Pro nihilo

Спробую згадати ці давні події.

Нічого драматичного за мною не сталося, бо жив я тоді у Миколаєві, що від Києва кілометрів 480 на південь. Втім, дещо й нас сягнуло. Пам’ятаю, що напередодні був чудовий вечір. Нарешті потеплішало, вже майже по-літньому. У мене в той вечір було тренування з дзю-до. Ось десь близько десятої йду я до дому з двома приятелями з спортклубу. Така собі навколо мила, по-міщанському затишна краса району, де стикаються совєцький жилмасив з сектором приватної забудови. Щось квітне, все зеленіє, трамваї по рейках так романтично стукають. Чогось захотілося до Яхт-клубу проїхати, а це вдвічі далі, ніж мені додому. Прокотилися. Пройшлися набережною, кімоно з містків прополоскали. Такі дрібниці пам’ятаю! А все тому, що мені тоді вже повістку воєнкомат видав, от вже два місяця залишалося, тому я старався кожну мить відчувати.

Мабуть, і у містечку енергетиків був такий самий чудовий вечір.

Наступного дня нібито нічого значущого не сталося, а у неділю пішли повідомлення по іноземних радіостанціях, що у Швеції на атомній станції зафіксували підвищення радіаційного фону. Спочатку злякалися, що в них, а потім вияснили, що з боку СРСР вітер доносить. У той час іноземне радіо у мене постійно якесь віщало, як у совєцьких людей радіоточка. А у мене – короткохвильове радіо. Увечері я послухав передачу зі Стокгольма, і підтвердилося. Втім, я до шведських новин скептично ставився, бо притаманна їм була совєтофобська параноя. Пару разів помічали їхні сили берегової оборони совєцькі підводні човни, один навіть там на мілину сів, але ці інциденти були розкручені їхніми політиками та пропагандистами аж до істерії, що чи не у кожному випуску новин згадували, що бачили щось подібне до підводного човна чи навпаки – не побачили. Хто знає, може, човни вже не достатньо збуджують, так от радіацію вигадали?

А зранку у випуску новин навіть українське радіо згадало, що на Чорнобильській атомній станції стався інцидент, ситуація повністю під контролем, нічого страшного і т.д. Дикторка промовила з наголосом на «и», на «чорнобИльській». Ну стався інцидент і стався, якось я також не зреагував.

А першою парою в нас була лабораторна з загальної фізики. Вчився я тоді на першому курсі. І яке співпадіння: лабораторна була з радіації, там треба було вимірювати фон. Так от той прилад, лічильник Гейгера-Гюйгенса якось так неприродно клацав, що лаборант сказав, що він напевно зіпсувався, отож от вам, студенти, правильні цифри, підставте до формули та й отримайте результат. Також ніхто не придав цьому значення: ну зіпсувався прилад, у нас практично все, що могло бути зіпсованим в лабораторіях, було зіпсоване, тому що все було старезне, ще моя мама на тому обладнанні вчилася.

А на перерві перед другою парою прийшли люди з КГБ і опечатали лабораторію. От тут вже всі зрозуміли, що тепер не до жартів. А тут ще студенти з Києва та області, що поспішили до залізничних кас, бо, либонь, більше за нас знали, повернулися з розповідями, що не продають квитки. Ні на потяги, ні на автобуси. Про літаки не пам’ятаю, щоб хтось згадував. Це тепер совки згадують, які дешеві були літаки, що ними нібито пива попити літали, але це, може, десь не в наших краях водилися такі мажори, не пам’ятаю, щоб хтось з однокурсників літав.

