Pro nihilo

Допис в російському ЖЖ юнака, що вчився у Штатах і тепер не хоче бути русскім, сколихнув сонний у довгий дощовий вікенд український сегмент. Я ж хочу прокоментувати не сам допис юнака, а периферійні відгалуження у коментарях від різних "експертів" з Америки та американців на зразок Здорнова про фальшиву американську усмішку.

На моїй першій роботі у Києві в мене був іноземний шеф, т.з. «експет». Два рази на рік він проводив події, коли збирав увесь колектив, разом з другими половинками та проводив парті з європейською випивкою та делікатесними закусками. Одного разу мій колега, росіянин за походженням та громадянством сказав: «Якби знати, що це він щиро, від себе. А так – все спише за рахунок компанії». Широка русска душа вимагала, щоб шеф всіх підлеглих споював з власного гаманця. От тоді було б уважєніє!

Я тоді згадав свого шефа з однієї бюджетної організації, де я трошки попрацював одразу після інституту. Той свій день народження влаштував за свій рахунок. Все управління випивало та жерло, проголошувало  тости – все було щиро, від чистого серця та широкої души. Нічого, що офіційної зарплати боса в акурат вистачило б на палку салямі, пляшку горілки та батон. Нічого, що він безпардонно зловживав службовим становищем, що мав власну кишенькову фірму, що присмокталася до бюджету.

Приблизно у той саме час я якось проколовся через недосвідченість. Так само десь іноземний шеф влаштував вечір у ресторані, тільки на цей раз з представниками клієнта. Один функціоненрик, щось штибу головного механіка, мене запитав: «А нащо йому рахунок», - коли я здивував офіціанта власне вимогою принести рахунок (це був 1996 рік і далеко поза Києвом, там і зараз всі за чорний «нал» щиро гуляють). Ну, я й з дуру і відповів, що для звіту про представницькі витрати. «Он як!» - захитав головою сивочолий жид. – «Дякую! Дякую, що просвітили»! А він вважав, що іноземець мав так розчулитися зі спілкування через перекладача з такими неординарними фігурами, лідерами світової технічної думки та просто з класними хлопаками, що мав одразу ж всіх потягти до кабаку за власний кошт!

От тут в проявляється суттєве викривлення здорового глузду в щирих інтелігентів. Для них головне, щоб той, хто краде бодай пляшку виставив та канапкою поділився. Тоді все, якщо не чесно, і не за законом, то хоча б  і по совісті. Західний етикет не вимагає витрачати власні гроші на потреби роботи. І він також нетерпимо ставиться до зловживань. Тому в керівника є бюджет на корпоративні розваги і неформальне спілкування з підлеглими, клієнтами та партнерами.

Так і з цими американськими усмішками у крамницях, у готелях, у піцеріях. Якщо я русскій чоловік і мені усміхається американська жінка – вона напевно збирається мені віддатися просто тут за своїм «каунтером», бо я ж парень хоть куда не то шо еті іх чмирі. Якщо мені усміхається чоловік, то а може він підар? Якщо я русска жінка і мені усміхається чоловік, то він як порядний джентльмен тепер просто забов’язаний, якщо не одружитися, то принаймні сплатити всі рахунки та розважати мене під час усього перебування в Америці, бо я ж таки красавіца, а не как еті іх чучела. Якщо мені усміхається жінка, то невже вона помітила що, в мене стрілка на колготах?  Якщо ж усміхаються не через назване, то тоді ця усмішка або екстатична або фальшива. Власне, мене завжди забавляє обурення русскіх «екстатичністю» американців. Якщо усмішка, ширша за криве сіпання кутків рота, це вже екстаз, то що тоді в русскіх оргазм? Насправді це американці сприймають русскіх (та й наших також) за надто емоційних, майже екстатичних осіб. Придивіться, як поводяться у Метрограді, де необізнаному часто нелегко знайти потрібний вихід, українці та іноземці. Іноземець дивиться у мапу та на вказівники з виразом обличчя, як нібито розгадує шараду чи ребус. А в українця чи українки – це ж просто торнадо емоцій на обличчі і у жестах: А-а-а-а-а-а! Де-е-е-е-е-е я-а-а-а-а-а-а-а! Випустітє міня атсу-у-у-у-у-у-да-а-а-а-а-а-а-а!.............

