kerbasi: (Default)
Нарешті і я поїздив "Хюндаєм". Жахи, які переповідають учасники українського інтернету, не підтвердилися. В цілому, "Хюндай" аж ніяк не гірший за "Столичний експрес".

Переваги
1. Кому цікаве те, що показують на моніторі, слухає через навушники.  Як мене дратувало це все ТБ-лайно, що я мусив споживати разом з усіма іншими пасажирами у "Столичних експресах"!
2. Справжня кава у барі.
3. Чув, як "стюарти" спілкувалися з іноземцями непоганою англійською. Напевно, наймають студентів, що хочуть підробити, бо важко собі уявити дорослу людину з англійською мовою, щоб погодилася працювати на "Укрзалізниці".

Обіцяне, але не виконане
1. Вай-фай не працює. Конект є, але сторінки завантажуються лише якщо дуже-дуже пощастить.
2. Швидкість місцями 160 км/год, але місцями й 40. В середньому не набагато швидший за "Столичний експрес": більшість економії часу за рахунок скорочення стояння на станціях Миргород і Полтава (2 хвилини замість 20).

Жахи, що не підтвердилися
1. Казали, що у 2-му класі тісні сидіння. Насправді такі ж самі, як і в "Столичному експресі".
2. Казали, що надто хитає. "Столичний експрес" хитало значно гірше. Мабуть, колії таки трохи покращили під новий потяг.

Економічного, управлінського та корупційного аспекту впровадження цих потягів я не торкаюся, цін на квитки та питання "нічний рух проти денного" - також.Порівняння виключно зі "Столичним експресом", якого впровадили ще за Кірпи.

Здається, волання в українському інтернеті проти всього нового стають типовою рисою учасників. Скільки жахів розповідали про термінали у Борисполі! Особливо про наддорогу каву. Я аж почав занотовувати ціни на каву в аеропортах. Підтвердилося, що "кавовий жах" не підтвердився. Здається, ці всі скиглення та волання йдуть від людей, що подорожують раз на кілька років, добряче забувають, як то насправді відбувалося, але схильні до виливання негативу з будь-якого приводу.

Мовне питання
1. ТБ-контент, наскільки я міг випадково його підслухати (навушників я не брав), україномовний. "Служебний роман" не демонстрували, натомість щось комедійне французьке.
2. З Києва до Харкова поїзна бригада була переважно україномовна. Всі об'яви лунали українською. На зворотньому шляху вся бригада була російськомовною, відповідно всі об'яви - по-фсємпанятнаму. Як і скрізь у нас, поки влада не може визначитися чи "атмєніть укрАінскій язик за нєнадабнастью"  чи зберегти замість дулі Путіну за газ, мовне питання знаходиться в руках, тобто у ротах, стюартів, офіціантів, продавців, поштарів, даішників...

Дісклеймер: Колеснікова, Януковича та усю ПР  я ненавиджу та зневажаю.
kerbasi: (Default)
З нотаток з минулої подорожі хочу поділитися гастрономічними враженнями. Нагадаю, що нещодавно я потрапив до промислової зони на півночі Італії.

Робітнича їдальня не є частиною компанії. Це незалежна ділова ініціатива сторонньої особи, малий бізнес. Профспілка та менеджмент підприємства узгоджують, скільки мусить обходитися обід та проголошують тендер. Переможця запрошують до кухні. З точки зору підприємця перевага у гарантованому обсягу доходу, мінус – у тому ж гарантованому обсягу, який збільшиться хіба що коли таких як я з усього світу на тиждень навезуть для навчання.

Цікаво спостерігати, що їдять місцеві, саме у робітничій їдальні, бо тут, на моюю думку, люди більш схильні до споживання свого типового набору страв, ніж десь у помпезному ресторані. Звісно, "білі комірці" не дуже показові, більше цінних спостережень дають "сині комірці". "Білі комірці" часто граються в різні дієти та оздоровчі концепції або слідують своїм захопленням, джерело яких може бути віддаленим як у просторі, так і у часі від рідного середовища. Бачив одного чоловіка, який на два обіди поспіль (напевно більше, але я там був тільки два обіди) брав тарілку з величезною горою шпинату. І більше нічого. Сто відсотків, що він працює в офісі, а не оператором виделкового навантажувача. Ну, і ясно, що дівчинки та панночки їдять тільки салати з якогось листя, политого соєвою олією.

