kerbasi: (Default)
 photo imagejpg14_zps6cef908e.jpg

Шанoвні читaчі! Мої дописи тепер можна коментувaти тiльки на платформі Dreamwidth. Автoматична трансляція дo ЖЖ буде зупинена 30 червня. Переходьте нa "Дpім". Наc вжe тaм багато!
З 13 червня, коли я анонсував перехід на "Мрію", кількіcть людей в мoєму "кoлі" (еквівaлент фpенд-стpічки) зpосла з 38 дo 105. А ще міcяць тoму мoє кoло нaлічувало лeдве півтoра десятка щодeнників.
kerbasi: (ναυτής)
Не роблю репостів зазвичай, але кондове московське хлібло Лаврова і красномовна міміка Кері, а також мілашка Сєнєчка того варті!
Дарма Яценюк заявив, що не  піде у президенти. Нафіґ ту "Батьківщину"-  і на вибори!



Originally posted by [livejournal.com profile] lluvia_ol at Різниця між країнами.
Зверху на фото Лавров з Керрі, знизу на фото Яценюк з Керрі.

541916_582834445146230_988857512_n

kerbasi: (ναυτής)
Перевірив свій гранічний вік перебування у запасі за розрядом запасу. Виходить, що для збройних сил я вже непотріб, якщо воєнкомат щось не змінив без мого відома. Але це навряд.

Так приходить натяк від долі, що ти вже брухт. Першим від тебе відвертається той, хто першим тебе хапав ще підлітком: військо.

 От тільки податкова ніколи не злізе до останнього подиху платників податків, якщо вони щось матимуть, крім пенсії.

А користі від мене таки дійсно ніякої: давно немає того літаку, який мене вчили обслуговувати на дійсній строковій службі. Давно немає тих кораблів, для яких мене вчили як офіцера на військово-морській кафедрі. Точніше, є один, останній, але у ворога.
kerbasi: (ναυτής)
Повний інтернет! Один з прикладів для тих, хто ніколи нічого не бачить:
http://lenta-ua.livejournal.com/1298114.html

Дістали вже виховательськими листами росіянам! Просто забудьте про них на деякий час. В кого там є совість, той сам прокинеться. А як заговорювання власних страхів - не сподівайтеся, не допоможе.
kerbasi: (ναυτής)

Що б це значило?

На що натякають?

Та мабуть ні на що інше, крім того, що в креаклів шаблонне мислення.

kerbasi: (ναυτής)
От живуть же люди життям повним пристрасті і гостроти почуттів на межі фолу! Не те що сірі обивательські будні!
Швидко згорають щоправда.
http://m.kp.ua/kiev/pda/news/280913/415791/

28 сентября недалеко от железнодорожной станции Запорожье-1 поезд переехал пару, которая занималась любовью на колеи. Как выяснилось, женщина 30-40 лет и 41-летний мужчина, возвращавшись из гостей, не смогли устоять друг перед другом, решили получить острые ощущения прямо на рельсах.
- Мы с подругой не преодолели свою природную страсть, и захотели почувствовать экстрим рядом с железнодорожной колеей, - рассказал потерпевший мужчина.
- В результате происшествия женщина погибла на месте, ее личность устанавливается. Мужчину – жителя Херсонской области доставили в больницу с предварительным диагнозом травматического отрыва голеней обеих ног, - сообщают в пресс-службе УМВД Украины на Приднепровской железной дороге.

Уявляю собі діалог:
- дядечку, а чому ти без ніг?
- ех, дорогенький.... - млосно-задумлено дивиться за обрій.


-бабусю, а, бабусю, а як мама померла?
- ех, внучку, вона померла в момент найвищого щастя!


http://avtopoligon.info/news/zaporozhe-poezd-pereekhal-lyubovnikov-devushka-skonchalas-parnyu-otrezalo-nogi.html
kerbasi: (ναυτής)
Які ж бувають приємні новини у п*ятничний вечір! Арештували засвновників концертної агенції "Премьєра". Як вони мене дістали за вже стільки років, що я навіть не пригадаю, скільки саме!

Я про них навіть колись у ЖЖ писав десь у першій двадцятці дописів:
http://kerbasi.livejournal.com/6772.html

А передивився тут ролік і просто, пардон, офонарів:
http://news.liga.net/video/society/774434-zaderzhany_organizatory_kontsertnogo_agentstva_premera_smi.htm

Я невисокої думки про українських бізнесюків, але які вони все ж таки слабкі на кишку, що їх можна залякуванням змусити купити квиток на концерт! Таки правильно каже там у кадрі юристка: у країні лохів хай лохи хоч оперу відвідають, ніж просто в МММ гроші віддадуть.

Зі мною панночкі та чувачки з цієї агенції так не розмовляли. До того ж, я їх зазвичай посилав дуже жорстко і з першої фрази.

Що ж, вони явно перейшли межу, і тепер відповідатимуть. У даному випадку я владу підтримую.
kerbasi: (Default)
Чимало учасників дискусій у ЖЖ сучасну українську літературу не люблять. А дарма. Яка б вона не була – вона дзеркало, в якому відсвічується життя.

Наступний фрагмент з книги Лариси Денисенко «Корпорація ідіотів» є чудовою ілюстрацією до п’ятничних дискусій навколо нічних потягів.

"У мене питаннячко, до речi, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти пiдозрювала, що вiн козел? От скажи менi зараз, сидячи тут, коли ти п'єш зелений чай за мiй рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.

- Чого це тебе розiбрало? Добре. Я з ним не спала, тому що вiн смердить.