І про фальш вже хто б казав, тільки не ті, кого з дитинства виховують, що не можна казати правду про те, як насправді виглядає людина, не можна навіть вказати, що в неї шкарпетки різні, хай так весь день і ходить у незнанні, бо інакше ж образиться, і ти ж йому станеш ворогом, нібито це ти йому шкарпетки пересортував, де треба мовчати, що страва тобі не смакує, силоміць ковтати, затамувавши подих і затуливши очі,але при тому посміхатися та нахвалювати, де жінки приховують свій вік або брешуть про нього.

От саме ця викривлена ментальність, ідіотичний етикет і лягають в основу шаленої популярності анти-американського стьобу Задорнова.

Здається, українські творчі інтелектуали почали змагання, хто швидше, більше, краще допоможе ПР у справі остаточної дискредитації української ідеї. Тепер відзначився письменник Василь Шкляр:
http://life.pravda.com.ua/interview/4c98c106df7cd/

Я розумію почуття письменника. Йому, як і всім українцям не за паспортом, а за свідомістю боляче дивитися, як пробуксовує і не може виборсатися на великий тракт українська ідея, як одночасно з тим зростає ризик відновлення процесів зникнення української мови. Втім, рація рацією, але ж треба інколи думати, що кажеш.

Наймолодшим з тих, кого до України перевезли з Росії на місце заморених в Голодомор селян, зараз десь 80-90 років. Невже можна серйозно казати, що вони є якимось вагомим чинником в Україні? Ви щось чули, щоб вони організовували якісь земляцтва? Я не чув. А може якийсь дідусь своїм онукам казав: «Відітє, внучкі маі, какая земля! Ми тут патаму шта фсєх масних голадам вимарілі. І ви, как падрастьотє, тоже сматрітє, штоб ані вновь нє распладілісь»? Переконаний, що – ні. В більшості родин на сході та півдні нащадки практично нічого про своє походження не знають, бо старі якщо й розв’язали язика, то тільки перед смертю. Я це не вигадую, а зі своєї родини знаю, де материнська гілка роду і є тими переселенцями, тільки не на місце українців, а замість кримських татар. Бабуся аж до смерті не могла заспокоїтись, як чула розповіді від у Криму, від тих, хто прибув раніше, про пусті хати, зі здичавілою живністю на подвір’ях. А може й сама бачила, бо справжню родинну історію зачищали ретельно: ні світлин, ні листів - пам'ять про сталінські чистки офіцерського корпсу напередодні війни залишилася назавжди. І ніхто не питав її, куди їй їхати і де селитися. Накази не обговорюються, а виконуються.

Проблеми сучасної України йдуть не стільки від трагедій першої половини 20-го сторіччя, скільки від тихих процесів 60-80-х років. Партія, що тепер при владі, складається майже повністю з тих, кого звільнили від вивчення української мови або хто сам русифікував своїх дітей. Серед моїх друзів дитинства на півдні чи не половина мала україномовних батьків, котрі одразу переходили на російську мову з акцентом, коли до них зверталися їхні діти. Вважалося, що так потрібно заради майбутнього цих дітей.

Взагалі, я раджу усім теоретикам «двох Україн» частіше подорожувати і зустрічатися з людьми. Тільки не по книгарнях та зустрічах з читачами, а пройтися по підприємствах та послухати, як спілкуються робітники. Ви здивуєтесь, як багато на сході, навіть у тотально зросійщеному Харкові насправді української мови. Я вже не кажу про Павлоград, Кривий Ріг та Дніпропетровськ. І ці люди одразу переходять на російську на людях. І ці люди голосують майже стовідсотково за «Партію Російщення України», а як розчаруються, то скоріш за все віддаватимуть голоси комуністам. «Вони не стали українськими громадянами», - скажуть українські письменники та інші «совісті нації». «Так», - відповім я. «Вони не стали громадянами, тому що з вас ніхто не став Вацлавом Гавелом».

