Цього не вчать у бізнес-школах -2

Підходжу до дверей офісу, чую, як дзвонить телефон. Восьма година тринадцять хвилин. Швидко відчиняю, біжу до телефону:

«Уорлд смартест текнолоджіс - Україна»!
«Доброго ранку! Це вас турбує Міклухо-Маклайський завод муходробильних апаратів», - чую чоловічий голос.
«Доброго ранку! Слухаю вас уважно».
«В нас така проблема. Ми купили у вас пропорційну махалку для верстата. Але її зірвало», - пояснює чоловік. 
«А можна дізнатись ваше ім’я та посаду»?
«Заганяйло, Юрко, головний механік. Так що нам робити»?

( Read more... )

«Вибачте, пане Загоняйло, але я не бачу у базі даних, щоб ви колись в нас щось купували».
«Та ми ж купили, воно ж у нас. Як це не у вас»? – в голосі з’являється розгубленість.
«Спробуйте пригадати, з ким ви розмовляли, коли купували цю махалку», - намагаюся допомогти механіку.
«Ну купував відділ закупівель, а все це ми узгоджували з Віталіком, як його там, ну з вашої фірми, е…е….е….е….е…. Текнологіз…. Смарт…. Баптист"…
«А, ясно! Віталік – з фірми наших партнерів «Аметист - Техніка». Отже, ви в них купували».
«Виходить, що так! Ну так, Віталік приїздив... А що нам робити? Ви нам не допоможете»? – в голосі вже відчутні нотки переляку.
«Допоможемо, обов’язково допоможемо»! – заспокоюю пана Заганяйла. «Будь-ласка, зробіть огляд махалки. Бажано сфотографувати всі ушкодження, якщо потрібно зніміть відеоролік хоча б на мобілу, потім складіть протокол чи акт – ви ж повинні мати процедуру на гарантійні претензії, і цій акт зі світлинами та відео надішліть Віталіку, а ми візьмемо справу на контроль».
«Та ви розумієте, її зірвало, просто зірвало! Що ж тепер! В нас термінова робота! Без цього верстату ж мені директор голову зніме»! – в клієнта вже паніка.
«Не хвилюйтеся! Може, нічого там жахливого. Опишіть, що сталося, і ми знайдемо рішення», - пробую заспокоїти людину.
«Та ну як же так – все зірвало, просто зірвало, сімнадцять тисяч гривень віддали»!
«Не хвилюйтесь, розберемося. Не гаймо часу, зробіть огляд та решту за гарантійною процедурою. Ваше листування з Віталіком копіюйте мені. До побачення».

Минає півгодини. Знов телефонують з Міклухо-Маклайську:
«Здрастуйте, ви знаєте, в нас ваша махалка… Та ж вона щось там не те»… - вже інший голос.
«Вітаю вас! Я вже в курсі. А ви, можна дізнатися, хто»?
«Я з відділу закупівель. Сашко. Нас тут на планьорці директор так…. Ну, в обшєм, наказав вам подзвонити».
«Олександре, я вже все пояснив головному механіку. Хай напише гарантійну претензію згідно з вашими процедурами та надішле її постачальнику, «Аметист - Техніка».

Не пройшло й години, як знов на дроті Міклухо-Маклайськ:
«Це вас заступник головного інженеру бєспокоїть. Ви знаєте, ваша махалка тут не робить», - починає він. Ситуація вже стає кумедною.
«Що взагалі нічого не робить»? – питаю.
«Ну як… ну не робить… тобто не працює… А ми за неї сімнадцять тисяч віддали. І в нас термінове замовлення, а верстат тепер не в строю».
«Ви вже третій, хто мені з тим телефонує», - повторюю йому, що потрібно задокументувати неполадки, бажано зробити світлини і т.д.
Через кілька хвилин – знов з заводу:
«Та ви знаєте шо! Шо ви нам продали! Ету махалку вырвало»! – кричить в слухавку.
«На вас»?
«Що на мене»?
«На вас вырвало? Ну цю махалку»… відповідаю, ледве стримуючись, щоб не розреготатись.
«Та ні»…   - співрозмовник замислився.
«А на кого»? – продовжую наполягати.
«Та ні на кого… Ну дзвонили з цеху, казали, що вирвало чи зірвало»…
«Ну ось хай хтось технічно грамотний сходить до цеху та технічною мовою сформулює, що там трапилося з махалкою, гаразд»?
«Гаразд», - невпевнено відповідає співрозмовник.

День обіцяє бути веселим. Он вже знов асистентка питає, чи з’єднувати мене на цей раз з головним інженером Міклухомаклайського заводу муходробильних апаратів. Звісно ж, з’єднувати, куди мені тепер без них? Робота така. Знав, куди йшов… Ги-ги-ги! Чи дійсно знав?