- ???

- Ну, чого вирячилася? Якщо вiн тобi не смердить, це не означає, що вiд нього не смердить. Вiд нього не смердить тiльки по понедiлках, до речi. Вiн, мабуть, у недiлю тiльки миється. Ти не помiчала, нi? Мовчиш? Тобто - не помiчала. Тодi в тебе притуплений нюх. Слухай, а навiщо взагалi ним, козлом, псувати наш iз тобою вiвторок? Пiшов вiн.

- Ти чому менi не сказала, що вiн смердить?

- Слухай, якщо вiн менi, розумiєш, ме-нi, смердить, це ще не означає, що вiн буде смердiти всiм, що вiн тобi смердiтиме.I ти ж бачиш? Вiн же тобi не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.

- Я - не всi. Могла б менi сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала".


Ну, я вам сказав, а спати чи не спати - це вже ваш вибір.
kerbasi: (Default)
Шановний френд   [livejournal.com profile] o_teren  нагадав про національне питання та студентські роки, коли Горбачов вже був, а перебудови ще не було. У нас на Півдні всі були в курсі, хто якої національності, та хто єврей. Я розбирався вже з першого класу школи. Краще було не афішувати ці знання, бо хоча начебто бути українцем, росіянином, євреєм чи греком не заборонялося, але можна було нарватися на неадекватну реакцію.

Френд згадує:
Зайшла якось у нас увечері розмова про всякі національні питання, котра плавно перейшла на «а ти хто такий?» Хтось виявився українцем, хтось росіянином, а коли черга дійшла до Сашка П., він і сказав, що, мовляв, «єврей». І така якась тиша запала гнітюча, наче помер хто. Ото можна було подумати, що раніше не здогадувалися. Або ж на мехматі коли євреїв було мало? Так ні ж.
http://o-teren.livejournal.com/26153.html

У нас була вчителька у школі з польським прізвищем з цим неоковирним РЖ на місці RZ, що часто трапляється в русифікованій передачі польських прізвищ. Якось я сказав, що в неї польське прізвище. Хтось доніс, мене викликала класна керівничка і почала «шити» мені національне питання. На що я її зі щирою наївністю запитав: «Невже це образливо бути поляком»? Вони знітилася одразу ж, почала кричати, що всі нації рівні, головне в людях людські якості, тобто ніяк не може бути поганим бути поляком, але, у той самий час, навіщо совітському шкоряреві підкреслювати чиєсь національне походження. На це я відповів, що вивчаю польську мову, а про національність вчительки згадав тільки для цього, щоб пояснити однокласникам, як правильно писати її прізвище. Власне це було правдою, на цьому й розійшлися без наслідків.

А в інституті на першій лекції з англійської мови викладачка поставила завдання кожному назвати себе за планом: ім’я, прізвище, з якого міста, поступив після школи, технікуму, ПТУ чи з виробництва, а також національність. Всіх здивував, а викладачку змусив знизати плечима один хлопець з прізвищем на «-енко», який назвав себе «русскім», і наполегливо підтвердив, коли викладачка його перепитала.

Стосовно національного питання та "цілющого" впливу армійського досвіду, про що зауважує шановний френд у своєму дописі, я також маю, що сказати. Тоді в мене був такий період життя, що я налаштованим був антисемітські. Я нікому не харкав на чоботі, не бив пики, не хамів, але періодично виводив якісь постулати про національну недосконалість світу і ділився ними зі своїми друзями. Ну, й теоретизував про переваги слов'янської раси також, не включаючи до її складу росіян. (Агов, нацюки, ви про таке думали 1985-1986-го?). 

Висловлювання про те, що що не письменник, лікар чи завмаг, то єврей, тоді були розповсюджені, але мені на розповсюдженість чогось було глибоко начхати завжди. Я скоріш все навпаки робив, ніж маси, мені самому було незручно проповідувати те ж саме, що різні жлоби та окремі інтелігентішки, яких я тотально зневажав. Антисемітизм мене не минув частково через одну конфліктну ситуацію моїх родичів з особами єврейського походження, яка торкнулася і мене, але головне – через любовний трикутник, де дівчина мого серця надала перевагу єврею. Отже, юнацький досвід образи на жида, що увів кохану, зрештою спрацював як надійне щеплення, тому тепер мені смішно, коли дорослі люди виводять свій націоналістичний світогляд з побоювань за те, що самці з «чорною кров’ю» уведуть всіх «наших курвів».

А повністю звільнився я від антисемітських  та загалом національних упереджень в армії. Ні, самі офіційні та неофіційні армійські порядки цьому ніяк не сприяли., як і зауважує френд: 

"Протягом півроку-року всіх хлопців з нашого курсу позабирали до армії, а коли ми поверталися, повернувся й Андрій К. Став він набагато поміркованішим, ні в кого більше не плювався та не чванився своєю національністю (принаймні прилюдно). Не скажу, що радянська армія прищеплювала якусь особливу любов чи толерацію до інших людей та народів (швидше навпаки), але от що точно вона «виховувала», так це більш тверезе, м’яко кажучи, ставлення до себе коханого, та до свого власного народу. Ну, хай хоч така користь від неї".

Я в армії  швидко переконався, що єврейський інтелектуальний хлопчик з повністю урбаністичною свідомістю мені значно ближчий, ніж російський або український пролетарій, колгоспник або недоурбанізований інтелігент в першому поколінні. Точніше, з пролетарями та колгоспниками я взагалі не маю нічого спільного, жодної теми для обговорення, крім суто побутових та повсякденних. У середині 80-х ситуація не дуже відрізнялася від часів Т.Г. Шевченка, коли він писав у своєму щоденнику, що в солдат тільки одна тема: кого вже били, а кого будуть бити. Хіба що побиття було замінено на більш вишукані знущання.

