![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Бандерівець Вася
За совчасів була така практика відряджати студентів до колгоспів за рахунок учбового часу, бо майбутня інтелігенція мала знати, що вона – це скопище дармоїдів, що робити не хоче, а реально працюють тільки ті, хто щось вирощує. Славного 1989-го року наближалося 200-річчя мого рідного міста, і місцева влада вирішила місто причепурити, а робітників не вистачало, тому дозволили студентам за бажанням замість колгоспу відпрацювати дорожніми робочими. Ось я і обрав цю опцію. Миколаївці ще й дотепер, коли чимчикують тротуарами біля театру Чкалова, по вулиці Фалеєвській між Набережною і Адміральською, навколо української гімназії (школа № 5) та десь у Варварівці топчуть покладений мною асфальт та переступають через вмонтовані мною поребрики.
І працювали ми, кілька студентів третьокурсників, під керівництвом бригадирки, дебелої україномовної (практично без суржикових вкраплень) жінки віком років добряче за п’ятдесят. А ще в бригаді був дехто Вася, котрий заробляв більше за всіх, бо керував різними дорожніми машинами. В бригаді був ще якийсь дідусь, котрий не запам’ятався, ну а решта – це ми, прості розкидателі асфальту, дорожні робочі другого розряду. Такий запис внесений до моєї трудової книжки.
А часи ж які були чудові – пєрєстройка, гласность, демократизація! І ось ці дорожні робочі, як і вся країна, передплачували такі собі газети та часописи, як «Літєратурная газета», «Огоньок», «Московскіє новості», «Новий мір». І не просто передплачували, а читали у своєму вагончику під час обідньої перерви або коли дощило. Чи можна собі таке уявити тепер?
Одної обідньої перерви наша могутня бригадирка підняла очі від якогось демократичного видання та промовила: «Слухай, Васю, а ти ж в нас тепер герой! Ось тут пишуть, дивись-но! Ти ж борець за свободу, жертва сталінського режиму, тобі й орден, може, дадуть»! А нам уточнила, що Вася – бандерівець, він відсидів років 10, а потім йому дозволили оселитись тільки подалі від Галичини, так він опинився в Миколаєві. А Вася прочитав статтю, нічого не казав, він взагалі майже ніколи не розмовляв – все, що про нього я знаю, то тільки зі слів бригадирки. І статтю він ніяк не прокоментував, просто прочитав та пішов до своїх грейдерів, скреперів та катку.
Коли Вася щось таки промовляв, це завжди було російською мовою, навіть нашій україномовній бригадирці – тільки російською.
Щоб ви не подумали, що ці люди якісь маргінали, уточнюю, що в них в усіх діти мали вищу освіту. У Васі донька була лікарем, заміжня мала двох дітей. У бригадирки син – викладач вишу, кандидат наук. В радянські часи платили дорожнім робочим дуже непогано, ця професія була серед найкраще оплачуваних. Батьки заробили дітям на кооперативні квартири, машини та на комфортне життя. Чи ще когось дивує, що зрілі покоління нашого суспільства такі інфантильні і духовно недорозвинені? Це вже посивілі діточки отаких дорожніх робочих, результат втілення у життя народної мудрості тих часів: "Плох тот родітєль, которий нє довьол рєбьонка до пєнсії".
Не знаю, чия доля трагічніша: ідеолога і натхненника, котрий загинув у Мюнхені від довгих рук КГБ, чи отаких як цей Вася, що витиснули до глухого кута свідомості рідну мову та боялися навіть повірити написаному в перестроєчній газеті. Совєцька влада нищила людські душі не менш ефективно за фізичне знищення людей.
no subject
http://andreistp.livejournal.com/322063.html
no subject
Єдине, що втішає, що те, що він віддає, вже нафіг не потрібно та пізно врятувати. Вся ця авіаційна галузь існує лише для засвоєння бюджетних коштів та підтримки історичного реноме "Антонова". За всі роки незалежності нічого, крім виставкових екземплярів - отже, тепер не велика втрата...
Жах!
Вимикаюсь. Мушу бігти.
no subject
Оберігання дітей від власних спогадів було запорукою виживання останніх. Подекуди розповідали вже перед самою смертю. Вони в цю Україну не вірили.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject