Перша робота 1

[kerbasi]

Майже рік тому я згадував про мою першу роботу, де мені завели трудову книжку. То була контора, назвемо її «Промбіотехгідроліз», котра мала завдання впроваджувати біотехнології в народне господарство СРСР. Через неоковирність назви, назватиму її далі просто Конторою. Я був оформлений "техніком" до відділу стандартизації до КБ з довжелезною назвою. Воно займалося питаннями впровадження біотехнологій. Тоді була така партійна ініціатива. Це було літо між 9-м і 10-м класом. Нас оформляли у порядку експерименту. Тоді в газетах точилися дискусії, чи не аморально це підліткам отримувати гроші. Працювати нашару - це виховання, за гроші - це розбещення. Тоді така панувала думка. Отримували спеціально довідку від інспекції по справах неповнолітніх, що нам дозволено працювати. Потім партія вирішила, що отримувати зарплату - не аморально, а навпаки. А ми були першими.

Фактично я був перекладачем. Ми з ще одним хлопцем переклали тонни статей і рефератів з англійської на російську. Ще дотепер у мене збереглася довідка-характеристика з подякою від керівника цієї установи. Платили 90 рублів. На руки отримував десь 78. Тривало це два місяці. Місяць - обов'язковий замість шкільної практики, а місяць - за моїм власним бажанням. 

Занотую тепер більш детальні спогади, поки вони ще тримаються у пам’яті. Спочатку про колег.

З директором Контори Паламарчуком я спілкувався тільки один раз при прийомі на роботу. Це був сорокарічний чоловік, з світло русявим волоссям, круглим обличчям, сірими очами. З обличчя не сходив вираз втомленої, трохи розсіяної зосередженості, як в студента-«ботаніка», якого раптом відтягнули від розрахунку і про щось питають. Взагалі,в Конторі ледве не кожний другий писав або вже захистив кандидатську, директор вже працював над докторською. Це була одна з переваг цієї новаторської організації, якою опікувалися великі керманичі і не жалкували грошей для того, щоб зібрати найкращі інженерні кадри, які ще можна було зібрати.

Керівник відділу, Григоренко мав типову українську, козацьку зовнішність: статурний, високий, чорнобривий. Підлеглі ставилися до нього з повагою. Він заробляв більше за всіх. Тоді з зарплат таємниць не робили, і всі знали, що шеф отримую шалені і просто неможливі для проектної контори гроші – 350 рублів. А все через те, що він захистив дисертацію і працює над перспективними темами, важливість котрих було проголошено на 26-му з’їзді комуністичної партії. Звісно ж, і від партії, як скрізь у ті часи, на підприємстві був свій представник, товариш Марков. Партійна організація КБ не була великою, тому він виконував свої організаційно-партійні обов’язки за сумісництвом, і більшу частину тижня працював простим інженером. По вівторках його не було зранку і до обіду, а по четвергах він зникав десь опісля обіду з реплікою: «Я в обком». Шеф незадоволено відповідав, що, на його думку,    товариш Марков просто не хоче працювати, тому займається витребеньками, на що Марков відповідав, що партійна робота є чи не найважливішою з усіх робот у країні. 

Коли я вперше почув обмін колкостями про партроботу, я був дуже здивований, бо таке в принципі було неможливим на роботі в моїх батьків. Там навіть якщо ти цілком лояльний, і в тебе на самому видному місці на столі завжди лежить газета «Правда», або журнал «Політічєскоє образованіє» відкриті на самій ідеологічнішій зі всіх статей до того ж з нотатками олівцем «важливо!», «виписати!», «терміново вивчити!», все одно знайдеться якась потвора, котра щось кудись донесе, а потім на атестації на інженерну категорію, парторг зі скептичною усмішкою почне свою промову про те що, фахівець ти, звісно, хороший, хвалять замовники, хвалять суміжники, добре ставиться начальство, але попрацювати ще треба над своєю свідомістю і т.д.. отже, категорія і належна до неї прибавка до зарплати відкладається ще на рік. В цій же конторі всі почувалися значно вільніше. Мабуть, тому що це КБ не належало до ВПК. В нас навіть не було жорсткого пропускного режиму, взагалі, не було ні в кого перепусток, за запізнення чи виходи до «Гастроному» у робочий час, звісно, могли вилаяти, але такої системи, як в ВПК, де забирають перепустку, відпускають у робочий час тільки, якщо маєш спеціальний папірець, т.з. «сигналку» з кількома підписами відповідальних осіб, тут не було.

