![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
На захист "самашедшего"
«Самашедшего» Ліни Костенко я не читав і на разі не планую. Втім, цей твір зазнає такої критики, що хочеться щось сказати на його захист, навіть не читаючи. Це така позиція як «не читав, але засуджую», тільки навпаки.
Але на початку, трохи розповім про себе. У 2000-му році мені було 30 років. Відповідно у 2004-му мені було 34 роки. Моя перша технічна освіта вміщувала також кілька курсів, що дозволяли працювати тим, кого тепер називають «програміст» або «айтішнік». Я цей шлях не обрав, втім, міг би обрати, як це зробили чимало моїх однокурсників. Нарешті, я маю схильність до осмислення подій і явищ і навіть до запису своїх думок, хай і не у форматі щоденнику і, взагалі, нечитабельним для сторонніх способом, але ж записую.
Ну що, подібно до головного героя Л.К.? Якщо подібно, то чому критики пишуть, що такого героя бути не може. Я - є. Значить і він – може бути.
Одному критику не сподобалося, що він десь там пише, що чоловіки у сучасності перевелися, мовляв, так 30-річний чоловік ніколи не скаже. Знов таки, коли мені було 30, я мав такі спостереження, що в Україні, принаймні, у сферах, до котрих я мав стосунок, було на той час значно більше активних і цікавих жінок, ніж чоловіків. Ми тоді навіть у нашому колі жартували, що вважали, що українці – козаки, а вони - «чмошники», що не до війська не призвати, ні праці належної не добитися та й жінки від них тікають, хоч би до гарему якогось Махмуда, аби тільки подалі від свого Василя. Тепер, десь з початку 2000-х трохи ситуація стала виправлятися на користь чоловіків, тепер вже жінки так наочно не домінують. Отже, якщо я мав такі спостереження, хай і статистично некоректні, чому інший мій майже одноліток і майже співтовариш по соціальному стану, не міг мати таких спостережень?
Ще авторці закидають, що її герой пише з шестидесятницьким пафосом. Так от, шановні, саме наше з цим героєм покоління культурно формувалося під впливом і пресингом саме шестидесятників. Шестидесятники були нашими батьками, нашими вчителями, авторами пропагандистських аркушиків і творів вільної «перестроєчної» прози. Від них багато хто з нас навчився й усному та письмовому стилю з усім його пафосом. Я коли редагую свої написані тексти, то частіше всього видаляю з них пафос.
Взагалі, критики, ви з якої планети прилетіли? Щось мені здається, що більшість з вас виросли на колінах у сільської бабусі на всьому готовенькому на гроші батьків, що працювали не розгинаючи спини десь у далекому закордоні або стояли до сонячного удару на блошиних ринках, щоб ви виросли, отримали вашу порожню освіту в області пустої балаканини та почали міркувати з вишини свого життєвого «досвіду» про те, хто в Україні типовий, а хто не типовий.
І хто, взагалі, казав, що головний герой твору, оповідач, має бути типовим. Задача головного героя стати електродом, від котрого почнуться у середовищі процеси, почнеться рух аніонів-катіонів, і це все читачеві буде цікаво читати.
Авторка образилася на критиків, що по-людськи зрозуміло. Втім, варто письменникам бути більш агресивними. Ось узяв би хтось та промовив на зустрічі з читачами: «У моєму романі є персонажі абсолютно типові, сірі-сірі до нудоти, ну точно, як зі статистичного звіту зійшли, ті, що мають 1,2 телевізора та 0,9 пральної машини на родину. Ну точно як ті літературні критики Х і Y. І краще не народжуйте дітей, бо їх у вас у середньому може бути тільки 0,95. Ви вже у частково інтелектуалів виросли, отже, краще не розмножуйтеся».
PS: Чому я не планую читати книжку Л.К.?
1. В мене дуже гостра фактологична пам"ять. Я добре пам"ятаю події та їхній контекст десь року з 1978-го, тобто з 10-річного віку. Вплетіння подій у персональний контекст це стиль мого мислення, читати таке ж саме мені буде нудно.
2. Мені не цікава полеміка між "совістями нації" на сторінках худоджніх творів.
3. Я не люблю творчість шестидесятників, вона мене дратує через те, що покоління шестидесятників є поколінням моїх вихователів, а мої перемоги досягалися через заперечення їхніх настанов, а не завдяки ним.
4. Мені просто на даному етапі життя майже не цікава художня література, якщо в неї нема чогось, що торкає глибини мого Его.
no subject
no subject
Вона ніколи не була публічною чи політичною, принаймні, після незалежності. Через те зараз такий ажіотаж що ніколи її виступів "ТАСС" не чути було, та і взагалі нічого.
Єдиний раз прийшла на запрошення 5го каналу перед "помаранчевою революцією", і коли її запитали "за кого голосувати", вона сказала що ніколи не виходила в політику і у "світ", а оце подумала - а чому, власне, і вирішила прийти. І зацитувала когось-там (зхабула), що "весь світ ділиться на чуму та її жертв". "Так ось нам треба проголосувати не за чуму".
Ото і все було що вона тоді сказала. Це я точно пам'ятаю.
no subject
Я це до того, що мовчання і відсторонення часто сумісні з розмузаним ego. Не ходити на поітичні шоу, не писати статей, а потім викинути "цеглину" навколополітичної прози це не ознакою тих характеристик, котрих Ви надаєте Л.К.
no subject
Бо заполітизовані вічно виступаючі десь на чомусь поети і письменники теж не сприймаються як письменники чи поети, може, суб"єктивно, може це я не вмію відсторонитися - чи у них така проза/поезія..
Я бачила виступ Л.К. на зібранні кінематографістів (її покійний чоловік працював на студії Довженка), на 5му каналі під час революції, читала одне інтерв'ю, вона видала поему у віршах "Берестечко", багато вклала в нього, опрацювала джерел, були теж презентація і зустрічі з читачами.. малувато, звичайно, як на "вихід на люди", але і більше ніж сидіти за кордоном і чекати. Та й це ж це тільки те що я знаю. "Піаритися" і "виходити на люди" - це трошки різне, хоча одне без другого не буває.. :)
no subject
А патерн такий дійсно є, однак, як на мене, його долати треба вельми обережно, враховуючи, що альтернативних засобів для донесення до широкого загалу а ні політичних, а ні філософських думок геть не видко.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject