорожнілу, яка далі прямує ще п’ять. Так само і з іншими видами транспорту.

Рішення  - у побудові вузлових транспортних центрів. Центри пов’язані між собою маршрутами, а відгалуження по «задвірках» йдуть вже окремими маршрутами від вузлів. Так була організована транспортна мережа Києві ще за СРСР, тому ще у 90-ті транспорт у Києві був відносно комфортний. Відтоді побудували чимало нових станцій метро, пасажиропотоки змінилися, і комфортність транспортної мережі впала. А нові маршрути маршруток, взагалі, прокладаються, як у маленьких містечках: так само вони кавалькадами одна за одною аж до десятка можуть їхати однією вулицею, щоб поступово, ближче до кінця магістралі, зістрибувати по «дворах». Особливо це помітно на магістралі Московський проспект – вулиця Олени Телігі та на Проспекті перемоги  та, мабуть, не тільки там, я просто цими вулицями частіше пересуваюся, ніж іншими. Тому у Києві вже давно на часі серйозна транспортна реформа , особливо, «маршруточної» частини транспорту.

Я нічого не знаю про транспортну реформу у Львові, але, скоріш за все, вона мала за мету саме таку вузлово-кільцеву перебудову транспортної мережі. Дуже важливо мати вірні дані про реальні, сучасні пасажиропотоки, а не спиратися на застарілі принципи, щоб обслуговувати великі підприємства, бо на цих підприємствах зараз працює менше людей, ніж у середньому офісному центрі. Та й туристів слід враховувати. Від цього залежить вибір вузлів, а це принципово для такої транспортної схеми. Судячи з хвилі незадоволення, не впоралися. Хоча з іншого боку – люди ніколи не люблять, коли щось змінюється у звичній транспортній схемі. Отже, справжні підсумки, мабуть, варто підбивати не зараз, коли всім болить, а десь за рік чи два. Щоправда, я апріорно не вірю, що в Україні, хоч у Львові, хоч деінде, влада в принципі здатна щось впровадити розумне і розумно.

kerbasi: (Default)
Причини, чому в Україні промислові виставки таке жалюгідне видовище, насправді полягають у загальносуспільних хворобах. Заради справедливості треба визнати, що не всі вони виникли вже у незалежній Україні.  Головна причина – низька якість людських ресурсів – є продуктом доби, коли зарплата в інженера-конструктора першої категорії, тобто за стажем щонайменш 9 років ледве дотягувала 160 рублів, а зарплата учня слюсаря-збірника на заводі, щойно зі шкільної лави, навіть без ПТУ, починалася від 450, то кого ще можна було рекрутувати в інженери, крім хобіїстів не від цього світу, пофігістів та нездар? Особливо це було видно на прикладі мого покоління: коли ще й почали студентів забирати до війська, то відпала остання мотивація йти до вишу, з моїх однокласників більшість поступали до військових училищ, щоб принаймні на пенсію вийти ще нестарими або просто йшли заробляти гроші. Більшість зрештою втратила, але у 1985-му вони не могли знати, що так зміниться світ у 1991-му.

Отже, маємо початкові умови: людський склад промисловості – з диваків, невдах або байдужих. Якби з самого початку проводилися розумні реформи, то з диваків можна було б скористатися, невдах просто не було б, з них вийшли б нормальні і потрібні робочі конячки а в байдужих міг би зайнятися вогник. Але реформ не було. Було розкрадання під пусті гасла про підтримку вітчизняного виробника. Тепер, на початку третього десятка років незалежної України, маємо практично повну втрату машинобудування, крім низки флагманів, як то НКМЗ та «Мотор Січ», до речі, з червоними директорами з ПР на чолі. Яка ганьба, що з усіма бізнес-освітами, коли вчитися менеджменту поступають цілими селами, за 20 років так і не з’явилося поняття сучасного українського управлінця! А ще хтось дивується, чому у промисловості все по-російськи та все таке червоне! А кому приносити українське і жовто-блакитне? Хто мені не вірить, що машинобудування більше немає, сайт Держкомстату вам у допомогу. При всіх їхніх намаганнях прикрасити дійсність виробництво України по більшості галузей  знаходиться на рівні невеликого, локального виробника навіть не з дуже розвиненої держави.

За таких умов маємо другий важливий чинник: у промисловості просто немає сучасних, складних завдань, щоб могли розкритися таланти. Та хоч не таланти, а бодай просто працьовита людина! Брак завдань означає, що й на виставках особливо й немає чим обмінюватися та чого шукати. У 90-ті роки, коли виставкова діяльність була в новину, були спроби організовувати окремі спеціалізовані виставки. До середини нульових цей тренд остаточно зник: виставки об’єднуються, замість окремої експозиції тепер тільки кілька стендів, у кращому разі в одному кутку виставкової зали. Якщо вам потрібне метрологічне обладнання для сталеливарної галузі, вам доведеться йти або на виставку «Нафта і газ» або навіть на фармацевтичну, бо метрологи вже давно виставляються там, а не на окремій виставці.  

Отже, спеціалізовані виставки не збирають навіть бовдурів у достатній кількості, щоб експоненти не засинали на стенді. Останні з могікан, спеціалізовані виставки, вже вдаються до таких трюків, як завозити студентів, але що це дає? Це ж вже не виставка… На загальній виставці нібито ходить багато людей, але на стендах не затримуються, бо не знаходять того, що шукають.  Проходити повз сотні метрів виставок верстатів, щоб десь між ними знайти стенд розробника автоматики – це швидко задовбує навіть зацікавлених відвідувачів.

