![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про відчуття міського простору
У «кухонних» теревенях я вжив словосполучення «розуміння міського простору», і мене запитали, що я під цим маю на увазі. Я на хвилинку замислився , а потім згадав і розповів такий випадок. Мені було десь років дванадцять. Якщо я не помиляюся це було десь наприкінці 1980-го, під самий Новий рік. Я сидів на підвіконні і дивився на вулицю. Мешкав я на самій центральній вулиці, тому там було завжди багато людей, а на натовп можна дивитися безкінечно. Зненацька на мене зійшло дивне відчуття. Що квартира, де я мешкаю і вулиця це одне й те ж. Тобто підвіконня, рама, шибки це умовна межа, як ширма. Мені настільки здалося це відкриття дивним, що я вирішив вийти на вулицю. Звісно, у такому віці, щоб вийти слід назвати домашній ВОХРі у вигляді бабусі причину. Причина знаходилася легко: зошита треба купити або, може, по господарству допомогти – хлібчика купити.
Зрештою, я вийшов на вулицю. Так і бачу себе у коричневих штанях від шкільного костюму, у синьому з біло-червоними геометричними візерунками в одну нитку китайському светрі «Дружба», у чорнильного кольору болоньєвій куртці з капюшоном, у чорній кроликовій шапці «з вухами», в коричневих офіцерських рукавичках, які якимось дивом збереглися від померлого за одинадцять років до цих подій діда, з темно-синьою «авоською» - взуття не пам'ятаю, щось потворне і важке напевно - отже, чимчикую вулицею Радянською, роздивляюся навколо, на стіни будинків, на асфальт під ногами, на бордюри, на дерева – і все видається якимось новим, начебто я його раніше не бачив. І головне – близьким, своїм, як нібито я й не виходив нікуди зі своєї оселі.
І приміщення магазинів виглядали, як нібито ще до однієї кімнати завітав коридором-вулицею. Хлібний, може, не так очевидно, він більше на сарай був схожий, а магазин канцтоварів дуже навіть радував око. Я дуже любив канцтовари, бо це було ледве не єдине красиве, яскраве та корисне, що продавалося в СРСР. Не впевнений зараз стосовно точності моєї пам’яті: може, я в різні дні заходив до хлібного та канцелярського, але відчуття тривало і там, і там.
Звісно, спільність домашнього та вуличного простору ніяк не скасовувало вуличних загроз та максими «мій дім моя фортеця», але головне – спільність простору було мною усвідомлено. Відтоді я перестав кидати лушпайки від насіння просто собі під ноги. Смітником стали мої кишені, які періодично шокували домашню ВОХРу під час шмону по кишенях. Принаймні, це мені тоді здавалося, що то був шмон. Скоріш, просто бабуся доглядала за моїми речами, щоб її внук не виглядав, як бродяга.
Не буду стверджувати, що я одразу таки став з дванадцятирічного віку таки вже ідеальним, що ніколи не смітив. Звісно, ні. Інколи траплялося. Ще потрібно було кілька років, щоб стати зовсім вже свідомою людиною, щоб теоретичні правила стали практичними, але зсув у свідомості відбувся саме тоді, взимку 1980-81-го.
Це власне навіяне цим дописом шановного френда:
http://dmytro.livejournal.com/408423.html
зокрема відповіддю іншого френда:
http://dmytro.livejournal.com/408423.html?thread=3613799#t3613799
І цим моїм (2009):
http://kerbasi.livejournal.com/23257.html
А про зв’язок між ними і цими спогадами напишу іншим разом.
оффтоп
Re: оффтоп
Re: оффтоп
Re: оффтоп
Re: оффтоп
no subject
Але! батьки (мама) мене з колиски так вимуштрувала, що і зараз кинути на землю обгортку чи лушпайку мені соромно (тому й не кидаю :).
При чому, як не дивно, сестра викидає. Хоч я щоразу роблю їй втик, ефект, зазвичай, короткочасний.
no subject
no subject
no subject
no subject
Але ж це пояснює контрльні точки процесу, але не пояснює, так би мовити, технологію))
no subject
no subject
Цивілізація створила багато такий "інтерфейсів". Наприклад, порт це захист від моря, але з порту починається море, як сфера людської діяльності.