![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
На смерть Олеся Ульяненка
Я хотів написати відгук на “Там, де південь” Олеся Ульяненка. Навіть десь в дискусіях обіцяв шановному Завенові. От тільки не хотів цього робити на тлі всеукраїнського щастя, що президентом не стала та, хто не стала. Вирішив почекати, поки пил розсіється, а згодом так і не зібрався. І, мабуть, на краще. Бо про що там відгукуватись? Темна сторона мого рідного міста намальована до болю влучно, слушно, докладно.
Світлої сторони в романі нема. Та й я, якщо чесно не особливо її бачив, коли жив там. Там ішла війна. Вулична війна між знахабнілим, обкуреним звір’йом і жителями міста. Більшість жителів були потенційними жертвами, як стадо копитних на водопої поруч зі зграєю шакалів. Ситі чи не ситі? Якщо голодні, то кого сьогодні вб’ють? Слава богу, не мене сьогодні – думали закриваючи двері по поверненню додому з вулиці. Але не всі були такі. Було достатньо тих, хто не мирився і не покладався на владу та міліцію. Були такі, хто розумів, що на такій війні найнебезпечніше місце – на нейтральній території, найбезпечніше – на передовій. Періодично люди діяли досить організовано, як для совєцьких часів. Зрештою, вдалося трішечки місто попідзачистити. Втім, це зовсім інша тема. Вже давно збираюся про це написати спогади, але не знаю як. Щось слова не підбираються...
Ульяненко вчився у Миколаєві у Морській школі. Отже, він писав про Миколаїв очами приїжджого, до того ж найбільш вразливого: общаги або кімнати, що винаймали студенти в бабусь у районах т.з. приватної забудови – це саме ті місця, де щохвилини перетинаєшся з оскаженілим від наркотиків та безкарності ворогом. Ось і нема в романі світлої сторони мого рідного міста.
Ульяненко багато наплутав з топографією та багатьма реаліями. Якби я написав відгук тоді, я б на них звернув увагу. І добре, що не написав. Бо ті дрібні помилки - це насправді неважливо. Образ міста в романі – це просто якісь невиразні плями. Міста й нема. Є тільки якесь примарне тло для дій зграй покидьків. Це як в комп’ютерних іграх про міста, котрі захопили мутанти чи повсталі з мертвих потвори: похмурі стіни, розбиті дороги, хитросплетіння труб і дроту, хащі сміття...
На жаль, вже post mortem я хочу подякувати Олесю Ульяненку за його творчість. Він зобразив поле бою Моєї Боротьби. Моя Боротьба я пишу з великих літер не заради натяку на відомий твір відомого автора. То насправді була велика боротьба. Боротьба за себе перед усім. І головним ворогом там був не стільки миколаївський “фуцен”-шпаньонок, скільки свій власний страх, своя власна покірливість.
Ті, хто не скорився, згодом мали можливість бачити перелякані очі ще кілька хвилин тому лютих ворогів, чути запах їхнього страху, Люди з великої літери мали можливість бачити, як нелюди ставали готовими до будь-якого приниження, щоб їх відпустили, як прислухалися до кожного слова з надією на порятунок, як намагалися вгадати, що в міміці, в очах Людей натякає на їхню, нелюдей долю. Цього не міг бачити письменник, бо це все почалося на 5-7 років після того, як він вже поїхав з міста.
Для сучасного молодого читача або немолодого, що не в темі, звісно, “Там, де Південь”, це просто чергова сучукрлітівська чорнуха. В цьому сенсі Ульяненко не є автором універсальним. Втім, його читач – особа дійсно просунута. Наразі прийнято глузувати з публіки, котра читає україномовну сучасну літературу. А ця публіка за один день зібрала більше тридцяти тисяч гривень на похорон письменника! Отже, Олесь Ульяненко нам своєю смертю дав можливість переконатись, що не такі ми вже й погані. Організувалися для похорону, організуємося і для життя. Тільки, мабуть, ще не одного поховаємо до того моменту.
no subject
Хоча, власне, світ того твору я теж бачив на власні очі та серед нього жив. "Пролетарські" за назвою та давно вже люмпенські за змістом райони мого рідного Донецьку в ті часи були такими ж самими. І я також бачив отой жах в очах учорашніх "суперменів". І мені зовсім-зовсім не було їх жаль. Бо жаліють людей, жаліють добрих чи корисних тварин. Гельмінтів та вошей - не жаліють.
Для життя - організуємося. А щодо похоронів. Люди вмирають тільки раз, боягузи - все життя.
no subject
no subject
no subject
Вся небезпека в тому, що ця шантропа не була організована, тому ніким не була керована, і від неї страждав навіть справжній кримінал. Я знав (здалека, не особисто) одного авторитета, котрого затикали заточками та потоптали, хоча він якісь там наколки та печатки показував. Так тривало до початку ери кооперативів, а потім розсмокталося. Не знаю, чи криміналітет опанував ситуацію, чи просто енергія молоді пішла в інше русло. А сокріш за все просто СРСР перестав будувати авіаносці і навозити в ПТУ (по-нашому "рогатники") кожного року по кілька тисяч югих сільських недоробків (по-нашому "рогів").
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
В нас село ходило на село. Як мені це гидко було дивитися. Коли Водолага на мотоциклах налітає до клубу у Просяне і починається бійка. Наступної суботи - навпаки. Навіть без наркоти. Просто так. Навіть прислів'я ходило "Було б за шо - то зовсім би убили".
Страх також бачив, той, з ким я чепився коло просянського клубу, потім тиждень сцяв на роботу приходити у кар'єр, де разом працювали. Таки прийшов, ще тиждень мене обходив, ніхто не міг зрозуміти що з ним.
Підловив його за рогом майстерні, сказав щоб більше не підходив за консультаціями з налаштувань форсунок, паливних насосів та клапанів, на за чим. "Тебе для мене більше не існує, бик." Звільнився.
Ще цікавіше було, коли десь у військовій частині за тисячі кілометрів зустрічалися "закляті вороги" - водолажець з просянцем. Такі братани! І не передати. Той же просянець "дєд", - хто троне зьому (водолажця) - уб'ю.
Зараз трохи вже не так різко та кардинально. Чи то капіталізм так подіяв. Але у Водолазі за ножа у кишені чи за велосипедний ланцюг - руку можуть і на коліні переломити як палку. Якщо бій - то тільки кулачний.
no subject
no subject
За описами "Південь" мав би бути дуже схожим на "Пациків" Дністрового, за тематикою і середовищем, звісно. Така собі кузня на виживання, після юнацтва серед таких персонажів хороші люди або стають надзвичайно сильними і непереможними, або ламаються назавжди.
Уявити мені це середовище були б не важко. Довелось проїздом побувати саме в цьому секторі приватних будинків. Не знаючи міста, сходила подивить на центр. Місцеві порадили сісти на трамвай. Але це був справжній шок для мене - я ніколи такої наркоманської тусовки та ще й серед дня не бачила. Пройшлась пішки і так навмання вийшла до костелу. Контраст був шалений.
або ламаються назавжди
Дністрового не читав.
А уяви, у 80-ті вся та шпана ходила в одинаковому вбранні, восени і взимку у всьому коричневому з голови до ніг, у волохатих шубах зі штучного хутра, в таких самих хутряних кепках, розмовляли дуже характерним сленгом. Здавалося ніби місто окуповане і вулицями крокують ворожі патрулі.
Re: або ламаються назавжди
no subject
no subject
Дякую за корекцію, виправлю.
no subject
no subject
no subject
no subject
До речі, я не проти на "ти".)
no subject