На окреме слово заслуговують організатори. На жаль, перші оператори виставкового бізнесу в Україні порозпадалися на низку фірм, які не приносять новий бізнес, а ділять існуючий. Колись з сільськогосподарської тематики була чудова виставка у Чубінському і не менш чудова виставка на ВДНГ. Тепер я вже збився з рахунку скільки їх, а найкращу виставку перенесли з ВДНГ до МВЦ, де для неї недостатньо площі та взагалі місце недоречне. Подібне відбувається і з іншими галузевими виставками: дублюють один одного і електронники, і механіки, і верстатники, і холодильщики…  Монополізм це погано, але у даному бізнесі децентралізація відбулася раніше, ніж ринок досяг необхідного розміру, а його оператори – необхідного професіоналізму.

Професіоналізм – це, взагалі, просто казка! Люди проводять виставки щороку, повинні либонь мати бодай поверхове уявлення про галузі промисловості. Домовляєшся з ними про стенд у тематичному павільйоні, а потім вони все переграють, і вже на виставці ти відкриваєш, що стоїш під баннером абсолютно іншої галузі.  Звісно, це призводить до того, що чимало «твоїх» відвідувачів тебе просто не знаходять.

І ось на попередньому абзаці фактично замикається кляте коло: низький професіоналізм інженерів у промисловості – брак масштабних завдань – низька потреба у виставках – слабка пропозиція виставок – низька якість учасників і відвідувачів – брак професіоналізму виставкових фірм. Замикається воно на чиннику якості наявних людських ресурсів. Але кола не замикаються самі собою. Їх замикає хтось. І цей Хтось – це той, хто мусить бути рушієм суспільства, аналізувати накоплений суспільством досвід, сприяти розвитку корисного, коригувати негативне, проводити вчасні реформи, створювати мотиватори для людей. Цей Хтось – це еліта. На тому місці у суспільстві, яке мала б займати еліта, знаходяться зовсім інші люди, з іншими якостями, іншими життєвими цілями. От власне і відповідь на питання «що робити»: виштовхнути тих людей на належне їм місце десь у низах суспільства і розчистити шлях активним і сучасним людям. Отже, знов-таки, як часто у різних варіаціях повторюємо ми з МШФ Гробен: «ыліту» - на смітник!   
Попередні дописи:
У вас нічого нема!
Ви не єврей!


kerbasi: (Default)
Влітку я написав два тексти Про матрьошки i Про Mozart Balls. Написання їх вивело мене на міркування про конкуренцію центральноєвропейських полісів за роль моста до Сходу, як його розуміють у даний історичний час: Центальна та Східна Європа у 80-ті та першій половині 90-х, тільки Східна Європа з другої половини 90-х і дотепер. Тоді я й закінчив тему наміром далі поміркувати, як Прага мало не посунула Відень. Чому Відень і Прага перемагають Варшаву і Київ. Зараз викладаю результати міркувань.

У період після другої світової війни Австрія себе вдало просувала, як країна-міст до комуністичного «сходу». І це їй вдавалося. Чимало раундів перемовин між СРСР та США відносно скорочень стратегічних ядерних озброєні, розрядки напруженості проходили саме у Відні. В результаті Відень став містом розташування низки світових організацій, як то ООН, МАГАТЕ, ОБСЄ. Австрія також була транзитним пунктом, куди виїжджали емігранти з СРСР. Відень також полюбляли і різні іноземні філії совітських зовнішньоторгівельних організацій. Звісно, не обійшлося і без шпигунських центрів.

Зрештою СРСР розпався, східний блок саморозпустився. Це не могло не вплинути на статус Відня. Якось наприкінці 90-х у літаку «Австрійських авіаліній» я перегортав сторінки їхнього журналу і натрапив там на статтю про те, як Відень веде конкурентну боротьбу з Прагою за роль моста до Східної та Центральної Європи. Дійсно, на той час Празі вдалося перетягти на себе чимало центрально- та східно-європейських штаб-квартир великих компаній. Показово, що туди з Мюнхену переїхало європейське бюро Радіо Свобода/Радіо вільна Європа.

Отже, у віденців були підстави хвилюватися. Втім, центрально-європейський регіон швидко інтегрувався до європейського культурного та економічного простору, а цікавість до Сходу навпаки вщухла, тому й ситуація з конкуренцією двох міст поступово розсмокталася, оскільки значення самої ролі моста до Сходу значно зменшилося.

Втім, якийсь місток до Сходу Європі не завадить, тому й з’явився й претендент. На початку нульових років так себе позиціонувала Польща і відповідно столиця – Варшава. Зіркова доба Польщі у цьому сенсі прийшлася на нашу помаранчеву революцію, але тепер можна константувати безперспективність цієї ролі Варшави. Причин тут кілька, і вони наступні:

- конфронтаційна зовнішня політика відносно Росії, хай навіть виправдана, але не сприяє статусу мосту між культурами,

- ставка на власну роль лідера із затягнення до ЄС України, а у майбутньому, можливо, й інших країн; немає успіхів – не потрібна роль,

- новий західний бізнес більше не просувається на Схід, тому й немає достатнього попиту на східно-європейські штаб-квартири у Центральній Європі, для задоволення невеликого попиту достатньо Відня і Праги,

- серед поляків менша кількість людей вільно володіє англійською порівняно з чехами, тому Прагу не посунути.