Втім, стандартний обід стандартного працівника складається з трьох страв. На перше пропонується паста. Вибір з двох видів: з червоним соусом і проста, без нічого, зазвичай до неї за бажанням клієнта можуть додати пармезану. Додають і до червоної, якщо попросити. На другу страву може бути якась вегетаріанська запіканка або щось м’ясне з картоплею-фрі. М’ясне – у вигляді доволі тонкого, але великого шматка чогось, схожого на шинку. Як альтернативу можна взяти тарілку з заздалегідь нарізаним продуктом, схожим на prosciutto. Можливо, то воно й було, але пропонувалися три види, які напевно в місцевих мають окремі назви. Два види цілком м’ясні, один темніший, другий світліший, один вид – з домінуванням сала, а м’ясо – прожилками. Третя страва – це салат, компоненти на вибір, але не дуже багато, три компоненти не більше. Окремо стоїть стіл з додатками: оцет, оливкова олія і соєва олія. Тут же наліплена реклама соєвої олії, як чергового чудодійного винаходу для здорового харчування. На місцевих це впливає, бо пляшка порожніє дуже швидко. Щоб італійця вмовити на щось на заміну оливковій олії – це треба постаратися!

Скільки я себе пам’ятаю, то сноби-інтелігенти в моєму оточенні завжди казали, що салат треба їсти на початку, а не разом з основною стравою, як це було прийнято в більшості совітських людей. Колишні частини Австро-Угорщини, включно з північною Італією дають нам власне «совковий» порядок поїдання страв. Тільки в італійців ( там, де я був) немає супу, а на перше – паста, а потім друга страва з салатом. Хто хоче, потім в нашій їдальні міг поласувати фруктами: на вибір дві сливи або один великий персик. Ніяких компотів, чаю, кави не пропонувалося. На спеціальному столі стояли скляні глечики, який за бажанням можна наповнити або простою або газованою водою.
Скільки це задоволення коштувало, мені не відомо, оскільки за нас вже було сплачено. В аналогічній їдальні в Австрії другі страви коштували від 3 до 6 євро, суп коштував півтора-два євро. Тільки там кейтерингова компанія привозила на замовлення страви у герметичних пакетиках, їхній же працівник розігрівав у мікрохвильовці і роздавав працівникам за заздалегідь підготовленим списком, хто що замовив. За австрійськими мірилами це рази в три дешевше, ніж піти пообідати до дешевого ресторанчику або кав’ярні.

Крім робітничої їдальні в Італії я відвідав ще два місцеві ресторани. Що цікаво, що в жодному з них взагалі не було супів, так само як і в їдальні на підприємстві. А я сподівався замовити мій улюблений суп з томатів, який подають в усіх італійських ресторанах за межами Італії! Втім, Італія велика, складається з багатьох історичних територій, часто з витиснутою на побутовий рівень місцевою мовою. В нашому регіоні я бачив в окремих місцях назви населених пунктів, продубльовані якоюсь мені не відомою мовою. Спочатку я подумав, що це мав бути оксітан, але ця мова має офіційний статус, а назви були написані не на офіційних вказівниках, тобто напевно не офіційною мовою. Вивчення Вікіпедії вказує на ймовірність, що ця мова – ломбардійська, яка в Італії не визнана, вважається діалектом, хоча за походженням власне не є ніяким відгалуженням італійської. Але облишу на сьогодні мовні питання.

З улюблених страв я все-таки для порівняння скуштував тірамісу. Колись я всім ресторанам та кав’ярням влаштовував тірамісу-тест, але порівняти міг тільки з тірамісу в італійських ресторанах інших країн. Тепер же нарешті спробував і італійський зразок. Мушу сказати, що наші успіхи на шляху глобалізації та євроінтеграції даються в знаки, і, принаймні, у деяких київських ресторанах можна знайти цілком автентичне, пристойне тірамісу.
kerbasi: (Default)
Якщо ви подумали, що Кербасі зник, то запевняю вас, що Кербасі вже знайшовся.

