![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
Свій до свого сучий син
Тарас Возняк написав статтю для «Дзеркала тижня» під назвою «Привиди галицького сепаратизму та ультранаціоналізму».
http://dt.ua/POLITICS/prividi_galitskogo_separatizmu_ta_ultranatsionalizmu-91378.html
Це дуже добре, що саме він порушує цю тему. Наприклад, коли я щось подібне у блогу пишу зі мною одразу починають сперечатися, що нічого такого немає і бути не може, і як вбивчий аргумент наводять, що, мовляв, живуть мої опоненти у Галичині від народження нічого не бачать, не чують, тобто я все вигадую: і галицький антилібералізм, і ксенофобію, і клерикалізм, і ізоляціонізм, що так разюче контрастують з проголошеною інтелектуалами місією Галичини як провідники України до Європи. З місцевим, та ще й з непересічною публічною особою, інтелектуалом така аргументація напевно не пройде.
Возняк все пояснює «рукою Москви». Я не маю сумніву, що дійсно політтехнологи і пропагандисти з Півночі, не сидять без діла. Інакше б загострення «проблеми» так званих орлят не приходилися б саме на періоди активного розвитку відносин між Україною і Польщею, наприклад. Але хочеться зауважити, що інтелектуальний осередок під керівництвом самого Возняка, а саме часопис Ї, вже давно є осередком сепаратизму мовного, не побутового, а саме літературно-мовного. За бажання можна узяти всі числа часопису і швидко виписати норми паралельної версії літературної української мови. Часопис, якщо й має іноземні гроші, то хіба що від Фонду "відродження", тобто від Сороса, але аж ніяк не від Дугіна. Я цієї теми вже торкався, і точилися жваві дискусії, звісно, з запереченнями очевидного.
Але я це пишу не для тролення галичан. Я, взагалі, хочу закінчити цей допис висновком, що стосується всієї України, а не тільки Галичини. У Галичині, Донбасі, окремому портовому місці Одесі, в Автономній республіці Крим в силу історико-культурних обставин склалася більш потужна місцева ідентичність, ніж в решті місцевостей України, тому там загальноукраїнські проблеми проявляються більш контрастно, якщо, звісно, бажати їх бачити і осмислювати. Найбільша, на мою думку, проблема полягає у тому, що інтелектуальна верства в Україні не очолює і не осмислює процесів, які мали б належати до поля цікавості саме інтелектуальної верстви. От саме через це будь-якому заїжджому або місцевому політтехнологу посередніх здібностей, але зі щедрим фінансуванням, не складає проблеми місцеві фобії, комплекси, міфи, забобони, маскультні уподобання нижчого класу організувати у політичний або навіть у культурний рух.
Ахілесова п’ята українських інтелектуалів це зведення афоризму «свій до свого по своє» до «він, звісно, сучий син, але він наш сучий син». Через це замість прямо назвати публічного, політичного, наукового чи мистецького дурня дурнем і висунути зі своїх лав та підтримати, визнати розумних українські інтелектуали починають вдосконалювати формулювання критеріїв дурості, щоб «свій» потрапив у винятки, а краще – у генії. Через це тут у всіх сферах життя домінують карикатурні особистості, керують – абсолютні негідники, а публічний простір дедалі більше відповідає естетиці соціальних низів.
http://dt.ua/POLITICS/prividi_galitskogo_separatizmu_ta_ultranatsionalizmu-91378.html
Це дуже добре, що саме він порушує цю тему. Наприклад, коли я щось подібне у блогу пишу зі мною одразу починають сперечатися, що нічого такого немає і бути не може, і як вбивчий аргумент наводять, що, мовляв, живуть мої опоненти у Галичині від народження нічого не бачать, не чують, тобто я все вигадую: і галицький антилібералізм, і ксенофобію, і клерикалізм, і ізоляціонізм, що так разюче контрастують з проголошеною інтелектуалами місією Галичини як провідники України до Європи. З місцевим, та ще й з непересічною публічною особою, інтелектуалом така аргументація напевно не пройде.
Возняк все пояснює «рукою Москви». Я не маю сумніву, що дійсно політтехнологи і пропагандисти з Півночі, не сидять без діла. Інакше б загострення «проблеми» так званих орлят не приходилися б саме на періоди активного розвитку відносин між Україною і Польщею, наприклад. Але хочеться зауважити, що інтелектуальний осередок під керівництвом самого Возняка, а саме часопис Ї, вже давно є осередком сепаратизму мовного, не побутового, а саме літературно-мовного. За бажання можна узяти всі числа часопису і швидко виписати норми паралельної версії літературної української мови. Часопис, якщо й має іноземні гроші, то хіба що від Фонду "відродження", тобто від Сороса, але аж ніяк не від Дугіна. Я цієї теми вже торкався, і точилися жваві дискусії, звісно, з запереченнями очевидного.
Але я це пишу не для тролення галичан. Я, взагалі, хочу закінчити цей допис висновком, що стосується всієї України, а не тільки Галичини. У Галичині, Донбасі, окремому портовому місці Одесі, в Автономній республіці Крим в силу історико-культурних обставин склалася більш потужна місцева ідентичність, ніж в решті місцевостей України, тому там загальноукраїнські проблеми проявляються більш контрастно, якщо, звісно, бажати їх бачити і осмислювати. Найбільша, на мою думку, проблема полягає у тому, що інтелектуальна верства в Україні не очолює і не осмислює процесів, які мали б належати до поля цікавості саме інтелектуальної верстви. От саме через це будь-якому заїжджому або місцевому політтехнологу посередніх здібностей, але зі щедрим фінансуванням, не складає проблеми місцеві фобії, комплекси, міфи, забобони, маскультні уподобання нижчого класу організувати у політичний або навіть у культурний рух.