«Вони не читають наших книжок. В їхньому селі, якщо є якась книгаренька чи ятка, то геть уся література це російське низькопробне чтиво, Та й ніхто не дасть там наші книжки розповсюджувати, «неформат» казатимуть», - продовжуватиме обурюватись письменство.  

І це буде правдою. Але є одне «але». Українець-робітник  сходу майже нічим не відрізняються від українського патріотичного письменства. Він так само народився у селах та переїхав до міста або його перевезли батьки. Тільки на відміну від письменників, коли він відвідує рідне село чи містечко, це нікого не обходить, крім родичів, а якби приїхав би столичний письменник, то його б обов’язково прийняв місцевий голова разом з усім локальним бомондом, а там за чарочкою та під народні пісні можна було б когось переконувати. Переконувати не виділити собі діляночку під хатиночку та вишневий садочок, а переконувати хоча б не заважати українському книгорозповсюдженню, не зволікати з виділенням грошей місцевій бібліотеці, згадати зайвий раз, що віз-а-ві український чиновник, а не шантропа безродна. Кому це краще вийде, як не майстру художнього слова?  І ви, вацлави гавели, що не відбулися, мали цілих дев’ятнадцять років на це. А тепер вам країна не та, народ не той, чужинці та окупанти…
Тьху!  

seems_to_be 

Недавнє інтерв"ю з Оксаною Забужко:
http://unian.net/ukr/news/news-385145.html

"Знаєте, я у першому турі голосувала за Ющенка. Без особливої надії, що він виграє. Недавно випадково почула від такого самого виборця його, для себе, психологічне пояснення власному вибору: що це як прийти на могилу й покласти квітку. Сказано жорстоко, але точно сформульовано. Я кажу дещо інакше – це те саме, що сказати спасибі за всі його добрі наміри й починання".

Ну що ж... Те, що вона русо-совєцька інтелігентка, і lдуже стандартна для свого покоління і статусу - це для мене завжди було очевидно і не потребувало доказів. А тепер є і докази. Ні, така позиція пані Забужко ніяк не означає, що вона не писала раніше і не напише у майбутньому більше нічого талановитого. Щиро бажаю їй не списатися аж до кінця її життя, а літ побажаю їй ще багато-багато. Така позиція означає тільки, що вона не філософ, а митець. Філософи беруть реальність і осмислюють її, концептуалізують за допомогою слів. Митці грають образами. Якщо заради красоти образа можна принести в жертву значення слова, вони не вагатимуться.

Пані Забужко - яскрава зірка на засміченному вихлопами та кислотними хмарами українському творчому виднокраї, але її слова на політичні теми можна не слухати. Як філософ вона закінчилася, як митець - сподіваюсь, ні.

PS: дещо тезово, але сподіваюсь, зрозуміло, я виклав своє ставлення до творчості Забужко в дискусії у ferike
http://ferike.livejournal.com/196571.html

Там я написав, що не вважаю Забужко неглибоким філософом. Тепер можу уточнити, що не вважаю філософом в принципі.
До речі, рецензія  ferike з найкращих рецензій, що я читав. Раджу!

PPS:  "Екваторіальна Африка відпочиває! Можна вважати, що нарешті Україна визначилася з вектором інтеграції, як не геополітично, то принаймні культурно – в Африку. Після того у мене ніяких питань до цього міністра та його культури немає".   
Ну а в мене після цього нема ніяких питань до пані Забужко. Є співчуття західним грантодавцям на декократичну, ліберально-письменницьку, феміністичну справу. Всі ваші грошенятка - плакали! Нічого отримувач не пойняв, нічому не навчився. Отак от!