Про фальшиві американські усмішки

[kerbasi]

Допис в російському ЖЖ юнака, що вчився у Штатах і тепер не хоче бути русскім, сколихнув сонний у довгий дощовий вікенд український сегмент. Я ж хочу прокоментувати не сам допис юнака, а периферійні відгалуження у коментарях від різних "експертів" з Америки та американців на зразок Здорнова про фальшиву американську усмішку.

На моїй першій роботі у Києві в мене був іноземний шеф, т.з. «експет». Два рази на рік він проводив події, коли збирав увесь колектив, разом з другими половинками та проводив парті з європейською випивкою та делікатесними закусками. Одного разу мій колега, росіянин за походженням та громадянством сказав: «Якби знати, що це він щиро, від себе. А так – все спише за рахунок компанії». Широка русска душа вимагала, щоб шеф всіх підлеглих споював з власного гаманця. От тоді було б уважєніє!

Я тоді згадав свого шефа з однієї бюджетної організації, де я трошки попрацював одразу після інституту. Той свій день народження влаштував за свій рахунок. Все управління випивало та жерло, проголошувало  тости – все було щиро, від чистого серця та широкої души. Нічого, що офіційної зарплати боса в акурат вистачило б на палку салямі, пляшку горілки та батон. Нічого, що він безпардонно зловживав службовим становищем, що мав власну кишенькову фірму, що присмокталася до бюджету.

Приблизно у той саме час я якось проколовся через недосвідченість. Так само десь іноземний шеф влаштував вечір у ресторані, тільки на цей раз з представниками клієнта. Один функціоненрик, щось штибу головного механіка, мене запитав: «А нащо йому рахунок», - коли я здивував офіціанта власне вимогою принести рахунок (це був 1996 рік і далеко поза Києвом, там і зараз всі за чорний «нал» щиро гуляють). Ну, я й з дуру і відповів, що для звіту про представницькі витрати. «Он як!» - захитав головою сивочолий жид. – «Дякую! Дякую, що просвітили»! А він вважав, що іноземець мав так розчулитися зі спілкування через перекладача з такими неординарними фігурами, лідерами світової технічної думки та просто з класними хлопаками, що мав одразу ж всіх потягти до кабаку за власний кошт!

От тут в проявляється суттєве викривлення здорового глузду в щирих інтелігентів. Для них головне, щоб той, хто краде бодай пляшку виставив та канапкою поділився. Тоді все, якщо не чесно, і не за законом, то хоча б  і по совісті. Західний етикет не вимагає витрачати власні гроші на потреби роботи. І він також нетерпимо ставиться до зловживань. Тому в керівника є бюджет на корпоративні розваги і неформальне спілкування з підлеглими, клієнтами та партнерами.

Так і з цими американськими усмішками у крамницях, у готелях, у піцеріях. Якщо я русскій чоловік і мені усміхається американська жінка – вона напевно збирається мені віддатися просто тут за своїм «каунтером», бо я ж парень хоть куда не то шо еті іх чмирі. Якщо мені усміхається чоловік, то а може він підар? Якщо я русска жінка і мені усміхається чоловік, то він як порядний джентльмен тепер просто забов’язаний, якщо не одружитися, то принаймні сплатити всі рахунки та розважати мене під час усього перебування в Америці, бо я ж таки красавіца, а не как еті іх чучела. Якщо мені усміхається жінка, то невже вона помітила що, в мене стрілка на колготах?  Якщо ж усміхаються не через назване, то тоді ця усмішка або екстатична або фальшива. Власне, мене завжди забавляє обурення русскіх «екстатичністю» американців. Якщо усмішка, ширша за криве сіпання кутків рота, це вже екстаз, то що тоді в русскіх оргазм? Насправді це американці сприймають русскіх (та й наших також) за надто емоційних, майже екстатичних осіб. Придивіться, як поводяться у Метрограді, де необізнаному часто нелегко знайти потрібний вихід, українці та іноземці. Іноземець дивиться у мапу та на вказівники з виразом обличчя, як нібито розгадує шараду чи ребус. А в українця чи українки – це ж просто торнадо емоцій на обличчі і у жестах: А-а-а-а-а-а! Де-е-е-е-е-е я-а-а-а-а-а-а-а! Випустітє міня атсу-у-у-у-у-у-да-а-а-а-а-а-а-а!.............

І про фальш вже хто б казав, тільки не ті, кого з дитинства виховують, що не можна казати правду про те, як насправді виглядає людина, не можна навіть вказати, що в неї шкарпетки різні, хай так весь день і ходить у незнанні, бо інакше ж образиться, і ти ж йому станеш ворогом, нібито це ти йому шкарпетки пересортував, де треба мовчати, що страва тобі не смакує, силоміць ковтати, затамувавши подих і затуливши очі,але при тому посміхатися та нахвалювати, де жінки приховують свій вік або брешуть про нього.