Винятком були вихідці з балтійських республік. З ними завжди знаходилися спільні теми. Про що ми тільки не теревенили з моїм другом-литовцем: і про спорідненість наших мов, і про напівпідпільну рок-музику, про  стародавню та сучасну історію – а він був простим хлопцем з села. При чому він дуже вправно розписував мені таблиці відміни імен та дієвідміни литовської мови, знав всю граматичну та синтаксичну термінологію літовською мовою - ми поступово знайшли їй відповідник у російській, щоб я міг розуміти пояснення з літовської мови. Попросить в Україні хлопців з міст, не треба того села, щоб вони таке зробили для своєї рідної мови!

Зрештою, я зрозумів, що національність це лише одна з багатьох інших складових особистості разом з приналежністю до соціальної верстви, професії, релігії, рівня культурного розвитку тощo, і сама вона, національність насправді не дуже багато чого визначає. Принаймні, вона не визначає чимало важливих для мене ознак, потрібних для того, щоб будувати стосунки з іншими людьми.
kerbasi: (Default)
Дуже-дуже давно, року, мабуть, 1977-1978-го ми з бабусею стояли у черзі за овочами у миколаївському магазині «Дари ланів» на центральній вулиці міста. Стояли в двох чергах – для того я й був потрібний. Черги були класично совітські: починалися на вулиці, робили кілька звивин, як великі кишки,заходили в середину магазину, де перепліталися, щоб учасники не нудьгували, а мали привід розважитися виясненням «каво тут нє стояло».
Як завжди за таких обставин, обов’язково з’являвся хтось, хто претендував на «без черги». Офіційно тоді не було багато пільговиків – тільки ветерани війни – саме ветерани, а не до них прирівняні. Звісно, й інваліди само собою. Але чимало було охочих тиснути на жалісливість громадськості.

І ось коли після низки тих, що запізнюються на літак на похорон брата до Воркути, після молодиць з немовлятами на руках до черги прослизнула стара баба. І цього вже не витримала душа кремезного пролетаря дещо на підпитку. «Женшіна, імєййтє совість», - загарчав він. «Ви тожє нє всєгда будєтє маладим, у вас тоже будут балєть ногі», - кричав хтось з черги, з того її місця, де до продавчині з вагами лишалося осіб на кілька хвилин. Зрештою пролетаря перекричали: бабуся, мовляв, важке життя прожила, і зараз, напевно, внуків доглядає. А може, й працює бабуся, десь вахтером, наприклад, бо що там тої пенсії. Сама бабуся при цьому анічичирк, але вже продавчиня їй висипала кіло картоплі до «авоськи». Зрештою пролетаря обламали, він махнув рукою і кинув з гіркотою у голосі: «Газом треба цих бабушок». Моя бабуся ще довго потім згадувала цей випадок, саме тому він запам’ятався і мені.

А згадалося це мені через те, що ці ненажерливі бабусі, що за СРСР виїдали всю картоплю, якої не вистачало пролетарям та інтелігентам, тепер знов взялися за підривну діяльність. Тільки тепер вони не доступ до харчових продуктів перекривають, тепер в них більш відповідальна місія. Вони блокують волевиявлення народу! Тепер вони не картоплю привласнюють, а незалежність і добробут цілої держави під назвою Україна!

На цю гостру загрозу відгукнулися непересічні творчі (без іронії кажу!) особистості з ЖЖ.

«А ще бабушку би спалить разом з гноївкою її, віковічними запасами "виборчої" гречки, консерв, і сервантами з фоточками Сталіна і совковим бздом, повивести як гниду, їй-богу. Бабушка маст дай, однозначно».
http://zzzulfiya.livejournal.com/1021215.html

Був ще один приклад від немолодої людини творчої професії з побажанням переїхати стару, що голосувала за ПР,  автомобілем, але він під замком, тому не цітую.

Тут, правда, не про бабусю, але тими ж методами:

Питаю, а чого ви за комуністів?
- Бо я за комуністів жила отак! (проводить рукою риску над головою)
-А зараз як живете?
- А мені і зараз непогано...
ну була б то бабуся столітня, ну то Бог з нею, а це ж 40 літня коровиська, шо з такими робить?! Скільки ж то дусту на неї треба!

http://aniol7.livejournal.com/13754.html

Отже, як тридцять п’ять років тому підступні бабусі позбавляли суспільство харчових ресурсів, тепер нове покоління підступних бабусь та «знов ягідок» позбавляє суспільство права на гідне життя.

Щоб ви не подумали, що я такий ідеально гуманістичний та мудрий, з висоти свого польоту інших повчаю, я визнаю, що я сам періодично у такому ж дусі висловлююся. Раніше більше, тепер менше, але не через те, що став толерантнішим, а просто раціональними роздумами прийшов до висновків, що більшість людей не добра і не зла. Вона набуває якості в залежності від силового поля, яке створюється елітою або так званою елітою, управлінцями, ідеологами, політиками тощо. Поки інтелектуальна, творча частина суспільства епатує з того, дустом чи газом повиводити баб-шкідників, ті, хто створив, підтримує систему керування як розподілом картоплі за совка, так і забезпеченням прав і свобод громадян тепер, чудово собі живуть гедоністичним способом життя і переконані, що нічого їм не загрожує і не загрожуватиме.