- поляки менш адаптивні і менш чутливі до чужих культур, ніж чехи, - знов-таки перевага Праги у боротьбі за нові регіональні проекти.

Останні дві причини я прочитав колись давно у статті на американському бізнес-ресурсі, присвяченій перенесенню бізнесі за кордон.

Взагалі, цікава складається ситуація: таке враження, що будування мостів до нас завжди було справою виключно іноземців. Чомусь ніхто серйозно не пропонував і не намагався просувати Україну та Київ як місто до Сходу. Дещо злітало з губ Ющенка під час його нудних промов, але момент вже давно було втрачено, та й конфронтаційна політика з РФ не сприяла, та й не збирався ніхто насправді, хіба що побалакати…

Підготовка до Євро-2012, яка що у Варшаві, що у Києві проходить проблемна також додасть аргументів на користь використання Австрії і Чехія в якості баз для просування на Схід, якщо таке ще когось цікавитиме у найближчу чверть століття.

kerbasi: (Default)
Відвідав семінар з різних фіскальних та працезахисних питань в представництвах іноземних фірм і почув про новацію наших захисників трудового народу. Тобто це не зовсім новація, але тепер влада збирається порушників порвати. Йдеться про те, кого не можна ні в якому разі посилати у відрядження. Так от не можна посилати вагітних жінок і жінок з дітьми до трьох років.

Отже, якщо жінки в нашому представництві народжуватимуть дітей, тоді мені доведеться частину їхньої роботи, пов’язаної з відрядженнями доручити іншим особам. Відрядження у нас це не на багажній полці у загальному вагоні їхати. Якщо є резон, то можна і літаком , машиною, потягом у вагоні СВ. Якщо не їздити за кордон на навчання та не презентувати там свої досягнення, то фактично цим перекреслюються кар’єрні перспективи. Треба було бачити вирази обличчя деяких жінок у залі! Тих, що розуміють…

Спочатку я подумав, що йдеться про спроби захистити від свавілля працівниць підприємств якщо не Ахмєтова з Коломойським, то, принаймні, дрібніших бізнесменів, серед яких більшість – просто казкові неуки та рідкісні покидьки. Вони запросто можуть змусити жінку їздити у відрядження, і їм буде до лампочки її стан здоров’я, здоров’я малих дітей, чи є можливість на когось дітей залишити то що. Вони легко облаштують «добровільну» згоду. Але другою думкою дійшло, що скоріш за все законодавцям на ці проблеми глибоко начхати. Тут інше.

От моя мама любила їздити у відрядження, коли я та сестра були малими. Вона їздила до Ленінграду, Горького, Севастополя, Москви і навіть до Фрунзе (Бішкек). Останнє – це було з розряду курйозу, поїхати, бо інакше ніколи й не побуваєш. А решта – так це незвичні цукерки нам, дітлахам,  якісь речі, яких в нашому вбогому місті ніколи не було у продажу. Якщо не поїдеш, то й не буде нічого, якщо не маєш корисних зв’язків серед торгівлі. Але чимало було людей, як чоловіків, так і жінок, які просто патологічно боялися відряджень. Мене й дотепер часом питають, скільки я їжджу, і коли я відповідаю, що за нормами корпорації я можу знаходитися поза офісом 50% часу без додаткового узгодження з шефом (якщо більше – то слід переглядати бюджет), а це означає 26-27 тижнів року, але, на жаль, українські адміністративні справи в мене забирають стільки часу, що я подорожую десь лише якихось 15-20 тижнів, то  мене просто з жахом сахаються, а потім до мене доходять відлуння розмов «та на шо воно таке нада». От той, хто вигадав цей «захист» жінок з малими дітьми, і є жлобіною або жлобіхою з цієї категорії. Такі «законодавці» в принципі не здатні мислити системно та створювати щось позитивне.

Звісно, жінок від менеджерського свавілля слід захистити. Я ніяк цього не заперечую. Але законодавство не повинно це робити так, щоб вигравали працівниці масових фахів і невисокої кваліфікації, а водночас втрачали шанси на кар’єру жінки з авангарду трудових ресурсів.

Я нещодавно прочитав статтю на одному неймовірно авторитетному консалтинговому ресурсі США власне про права і можливості жінок, і про те, що слід робити менеджменту, щоб ці права та можливості реалізувалися  у корпоративному середовищі. Більшість розуміє жіночі проблеми у термінах рівних прав. Але цього замало! Якщо не брати зовсім вже консервативні правові системи, то, в принципі, рівність прав здебільшого прописана. У цивілізованих суспільствах з мінімальною корупцією у судовій та наглядовій системах також досить на високому рівні ці права забезпечено. Проблема у можливостях. І не у теоретичних можливостях, а в умовах, за яких їх можна реалізувати.
Простий приклад: жінка у правлінні корпорації. Добре! Обирають голову. Проходить чоловік. Ні, ніякої упередженості. Тільки жінки почали потрапляти до правлінь відносно недавно, у цієї корпорації, лише 10 років тому, а Боб чекав на цю посаду цілих 18 років! Ну як же ж не дати йому покерувати 2-3 роки до пенсії. А потім буде Джек, що вже 22 роки штани протирає,  і т.д. Чи дійде до неї черга раніше, ніж за правилами корпорації її виштовхають на пенсію у 65 років? Хоча рівні права забезпечені, і проти її статі ніхто нічого не має.