От саме ця викривлена ментальність, ідіотичний етикет і лягають в основу шаленої популярності анти-американського стьобу Задорнова.

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

Мій досвід з американцями обмежується здебільшого корпоративним людом, так от цей народ дасть фору будь-якому нашому інтелігенту з адекватності та здорового глузду. Звісно, коли навмисно хочуть когось дотиснути, то в хід йдуть різні ярлики та стереотипи, про котрі у мене тут є ціла серія дописів, але це вже інша тема - office politics. А без родинних та побутових стереотипів - куди ж без них, де люди, там і шаблони. Тільки у нас, а особливо у Росії це тепер така мода пішла зверхньо дивитися на "америкосів" та "еуропейців", таке собі як у Маяковського: "У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свьісока".

[jaltinka.livejournal.com]

я говорила не про стереотипи, а про власний досвід: скоро буде два роки, як я живу в США. Особисто мені, усмішки (нехай вони навіть і фальшиві) набагато приємніше щирого хамства. І американців я за їх життєрадісність і позитивний підхід дуже поважаю.
Але моє зауваження стосувалося саме тієї фрази, яку я процитувала: американці (часто, не всі) не скажуть вам, як ви насправді виглядаєте, будуть їсти несмачну їжу в гостях і посміхатися, а що американські жінки так само будуть приховувати свій вік - то тут вже взагалі безперечно:) Все-таки для них зовнішнє враження і "маска" в спілкуванні з не дуже близькими людьми дуже важливі. Причому це прищеплюється суспільством. Студенти (я працюю у вузі) ще більш щирі, і чесно на питання "як справи?" можуть відповісти "паршиво!", а от у старшого покоління завжди все ОК і розмовляти з вами будуть як з рідним, але не скажуть, що у вас спіна біла... звичайно, з кожного правила є винятки

[kerbasi.livejournal.com]

Ну не знаю... Всі до єдиної жінки, котрих я зустрічав, ніколи не приховували свого віку, а волонтерки Корпусу Миру одразу помічали українську фобію віку в жінок, як місцеву культурну особливість. У корпоративному світі (я - керівник українського підрозділу американської корпорації) всі завжди вкажуть тобі, якщо в тебе краватка перекосилася. Можливо, багато залежить від соціального прошарку. Мене дратують інші корпоративні бздури, як то кілька років тому пішла мода бігати східцями без ліфту, звісно, якщо це ініціює шеф, то підлеглі за ним слідують, а потім, хто захекався, стає об'єктом різних пліток за спиною та косих поглядів, що doesn't fit. Але й це, здається, відходить.
Один в моєму офісі проколовся, у нас прикольна будова, сьома кнопка ліфту, восьмий поверх, вісімнадцять прольотів - така конструкція. Так один побіг, на півдороги здох: I thought it wasn't SO high!

[jaltinka.livejournal.com]

напевно, наш з Вами такий різний досвід з американцями ще раз підтверджує істину, що "не в національності справа". Від неї, звичайно, багато залежить, але далеко не все :)

[eve_link_a]

ну по-перше, жінки в США таки набагато задбаніше і молодше виглядають, ніж українки, тому їм і правду сказати - автоматом комплімент отримати. А по-друге, в США відношення до чоловіків на роботі - як до безстаттевої особи, немає того нескінченного кокетства, яке мена жах як дратує в Україні. Ну і взагалі то я собі щось тільки разів з 3-4 пригадую, щоб когось цікавив мій вік.
На рахунок нещирості - є таке щось... вірніше, то не нещирість, а просто спроба бути ввічливим. Вони надзвичайно легко переходять від співчуття до посмішки і назад,але кого що обходить, я взагалі не розумію нащо зовсім стороння людина має комусь бути щирою...
І ще - не забувайте, що все є відносним, і люди всі різні, різне виховання, не можна гребти всіх під одну гребінку. Ті американці, що потрапляють в Україну, вже на кілька сходинок вищі від середньостатистичного американця. А трапиться вам якась родинка "реднеків", які вже й забули, коли посміхались востаннє, і буде зовсім інше враження...
Допис - супер!

[kerbasi.livejournal.com]

"нащо зовсім стороння людина має комусь бути щирою"...

От власне і мене дивує, коли хтось цього не розуміє! Невже у нас чи у Росії кожний клерк всіх бодай через одного палко любить всіма фібрами душі? Тут скоріш хибна інтерпретація сигнали, про що попереджував ще за глибокого совка Всеволод Овчинніков у своїй книжці "Корені дуба" про англійців, що коли продавчиня усміхається відвідувачу, то це означає просто ввічливість, а не особисту симпатію, тому запрошувати її на каву увечері через її усмішку не слід. Ось русскіє та наші десь тут і відчувають дисонанс, і це їх настільки дратує, що поясненням такої довготривалості теми "фальшивих посмішок" може бути тільки те, що болить їм їхня інтимна сфера, дисонують ці усмішки зі східнослов'янськими кліше шлюбних танців. :)