Хоч і часто кажуть завчену максиму, що кожний народ має такий уряд, на який заслуговоє, принаймні, у наші дні цей вислів слід перефлрмулювати. Не якийсь абстрактний "народ", а інтелектуальний та креативний клас (чи як їх ще назвають). Якщо ця верства не створює силового поля у суспільстві, щоб маси набували кращих якостей, хтось інший створюватиме поле з протилежним зарядом.

PS: Грузія демонструє наочний приклад, як "поганий народ" можна швидко виправити без дусту, і як душевні страждання та духовні хитання інтелігенції можуть знов створити умови для повернення до минулого.
kerbasi: (Default)
Почув рекламу на Еф-Емі: м’ясний ресторан Beef, що на Шота Руставелі, запрошує тих, хто бере участь у перегонах справжніх тарганів, у битві справжніх чоловіків. Змагаються справжні чоловіки, на думку якогось велемудрого представника «креативного класу» з рекламного бізнесу, за владу і дуже потребують м’яса. І це б ще було нічого, якби не головний «месідж»: знижка до 28 жовтня всім пред’явникам депутатського посвідчення.

Ну, що тут казати? Beef не дуже схожий на депутатський ресторан – пафосу замало. Втім, маркетологам видніше… Принаймні, вони вибір зробили. От тільки відтепер цей ресторан потрапляє до мого чорного списку закладів, куди я ніколи не завітаю ані за свої гроші, ані за корпоративні. Моїм читачам пояснювати причину, напевно, не потрібно, але спеціально для «креативного класу» та рестораторів, якщо такі під час моніторингу соціальних мереж на згадки про їхні заклади натраплять на цей допис, поясню. Розумієте… як би це там літературно сформулювати… Інтереси українського середнього класу і інтереси депутатського корпусу всіх рівнів – це вектори протилежних напрямків. Ба більше, депутатський корпус своїм стилем життя відверто демонструє, що в їхньому баченні суспільства роль середнього класу відводиться тільки як вигляді челяді. Власне той представник «креативного класу», який цю рекламу створив, сам себе челяддю й усвідомлює, щоб він/вона не говорили на словах.

Якщо літературною мовою не зрозуміло, можна й засобами мегапопулярних телесеріалів північно-східного виробництва пояснити: їсти за «депутатським» столом це самому «зашквареним» стати. Притомна і пристойна людина собі це мусить заборонити. Ну, недоторкані вони, депутати всіх рівнів. У індійському кастовому сенсі недоторкані.

От так я вас люблю, панове «елітарії» та панове челядь!
kerbasi: (Default)
Мій новий грузинський діловий партнер, проголошуючи черговий безкінечний тост, взяв у руки свій «айфон» чи щось подібне і сказав приблизно наступне:

«На наших очах нові комунікаційні технології значно прискорили життя. І наслідком цього стало, що тепер кара за гріхи також наступає швидко, вже в цьому житті, а не як раніше, коли погана людина спокійно відходила в інший світ, а платили за її вчинки наступні покоління, часто навіть не ті, хто одразу ж наступні, а через два, три, чотири покоління».

Він пересвідчився у цьому на прикладі людей, з ким він ріс, працював, мав різні стосунки за своє життя. Ми майже одного віку, але я , на жаль, не можу так однозначно сказати, що негідники з мого минулого за все вже заплатили сповна. Але певна правда в цих словах є: мильні бульки тепер не тривають так довго, як за часів жлобсько-міщанського пізнього СРСР з його блатом та життям з «чорного ходу». Принаймні, на моєму рідному Півдні у ті часи я бачив чимало сивочолих паразитів, на чиє життя вистачило смоктання з однієї цицьки. Тепер вже "цицьки" порожніють швидше, або їх прибирають кризи, зміни влади тощо. Паразитам тепер не позаздриш: їм також доводиться крутитися. А хотілося б побачити остаточне погіршення їхнього життя вже сьогодні.
kerbasi: (Default)
Прочитав у FT, що в Англії повним ходом йде соціальний зсув у футболі. Раніше футболісти рекрутувалися виключно з робітничого класу. При чому нормальна історія була – кинув школу у 16 років. Навіть не нормальна, а вхідна: без цього пункту біографії було важко розумітися з оточенням. Окремі представники середнього класу потрапляли до команд, але їх там не вітали. Один згадує, як в нього кидали в автобусі хлібні кульки, коли він розгортав газету. Тепер же до футбольних клубів масово повалили представники типових родин середнього класу.

Сам факт цих змін цілком природний. По-перше, робітничого класу меншає й меншає, а середнього класу більшає й більшає. По-друге, провідні політики, громадські діячі, культурна еліта, щоб збільшити електорат або прихильників (що у сучасному світі всього масового означає прямі зиски) почали з’являтися на матчах. Підтягнулися й елітні школи, які тепер будують не тенісні корти та іподроми, а футбольні майданчики. По-третє, футболіст має шанс стрімко розбагатіти, оскільки футбол тепер це не стільки спорт персональних здобутків у командному змаганні, а форма шоу-бізнеса. Отже, кому, як не середньому класу, спрямовувати туди нащадків?

Отже, зміни природні, але мені не приємні. Якщо середній клас розчиниться у натовпі, якщо цьому потурає еліта, зрештою, і середній клас і еліта стануть від натовпу. До чого, крім застою в усіх сферах життя це призведе?