На перше травня нас, як і киян, погнали на демонстрацію. Переодягли усіх в спортивну форму, і ми мали демонструвати масовість спортивного студентського руху. У Києві то було небезпечно для людей, але український керівник Щербицький розпорядився вдавати, що все гаразд. Не знаю, чи було чисто у нас на той час. Офіційно попередили, що радіоактивні вітри дійдуть до Миколаєва 9-го травня, заборонили вуличну торгівлю, інструктували людей зачиняти вікна, пилососити одяг. Отже, мабуть, на тій демонстрації ми нічого не нахапалися. На дев’яте травня нас напрочуд вже нікуди не гнали, ми самі з приятелем пішли десь вештатися. Пам’ятаю, йдемо вулицею, і починає крапати дощик. А мій приятель починає співати: «Дощик! Дощик! Радиоактивний дощик»! Ми ржемо як придурки, а перехожі з перекошеними пиками від нас сахаються.

Було у трагічному й трохи кумедного. На заводі «61 комунара» стояли на ремонті кораблі ЧФ. Звісно, на них була служби хімічного та радіаційного захисту, служби вели вахтовий журнал, де відмічали рівень радіації, котрий завжди дорівнював природному. Ось так, за звичкою чергові зміни, коли ще не знали про катастрофу, без жодних вимірювань написали собі цифру природного рівня, і все. А тут така засада! Потім кагебешники перевірили і кілька офіцерів були звільнені з флоту.

Ось і весь мій Чорнобиль. До війська я потрапив далеко від Чорнобиля, ніякого стосунку до нього, ніяких ліквідацій наслідків, отже, можна казати, пощастило двічі: оминули мене і Афганістан, і Чорнобиль. Коли нас, новобранців привезли, офіцер хімічного захисту всіх переміряв. Про результати, щоправда, казав досить неконкретно, на зразок: «Та все гаразд, пацани. У всіх вас з України трохи більше «фоніт» за інших, але все в нормі». Цивільний одяг не знищували, хто хотів, міг відправити додому. От і все.            
 

Час вже закінчувати з «розтіканням мислею по древу про мою першу роботу. Отже, закінчення.

За два місяці моєї роботи в «Промбіотехгідролізі» я встиг навіть потрапити до колгоспу. «До колгоспу» означає регулярне відпрацювання у селі, що було обов’язковим для городян за совєцьких часів, особливо, для школярів і студентів, але й з підприємств також посилали. У дорослих це виглядало зовсім не так, як в школярів: про бійки з «биками», тобто місцевою шантрапою, не йшлося, та й приїздили тільки на один день, вже десь о п’ятій годині автобусу повезли всіх до міста. Ми працювали в радгоспі «Радсад», де знаходилося експериментальне виробництво нашої контори. «Радсад» це, взагалі, виноробне господарство, але для нас знайшли якесь поле, де треба було повидирати бур’яни. Чи був якісь практичний сенс в нашій роботі, для мене так і залишилося загадкою. В обідню перерву весь натовп інженерно-технічних працівників відповз до лісосмуги, де розстелили спеціально заготовлені покривала, а на них розклали типовий «походний» харч: відварні яйця, копчена ковбаса, помідори, огірки. Хтось відкоркував пляшки з дешевим вином. На слуху тоді були назви «Перлина степу», «Оксамит України», «Струмок», «Яблучко» . Останні два – це плодово-ягідний шмурдяк, як називали тоді в нашій місцевості - «гамула». Ось щось з цього і було на аперитив. Старий зануда Сан Санич особисто пильнував, щоб ніхто не спромігся пригостити вином мене. Та я й не претендував…

 

Якщо хтось забув або не знав в силу віку часи т.з. застою, то нагадаю старим анекдотом.

Сталінські часи. Їде потяг з високим керівництвом. Раптом виявляється, що попереду хтось розібрав та поцупив рейки. Реакція миттєва: розстріляти, кого попало, організувати ремонт. В результаті потяг їде далі.
Хрущовські часи. Та ж сама ситуація. Реакція така: позаду зняли рейки, наперед переставили, їдуть далі.
Брежнівські час. Зупиняється потяг, після довгого засідання прийняте рішення, щоб частина пасажирів розхитувала потяг, інша частина бігала повз вікна з гілками, а решта – дуділи та гупотіли. Отже, все гаразд, зовсім схоже на справжній рух потягу.