Але це американські проблеми. А в нас все драматичніше. В нас весь бізнес, навіть найдрібніший складається з можливостей, які випадають лише один раз. От не продаси верстат цьому підприємству зараз, а воно збанкрутує за рік, і не матимеш з ним другого шансу. Кожний клієнт  - новий, нібито старих хтось відстрілює. Ніяких референцій не збереш, ніяких сталих відносин. Жінка і так втрачає час для кар'єри через народження дітей. А з цим часом і низки таких одних-на-все-життя-шансів. Забороніть їй ще додаткові кілька років працювати на свій успіх! При всьому моєму розумінні і симпатії існує практично нульова ймовірність того, що мені вдасться скомпенсувати  втрачене такій жінці, пропонуючи їй інші можливості. Бо таких можливостей в умовах убогої української економіки просто не існує у достатній кількості та регулярності. Отже, псевдо захист прав жінки праці обертається для неї закриттям можливостей. І це в Україні називається соціальним захистом!

PS:  бухгалтерія, кадри – це в нас практично повністю жіночі фахи. Невже серед представниць цих фахів немає жодної феміністки? Чому тиша? Чому не розшматували цих законодавців, га?
kerbasi: (Default)
В обговореннях моїх дописів з серії «Про переможні життєві стратегії» МШФ [livejournal.com profile] nboykoпоставив запитання, що можна порадити молодим людям, яку стратегію. На мою думку, порадити щось конкретне не можливо, бо людей багато, різних фахів, галузей та особистих обставин не менше.  Але можна спробувати переконати їх не розраховувати на адаптивні стратегії, навіть якщо наразі вони спрацьовують  для старших родичів.

Справа у тому, що років 60 тому Україна мала приблизно 80% сільського населення і 20% міського. Зараз ця пропорція майже протилежна: 71% міського, 29 сільського. Це означає, що розраховувати на натуральне господарство, може все менше і менше родин. Я з кола своїх знайомих, та навіть  з дописів у деяких ЖЖ бачу, що трендом стає продавати ділянку у селі, коли там помирають старі сільські родичі. Їхні діти вже давно немолоді, урбанізовані і повертатися до села, щоб та працювати на забезпечення нащадків вони не хочуть, хоча їхні батьки відривали від себе останнє, працювали весь вільний час, якого майже не було, на власних ділянках, щоб забезпечити своїх дітей.

Дуже приблизно схема виглядає настуним чином. Тим, кому зараз 60-70 вистачило підтримки натурального господарства на все життя аж до пенсії. У свої молоді роки для них взагалі був рай, бо кількість сільських родичів, яка на них працювала була більшою, ніж кількість переселенців. Не тільки споживати, а й долучитися до натурального господарства їм довелося вже у дуже зрілі роки, але це було пом’якшено можливістю експлуатувати працю своїх дітей. В результаті цьому поколінню випало найбільше з «совітського щастя»: квартира (часто кооперативна), машина, дача. Це й є причиною, чому це покоління не впоралося з перебудовою суспільства, хоча власне було у зрілому віці на межі 80х та 90х.

Діти цього покоління, їм зараз 40-50, також отримали непогану підтримку. Щоправда, довелося заплатити за це своїми канікулами та вихідними. Хоча й не всім. Серед «жлобні» у 80-ті вважалося непрестижним, коли діти працюють. Там знаходили, як навантажити «бідних родичів» замість своєї «кровиночки». Проблема цієї генерації, що їм ще жити і жити, а ресурс вичерпується. На багатьох з них чекає втрата зони комфорту під кінець трудового життя, але навряд це покоління згенерує достатній революційний заряд.

Онукам старших паразитів зараз 20-30. На їхнє життя вже практично нічого не вистачило, хіба що на більш-менш сите дитинство у буремні 90ті. Багато людей з них ще мають можливості витискати щось зі свого клану. Це можна спостерігати хоча б з того, що чимало покупців на ринку низькоякісної нерухомості, як то різні однокімнатні «гостинки», саме належать до цього покоління. Поки що вони живуть в кайф, але в них народяться та підростуть діти, і вони в своїх «однушках» житимуть на рівні своїх дідусів, коли ці переїхали з села та тіснилися по «общагах». А на зміну якості життя вже підтримки та накопичень з натурального господарства не буде.

І ясно, що правнукам покоління совітських паразитів, тобто кому зараз 0-10 років, нічого не світить, крім як покластися на свої руки та голову. От це покоління і зробить зміни у суспільстві. Якщо не зробить, то емігрує майже повністю, і стане тоді Україна подібна до Палестини, де за кордоном живе дві третини корінного населення цієї території.