В зв’язку з цим мені згадалося моє дитинство. Звісно, ми грали у футбол і на подвір’ї, і у школі. Я не був дуже здібним до цього спорту. Коли був зовсім малим мене зазвичай ставили на ворота. Потім, як підріс та трохи розвинувся фізично, став грати у захисті. Форвард з мене не виходив, у критичний момент, коли в мене опинявся м’яч, і я виходив один на один з воротарем, я ганебно «мазав». На цьому етапі я навіть спробував записатися до футбольної секції, але мене звідти з тріском погнали після кількох тренувань.

Десь в середині моєї дворової футбольної «кар’єри», років в 10 якось батько мене буквально витяг з майданчику, бо треба було кудись йти. Я, звісно, просто скажено обурився, а батько мені відповів приказкою: «Жили-були дід та баба, було в них три сини: один – вчений, другий – лікар, а третій … нічого з нього не вийшло – футболіст». Я тоді одразу ж не погодився, але замислився. Оскільки я завжди був людиною не масового культурного формату, і з не менш дивними для людей мас зацікавленнями, ніж читати «Дейлі мейл» в автобусі футбольної команди у добу пролетарського футболу, то доволі швидко я дійшов до висновку, що футбол і я речі несумісні. Мабуть, не антагоністичні, бо я доволі прихильно ставлюся до масової культури, і не дискриміную ніяк її споживачів (крім, вже остаточно огидних зразків), але, так би мовити, з різних систем відліку.

Сучасна Україна являє собою екстремальний зразок перемоги плебейства. В нас футбол вже протягом всієї нашої незалежної історії є безальтернативно елітарним спортом, яким опікуються політики аж до президентів та ділова еліта аж до мільярдерів. Ті «треті сини» з інтелігенсько-снобістського анекдоту совітської доби, соціальний мотлох, культурне ніщо виросли, міцні організми без інтелекту захопили все. Сподіваюся, що це залишиться українським феноменом, а не є передвісником глобальних змін в усьому світі.
kerbasi: (Default)
Моя бабуся з російської гілки мого роду мала право на різні незначні пільги за совітів, у ті часи, коли ще кількість учасників війни та різних інших героїчних подій бойового та трудового характеру не перевищувала чисельність народжених у ті періоди, а громадський транспорт перевозив хіба що 2-3 пільговики на кілька сотень, а не кілька десятків на сотню. Втім, я не пригадую, щоб вона колись своїми пільгами користалася. Хіба що наприкінці СРСР, коли повідкривали ветеранські магазини, могла інколи кілограм цукру або пачку макаронів там купити без черги і без талонів, а по спеціальному запрошенню.

Стосовно цих пільг вона часто казала: «Як це? Всі стоять у черзі, а я полізу поперед них»? - або: «Як це? На всіх не вистачає, а я собі заберу? А якщо комусь більше за мене потрібно»? Ясно, що насправді «більше потрібно» було жлобнє, яка не мала таких комплексів, проте «вміла жити».

Цими днями мені конче необхідно було отримати обслуговування в одному з моїх банків. Моїх – у сенсі рахунків, а не майнових прав, звісно. Виявилося, що у кількох відділеннях працює хіба що половина персоналу, бо, як пояснювали, ті, що залишилися, решта зненацька захворіли. Насправді, я впевнений, що вони не захворіли, а поїхали додому на свята, а керівництву забракло розуму цю цілком прогнозовану ситуацію передбачити. Отже, я згадав, що у цьому банку маю право на пріоритетне обслуговування, навіть «ксиву» маю. Знайшов я відповідного менеджера і…

… мені порадили пройти поперед черги, тому що клерк з пріоритетного обслуговування був зайнятий і звичайними клієнтами також, бо решта клерків були відсутні.

Ні, шановні, була моя відповідь, в мене не таке виховання, щоб я розштовхував людей, серед яких напевно всі поспішають, а також є люди похилого віку, жінки, в кого дома діти без догляду, в когось квиток на потяг чи літак. Розступись, бидло, пан приїхав – не мій стиль.

Назву банку я не наводитиму тут, бо банк – справа інтимна. Але я точно напишу їхньому керівництву, щоб звернули увагу, на що у рагульсько-жлобському середовищі перетворюється пріоритетне обслуговування. Впевнений, що це справа марна, бо це питання не обслуговування клієнтів, а виховання. А хто домінує у бізнес-середовищі, відомо.

Власне цей банківський випадок це ще одна ілюстрація на додаток до згаданого у позавчорашньому дописі про виставки ВІП-паркінгу того, що у нашій країні ВІП це не той, хто має економічно і морально обгрунтоване право на приоритетне обслуговування, а той хто належить до депутатської наволочі, чиновної шелупоні або просто здатний зробити «морду кірпічом» і скомандувати «Розступись, бидло»!

Виставкове

Wednesday, 11 April 2012 09:02 am
kerbasi: (Default)
Минулого тижня поїхав на Нивки до КиївЕкспоПлази на виставку з обладнання для харчової промисловості. Виставка мене абсолютно не вразила, тобто цілком підтвердилися мої прогнози та висновки попередніх виставкових сезонів про занепад виставкової справи в Україні. Маються на увазі технічні промислові виставки. Тренд, на жаль – повернення у 90-ті, коли знов актуальний імпорт готового обладнання, а складання його тут, сервіс – не актуальні. Тобто актуальні вони десь вже, коли смажений півень дзьобне. Все логічно: якщо правлять країною люди штибу Масола та Пустовойтенка (найбільші нездари з усіх українських прем’єрів та виконуючих обов’язки), то й промислові ринки відкочуються на рівень часів правління цих зразкових нездар, тобто у буремні 90-ті. Тільки у 90-ті навіть таке наповнення виставок біло кроком уперед порівняно з СРСР, а тепер це вже дегенерація.