Кінцівка цього анекдоту дуже вірно відбиває квінтесенцію часів застою: пустопорожня процедурність заради імітації поступу. Головне не вірити, а вдавати, що віриш, і брати участь у загальнонаціональній виставі під назвою «розвитой социализм».

Коли я пішов до школи, відбувся 25 з’їзд КПРС, на котрому наступну п’ятирічку було проголошено п’ятирічкою якості. Саме у ті роки якість впала просто до непристойного рівня. В домі реально працювало те, що було вироблено в 60-ті або навіть 50-ті роки, старий телевізор «Знамя», старий холодильник «Саратов», а все щойно придбане потребувало тягомотного вибивання гарантійного ремонту або уваги «кулібіна» за «магарич» вже наступного дні після покупки.

Тим не менш, в пам’яті простонароддя ця епоха залишила приємні спогади. І це не тому, що добре жили, а більше тому, що нарешті влада перестала чогось вимагати від людей більшого, ніж сонливої присутності на різних зборах, або криків «Ура!» на першотравневій та сьомолистопадовій демонстраціях. Система періодично до когось бувала брутальною, але навіть у своєї брутальності не більш ефективною за хижака, що підстерігає стадо копитних біля водопою: одну тварину з’їсть, але дві сотні нап’ютьсяводи, і життя триватиме.

Колись, ще за часів Горбачова, я якось бачив людину на трамвайній зупинці, немолодий чоловік, трохи на підпитку, філософськи міркував про життя: «За Сталіна був порядок, але якою ціною! Скільки своїх поклали! Хрущов задовбав своєю кукурудзою та стрибками туди-сюди. А Брєжнєв… За Брежнєва ми жили добре»!

Він повторив останнє речення кілька разів, поринаючи в паузах у роздуми.

Згадуючи все це, я не перестаю з подивом констатувати, що теперішня влада в Україні мені нагадує саме застійну. Не горбачовську, не ранньопостсовєцьку, не кучмівську другої каденції, а власне застійну. Ті ж самі нудно-уважні та бундючно-поважні  вирази облич на апаратних нарадах, котрі інколи транслюють в ефір, ті ж самі пафосно-нудні промови, що складаються з беззмістовних штампів (наведемо лад, стабільність), котрі в принципі не можливо наповнити конкретикою, бо країна є макросистемою, а не хатою чи господарчою побудовою.        

Громадянин РФ Гyндяєв робить помилку, занадто підтримуючи цю пусту, просту і невигадливу владу. Як би там не ставитися до Путiна чи Мєдвєдєвa, але по цих людях видно, що освіту, непогану за совєцькими стандартами, вони отримали, на питаннях загальної культури знаються, мають розвинене мовлення і здатні себе висловити, хай навіть і, бува, по-казарменому. Це в ніяке порівняння не йде з цими недорікуватими містечковими «хазяйствєннічками» та їхньою челяддю, що очолили тепер апарат держави Україна. Їхні піднесено-обмежені міни на перших рядах церковного натовпу – це саме те, що відверне наступні покоління не тільки від «еліти» та владного класу але й від християнсько-ісконніческої ідеології в цілому. За такого розвитку як спостерігаємо зараз, розрив між поколіннями в умовно кажучи Лівобережній Україні неминучий. Головне, щоб в провідних українських умів вистачило інтелектуальної сили та сили духу запропонувати нову Україну, в якій було б місце не тільки етно-романтичній сільській ідилії, а й сучасному городянину з індустріального міста.    

Майже рік тому я згадував про мою першу роботу, де мені завели трудову книжку. То була контора, назвемо її «Промбіотехгідроліз», котра мала завдання впроваджувати біотехнології в народне господарство СРСР. Через неоковирність назви, назватиму її далі просто Конторою. Я був оформлений "техніком" до відділу стандартизації до КБ з довжелезною назвою. Воно займалося питаннями впровадження біотехнологій. Тоді була така партійна ініціатива. Це було літо між 9-м і 10-м класом. Нас оформляли у порядку експерименту. Тоді в газетах точилися дискусії, чи не аморально це підліткам отримувати гроші. Працювати нашару - це виховання, за гроші - це розбещення. Тоді така панувала думка. Отримували спеціально довідку від інспекції по справах неповнолітніх, що нам дозволено працювати. Потім партія вирішила, що отримувати зарплату - не аморально, а навпаки. А ми були першими.

