15 років живу у Києві
Sunday, 27 November 2011 03:43 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiСьогодні виповнюється 15 років, як я переїхав до Києва. На місяць зі шматочком раніше я знайшов свою першу роботу в іноземній фірмі, а 27 листопада після численних роз’їздів нарешті зняв першу більш-менш постійну квартиру.
На тижні, коли згадав про цю річницю, у голові кружляли пафосні слова, але сьогодні випарилися. Для людей мого профілю в інших місцях України можливості обмежені. Отже, й вибору не було: або продовжувати борсатися у злиднях, або – до Києва. Або – за кордон.
Поки жив на півдні, вважав Україну практично гомогенною, крім заходу країни. Про особливості Донбасу я тоді не чув, про Крим не думав. Як потрапив до Києва, переконався, що ці 500 км на північ роблять різницю, як між різними країнами і різними народами. Разом утримує тільки ментальний конструкт «Україна». Чи триватиме він у наступних поколіннях?
По переїзді на мене чекали усі складнощі емігрантського життя, як то повна втрата колишнього кола, напрацьованих зв’язків, заробленої репутації, спільної біографії, спільної ментальності з навколишніми жителями. Якби я знав, що так буде, може, подався б ще далі, туди, де ще більше можливостей.
П'ятнадцять років тому мені подобалося, що кияни практично не мали столичного снобізму. Порівняно з моїми земляками в киян була практично відсутня агресивність, тому тут було значно менше хамства, більше доброзичливості. Ця здорова основа ще сильна й дотепер і дозволяє асимілювати хвилі приїжджих. Нас тут багато, але ми не створюємо тут нових миколаєвів, донецьків, львовів, і тут не відтворюються вади наших малих батьківщин.
Дух міста тут ще не настільки сильний, щоб протистояти дурному смаку скоробагатьків, але це не страшно: їхні монструозні споруди можна буде розібрати, дерева можна знов насадити та виростити, виходи до берегів Дніпра розчистити – була б на то воля людей.
Коли переїхав, всі мої пожитки перевіз у спортивній сумці. Якщо переїжджатиму далі, то розпродати-роздати всього доведеться на контейнер. Але практично ні до чого матеріального я прив’язаності не відчуваю, мені не потрібно нічого, крім ноутбука. Міщанський , як раніше казали, «вещизм» до мене не прищепився.
На тижні, коли згадав про цю річницю, у голові кружляли пафосні слова, але сьогодні випарилися. Для людей мого профілю в інших місцях України можливості обмежені. Отже, й вибору не було: або продовжувати борсатися у злиднях, або – до Києва. Або – за кордон.
Поки жив на півдні, вважав Україну практично гомогенною, крім заходу країни. Про особливості Донбасу я тоді не чув, про Крим не думав. Як потрапив до Києва, переконався, що ці 500 км на північ роблять різницю, як між різними країнами і різними народами. Разом утримує тільки ментальний конструкт «Україна». Чи триватиме він у наступних поколіннях?
По переїзді на мене чекали усі складнощі емігрантського життя, як то повна втрата колишнього кола, напрацьованих зв’язків, заробленої репутації, спільної біографії, спільної ментальності з навколишніми жителями. Якби я знав, що так буде, може, подався б ще далі, туди, де ще більше можливостей.
П'ятнадцять років тому мені подобалося, що кияни практично не мали столичного снобізму. Порівняно з моїми земляками в киян була практично відсутня агресивність, тому тут було значно менше хамства, більше доброзичливості. Ця здорова основа ще сильна й дотепер і дозволяє асимілювати хвилі приїжджих. Нас тут багато, але ми не створюємо тут нових миколаєвів, донецьків, львовів, і тут не відтворюються вади наших малих батьківщин.
Дух міста тут ще не настільки сильний, щоб протистояти дурному смаку скоробагатьків, але це не страшно: їхні монструозні споруди можна буде розібрати, дерева можна знов насадити та виростити, виходи до берегів Дніпра розчистити – була б на то воля людей.
Коли переїхав, всі мої пожитки перевіз у спортивній сумці. Якщо переїжджатиму далі, то розпродати-роздати всього доведеться на контейнер. Але практично ні до чого матеріального я прив’язаності не відчуваю, мені не потрібно нічого, крім ноутбука. Міщанський , як раніше казали, «вещизм» до мене не прищепився.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Sunday, 27 November 2011 02:36 pm (UTC)Я у віці "під 40" відкрив для себе, що я навіть люблю своє рідне місто, хоча мені там було настільки дискомфортно, що просто слів підібрати важко, щоб описати. Точніше, навіть не сам відкрив. Зустрів людину, яка дуже позитивно та об'єктивно мені про моє ж місто розповіла. При чому ми не земляки. От таке буває!
Книжки я поступово роздаю. Найскладніше з вузькоспеціалізованою літературою. Зацікавлення в мене пройшли, література залишилася. Важко знайти, кому віддати. Бібліотеки не люблю. Якось зі мною так порозмовляли, нібито я не віддаю книги, а забираю в них місячну зарплату всього колективу. Мені тяжко дається спілкування з бюджетною сферою...
no subject
Date: Sunday, 27 November 2011 06:43 pm (UTC)Мені шкода книжки роздавати. Я ж іх колись купувала сама, на свої кровні. Ну, або мої батьки. Мабуть, ще не відростила відповідний дзен :)