Отже, оскільки вже приїхав так далеко, то вирішив я пройтися і по інших виставках. Виставка харчових продуктів безпосередньо мене не цікавить по роботі, але на них можна купити та скуштувати чогось нового. На цей раз нового нічого я не знайшов. Місцевий виробник майже був відсутній (а на що, якщо всі харчові ринки давно монополізовані?). Великою експозицією були представлені білоруси навіть попри торгівельну війну. Взагалі, класний маркетинговий хід для завоювання симпатій постсовітської людини, позбавленої спостережливості та критичного мислення, проте наділеної всіма можливими комплексами , фобіями та забобонами, розкрутити міф про «якісні білоруські продукти». Було також кілька наївних іноземців, що сподівалися знайти дистриб’юторів в Україні. На таких виставках завжди присутні новачки, які хоч трохи перетворюють виставки власне на виставку. І чомусь чи не півпавільйону займали постачальники кави та чаю. Особливо, чаю. Я вже кілька років спостерігаю зріст цього сегменту. Мабуть, смаки киян поступово переростають воду, «Ліптон» та сільські варива з начебто лікувальних будяків, і тепер є, за кого поборотися і виробникам гурманських напоїв.

Далі я перейшов до іншого ангару на стоматологічну виставку. Великі корпоративні стратеги давно вже закликають нас приділяти більше часу «лайф саєнс», ніж важкій індустрії. Отже, я спробував. Втім, на виставці не знайшов жодного виробника. Тільки торгівці.

Поруч зі стоматологією проходили виставки чогось пасхально-божественного та книжкова виставка. На книжковій виставці серед різного макулатурного мотлоху були представлені кілька відомих видавництв, але нічого цікавого для себе я не знайшов. Потім я трохи посидів з кавою (гіркою, мабуть, для курців з вбитими усіма смаковими рецепторами). Організатори готували якусь роздачу автографів, один з Капранових тягав стільці. Проходили ще якісь відомі (не мені) люди. Отже, попри далеку відстань, куди якщо не машиною, то слід їхати з пересадками, на виставці було доволі живо.

"Божественне" мене не цікавило, тому я просто пройшов крізь цю виставку до виходу. До речі, нічого божественного я там і не помітив. Тільки якісь фольклорні мальовидла та різний хендмейд. Вже неподалік виходу мене виловила жінка, яка пропонувала різні «здорові» мила, і навіть переконала мене витратити 90 гривень, з яких зробила знижку у десять гривень. Я купив просто тому, що хотілося щось мати у руках після виставок. Якщо це не купа техзавдань з виставки обладнання, не пакунки з екзотичними харчами з харчової, не стоси книжок з книжкової, то хай будуть три духмяних мила з "божественної" виставки.

Взагалі, мило на мене не впливає. Я за своє життя чим тільки не мився, у тому числі і найпримітивнішим армійським милом, яке смерділо чи то лайном, чи то гнилими трупами тварин, а також різною ароматизованою хімією часів кооперативів – і моя шкіра все витримувала. На мою шкіру впливає вода, а не мило. На мою думку, всі ті «екологічні» та «здорові» мила це такий самий маркетинг, як і «якісні білоруські продукти». Але ж інколи хочеться купити якусь непотрібну дрібничку.

Попри те, що ангар просто величезний, всі три виставки разом займали ледве його дві третини, стенди чомусь були розставлені настільки щільно з вузькими проходами, що виставки були схожі на барахолки та книжкову Петрівку. Харчові виставки були розміщені раціональніше. Я, взагалі, не люблю КиївЕкспоПлазу. Територія нібито велика, але постійно доводиться шукати місце паркування, продиратися через вузькі проїзди, об’їжджаючи зони, виділені для «ВІП-відвідувачів». Якщо ми беремо участь у виставці, нас цікавлять люди діла, а не ВІПи. І я хочу, щоб вони приїжджали з комфортом. ВІПи, що разом з організаторами позують перед журналістами на відкритті виставки мені не цікаві. Навіщо ж платити за їхній комфорт? Напевно, це також одна з причин, чому виставки занепадають: вони для «шляхти», а не для ремісника.
kerbasi: (Default)
Завдяки цьому аномально довгому вікенду прочитав нарешті "Навколосвітню подорож..." Слокама. Про цю дивовижну книжку і дива, які трапляються з людьми, яких ця книжка знаходить, неодноразово писав її персональний повноважний представник в українській літературі Антон Санченко:
http://barcaroly.livejournal.com/202064.html

Цікаво, що мій прорив від злиднів миколаївського безробіття стався також майже одразу по прочитанні книжки про навколосвітню подорож на яхті:
http://www.bluemoment.com/dove.html

Та книжка також нібито випадково сама мене знайшла - її мені подарував разом з кількома іншими англомовними пейпербеками волонтер IESC, якого не менш випалково та несподівано мені вдалося "виписати" до Миколаєва до одного дивного і неможливого проекту ще тоді, коли я мав роботу.

Не знаю, чи є вплив таких історій універсальним. Ми з Санченком належимо до покоління, яке в буквальному сенсі відчувало морські вітри з книжкових полиць і дихало морським повітрям у бібліотеках. Принаймні, для тих, хто народився у Причорномор'ї. Чи мають чарівні властивості історії про здолання десятків "левелів" у "варкрафтах", про це вже розповідатимуть наступні покоління.