Я трохи поподорожував "старою" Європою. Список країн, в яких я відмітився, поповнився новою країною - Італією. Рим з Колізеєм та Венеція з каналами пройшли повз мене (Венеція - в буквальному сенсі: бачив дороговкази на автостраді, але нам було не по дорозі). Як давні френди знають, я здебільшого подорожую по промислових задвірках, тому враження зазвичай не у форматі для "Тревел Ті-Ві". Цього разу програма була настільки насиченою і виснажливою, що я навіть нічого не писав до ЖЖ, хоча зазвичай власне з подорожей значна частина дописів або бодай заготовок народжується, бо у подорожах дуже багато часу гається на очікування, переїзди, перенесені або скасовані зустрічі тощо.

Слідкувати за дискусіями я також не мав можливості, тому буду радий, якщо звернете мою увагу на щось цікаве за минулі два тижні. 

Не все під час подорожі було лише індустріально-трешевим. На щастя на вихідних ніхто не претендував на мене і мій час, тому одного теплого вересневого дня я мав можливість повалятися просто на лавочці як бомж у віденському Штадтпарку. Власне це сталося тут:
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/a/ab/WienflussStadtpark.jpg
Дяка Вікіпедії за світлину.

Це річка, яка дала назву місту. На жаль, зебетонована, зукута у колектор більше ста років тому. Ненавиджу, коли так чинять з річками. Водну стихію не можна ображати. Якби я був багатим та при владі (а я б був дуже волюнтаристичним правителем), я б розпорядився вивести на поверхню київськи річки, навіть якщо для цього довелося б знести сотні об'єктів та перепланувати геть усе місто.

Вбога бетонна будівля на світлині - це частина готеля ІнтерКонтиненталь. З іншого боку над парком височіє лише трохи кращий Хілтон. Як людина, що вірить у різну китайщину, я пояснюю не надто розкішний вигляд розкішних готелей злим впливом духу придушеної річки.

Втім, роздуми про нещасну річку були єдиним, що засмутило мене у той чудовий день.
kerbasi: (Default)
З того, що не увійшло до основного циклу подорожніх нотаток з Грузії.

1. На вулицях Тбілісі дуже часто трапляються вивіски ლომბარდი. Настільки часто, що можна подумати, що це може бути, наприклад, національною харчевнею. «Хачапурною» чи «хінкальною». А може там води «Боржомі» продаються або води Лагідзе. Можна подумати й протилежне: що це громадський туалет, а місцева влада настільки дбає про громадян та туристів, що ставить їх по три на квартал. Якщо транслітерувати ці літери українською, вийде ЛОМБАРДІ. Сподіваюся, ви зрозуміли, що це означає, і про що свідчить. І слово, і явище.

2. Натрапив на написання прізвища Гонгадзе - ღონღაძე. Літера ღ означає звук, подібний до нашого нормального фрикативного «г», тобто не слід українською писати у цьому прізвищі г «з гачком», що трапляється частіше, ніж завжди.

3. Звичайний хліб, на який я натрапляв, нагадував наші вже забуті “гумові» турецькі батони. Ці батони колись з’явилися на хвилі відкриття мініпекарень ще у пізню перебудову. Ще на початку нульових у Києві ще можна було деінде придбати «гумового» батону. А тепер їх вже давно немає. Принаймні, на моїх стежках не трапляються.

4. Вже десь згадував про таксі. Лише одна служба таксі дає квитанції. Отже, якщо ви подорожуєте по справах, і вам витрати на таксі дозволені до відшкодування, то у вас вибір аж з однієї компанії – Пелікан Таксі. Кажуть, раніше всі таксі давали навіть чеки, але це чомусь минуло. У Києві також наприкінці 90-х були таксі двох компаній: Укрпромінвест (білі – давали чеки) і Автосвіт (жовті – виписували квитанції). Вже на початку нульових ця практика зникла разом з цими компаніями. Отже, і у цьому сенсі Тбілісі нагадує Київ десятирічної давнини.

5. Коли мене пригощали мої нові ділові знайомі, вони в ресторанах розраховувалися корпоративними картками та брали рахунки. Тобто відшкодовувати такі витрати за рахунок фірми тут прийнято. В Україні це настільки складно, що більшість розраховується «чорним налом». Це безпечніше, кажуть, бо чим більше робиш офіційно, тим більше приводів до податкової до чогось причепитися та нарахувати штрафів.