Ахілесова п’ята українських інтелектуалів це зведення афоризму «свій до свого по своє» до «він, звісно, сучий син, але він наш сучий син». Через це замість прямо назвати публічного, політичного, наукового чи мистецького дурня дурнем і висунути зі своїх лав та підтримати, визнати розумних українські інтелектуали починають вдосконалювати формулювання критеріїв дурості, щоб «свій» потрапив у винятки, а краще – у генії. Через це тут у всіх сферах життя домінують карикатурні особистості, керують – абсолютні негідники, а публічний простір дедалі більше відповідає естетиці соціальних низів.
Re: Вибачаюсь за багатословність, нема коли скорочувати
Я б теж не назвала її "доносом". Спостерігаючи все збоку (бо почуття команди у мене знаходиться у зародковому стані. Я, мабуть, є типовою представницею "гетьманської" нації, бгггг), у мене виникла наступна думка.
Не маю ніякого приводу сумніватися, що пан Тарас Возняк є комуняцьким пропагандоном який перефарбувався у українця через зміну політичної ситуації. Але то для мене зараз не так важливо. Що для мене важливо, це МИ САМІ. Порівняємо. У НИХ (тих мєрзкіх пропаганднонів) є ШКОЛА. Вони вміють спостерігати, аналізувати, розуміти та формулювати. Давайте, погоджуйтесь зі мною. Я вчора не знала хто такий є той персонаж, тільки побачила, що він досить чітко сформулював чаяння "галичан" (про-європейських сучасних українців, якщо відірватися від географії). Ну вже зовсім відірватися не вдасться, звичайно, бо ці риси йдуть у наборі з іншими рисами, доволі специфічними, тому і плутаються з тією клятою географією. Що ж робимо МИ?
1. МИ очікуємо що прийде ХТОСЬ, почне робити ХОЧ ЩОСЬ і тоді ми дивимося, що вони роблять і чи підтримаємо ми їх (чи запишемося у їхню "команду"). Тобто, не самі щось придумаємо, та очолимо якийсь рух-дію, а саме примкнемо. Тепер, хто приходить? Той хто вміє спостерігати, розуміти інших, хто навчився (з різним ступенем поверховості) виражати не сформульовані стремління та НАСПРАВДІ гне свою лінію. Ми це розуміємо з часом, розчаровуємося у "новому". І тоді маятник коливається до old ways. Коливання то не поступовий рух, ми топтатимемося на місці, як та Лат.Америка сторіччями. Тим часом, втрачатимемо освіту, культуру і станемо дикими. Сучасні у порівнянні з цими пропагандонами (гарно навченими, признаймо), як малі діти. Ці діти стають політтехнологами, але якщо хочуть просуватися, краще вживати СТАРУ, НАУКОВУ школу "поганих" совків.
2. Тому що самі ми не думаємо своєю головою (нас залякали на рівні генів), але бачимо що справа наша не йде, ми, коли бачимо щось схоже на "наше", то свідомо щільно затуляємо очі на щось, що видається нам якимось трохи дивним та не таким. Стаємо в позицію "воно огидне, але НАШЕ!" Або відкрито стаємо проти, критикуємо тим сильніше, бо це мусило б бути НАШИМ, РІДНИМ, воно нам болить, але "по визначенню" мовчимо про ЧУЖЕ, агресивне, тому що розуміємо що то і без наших слів ясно. Тому я критикую на два фронти. ) Чому це наше рідне так нам муляє? Тому що в ньому, окрім чесних, зверху засіли ті дядечки (дивіться пункт 1). Вони пофарбувалися у весь політичний спектр, очолили з часів Кучми (дякуємо "папі" Ющенка) ВСІ рухи, які можуть тільки прийти нам у голову. Тому що ми не довіряємо один одному (ну як же після стількох вбивств та стукачества!), через декількох "агентів" паплюжиться будь-яке ЗДОРОВЕ починання. Ми так ніколи не просунемося з мертвої точки та зневіримося геть.
А з статтею з Ї я загалом згодна. Вона маніпулятивна, без сумніву, але 99% в ній – правда. Інші вивчають нас щоб зрозуміти та саботувати будь-яку волю (Росія в цьому – профі), а ми тільки ревемо страшними голосами, бо самі не думаємо, а чужі думки нас примушують битися боляче лобом, у якому напрямку не підемо. Слюшай, абідна, да?
Re: Вибачаюсь за багатословність, нема коли скорочувати
Розумієш, я вже ситий по горло всіми тими гаслами на кшталт "Україна в нас одна", "однодумці у головному". В мене не одна Україна і нічого спільного головного немає з прихильниками антицивілізаційного українського проекту. А всі ці патріархальні селюки з їхніми бджілками та фарбованими яйцями, борці за расову чисту нації, ті, хто на тлі реальної загрози зі сходу, героїчно кидається на боротьбу з гомосексуальними поетами або готовий сидіти у в'язниці за розбитий пам'ятник, а не за покараного мажора, наприклад, що вбиває людей і уникає покарання, мені аж ніяк не однодумці, і я не маю з ними ніякої спільної України, як і не маю ніяких приводів навколо чогось з ними єднатися.
Re: Вибачаюсь за багатословність, нема коли скорочувати
Re: Вибачаюсь за багатословність, нема коли скорочувати
Re: Вибачаюсь за багатословність, нема коли скорочувати
Re: Вибачаюсь за багатословність, нема коли скорочувати
no subject