Отже, теперішнім молодим людям доведеться розраховувати тільки на себе. По «Радіо РОКС» часто цитують якогось рок-музиканта, який сказав приблизно наступне: «Часто найкращим освітленням шляху є палаючий міст за спиною». Раджу молодим людям узяти ці слова собі за гасло.
А куди податися, це вже питання вторинне. Головне – мати рішучість рухатися і розуміння, що рухатися треба, тобто те, чого так бракувало старшим поколінням. Більш приземлені поради, досит суб’єктивні з мого досвіду такі:
  • Якщо ваш фах потрібен в іноземних фірмах в Україні, йдіть туди. Дуже важливо на початку шляху отримати вірні навички. Це наразі в Україні можливо тільки в іноземних фірмах. На всіх місць не вистачить, але пробуйте.
  • Якщо вас цікавлять науки або мистецтва – емігруйте.
  • Айтішникам нічого радити не треба, вони мають найкращі можливості. Хіба що порадити не бути клавіатурними «задротами», мати життя поза віртуалом та вчитися манерам, спілкуванню, навичкам правильно презентувати себе, бо навіть здібний «задрот» ніколи не підійметься вище рівня кумедного пришелепкуватого дитини у кутку офіса.
  • Освіту краще отримувати за кордоном, якщо це не щось з області україністики (незабаром і це - тільки за кордоном). Українська освіта це не освіта, а імітація. До того ж, хто вам її дає? Перечитайте генераційні розклади вище. 
Всіляких успіхів!

kerbasi: (ναυτής)
Отже, типовий український багатій використовує не ним побудований виробничий потенціал, не вкладає грошей в його відновлення та розвиток, він також не платить гідну зарплату своїм робітникам. Він отримує надприбутки за рахунок названих трьох чинників, а ще лобіюючи через політиків пільговий режим оподаткування, мінімальні тарифи за використання комунальних послуг та природних ресурсів.  Отримані прибутки він витрачає здебільшого за кордоном, де придбає нерухомість, коштовності, проводить дозвілля, вкладає гроші в різні активи. В Україні він зазвичай витрачає тільки на те, що задовольняє його амбіції бути визнаним, або на те, на що його переконують витрачати політики взамін за лобістські зусилля, щоб бодай щось перепадало рядовому електорату для імітації «покращення вже сьогодні».

Тепер подивимося на пересічну людину. Що вона робить за умов праці на скупого багатія? Люди здебільшого компенсують нестачу грошей за рахунок активів своєї розширеної родини. В крайніх паразитичних випадках – просто живуть за рахунок родичів, наприклад, за рахунок пенсії батьків, бо вони старі їм багато не треба. У пом’якшених випадках – використовують натуральне господарство, побудоване на основі садиб/ділянок сільських родичів. Також логіка проста – сільським багато не потрібно. Як варіант для міщан: «ущільнити» старших родичів та здавати вивільнену житлову площу.

Існують і не настільки прямолінійно паразитичні варіанти. Наприклад, влаштуватися (або проштовхнути когось з родичів) кудись до челяді депутата, від місцевого аж до національного рівня у сподіваннях, що щось колись перепаде. Зазвичай, за спиною таких людей також стоїть клан, готовий ділитися останніми крихтами, сподіваючись, що прийде час  їхній висуванець працюватиме і на клан.

Взагалі, таких стратегій можна вивести чимало. Головне спільне у них – вони не генерують нового. Вони використовують те, що було напрацьоване старшими поколіннями (ділянка, квартира, пенсія старших членів роду), або привласнюють напрацьоване іншими (матеріальна підтримка працюючої частини розширеної родини, «бонуси» від прислуговування політику або від посади на державній службі). Гроші ж витрачаються на власне споживання, часто зовсім не мінімалістичне: одяг ( треба ж мати належний вид!), харчування (не з ніг же валитися з голодухи), відпочинок (а світ подивитися?!). У тих випадках, коли все ж таки «нові» гроші заробляються, то робиться це здебільшого у тіньових сферах без оподаткування.  Отже, маємо практично те ж саме, що й поведінка багатіїв. Чому так?

Не буду заглиблюватися у причини та першопричини, бо рано чи пізно логіка приведе до дилеми «курча – яйце». Олігархи розікрали надбання світських поколінь та створили державу та економічну модель, де в людей немає інших варіантів, як адаптивне або паразитичне існування? А може це народ своєю пасивністю, небажанням відважитися на радикальні реформи, нездатністю сумлінно працювати не залишив кільком відсоткам амбітних людей інших варіантів, ніж побудувати таку систему? Обидва питання цілком правомірні. Але залишимо їх для інших дописів. Нам важливо те, що як багатії, так і бідні обирають стратегії, які працюють. Ці стратегії є переможними. Вони дозволяють забезпечити собі існування у певній зоні комфорту. Тільки для багатія зона комфорту – це нерухомість у Швейцарії, ексклюзивні речі та авто, гедоністичний спосіб життя, а у пересічної людини – непомітне для влади та криміналу існування, картопля на зиму у льосі, діти на роботі у комфортному офісі з відпусткою у Єгипті або бодай у Криму.
Не всім ці стратегії вдаються, але й невдахи не занадто ризикують. Отже, обирати такі стратегії не небезпечніше, ніж грати в офіційну лотерею, якщо без фанатизму. Може, це твердження не так очевидне для багатіїв, але насправді, чи так багато їх садять чи відстрілюють, щоб до великого бізнесу прагнули потрапити тільки відчайдушні герої? Не схожі вони на таких у переважній своїй більшості.