6. Кілька різних співрозмовників скаржаться на те, що у Грузії люди з хорошою освітою, досвідом, знанням мов не можуть знайти роботу. При цьому з чиїхось слів нахвалюють Київ, де начебто все інакше. А я згадую приклади своїх знайомих, які роками шукали пристойну роботу, маючи всі необхідні регалії та референції.

7. Міжнародний аеропорт Тбілісі – маленький, не більше харківського. «Дюті фрі» лише два: один типовий з іноземними цигарками, алкоголем та цукерками. Такі є в усіх аеропортах, принаймні, Європи. Другий – продає виключно грузинські вина. Якщо потрібні якісь грузинські сувеніри чи солодощі на подарунки, то краще про них подбати у місті, на «дюті фрі» не розраховувати. З просуванням країни через сувеніри тут так само кепські справи, як і в Україні. Це не просто, це слід вміти робити.

8. Коли проходиш паспортний контроль, на тебе наставляють якесь «вічко» у приладі, схожому на сучасну гнучку настільну лампу. Напевно це «вічко» порівнює пику, яку сканує, з тою, що зображена на світлині у паспорті.

9. На ятках преси достатньо грузинськомовної періодики, але й російської "розважайлівки" теж не бракує. Питав людей, чи є в Грузії технічна періодика, кажуть, що немає взагалі. В Україні фізично вона є, але практично з точки зору ефективності реклами в них - її немає.
kerbasi: (Default)
Минулого тижня був у Варшаві. Про Варшаву подорожні нотатки не потрібні, бо хто в Україні не знає другий після Москви за значенням для українців "пуп Землі"? Напишу тільки про аеропорти пост-Євро2012.  Бориспіль ще не встиг перейти на звичайний режим створення черг та незручностей. Ще й досі (принаймні, минулого тижня) прикордонники сиділи і працювали в усіх будках. У Варшаві вже, здається, розслабилися. По прильоту з чотирьох будок "всі паспорти" працювало тільки дві. Поки дві "стражнічки" неквапливо виконували свою роботу, прилетіли кілька рейсів і зібралася черга з кількох сотень подорожуючих. "Стражнічки" з будок для людей "з правильними паспортами" намагалися допомогти, але мали обмежені можливості, бо громадян ЄС також прибувало чимало. До речі, робили це (тобто допомагали) "стражнічки" з будок для "правильних паспортів" дуже розумно: щоб до них не набігали хитродупі з кінця черги, вони самі викликали жестами до себе тих, чия черга перед будками "всі паспорти" наступна. Зрештою звідкілясь з'явилася третя "стражнічка", але черга на той час (майже за годину)  вже розсмокталася. В результаті, коли я вийшов до отримання багажу, транспортери вже обслуговували інші рейси, і мені довелося йти до "lost and found", щоб дізнатися, де мій багаж. Все закінчилося без втрат чогось іншого, крім часу. 

Якихось жахів допитів українців я не помітив, хоча в багатьох таки питали показати зворотній квиток або бронювання готелю. Найбільше часу займали пасажири з дітьми, бо, крім стандартної перевірки документів, "стражнічки" намагалися також щось дізнатися в дітей. Діти лякалися і нічого, крім вигуків, не могли з себе вичавити, бо напевно не могли второпати, що від них хоче тітка в уніформі, яка зі словникового складу в 10 російських слів намагається побудувати речення.
kerbasi: (Default)
Попри мій попередній оптимізм стосовно відсутності чорного шлейфу за вантажівками, такі все ж таки знайшлися. Щоправда за міською смугою. І не дуже таких багато, всього дві вантажівки бачив. У Києві з цим значно гірше.

Бачив селище, де розселені біженці з Південної Осетії. Рівними рядками стоять абсолютно однакові будиночки. Все паралельно і перпендикулярно, як у спортивно-оздоровчій базі відпочинку часів ДОСААФу. Скільки будинків у селищі, не знаю. Либонь кілька сотень. Будиночки непогані.

Потішив дороговказ на Сухумі. У Грузії політика інтерпретації втрачених територій для внутрішнього ужитку нагадує китайську стосовно Тайваню: немає і не було ніколи двох китайських держав, якщо вже хочете, то є тільки два береги протоки.

Прикол дня: ще одна зустріч призначена на «першу половину дня – 12 годин».

