![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Entry tags:
15 років живу у Києві
Сьогодні виповнюється 15 років, як я переїхав до Києва. На місяць зі шматочком раніше я знайшов свою першу роботу в іноземній фірмі, а 27 листопада після численних роз’їздів нарешті зняв першу більш-менш постійну квартиру.
На тижні, коли згадав про цю річницю, у голові кружляли пафосні слова, але сьогодні випарилися. Для людей мого профілю в інших місцях України можливості обмежені. Отже, й вибору не було: або продовжувати борсатися у злиднях, або – до Києва. Або – за кордон.
Поки жив на півдні, вважав Україну практично гомогенною, крім заходу країни. Про особливості Донбасу я тоді не чув, про Крим не думав. Як потрапив до Києва, переконався, що ці 500 км на північ роблять різницю, як між різними країнами і різними народами. Разом утримує тільки ментальний конструкт «Україна». Чи триватиме він у наступних поколіннях?
По переїзді на мене чекали усі складнощі емігрантського життя, як то повна втрата колишнього кола, напрацьованих зв’язків, заробленої репутації, спільної біографії, спільної ментальності з навколишніми жителями. Якби я знав, що так буде, може, подався б ще далі, туди, де ще більше можливостей.
П'ятнадцять років тому мені подобалося, що кияни практично не мали столичного снобізму. Порівняно з моїми земляками в киян була практично відсутня агресивність, тому тут було значно менше хамства, більше доброзичливості. Ця здорова основа ще сильна й дотепер і дозволяє асимілювати хвилі приїжджих. Нас тут багато, але ми не створюємо тут нових миколаєвів, донецьків, львовів, і тут не відтворюються вади наших малих батьківщин.
Дух міста тут ще не настільки сильний, щоб протистояти дурному смаку скоробагатьків, але це не страшно: їхні монструозні споруди можна буде розібрати, дерева можна знов насадити та виростити, виходи до берегів Дніпра розчистити – була б на то воля людей.
Коли переїхав, всі мої пожитки перевіз у спортивній сумці. Якщо переїжджатиму далі, то розпродати-роздати всього доведеться на контейнер. Але практично ні до чого матеріального я прив’язаності не відчуваю, мені не потрібно нічого, крім ноутбука. Міщанський , як раніше казали, «вещизм» до мене не прищепився.
На тижні, коли згадав про цю річницю, у голові кружляли пафосні слова, але сьогодні випарилися. Для людей мого профілю в інших місцях України можливості обмежені. Отже, й вибору не було: або продовжувати борсатися у злиднях, або – до Києва. Або – за кордон.
Поки жив на півдні, вважав Україну практично гомогенною, крім заходу країни. Про особливості Донбасу я тоді не чув, про Крим не думав. Як потрапив до Києва, переконався, що ці 500 км на північ роблять різницю, як між різними країнами і різними народами. Разом утримує тільки ментальний конструкт «Україна». Чи триватиме він у наступних поколіннях?
По переїзді на мене чекали усі складнощі емігрантського життя, як то повна втрата колишнього кола, напрацьованих зв’язків, заробленої репутації, спільної біографії, спільної ментальності з навколишніми жителями. Якби я знав, що так буде, може, подався б ще далі, туди, де ще більше можливостей.
П'ятнадцять років тому мені подобалося, що кияни практично не мали столичного снобізму. Порівняно з моїми земляками в киян була практично відсутня агресивність, тому тут було значно менше хамства, більше доброзичливості. Ця здорова основа ще сильна й дотепер і дозволяє асимілювати хвилі приїжджих. Нас тут багато, але ми не створюємо тут нових миколаєвів, донецьків, львовів, і тут не відтворюються вади наших малих батьківщин.
Дух міста тут ще не настільки сильний, щоб протистояти дурному смаку скоробагатьків, але це не страшно: їхні монструозні споруди можна буде розібрати, дерева можна знов насадити та виростити, виходи до берегів Дніпра розчистити – була б на то воля людей.
Коли переїхав, всі мої пожитки перевіз у спортивній сумці. Якщо переїжджатиму далі, то розпродати-роздати всього доведеться на контейнер. Але практично ні до чого матеріального я прив’язаності не відчуваю, мені не потрібно нічого, крім ноутбука. Міщанський , як раніше казали, «вещизм» до мене не прищепився.
no subject
no subject
Так, є, купив хату 8 років тому.
no subject
no subject
Але сучасні речі не розраховані на тривале життя. Сподіваюся, що ця культура матеріальної ефемерності не назавжди вкорінюється.
no subject
no subject
В Мелитополь около 10 коробок вещей.
4 - книги )
no subject
О, так! Після двох переселень протягом одного року дуже оціниш переваги електронної читалки.
no subject
no subject
А я от усе думаю, якщо доведеться переїжджати, що ж я робитиму з книжками. Мені шкода їх, хоч я зараз майже не читаю, а що читаю, то переважно з екрана.
no subject
no subject
no subject
no subject
Я у віці "під 40" відкрив для себе, що я навіть люблю своє рідне місто, хоча мені там було настільки дискомфортно, що просто слів підібрати важко, щоб описати. Точніше, навіть не сам відкрив. Зустрів людину, яка дуже позитивно та об'єктивно мені про моє ж місто розповіла. При чому ми не земляки. От таке буває!
Книжки я поступово роздаю. Найскладніше з вузькоспеціалізованою літературою. Зацікавлення в мене пройшли, література залишилася. Важко знайти, кому віддати. Бібліотеки не люблю. Якось зі мною так порозмовляли, нібито я не віддаю книги, а забираю в них місячну зарплату всього колективу. Мені тяжко дається спілкування з бюджетною сферою...
no subject
Мені шкода книжки роздавати. Я ж іх колись купувала сама, на свої кровні. Ну, або мої батьки. Мабуть, ще не відростила відповідний дзен :)
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
ці 500 км на північ роблять різниці
Re: ці 500 км на північ роблять різниці
no subject
вітаю. Київ дійсно непоганий город. Але мене перебування в ньому трошки втомлює.
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
це жахливе місто, у якому буває нестерпно жити. але для мене воно - дім, і я за ним уже страшенно скучила. через тиждень подорожей трохи на захід і більше на схід буду вже нарешті в Києві.
no subject
no subject
хоча з напрямками в літературі - це добре.
no subject
no subject
А у побуті, так у нас там культура іскрометних пікіровок, а у киян - культура байок. На моїй першій роботі нас було двоє з Миколаєва і один з Одеси. Ми вранці готували собі кави та обмінювалися "смол ток", а місцеві лякалися, що ми сваримося, і от-от вибухне бійка.
Стосовно кухні - так то, взагалі, як дві різні країни. Помідори та сині в нас ростуть просто під ногами, а картопля - їжа ледачих готувати та приїжджих москалів. На чернігівській трасі купував якось сині в бабусі, так вона мене щиро запитала, а що з них готується. Звісно, ці відмінності з часом стираються, і якщо шкляри, андруховичи та тягнибоки не постараються, то невдовзі вже вся країна буде плавильним казаном.
no subject
no subject
no subject
no subject