Якщо ж брати людей пересічних, то з мій власний досвід підтверджує все сказане вище. Я починав з дуже низького рівня доходів. Подібна ситуація була в кількох моїх приятелів. Моя стратегія – перекваліфікація, пошук адекватної роботи, постійне самовдосконалення – дала свої результати.  Якщо порівнювати мене з моїм колишнім оточенням, то я заробляю в рази більше їх, але… В них безтурботне, комфортне життя з гарантованою підтримкою їхніх кланів. Заробляють вони небагато, але завдяки ефекту синергії (див. Вікі) зводять кінці з кінцями, при чому достатньо ефективно. Закордонною відпусткою їх не здивуєш. Їхній стиль життя ніяк не порівняти з моїми роками навчання у вільний від роботи час, і витрат на це навчання, життям роками у невизначеності, з ризиками, що наступного дня після втрати роботи доведеться в буквальному сенсі йти на вулицю, з роботою по два робочих дня в одну добу, постійними відрядженнями та складними перемовинами у стилі боротьби характерів і нервів та багатьма іншими подібними чинниками.  Майже всі, хто хотів слідувати за мною, швидко повернулися до рідного середовища, і тепер роками розповідають байки про жахи київського життя, високі столичні ціни, скупчення людей  та «на шо воно таке надо». Їхня стратегія пристосування є переможною, а не моя. Саме їхня стратегія є привабливою для пересічної людини.

І насправді це все добре. Для тих людей. Добре, що вони знайшли переможну стратегію. Добре, що так влаштувалися, бо могло бути й значно гірше.  Чи було б краще для долі окремих людей, якби число стратегічних невдах було б настільки великим, що соціальне напруження привело б до того, щоб люди взялися за вили? З іншого боку, якщо сума всіх життєвих стратегій всіх людей не веде до генерації нової вартості, а спрямована тільки на використання напрацьованого попередніми поколіннями та заробітки у тіньовому секторі, тоді  у нації – великі проблеми аж до загрози її існуванню. Що ми й зараз можемо спостерігати.

Як ситуацію змінити? А ніяк. Не можна змусити людей відмовитися від переможних стратегій. Звісно, моя стратегія також переможна, але вона занадто витратна, з точки зору більшості, тому ніколи не опанує масами. Зсуви в особистому стратегічному плануванні мас відбуваються, коли для цього є зовнішні поштовхи. Таким поштовхом був розпад СРСР та спроби впровадити ринкові відносини. Тоді чимало людей кинулися  у ділову активність. Згадую навіть своє інтелігентське  коло колег по першій роботі у КБ, де всі майже без винятків кудись телефонували, щось пропонували, пробували заробляти на якихось комісіях. Я вже не кажу про «човників» та винахідників-мрійників. Втім, люди дуже швидко переконалися, що система змінилася не глибоко: реальні гроші заробляються, як і раніше, не тими, хто знає як, а тими, хто знає, з ким потрібно встановити зв’язки, та як їх використовувати. І люди повернулися до простіших, адаптивних стратегій. Згідно з моїми спостереженнями помаранчева революція на життєві стратегії людей мас ніяк не вплинула, бо насправді нічого в соціо-економічній моделі не змінила. Отже, Україна буде прозябати до наступного поштовху. Коли він буде і який – з цим питанням хіба що до астрологів йти…

Наостанку знов згадаємо Хосе Ортега-і-Гассета. Він описав людину маси та масу людей. Він пояснив причини їхнього колективного браку будівничої сили. Він, хоча й залишався переконаним лібералом,  сам вважав, що суспільству потрібна верства своєрідної аристократії, тобто людей, які здатні діяти не відповідно адаптивним стратегіям, спрямованим на здобуття і підтримання зони комфорту у короткотерміновій перспективі, а здатні діяти відповідно до свого креативного поштовху, будівничої сили, які він називав терміном «життєва причина». Втім, Ортега-і-Гассет так і не вказав, як і хто цих людей мусить обирати, як вони відтворюватимуться у наступних генераціях, щоб не вироджуватися, як колишня аристократія. І нікому ніколи не вдавалося знайти такий спосіб. Отже, доведеться чекати синхронності зовнішніх поштовхів і кипіння мас.



Про переможні життєві стратегії (відступ на крок у бік)

Про переможні життєві стратегії (початок)
kerbasi: (Default)
 Багатьом українським інтелектуалам важко прийняти концепцію, за якою в економічному циклі «гроші – виробництво – продаж – гроші – виробництво…» приділяється найбільшу увагу саме ланці «продаж». Це часто називають проявом «капіталізму» або «консюмерізму».
 
Насправді капіталізм виник не з торгівлі, а з мануфактур. Щоб про це дізнатися можна почитати хоча б тих Маркса та Енгельса. Протягом довгого часу капіталіст диктував, що він виробляє та яким чином. Суспільства були жорстко структурованими, тому всі чітко знали, що потребує селянин, а що буржуа. Аристократ сам міг сказати капіталісту, що для нього виробляти. До того ж капіталіст сам зі штанів вистрибував, щоб походити на аристократа.  Ситуацію змінило виникнення масового суспільства. Капіталісти сконцентрували великі людські ресурсу навколо своїх виробництв, ламаючи при тому старі соціальні верстви, створюючи величезні класи, як то описано власне Марксом і Енгельсом.
 
Врешті-решт капіталісти зрозуміли, що людські ресурси не безмежні, і за них також треба конкурувати. Це призвело до того, що їм стали платити трохи більше за просте фізіологічне відтворення. Згадайте, зарплатну політику Форда. Він був першим таким в автоіндустрії США, але далеко не останнім.
 
І отут почалися зміни в економіці. Якщо раніше зубні щітки замовляли для себе аристократи, їхня челядь, бо аристократом не подобалося, коли в челяді тхне з рота, а також буржуа, що прагнули походити на аристократів, то зненацька за зубними щітками прийшли мільйони. І не тільки за зубними щітками. Мільйони прийшли навіть у театри та в оперу! Про це високохудожньо і витончено інтелектуально пише іспанський мислитель тих часів Хосе Ортега-і-Гассет у своїй праці «Бунт мас». Дуже раджу, хто ще не читав.
 