А ще у фірмі-клієнті мене запитали, що я думаю про бізнес в Грузії. Я відповів, що мені подобається, що люди зацікавлені в нових рішеннях, в нових контактах, що видно вогник в очах. На що мені тут же відповили:
«Так может, за красівиє глаза ви нам скідку дадітє»?

Сьогоднішня вечеря: селянський салат (огірки, помідори, базилік, цибуля та ще якась травичка) – 5 ларі (25 грн.), страва під жахливою назвою «гриби у мізках» - 10 ларі (50 грн.), червоне вино сапераві «з крану» - 13,5 ларі (67,5 грн), за літр, кава по-турецьки – 3 ларі (15 грн.). Загалом рахунок вийшов, як і вчора 30 ларі, тобто 150 грн. Це ресторан на Проспекті Руставелі, тобто недешеве місце, але, як і вчора, порцій вистачило б на двох. Який інтер’єр не знаю, бо сидів на вулиці, за столиком в середземноморському стилі: щоб перехожі між столиками ходили.

У вуличних торгівців фруктами кілограм персиків – 1 ларі (5 грн.), а великих персиків – 1,20 ларі (6 грн.), нектарини – 1 ларі. Кавуни тут вже є величезні. Але, на жаль, поблизу не продаються. Хоча скільки їх була вздовж траси за містом! Але зупинятися було не комільфо.

Жебраків на вулицях Тбілісі багато. Вони не кидаються в очі, не крикливі, тому, напевно, більшість туристів їх не помічає. А ще можна помітити чимало чоловіків віком під 50 та старших, яким, напевно, немає чим зайнятися: дехто п’є пиво, дехто читає газети, дехто просто сидить на парапеті та дивиться у далечінь. Безробіття – болюча проблема сучасної Грузії. Минулого року безробіття сягнула 15,1% або 295,1 тисяч осіб. Для порівняння 2005 року рівень безробіття складав 13,8% або 279,3 тисячі осіб. Ці цифри мусять бути червоною лампочкою для грузинського керівництво, бо свідчать про те, що структурні реформи або недостатні, або малоефективні.

Виходом з ситуації могло б бути залучення більшої кількості людей до малого бізнесу. Ви всі знаєте, як просто в Грузії зареєструвати фірму – це можна зробити через інтернет - часто це наводиться, як приклад одного з головних досягнень Саакашвілі, а складність реєстраційних процедур в Україні – як неабияке гальмо. Частково це вірно, але тільки частково. Я регулярно повторюю в своїх коментарях та дописах, що реєстрація фірми – це найменший головний біль підприємця. Найбільший – знайти дешеві кредити. Нещодавно нам довелося вивчити питання кредитування міжнародної транзакції для невеликого нового нашого бізнес-партнера в Україні. В нього чудовий проект, але фінансувати він може тільки чверть його вартості. Запитували в банках вартість кредиту, банківської гарантії платежу і факторингу. В усіх трьох випадках вийшло по 25% річних. Там, де кредит – там ще застава потрібна на повну вартість, а де гарантія – безпроцентний депозит на повну суму гарантії, де факторинг – то слід самому профінансувати чималу частку транзакції, ту ж чверть, якщо вдасться домовитися. Отже, як не крути – а якщо в тебе немає грошей, то ніхто тобі їх офіційно не позичить. В Грузії ситуація практична така сама:
http://bizzone.info/experts/2012/1340230183.php
Люди кажуть, що тепер багато важать зв'язки у банках, щоб отримувати преференції при отриманні кредитів.
Дорогі кредити - це проблема, яку грузинському керівництву слід терміново вирішувати, інакше весь їхній успішний поступ дуже скоро зміниться на стагнацію.

Моє перебування у Грузії добігає кінця. Мені ще потрібно дещо осмислити, а наступного тижня я планую написати підсумковий допис з діагнозом і прогнозом.
kerbasi: (Default)
В державній конторі в мене на вході забрали паспорт та видали магнітну картку та папірець-перепустку. До західної системи з бейджиками «відвідувач» ще не дійшли, але совковий контрольно-пропускний режим дещо модернізували.