 

Заступником шефа був зовсім молодий чоловік, Сашко Жмаков. В ті часи просування по службі треба було висиджувати роками, але в новій, тільки створеній конторі були й можливості для молоді. Жмаков також був схожим на козаченька, але на відміну від шефа був тонким, маленьким, але таким самим смуглявим-чорнявим, як і шеф. Його молода дружина Таня, навпаки була білошкірою і як кажуть «в тілі». Їхні столи були зіставлені так, що вони сиділи обличчям один до одного. Таня займалася внесенням до товстого реєстру якихось папірців. Періодично вона надувала губки і починала дівочим голосом жалібно звертатись до чоловіка: «Саш, а Саш… Ну будь чоловіком». Сашко не дуже майстерно вдавав незадоволення: «Ах, ну що ж ти… В мене ж робота»… Після ще одного-двох «Саш, а Саш» Сашко пересаджувався до жінки, швидко розкидав папірці по кількох стосах, після чого Таня далі вже могла впоратися з класифікацією по реєстру сама. Втім, Сашко дуже часто їздив до досвідно-дослідницької лабораторії, що знаходилася аж за містом через лиман, і тоді Таня з траурним видом сиділа перед купою течок і стосів паперу, і подивлялася на годинника, коли там настане законна перерва на обід чи перекур. Її робоче місце було мудро розташоване так, що вона сиділа спиною до шефа, і він не міг бачити, чи вона десь літає у мріях в очікування на допомогу чоловіка, чи ретельно вивчає документи.

Взагалі, відділ можна було назвати молодим, бо десь половині працівників не було й  тридцяти, а з решти – тільки два чи три були віком під чи за пятдесят. Звісно ж, для мене, шістнадцятирічного, молодими здавалася з великою натяжкою може тільки двадцятирічна Леночка.

Мене посадили за стіл, що стояв біля кульману інженера Жені, котрий тільки відпрацював належні три роки за розподіленням в якомусь кораблебудівному КБ, і перейшов до Контори. Женя працював дуже швидко, тому завжди мав час передивитись спортивні журнали, або потеревенити з техніком Леночкою, котра за будь-якій можливості прибігала до нашого відділу, щоб сісти за кульманом поряд з Женею, і з ним там воркувати, поки шеф не запитає, чи не обділяє її керівник роботою. Леночка вчилася в кораблебудівному інституті на вечірньому, і явно мала види на молодого, талановитого інженера з дисертаційними перспективами.

Моєю безпосередньою наставницею була інженер-хімік Юля Маневич, десь років двадцяти восьми, бо щойно, як вона казала, вийшла з комсомольського віку. Вона належала до досить розповсюдженої тоді категорії жінок, що палили і своїх чоловіків називали на прізвище. «Маневич, зайди до мами, в неї кран тече», - казала вона чоловіку по телефону.  Згодом так сталося, що я познайомився з двома її ліпшими подружками: одна з них прийшла працювати до нашої школи, а з другою я разом працював в одній організації вже після інституту. Вони всі мали такі ж самі манери. На час моєї роботи в Конторі вони всі були заміжні, мабуть, щоб не дратувати моралістів, дружили родинами, знімали квартири, що на той час було екзотикою, і періодично вдавалися до шалених святкувань з будь-якого приводу. Про одне з таких святкувань Юля розповідала у курилці, що вони з перепою поцупили червоний прапор з вулиці на Перше травня, і причепили його на балконі в себе на 7-му поверсі, а зранку мали клопіт, як цього прапора здихатися. Зараз таке здається безневинним глупством молодих людей, але тоді могли почати і статтю шити. Посадити не посадили б, бо все ж таки не Сталін, але з кар’єрними перспективами довелося б розпрощатись. Особливої пікантності цьому додавало те, що одна з подружок також працювала на партійній роботі і готувалася до вищої партійної школи, що було щось на кшталт МВА для тодішніх комуністичних менеджерів.  

Поряд з Женею стояв кульман , за яким працював чоловік з заумним прізвищем Консулов. Як виявилося, він колись був комсомольським активістом і знав ще з комсомольської роботи мою класну керівничку. З вересня до школи пішла його дочка, на першовересневій лінійці він побачив мене, підійшов, привітався зі мною за руку. Це побачила моя класна керівничка і директорка (також з колишніх комсомольських цабе) і потім мене наводили в приклад усім, що після моєї праці в реальній конторі зі мною за руку вітався Інженер. Дивні ці педагоги! Чогось знакового не побачать, але з якихось дрібниць виведуть виховальний приклад. Консулов мав веселу вдачу, на всі випадки мав у запасі анекдот чи байку, вони дуже добре пасували один одному з Женею, обидва юморні, дотепні, веселі.   Втім, не завжди йому було до сміху, бо саме в той час в нього почалися негаразди з дружиною, і вони подали на розлучення. Втім, Консулов журився не довго, бо вже через кілька місяців я бачив його на трамвайній зупинці з ефектною молодою білявкою.