Хай там як, книжку Слокама я почав читати у потязі з Харкова ще у п'ятницю і розтягнув задоволення аж до цієї години. Після прочитаного почуваюся, як після "хвилі гарної погоди":

"Ввечері, одна хвиля, більша за інших – що на протязі всього дня лише погрожували мені, одна з тих, що їх моряки кличуть «хвиля гарної погоди» - накрила «Спрей» перекотившись по ньому з носу до корми. Я стояв за штурвалом і тому вимок увесь до нитки, це була остання хвиля що хлинула на нас біля мису Горн. Схоже на те, що вона змила з мене всі старі сумніви. Всі мої негаразди тепер лишилися за кормою, попереду було літо, і весь світ був знову попереду мене. Вітер був більш ніж попутний".

Тепер слід використати цей настрій, це налаштування, і тоді через кілька років написати, що й друга прочитана книга про одинака у морі відкрила мені нові обрії.
kerbasi: (Default)

Я зарікся ще торік, що більше я не тролитиму тих, кому рідні і любі сoвітські гендерні свята. Святкуєте – і хай вам грець. Життя все і всіх розкладе по полицях. Я тут про інше - про свої власні спогади.

Сьогодні спіймав себе на думці, що два цих «свята», 1987 і 1988 стосувалися мене напряму, тому мали б якось запам’ятатися. Втім, геть нічого не можу згадати, хоча на пам'ять не скаржуся, маю чітку хронологічну та фактологічну і той період свого життя можу розписати по десятках конкретних дат. Цей день був звичайним робочим для цивільних, вони відмічали у колективах. А у війську це було свято реальне. Тому напевно на сніданок солдатам давали армійські ласощі – яйця, які давали тільки по вихідних та святах. Мусили обов’язково проводитись урочисті збори. Всі ці передсвяткові урочисті збори були фобією всіх порядних солдат, крім зовсім вже забитих селюків, бо начальство здуру чи з ницості може звання єфрейтора дати, а це ганьба – все життя потім обізнаним пояснюй, як ти так «попав».

Отже, щось таке урочисте мало відбуватися, але у пам’яті не зафіксувалося. І ясно чому. Тому що для мене цей день ніколи не був святом. Я просто його не помічав, як і більшість інших совітських ритуалів. От і все.  

А справжній сюр я спостерігав вже у цивільному житті. У 90-ті я ще був дуже молодим і не завжди вдавалося продавити свою лінію, тому часто доводилося слідувати колективним ритуалам. Я працював у конторах, де колективи здебільшого були жіночі, з якимсь «альфою» на чолі, і кількома «омегами», розкиданими по відділах. З усіх цих грецьких літер в армії не служив ніхто. Взагалі, з чоловічого населення СРСР з вищою освітою служили, здається, тільки народжені до війни та моє «везуче» покоління, років народження 1966-1969. І у нашому мілітаризованому місті, здається, всі виші мали повноцінну військову кафедру, тобто рік дослужувати офіцером не посилали. Принаймні, у нашому точно була повноцінна.   

Так от під час оцих святкувань, коли вже достатньо під різним соусом випили за «Альфу», обов’язково знаходилося якесь сученя, яке під черговий тост за захисників кидало саркастичну ремарку, мовляв, захисники, гм-гм-гм, ви ж і в армії ніхто не служив. Це була така тонка ризикована гра, бо «Альфа» також не служив, але слід було всією своєю поставою, поглядом продемонструвати, що йдеться не про «Альфу», який і так найкрутіший з захисників стада, а про різних «омег», які тут прибилися до стада, і їх з милосердя не виганяють. От в такі моменти я завжди нагадував, що я служив, чим ламав формат свята: міф про найкрутішого «альфу» давав шпарину, а з сученятами траплявся когнітивний дисонанс. Молодий я був, не розумів ще, як такі колективи функціонують.

А найбільший сюр – це «мальчишник» десь у середині 90-х, від якого не можна було відмазатися, де з усіх "захисників"  в армії служив тільки я. І тільки я бачив абсурдність ситуації.

Яке щастя, що я вже давно можу не брати участі у цих шлюбних танцях, оздоблених пафосними гаслами! 

Найвлучніше до теми:

http://tsvibak.livejournal.com/497226.html  - ППКС!!!

http://nehrebeckyj.livejournal.com/178032.html   - як контрпропаганда - класно!

http://yaroslav-lazor.livejournal.com/23193.html  - Ах, галичани! Такі австроромантики! ))

http://grytsenko.com.ua/blog/view-vitaju-zakhysnykiv-vitchyzny.html  - Альтернатива, кажете? Сраним віником таку альтернативу!

http://dt.ua/SOCIETY/scheplennya_bezpamyatstvom__-97436.html - Розумна стаття

http://odyn-owl.livejournal.com/93973.html - згідний!

 http://frankensstein.livejournal.com/260774.html  - дотепно!))

http://terykon.livejournal.com/30431.html - контрнаступ "салабонів"))

 http://olya-stopudiv.livejournal.com/185885.html - свято офісних ховрашків і ветеранів НКВС

http://docent030.livejournal.com/22141.html - батько чи вітець?

http://mapumba.livejournal.com/471799.html - досвід не купиш, до війська у відпустку не поїдеш

http://kievljanin.livejournal.com/2750.html - це не "мила звичка"!

http://npubop.livejournal.com/933582.html - як же ж без епатажного блазня на останку...

Чому?