Люди кажуть, що Тбілісі став цілком безпечним містом. Можна вештатися, де завгодно, будь-якої пори. Особливо безпечно тут туристам, бо за напад на туриста тут суди дають не менше восьми років ув’язнення. Машини, кажуть, можна лишати на вулиці без сигналізації, навіть незамкненими, з речами в середині – ніхто нічого не візьме. Прикрі винятки, звісно, можуть траплятися, але в цілому можна казати про те, що вуличну злочинність тут звели до непомітного мінімуму. Цікаво, як в інших містах Грузії.

Я вже писав, що тут дуже прикольно встановлювати контакти та домовлятися про зустрічі. От приклад:
Особа з фірми: Коли вам зручно до нас завітати?
Я: В мене доволі гнучкий розклад, тому можете призначити годину ви. Для мене лише бажано у першій половині дня.
Особа з фірми: Тоді ми на вас чекаємо о 12-й.
Довго сміявся!

В готелі сніданок починається о 8.30. Так само було колись дуже давно, років 10 тому в готелях Харкова. Якщо врахувати, що перші зустрічі на підприємствах мені призначали вже о восьмій, то я лишався без сніданку. Тут, щоправда, зранку важко домовитися про зустріч. Перша ж половина дня – це дванадцята година. Безпрецедентно рання зустріч в мене відбулася о десятій годині. Власне у державній конторі. Державний народ встає рано. Втім, моєму сніданку навіть він не загрожує.

Ще одна риса, схожа на Україну нульових років, це те, що тут всі потенційні дистриб’ютори іноземних фірм намагаються збирати колекцію брендів, ставлять собі за мету представляти не менше десятка брендів. В українських фірм таке також було розповсюджено донедавна. Тепер більш спеціалізуються, щоправда можуть стрибати від одного до іншого: спочатку погано просували бренд А, розчарувалися, і пішли погано просувати бренд Б. Чуйка мені підказує, що за кілька років грузинські фірми накопичать більше досвіду, займуть свій шматок ринку, почнуть спеціалізуватися і будуть просувати продукцію успішно, і перестрибувати не буде необхідності.

Взагалі, дуже приємно зустрічатися з зацікавленими людьми, які знають, навіщо їм ходити на роботу і що там робити. Приємно, коли щось підказують, допомагають зустрітися з кимсь, кого вони вважають за потрібне мені порадити. Це настільки рідко трапляється в українців, що можна казати, що не трапляється ніколи. В українському бізнесі, як на рівні власників, менеджменту та на рівні виконавців сидять люди, яким конче бракує бодай мінімальної дози природної допитливості. Як приємно працювати у середовищі без жовчних голосів, кислих пик, немотивованого хамства і безпідставної амбітності!

Багато їздив на таксі. Тільки одна компанія в Тбілісі дає квитанції, "Пелікан таксі ЛТД". Стандартний маршрут - 10 ларі (50 грн.), один дуже довгий коштував мені 15 ларі. Це дешевше, ніж у Києві, але дивіться нижче деякі цифри.

Злива увечері буквально загнала мене до ресторану. Такий собі зі стінами під цеглу, з дощатими меблями під сільський шинок позаминулого століття - дуже популярний у сучасності стиль, який виглядає, як національний і в Грузії, і в Німеччині, і в Австрії, і в Нідердандах, і в Чехії, і в Польщі і т.д. Смажене курча - 15 ларі (це найдорожча страва), хачапурі - 8 ларі (на вулиці в ятках - 3-4 ларі), ркацетелі з діжки - 8 ларі за літр (літр я не замовляв, не хвилюйтеся), кава по-турецьки - 1,5 ларі, сервіс - 10%. Загалом з мене вийшло 30 ларі, тобто десь 150 грн. Це дорого, але порції завеликі, вистачило б на двох, місцеві так і замовляють на двох або навіть на трьох. На компанію це вже не так дорого. Знов-таки, дивіться цифри нижче.

Протягом мого сьогоднішнього вечірнього моціону мені трапився на маршруті спочатку пам’ятник Т.Г. Шевченку (звісно, у вигляді сумного старика з вусами), а згодом і відділення Приватбанку. Так, це вдала презентація сучасної України.