Найстарішим працівником відділу був Сан Санич, інженер-електрик, маленький, худенький, сіренький, мовчазний чоловік віком десь за п’ятдесят. Саме у той час наближався випускний вечір в його сина, і Сан Санич у перервах на перекур постійно жалівся, що на випускному вечорі його син шампанське питиме і до ранку гулятиме, а це ж просто розбещення молоді! Колеги намагалися його переконувати, але він всім відповідав, що вони безвідповідальні, життя не знають, дітей не мають, або діти в них ще маленькі, от он подивиться, що вони заспівуватимуть, коли в їхніх дітей випускний буде. Згодом він таки не дав сину спробувати шампанського і супроводжував його як якийсь вохрівець до самого ранку. Не знаю, як відреагував син, але на його щастя він поїхав вчитися кудись до Москви, а батьку довелося вже надсилати йому настанови листами. 

Мене посадили за стіл, котрий належав особі зі смішним прізвищем Перетравкін. «Посидь поки тут», - казала Маневич. «А що як Перетравкін з’явиться? Ой що тоді буде»! – зауважила Таня Жмакова. «Слухай»! – звернулася до мене Маневич. «Перетравкін в нас – це просто монстр. Якщо прийде, а мене не буде, ти його не лякайся – він такий галасливий, лається – а вислухай його, поки він паузу не зробить, а потім кажи, що це тебе сюди Маневич посадила. Хай зі мною розбирається. Ну і колеги якщо що допоможуть». Перетравкін на роботі з’являвся нечасто, бо саме у той час займався захистом дисертації. Отже, картина малювалася така, що можна від якогось Перетравкіна і не за що стусана одержати. Перетравкін з’явився дня через два. Це був чорнявий, верткий вусань з животиком. Він пронісся як вихор приміщенням, привітався з шефом, розповів анекдот Консулову, Женє і Лєночці, потім підбіг до мене, назвався просто Петром, і казав: «Якщо хтось з цих … У-у-у-х»… - він окинув поглядом приміщення. - «…тебе ображатиме, ти тільки кажи, я їм всім роги повідкручую». Після цього він зник за дверима. До кінця моєї роботи я ще бачив його може два-три рази.

Крім Перетравкіна, я також рідко бачив ще кількох працівників, котрі постійно виїжджали до лабораторії за місто, на експериментальне виробництво або їздили по наукових конференціях, готували публікації, займалися впровадженням своїх винаходів на виробництвах для своїх дисертацій. З таких відсутніх не можна не згадати Жанну. Жанна була високою, стрункою чорнявою жінкою років тридцяти з гачком. Вона говорила манірно, повільно, курила якісь іноземні дамські цигарки, затягуючись відкидала назад голову, витягувала губи і плавним жестом «котячої лапки» поправляла зачіску. В свою появу вона принесла колегам банку імпортної розчинної кави. Тоді розчинна кава, навіть пилоподібна совєцька була у Миколаєві страшенним дефіцитом. Її треба було десь діставати через зв’язки або привозити з відряджень. В крамницях на полицях стояли лише жовті пачки з написом «Напій кавовий ячмінний». Жанна зайшла за кульмани Жені і Консулова, згодом туди підтягнулися чи не всі жінки Контори. Мабуть, в своє кожне пришестя Жанна приносила слухачам нові захоплюючі історії. Цього разу Жанна розповідала про свій круїз чорноморськими курортами на пароплаві «Адмірал Нахімов». Народ, роззявивши рота, слухав про недосяжні для інженерів речі: номери-люкси з оксамитовими фіранками і меблями червоного дерева, про ресторани, де рікою ллється шампанське, подають делікатеси, про котрі пересічна людина тільки читала в книжках, про танц-зали, де галантні кавалери запрошують дам. «І скільки ж це коштує», - запитала через кульман Маневич, котра була єдиною, що не побігла поближче до «сцени». «Дєвушка етава знать нє должна», - роблячи паузи для придиху після кожного слова, відповіла Жанна.