«Здраствуйте. Це Михайло Іванович Дубовий. Головний інженер. Ну ви ж вже в курсі. Ну це ж не розговор, панімаєтє».
«Панімаю, Михайле Івановичу. Тобто дізнався, що щось сталося з махалкою, але що саме – так мені ніхто не пояснив», - кажу.
«Ну, панімаєтє, її там зірвало»!
«Михайле Івановичу! Ось переді мною форма гарантійної претензії. Написано – опис проблеми. Я пишу: махалку зірвало. Що мені далі написати? Куди її зірвало? Вона відокремилася від кріплень і кудись полетіла? Якщо так, то на скільки метрів, в якому напрямку – це дозволить судити про можливі сили та напрямок їхньої дії. А полетіла вона коли: при старті чи на якийсь стадії процесу, через який час - розумієте»?
«Гм… е…е»… - чути на тому кінці дроту.
«Шановний, пане Дубовий, у вас на заводі є якась технічно грамотна людина, котра б могла спуститися до цеху, на власні очі подивитись, що там відбувається, та технічно грамотно скласти звіт про інцидент»? – продовжую я повторювати вже сказане кілька разів за сьогоднішній день.

Знов дзвонить телефон…

«Шановний, це Іванов, директор ММЗМДА. Ну що ми будемо робити? Ви ж солідна фірма, а тут таке»… - починає тоном вихователя трудновоспітуємих.
«Шановний пане Іванов! З вашого заводу мені сьогодні зателефонували всі ваші працівники, крім, мабуть, кухні та охорони, хоча я не впевнений. Так от, жоден з них мені не спромігся розповісти, що трапилося з цією нещасною махалкою. Я чую якісь банальності, варті ринкових торговок, типу «зірвало», «вирвало», «не робить» - добре, що ще ніхто не скаржиться, що махалка «траванулася» після вчорашнього, - але нічого притомного, щоб можна було б вже шукати рішення. У вас, пане Іванов, є на заводі хоча б один механік, але не той, що вам в кабінеті двері відчиняє, коли ви ключа загубили, чи вам в сортирі бачок чинить, а дійсний механік, інженер-механік, з розвиненою здатністю до мови і знанням технічної термінології…

Не даю, йому вставити його п’ять копійок і продовжую:
«Так от, розпорядіться, щоб така людина пішла до цеху та вияснила, що ж там таке сталося, а потім хай напише службову записку. І на мобілу хай нафотографує, якщо цифрову камеру не знайде».

Директор кілька секунд перетравлює сказане. Потім питає:
«Ну ви ж нам допоможете? У мене ж замовники, строки, контракти, штрафи»…
«Звісно допоможемо, тільки дайте нам шанс, напишіть притомно все, як є», - кажу.
«До побачення»!

І знов телефон. Жіночій голос:
«Добрий день! Це Світлана Василівна. Я з конструкторського відділу. Мені головний казав, що щось у вас негаразд з махалкою».
«Добрий день, Світлано Василівно. Та це ж не у нас негаразд, це щось у вашому цеху негаразд. Весь ранок – телефон червоний, але ніхто не може пояснити, що ж там власне сталося».
«Ось і я думаю, що там могло статися. Я цю махалку вибирала, прив’язували до обладнання, у прийомці брала участь. Та й нема там особливо такого нічого… Це ж в нас старий швейцарський верстат. Стара махалка на ньому 1964 року випуску. Вона просто фізично постаріла, там вже всі гумові частини розсипалися від віку, ми й вирішили нову купити. Нова, я так собі думаю, ще нас переживе», - каже жінка.
«Світлано Василівно! Якщо щось сталося, то нам потрібна офіційна претензія з описом проблеми, кресленнями, якщо потрібною, світлинами і так далі. Зробите»?
«Звісно ж так, піду розбиратися.. Мені просто казали, що це ви не можете розібратись, а тепер бачу, що то цехові не можуть собі ради дати. Ой там такі! Ви б їх бачили»... 

Бачив, Світлано Василівно, бачив. Переважно таких і бачив. Інших вже практично нема. Вимирають. Вже час червону книгу створювати. Червону книгу розумних і вмілих інженерів і промислових робітників.

Більше ніхто з заводу не телефонував. Через кілька днів я запитав Віталіка з «Аметист - Техніка», чи не отримав він гарантійну претензію від ММЗМДА.

«Та ні, вони затихли. Мабуть, самі чогось напартачили, бо це ще те, довбоящурське підприємство. Весь мозок через одне місце висмоктали, потвори. З ними такий бізнес, що думаю, може, краще ним не займатись. Торгувати кількою чи ресторацію відкрити», - кислим тоном відповів Віталік.

Не торгуватиме Віталік кількою і не відкриватиме ресторанів. Він колись багато чого перепробував, і рибу і ресторани в тому числі, але інженер в його душі переміг. Які б не були шалені зиски меншою кров’ю в інших бізнесах, Віталік займатиметься тільки технікою. Поскаржиться на життя, вилає баранів з промисловості і знов поїде за сотні кілометрів, щоб залізти під верстат...

Втім, я вирішив пересвідчитися, чи дійсно все владналося найкращим чином, знайшов телефон головного механіка та зателефонував. Механіка не було на місці, але якийсь інженер все пояснив:
"Це ж ми зі Свєткою, зі Світланою Василівною з конструкторського ходили до цеху, так от, знаєте, монтажники, йолопи, фланець всього на два болти посадили та гайки ледве накинули, ось та махалка і сіпалася, як гівно в ополонці. Добре ще, що вчасно помітили, бо болти вже почало зрізати, от був би цирк! Ще комусь у голову б вся ця байда полетіла б. Отже, фланець закрутили на всі болти, як положено, затягнули, і все гаразд – працює і їсти не просить». 

Ось так вирішуються великі проблеми українського індустріалізму.