Отже, за даних умов склад та рівні споживання перестає диктувати виробник, а починає диктувати покупець. Хоча покупець і масовий, але на ринку він вимагає не стандартної зубної щітки-функції, а вибору з червоних-синіх-жовтих та ще й з м’яких-жорстких-середніх. Так виникає потреба у маркетингу. Таким чином, брутальний індустріальних капіталізм породив масове суспільство, а масове суспільство змінило капіталізм. Те ж саме масове суспільство породило й комунізм та фашизм. Про це – у Ортега-і-Гассета. Я не переповідатиму його тут, бо не скажу краще за нього.
 
Хто з вас жив у свідомому віці у СРСР, тому, мабуть, не потрібно пояснювати, що всі основи ідеології з її «кто бил нічєм, то станєт всєм», «кухарка будєт управлять государством», «віддамо палаци народу» - це і є екстремальна форма штучного, прискореного створення масового суспільства. Тільки совітські комуністи не впоралися з задоволенням потреб цього масового суспільства. Вільний ринок ними не визнавався, а інструменти, що мали його замінити, як то соцсорєвнованіє та хозрасчот, виявилися не ефективними.
 
Торгівля є необхідною, і за умов масового споживача найважливішою ланкою економічного циклу, тому що саме перемога в конкуренції за споживача забезпечує виживання тому чи іншому споживачу. Вам це не подобається? Спробуйте обмежити споживання голою функціональністю, тобто «їж, що дають». Тільки почніть з себе. Як Герман Стерлігов. Коли вас таких буде третина населення, ви зміните світ.  
 
Не слід забувати також про такий момент: найбільше крику проти торгівлі та ринку здіймають саме ті, хто на ньому класно влаштувався, а тепер йому потрібні захисники від «ліберастів», щоб його ніхто з конкурентів не посунув. Не важко прищепити ненависть до торгівлі, тицяючи пальцем у «нових русскіх» 90-х років. Забуваючи про те, що пізній СРСР мав бариг, тобто завмагів, зав базами, спекулянтів, центровими особами. Що з них ще могло вийти, крім «нових русскіх»? А ви подумайте трохи: а бабуся, що продає кріп не «торгівка»? А фермер, що продає картоплю? А коли фермеру продають комбайн? А коли виробнику комбайнів продають деталі? А коли виробникам деталей продають станки? А коли виробникам верстатів продають модулі ЧПУ? А коли виробникам модулей ЧПУ продають елементи мехатроніки? А коли …  … …  




Про переможні життєві стратегії (початок) Про переможні життєві стратегії (закіннчення)
kerbasi: (Default)
В кількох дискусіях я обіцяв їх учасникам, що напишу більш розгорнуто про переможні життєві стратегії людей, і як вони впливають на розвиток нації. Я це обов’язково зроблю, але спочатку слід пояснити деякі речі. Серед моїх читачів далеко не всі мають економічну освіту або достатньо сучасну економічну осавіту, тому не все очевидно. От і у моєму відносно недавньому дописі «Про не всі такі» не всі зрозуміли, як економічний результат окремих людей/домогосподарств впливає на ефективність економіки в цілому. Отже, почну з пояснення цієї тези.  
 
Дехто (людина, фірма або організація) вкладають гроші у виробництво товарів або послуг (послуги – у широкому сенсі, торгівля – теж послуга). Товари або послуги виробляються (у випадку послуг – пропонуються та надаються). Далі потрібно за вироблені товари та послуги отримати гроші, щоб замкнулося коло і з’явилася можливість запустити наступний виробничий цикл.
 
Відмінність совітської економічної думки від ринкової полягала у тому, що совіти вважали найголовнішою ланкою – виробництво товарів та послуг. Далі мав слідувати цілком контрольований розподіл, в якому гроші, довго вважалося, взагалі, не мали значення, хіба що як багаторазова розподільча картка та універсальна одиниця обліку. Гроші стали більш менш схожими на гроші тільки після впровадження так званих косигінських реформ (зацікавленим у деталях цих реформ – Вікіпедія у допомогу). Але навіть косигінські реформи не виправили ситуацію з умовністю цін і великим значенням адміністративного розподілу. Втім, економіку не обдуриш: якщо товар роздав за безцінь, то, будь ласочка, профінансуй наступний виробничий цикл. От тут починалися проблеми. Звідси, совітські дефіцити та черги, як прояв прихованої інфляції від «малювання» фондів (совітський евфемізм для грошей на макрорівні) для фінансування кожного наступного виробничого циклу .
 
Другим характеристичним явищем совітської економічної моделі було виготовлення товару на склади. Тобто товар виготовили, відзвітували і часто - забули. Знайдіть журнали «Крокодил» та «Перець» тих часів – там одна з ключових тем, як різні вироби, в тому числі і конче необхідні і дефіцитні в одному місці, ржавіли та гнили в іншому.
 