Фактично я був перекладачем. Ми з ще одним хлопцем переклали тонни статей і рефератів з англійської на російську. Ще дотепер у мене збереглася довідка-характеристика з подякою від керівника цієї установи. Платили 90 рублів. На руки отримував десь 78. Тривало це два місяці. Місяць - обов'язковий замість шкільної практики, а місяць - за моїм власним бажанням. 

Занотую тепер більш детальні спогади, поки вони ще тримаються у пам’яті. Спочатку про колег.

З директором Контори Паламарчуком я спілкувався тільки один раз при прийомі на роботу. Це був сорокарічний чоловік, з світло русявим волоссям, круглим обличчям, сірими очами. З обличчя не сходив вираз втомленої, трохи розсіяної зосередженості, як в студента-«ботаніка», якого раптом відтягнули від розрахунку і про щось питають. Взагалі,в Конторі ледве не кожний другий писав або вже захистив кандидатську, директор вже працював над докторською. Це була одна з переваг цієї новаторської організації, якою опікувалися великі керманичі і не жалкували грошей для того, щоб зібрати найкращі інженерні кадри, які ще можна було зібрати.

Керівник відділу, Григоренко мав типову українську, козацьку зовнішність: статурний, високий, чорнобривий. Підлеглі ставилися до нього з повагою. Він заробляв більше за всіх. Тоді з зарплат таємниць не робили, і всі знали, що шеф отримую шалені і просто неможливі для проектної контори гроші – 350 рублів. А все через те, що він захистив дисертацію і працює над перспективними темами, важливість котрих було проголошено на 26-му з’їзді комуністичної партії. Звісно ж, і від партії, як скрізь у ті часи, на підприємстві був свій представник, товариш Марков. Партійна організація КБ не була великою, тому він виконував свої організаційно-партійні обов’язки за сумісництвом, і більшу частину тижня працював простим інженером. По вівторках його не було зранку і до обіду, а по четвергах він зникав десь опісля обіду з реплікою: «Я в обком». Шеф незадоволено відповідав, що, на його думку,    товариш Марков просто не хоче працювати, тому займається витребеньками, на що Марков відповідав, що партійна робота є чи не найважливішою з усіх робот у країні. 

Коли я вперше почув обмін колкостями про партроботу, я був дуже здивований, бо таке в принципі було неможливим на роботі в моїх батьків. Там навіть якщо ти цілком лояльний, і в тебе на самому видному місці на столі завжди лежить газета «Правда», або журнал «Політічєскоє образованіє» відкриті на самій ідеологічнішій зі всіх статей до того ж з нотатками олівцем «важливо!», «виписати!», «терміново вивчити!», все одно знайдеться якась потвора, котра щось кудись донесе, а потім на атестації на інженерну категорію, парторг зі скептичною усмішкою почне свою промову про те що, фахівець ти, звісно, хороший, хвалять замовники, хвалять суміжники, добре ставиться начальство, але попрацювати ще треба над своєю свідомістю і т.д.. отже, категорія і належна до неї прибавка до зарплати відкладається ще на рік. В цій же конторі всі почувалися значно вільніше. Мабуть, тому що це КБ не належало до ВПК. В нас навіть не було жорсткого пропускного режиму, взагалі, не було ні в кого перепусток, за запізнення чи виходи до «Гастроному» у робочий час, звісно, могли вилаяти, але такої системи, як в ВПК, де забирають перепустку, відпускають у робочий час тільки, якщо маєш спеціальний папірець, т.з. «сигналку» з кількома підписами відповідальних осіб, тут не було.