Єквівалент Kyiv Post - газета Financial. "Kyiv Post" більш гламуризований, але більше пише власне про Україну і більше має власних оригінальних матеріалів. "Finаncial" дає, як на мене, забагато інформації, щоб просто заповнити обсяг: якісь іноземні біржеві індекси, передруки з західнох преси, але про Грузію також є чимало цікавого. От наостанку і кілька обіцяних цифр з цієї газети.

Середня зарплата у Грузії - 690,7 ларі, це приблизно 3450 грн.
Найбільша зарплата - у фінансовому секторі (здебільшого це банки), 1382,6 ларі, тобто 6913 грн. Найменше отримують освітяни - 330,8 ларі, тобто 1654 грн.
Державні управлінці отримують 1000,7 ларі, тобто 5000 грн з маленьким гачком.
Менше 500 ларі (1500 грн), крім освітян, отримують ще працівники сільського господарства, полювання та лісового господарства - 398,1 (менше 2000 грн.) та працівники готельно-ресторанної галузі - 499 ларі (2500 грн).
Наближаються до рівня державних службовців працівники транспорту і комунікацій - 866.9 ларі, 4350 грн., та електроенергетики, газо- та водопостачання - 889,9, тобто 4450 грн.
Найбільший ріст реальних доходів (скоригованих на інфляцію) відбувався з 2007 на 2008 рік - на 39,96%, 2009, 2010 реальні доходи навіть знижувалися на 4,75% на рік. На жаль, у цьому звeденні відсутня цифра зміни реальних доходів у 2011 році.

Отже, з такими зарплатами (а врахуйте, що тут все "в білу") стиль життя середнього класу з поїздками на таксі та eating out не можливий. Я вже не кажу про проблематичність купівлі авто та житла. Ось тут і криється причина розчарування та роздратування нижчих шарів середньої верстви (як то інженери та службовці) економічною політикою Саакашвілі. А вони добре знають, як живуть турки. Детальніше про економічну ситуацію та прогноз я напишу у підсумковому записі завтра або у понеділок.
kerbasi: (Default)
Вчора мав зустріч з двома фірмами, з великого та з середнього бізнесу. З великого – з одним відділом, з середнього – з двома власниками. Тут люди виявилися більш прагматичними, ніж ті, кого я зустрічав раніше. Найманих працівників я не питав прямолінійно, за кого вони, я запитав, чи ймовірна радикальна зміна в економічній та регуляторній політиці. Відповідь була, що скоріш за все не дуже ймовірна. А бізнесмени просто відповіли, як типові бізнесмени, що підтримуватимуть Саакашвілі та його партію, бо не хочуть експериментувати, а їхній бізнес почався власне завдяки реформам Саакашвілі. При Шеварднадзе в них не було б шансів. Примітно, що власне зараз їхня фірма виплачує великі штрафи після податкової перевірки, але ніякої злості в них немає.

Зі слів моїх співрозмовників таки дійсно бізнес ведеться «в білу». «В чорну» ще буває на рівні дуже дрібного, кустарного підприємництва, але база для нього постійно скорочується. Дуже ефективно ведеться контроль за витратами. Тобто «в чорну» можна заробляти невеликі гроші або просто їх накопичувати у матраці, оскільки щойно купиш, наприклад, дороге авто, одразу ж потрапиш у поле зору податкової, а податкова має централізовану базу даних, з якої видні всі надходження, внесені всі дані з декларацій. З мінусів теперішнього регулювання, що корупцію подолали, питання вирішити з жодним державним органом не можливо, але деякі безглузді або складні правила ще залишилися. Мої співрозмовники потерпають найбільше від узгоджень різних конструкцій на території їхніх підприємств з архітектурним управлінням. В цій сфері це головний біль приблизно, як в Україні.

Втім, хоч у Грузії й подолана низова корупція, практично всі, з ким я спілкуюся натякають на лобіювання преференцій для великого бізнесу та бізнесів, пов’язаних з політиками. Кажуть, що буває, коли когось викидають з бізнесу або заволодівають бізнесом у досить неджентльменський спосіб, з використанням державних структур. Люди називали невідомі мені прізвища та назви структур. Але знов-таки, це трапляється на дуже високому рівні, коли йдеться про статки в сотні мільйонів. Це нормально та й іншого не може бути на даному етапі розвитку країни.