Отже, відмінністю ринкової економіки є те, що увага фокусується на тій частині циклу, де вироблений товар продається, а гроші повертаються у наступний виробничий цикл. Саме тут в економічній моделі і виникає такий діяч як Людина. Звісно, споживачем може бути і фірма та організація, як це тепер називається Бі-ту-Бі (B2B – business to business), а совіти це називали групою А (виробництво засобів виробництва). Але організації є організаціями. Вони мають свою бюрократію та чимало інших чинників зниження ефективності. Як не буває техніки з 100-відсотковим ККД, так і не буває організації з абсолютною ефективністю. Вони зростають тільки настільки, наскільки це потрібно Людині. А Людина, навіть якщо вона знаходиться в середині організації, амбітна настільки, наскільки ці амбіції підживлюються власним інтересом. Організація може виробляти роботів, але директору приємно носити дорогий стрій, а робітнику – купити новий телевізор. Тобто знов таки маємо вихід на «простий», споживацький ринок. І без цього виходу директор та робітник «заб’ють» на свою організацію.
 
Колективний розум організації завжди усереднений, він генерує посередню логіку існування організації: ніяких зайвих рухів, обкатані технології, перевірені методи то що. Поступ забезпечує амбітна Людина. А Людина амбітна, тому що хоче більше. Або більше для себе, або вона просто розмножується і має про кого піклуватися. І це справедливо на всіх рівнях: від макроекономічного до побутового. Якби ми не прагнули більшого та кращого, то не розвивалася б цивілізація.
 
Я не стану тут розписувати теорії, бо на це знадобиться занадто багато літер (зацікавлені можуть почитати літературу з економічної теорії, хоч навіть з Вікіпедії починаючи), я просто зверну вашу увагу на той самий СРСР. Однією з його характеристичних особливостей було повне домінування згаданої вже групи А над групою Б (виробництво засобів споживання). Інколи називали пропорцію 80 проти 20. Цю диспропорцію намагалися виправити, починаючи з тої ж косигінської реформи і аж до горбачовської перебудови, але так нічого й не вийшло: система працювала заради самої себе і сама себе пожирали, а при цьому суттєві гроші знаходилися у споживачів в кубишках та матрацах, і зрештою витрачалися у тіньовому секторі (товари по блату, «фарцовка» і т.д.), і не потрапляли в реальну економіку.         
 
І нарешті перейдемо до висновків. Економічний цикл запускає людина, виконує людина, але, що найважливіше, людина його замикає. Від того наскільки ефективно вона його замикає залежить ефективність і продукт наступного циклу. Простіше кажучи, якщо у вас є гроші купити якісний продукт, ви замкнете цикл виробництва якісного продукту. Якщо ви бідні, для вас ціна головний критерій, ви можете купити тільки те, що втискується у лещата вашого мізерного доходу, відповідно і цикл ви замкнете з виробництва чи завозу в Україну найдешевшого товару, де у більшості випадків економія досягається за рахунок якості та безпеки.
 
Ясно, що покладати лише на бідного споживача провину за жалюгідний стан української економіки несправедливо. Наш колишній президент за свою каденцію наговорив багато чого, і це були виключно неймовірні дурниці, крім одного: якось на самому початку він казав практично те ж, що й я у цьому дописі, і закликав бізнесменів та керівників платити більше своїм робітникам. Він навіть обіцяв створити для цього умови економічного та регуляторного характеру. Але, на жаль, не тільки не виконав, але й навіть не повертався до цієї теми.
 
Українське викривлення виробничого циклу полягає у тому, що цикл замикається вкрай бідним споживачем, а ще до того ж з цих менших, ніж потрібно, грошей значна частина не повертається до циклу, а привласнюється тими, хто мав би бути зацікавленим інвестором. Але цей інвестор в Україні поводиться лише як великий, грошовитий споживач, а інвестує насправді в економіки інших держав.
 
Про наслідки цього для життєвих стратегій людей напишу іншим разом. А поки що додам  disclaimer:

Напевно знайдуться такі, хто захоче причепитися до фрази: «Якби ми не прагнули більшого та кращого, то не розвивалася б цивілізація», - мовляв, оце гасло «потреблядства» і т.д. «Краще» та «більше» категорії умовні і відносні. Можна прагнути більше знань та культур-продукту, але їх хтось мусить накопичити та створити, і знайти засоби відновити себе для продовження процесу накопичення і розповсюдження знань та створення культур-продукту. Також можна «більше» і «краще» виробляти, наприклад, електрику з відновлювальних ресурсів. Ці «більше» та «краще» також є ознаками розвитку цивілізації. Не варто все зводити до побутового споживання, хоча у побутовому споживанні немає нічого поганого. Не треба плутати поняття. Коли криза надспоживання у розвинених країнах, то там варто економістам замислитися, наскільки виправдана система стимулювання власної економіки, наслідком якої є родини, де авто більше, ніж членів родини, і зайві сотні квадратних метрів житла, і все на кредитні гроші з необґрунтовано низьким відсотком. Коли в Україні кажуть про кризу надспоживання і звинувачують споживачів у падінні банків через неповернення позик на микрохвильвки та «Ланоси», то за це треба давати по пиці таким «економістам». Як і тим всіляким майстрам художнього слова та стьобу, що вигадали це слово «потреблядство». До рівня, з якого споживання стає надмірним і перетворюється на економічну і соціальну проблему Україні ще рости у кращому разі років тридцять. Казати голодному, що він завеликий відсоток грошей витрачає на продукти – це аморально.     
Продовження:
 
 
 
Про переможні життєві стратегії (один крок у бік) Про переможні життєві стратегії (закічнчення)

October 2017

S M T W T F S
1234567
8910 11121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Friday, 20 October 2017 08:46 am
Powered by Dreamwidth Studios