Sunday, 12 February 2012 03:55 pm
kerbasi: (Default)
Чому з кожною смертю публічної особи у соцмережах здіймається хвиля постів з засудженням тих, хто пише у соцмережах про свою скорботу за померлим?
kerbasi: (Default)
У період з 7 по 9 лютого МШФ [livejournal.com profile] ripnyk  писав про чергову підступну акцію "забудовників" і спротив мешканців. Цей репортаж відрізнявся від інших подібних тим, що під час конфлікту відморозок з групи підтримки "забудовників" ударив в обличчя дружину автора МШФ [livejournal.com profile] romanuke

Посеред славного міста Києва мою дружину побили забудовники. Ч.3
http://ripnyk.livejournal.com/101021.html

Ха-ха-ха, за побиття жильців і моєї дружини нам запропонували відкуп - 25 тис. грн.)))
http://ripnyk.livejournal.com/100529.html

Посеред славного міста Києва мою дружину побили забудовники. Ч.2
http://ripnyk.livejournal.com/100332.html

Посеред славного міста Києва мою дружину побили забудовники. Ч.1
http://ripnyk.livejournal.com/99949.html

Блог шановного френда не є найвідвідуванішим. Втім, коли він пише про гарячі політичні теми або торкається старих "срачів", десяток-два-три коментарів набирається. У даному ж випадку - тиша!

Коли я писав серію дописів "Про писання у порожнечу" зі с воєї персональної перспективи, це викликало таку цікавість, що аж один з дописів навіть потрапив до яндексівського топу. Головною ідеєю була моя теза про брак зацікавленості і природної допитливості в Українців. Зі мною сперечалися, наводячи аргументи від "ми мовчазний народ інтравертів" до "мовчанням ми рятуємо автора від зазнайства". І ясно ж, не без стандартного "не коментую, бо з усім згідний".

Скажіть мені, будь ласка, з чим усім можуть бути згідними френди Ріпника, з яких більше за три десятки у нас з ним спільних, в ще два-три десятки постійно тусуються в різних відомих ЖЖ? Що це за мовчазна інтравертність така, щоб аж хоча б співчуття не висловити?  

Ясно, що можна навести залізобетонні аргументи з серії "не помітили". Всі одразу з більше сотні френдів... Чотири пости протягом трьох днів... З такими красномовними і емоційними заголовками... При тому помічали інші, політичні... Ну-ну!

Тепер, гадаю, зрозуміло, як брак цікавості та природної допитливості до речей абстрактних пов'язаний з браком солідарності

kerbasi: (Default)
На закриття теми пропоную поміркувати про наступне.

Вже багато років постійно створює інформприводи дехто Олесь Бузина зі своїм опусом з альтернативною інтерпретацією постаті Т.Г.Шевченка. Кажуть, що тепер його на ТБ витягують, а може й до активної політики долучать. Якщо взяти собі за труд регулярно слухати культурні програми з Бі-Бі-Сі Уорлд Сервіс або з тої ж Радіо Свобода, то за рік набереться чимало реляцій про видані нові, часто скандальні реінтерпретації тої чи іншої постаті у культурі в різних країнах світу. З того, що застрягло у пам’яті, це виданий у США вигаданий і з «родзинками» життєпис Германа Мелвіля, про життя якого на диво мало відомо, хоча він і не прадавня історія, це публікація у Росії альтернативної інтерпретації Достоєвського у світлі контроверсійних фрагментів листування, з яких можна дійти до висновку про його гомосексуальні та педофільські інтенції, ну, і стандартно вже – регулярно в англомовному світі хтось пише розвідку про те, що Шекспір – фейк. Якби я цікавився літературними питаннями, я б вам назвав значно більше.

Заощаджу трохи літер, тому одразу ж перейду до того, до чого я веду. Якби в Україні за останні роки видавалися б не три резонансних бестселери (Забужко, Шкляр, Костенко), а триста тридцять три, якби про Шевченка вийшло триста книжок, від академічної монографії на 1000 сторінок до дитячої розфарбовки «Я пас телята за селом», якби мали місце тисячі інших культурних подій, Бузина був би цікавий тільки вузькому клубу прихильників. Його підтримують і витягують у публічну сферу не тому, що він погано ставиться до Шевченка, а тому що він резонансно погано ставиться до Шевченка. Це тільки в такій культурній пустелі, як Україна, скандальний, провокативний автор може роками утримувати увагу публіки тим, що зазіхнув на одного єдиного класика в одній єдиній книзі. А хто йому створив резонанс? Здогадуєтеся?Саме ті, кому бракує природної допитливості і цікавості, саме ті, через кого за визнанням за кордон їхали і їдуть кращі представники України, але тільки дай порозривати на собі та на ближніх і дальніх сорочки, як той персонаж з совітського кінематографу «ти мнє Лєніна нє трошш!» .

Тому годі витрачати сили на доведення мені, що я емоційно неповноцінний, мене у дитинстві ображали, а тепер жінки не дають, тому я до ЖЖ подався та й тут визнання марно чекаю, бо я клятий «отщєпєнєц», який народа –годувальника не любить і нічого святого не шанує, що мій особистий досвід нічого не вартий і т.д., а погугліть, що останнього написала в інтернеті ваша, вам своя публічна або не дуже публічна людина і не полінуйтеся залишити коментар в один-два рядки або натисніть «лайк» , дайте посилання у своєму блозі. Якщо вас таких набереться достатньо, і ви будете послідовними і наполегливими, ви здивуєтеся через кілька років, наскільки зміниться культурний ландшафт України.

October 2017

S M T W T F S
1234567
8910 11121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 19 October 2017 12:30 pm
Powered by Dreamwidth Studios