Шкільні маразми - то мій окремий, вже глибоко захований, страх. І хоч траву ми не збирали, та макулатуру по квартирах випрошували (перед кожними дверима я просто ціпеніла), на допомогу старим теж напрошувались, потім ще ті дружини юних дзержинців, що мали по місту охороняти природу від хуліганів. І якщо вже мене прорвало зі спогадами, то не можу не згадати ті позорні сірникові коробки з аналізами, за нездачу яких лякали запхати пробірку в одне місце (і це говорилось семирічним дітям), катівні безцеремонні стоматологи зі своїм лікувальним брухтом... І взагалі той час у мене асоціюється з безкінечною темрявою, освітленою тьмяною іллічевою лампочкою, щоб бачити лише, куди бігти виконувати маразми... Але одне я ніколи не зрозумію: чому я то всьо чесно виконувала...