Pro nihilo

Всім відомі проблеми з правами інтелектуальної власності у КНР. Зрештою з Україною проблем не менше, тільки масштаби не ті. Ось розглянемо деякі спільні та відмінні риси.

В одній з недавніх ділових передач Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі німецький менеджер поскаржився, що їхня компанія якось замовила якісь вироби в китайської фірми. Все вийшло добре з нормальною якістю. Але через деякий час китайські колеги раптом почали хизуватися, що вони тепер самі продають ті вироби на німецькому ринку. Німця шокувало, що вони навіть не розуміли, що щось порушують, отак собі просто прийшли поділитися радістю досягнень.

Українські промисловці також чимало копіюють закордонної техніки. До мене регулярно звертаються клієнти, що хочуть придбати різні вироби нашої фірми. Зі списку одразу ж видно, що це не просто розсип частин, а комплектація вже спроектованої схеми, до того ж спроектованої не в Україні, нерідко специфікація містить спеціальні частини, і тоді я можу встановити, для кого схема була спроектована. Звісно, це відомі світові виробники обладнання, і також ясно, що український клієнт займається “передиром” цього обладнання. При цьому “передирі” тактика подібна до китайської: що можливо, виробити самостійно, що неможливо, докупити, бажано, в постачальників дешевих компонентів, а найбільш відповідальні вузли купити оригінальні або їм відповідні (якщо оригінальний виробник відмовляється, посилаючись на угоду з клієнтом, виробником обладнання, що “передирається”) в найближчих конкурентів оригінального постачальника.

Але у цьому всьому процесі є й докорінна відмінність між українськими та китайськими копіювальниками. Українці, як то кажуть, тулять горбатого до стіни, за принципом “я тєбя слєпіла із таво, што била”, зазвичай орієнтуються на разове замовлення десь в Україні або СНД. Китайці ж мають намір запустити масове виробництво, і під бізнес-план отримують фінансування від держави на закупи верстатів та іншого виробничого обладнання. В результаті, китаєць потім може продавати свою продукцію на той же німецький ринок, конкуруючи з виробником оригіналу, а українець ні в жодному разі. 

Буває, що й українець отримує підтримку від держави або від якогось зацікавленого інвестора. Але оскільки всі хочуть не тільки заробити зарплату, а й “заробити” на відкатах та просто вкрасти, то проект або повністю застигає на півдороги, бо всі гроші розікрали, або кінцевий продукт виходить дорожчим за оригінал, і при тому значно поступаючись оригіналу в якості. Цей процес я описав тут (літературна фантазія, навіяна реальним досвідом).     

Отже, різниця перед усім у тому, що українці “передирають” кінцевий продукт, а китайці з кінцевого продукту лише починають процес копіювання технології. Українець у кращому разі щось склепає, “спихне” замовнику, гроші витратить і повернеться до захаращеного цеху з вибитими шибками і вітром, що обвіює проржавілі верстати, а китайці створюють нове виробництво, виходять на комерційні обсяги і захоплюють нові ринки.

Західний бізнес досить поблажливо ставиться до китайського копіювання далеко не тільки через те, що з китайськими фірмами, особливо з тими, що мають державну підтримку, марно судитися. Західні бізнесмени розуміють, що як тільки китаєць отримав технологію та почав виходити на західні ринки, він також стає вразливим до копіювання і зацікавленим у захисті прав інтелектуальної власності. Цей процес вже почався.

Отже, популярні серед українців смішки та зверхнє ставлення до китайського копіювання недоречне. Краще зайвий раз подумати про те, що в нашому королівстві діється.