 

За совчасів була така практика відряджати студентів до колгоспів за рахунок учбового часу, бо майбутня інтелігенція мала знати, що вона – це скопище дармоїдів, що робити не хоче, а реально працюють тільки ті, хто щось вирощує. Славного 1989-го року наближалося 200-річчя мого рідного міста, і місцева влада вирішила місто причепурити, а робітників не вистачало, тому дозволили студентам за бажанням замість колгоспу відпрацювати дорожніми робочими. Ось я і обрав цю опцію. Миколаївці ще й дотепер, коли чимчикують тротуарами біля театру Чкалова, по вулиці Фалеєвській між Набережною і Адміральською, навколо української гімназії (школа № 5) та десь у Варварівці топчуть покладений мною асфальт та переступають через вмонтовані мною поребрики. 

І працювали ми, кілька студентів третьокурсників, під керівництвом бригадирки, дебелої україномовної (практично без суржикових вкраплень) жінки віком років добряче за п’ятдесят. А ще в бригаді був дехто Вася, котрий заробляв більше за всіх, бо керував різними дорожніми машинами. В бригаді був ще якийсь дідусь, котрий не запам’ятався, ну а решта – це ми, прості розкидателі асфальту, дорожні робочі другого розряду. Такий запис внесений до моєї трудової книжки.

А часи ж які були чудові – пєрєстройка, гласность, демократизація! І ось ці дорожні робочі, як і вся країна, передплачували такі собі газети та часописи, як «Літєратурная газета», «Огоньок», «Московскіє новості», «Новий мір». І не просто передплачували, а читали у своєму вагончику під час обідньої перерви або коли дощило. Чи можна собі таке уявити тепер?

Одної обідньої перерви наша могутня бригадирка підняла очі від якогось демократичного видання та промовила: «Слухай, Васю, а ти ж в нас тепер герой! Ось тут пишуть, дивись-но! Ти ж борець за свободу, жертва сталінського режиму, тобі й орден, може, дадуть»! А нам уточнила, що Вася – бандерівець, він відсидів років 10, а потім йому дозволили оселитись тільки подалі від Галичини, так він опинився в Миколаєві. А Вася прочитав статтю, нічого не казав, він взагалі майже ніколи не розмовляв – все, що про нього я знаю, то тільки зі слів бригадирки. І статтю він ніяк не прокоментував, просто прочитав та пішов до своїх грейдерів, скреперів та катку.

Коли Вася щось таки промовляв, це завжди було російською мовою, навіть нашій україномовній бригадирці – тільки російською.

Щоб ви не подумали, що ці люди якісь маргінали, уточнюю, що в них в усіх діти мали вищу освіту. У Васі донька була лікарем, заміжня мала двох дітей. У бригадирки син – викладач вишу, кандидат наук. В радянські часи платили дорожнім робочим дуже непогано, ця професія була серед найкраще оплачуваних. Батьки заробили дітям на кооперативні квартири, машини та на комфортне життя. Чи ще когось дивує, що зрілі покоління нашого суспільства такі інфантильні і духовно недорозвинені? Це вже посивілі діточки отаких дорожніх робочих, результат втілення у життя народної мудрості тих часів: "Плох тот родітєль, которий нє довьол рєбьонка до пєнсії".  

Не знаю, чия доля трагічніша: ідеолога і натхненника, котрий загинув у Мюнхені від довгих рук КГБ, чи отаких як цей Вася, що витиснули до глухого кута свідомості рідну мову та боялися навіть повірити написаному в перестроєчній газеті. Совєцька влада нищила людські душі не менш ефективно за фізичне знищення людей.

Деякі люди ще й дотепер намагаються виховувати дітей на високом-добром-свєтлом совєцьком кінематографі. Звісно, це не стосується суто ідеологічних зразків, але, кажуть, є в кіно СРСР справжні почуття – патріотизм, кохання.

Про кохання чудово написано тут:

http://nataliyaoss.livejournal.com/37020.html

я напишу про захисників Вітчизни, справжніх чоловіків, мужність