Увечері в магазині, натрапив на людину з поглядами «такую страну развалілі». Це була продавчиня похилого віку, мабуть, вірменка або гречанка, з дрібної крамнички з водою, соками, печивом та різними іншими дрібницями – ми вже забуваємо про такі, а тут по кілька таких крамниць на кожному кварталі. Ідея така: страну развалілі, а що ділити православним. На моє зауваження, що навіть православну частину СРСР складали різні народи, і їхні культури й мови утискали не від любові до бога, вона одразу ж відповіла, мовляв, а на що ці мови, якщо всі православні. Отже, доволі типовий комплекс совка з нацменшини, який асимілювався до великої метрополії-союзу і вбачав в неї захист від республіки, від «мєсних». При чому вона сама визнає, як добре тут, у Грузії приборкали корупцію. Це дуже добре зробили, але влада погана і таку країну розвалили… Таких не виправиш.

В цілому, мої висновки стосовно економічної ситуації та розвитку підприємництва у Грузії готові, але я зачекаю до кінця моє подорожі, а потім вже їх викладу. Загальний рівень таки десь – Україна 2002-2003. Отже, якщо ви отримували ваш професійний досвід саме у ці роки в Україні, і в Україні тепер не можете знайти себе, то можете переїхати до Грузії, на ваш досвід тут буде попит, і ви матимете шанс на успіх та й ще й без української клептократії.

З готельних приколів. Вай-фай тут так і не працює. Але добре, що вдається «зловити» іншу мережу, щоправда не з моєї кімнати, а з лобі, але там достатньо комфортно. Налагодити вай-фай немає можливості, бо готельний айтішник поїхав на відпочинок до Італії.

Дорожній рух. За інтенсивністю дорожнього руху Тбілісі нагадує Харків, тобто ще можна їздити доволі швидко, але є місця з довгими тягнучками. Розміщення міста у долині між пагорбами не сприяє чистому повітрю, в низинах застоюються гази, дихати у години пік важко. Київ краще продувається. Парк авто значно бідніший, ніж не тільки у Києві, але й ніж у великих містах України. Але це не наша перевага, а наша вада. На «зебрах» тут не пропускають нікого і ніколи. Навіть при русі заднім ходом не пропускають. Вчора йшов собі, променад робив, попереду мене у двір заїхала жінка на «Санта-Фе», але, мабуть, помилилася проїздом і почала здавати назад. Я у той час проходив позаду її авто. Треба було бачити та чути як шалено вона сигналила! Нібито я сів у позу лотоса, оперся на її бампер та занурився у медитацію. Ціни на бензин такі ж, як в Україні. Тобто я всі ціни не перевіряв, я їх і не знаю, я пам’ятаю тільки ціну на 95-й покращений, який йде в різних мережах з різними назвами типу «екто», «преміум» тощо. От цей – однаково коштує. Тут дуже популярний газ, на нього перелаштовують навіть дорогі авто. Це теж схоже на наш рубіж нульових та дев’яностих.

Жодного разу тут не бачив вантажівку або автобус, який їхав би з чорним шлейфом вихлопів. Екологічний контроль, здається, працює. А я ще пам’ятаю вихідців з цих місць які ще й хвалилися: «Жму на газ, рву с места, за мной чорний шлейф»…

Водії, коли проминають церкву, хрестяться. Це нагадує західну Україну. Не пам’ятаю, скільки разів хрестяться на «заході», але тут – тричі, до того ж з шаленою швидкістю, я навіть, коли вперше побачив, не одразу второпав, що водій робить, настільки швидко літала його долонь. Також як на заході України, тут одразу ж питають, чи ти християнин (тут – чи православний християнин). Заперечну відповідь сприймають нормально.
kerbasi: (Default)
Вчора не набрався особливих вражень, тому що весь день провів з однією компанією. Знов отримав підтвердження, що Саакашвілі вже не дуже популярний. Тепер мої співрозмовники схильні зробити ставку на якогось тутейшого олігарха Іванішвілі, який, судячи з розповідей, розігрує популістську карту. В нього на батьківщині він начебто всім пенсіонерам купує медичні страховки, за власний рахунок будує дороги тощо. Отже, все ясно... А ще він начебто був громадянином РФ, а також Франції. Такий собі міст між сходом та заходом, опорою якого має бути Грузія. Я нічого взагалі не знаю про цього пана, про його програму, але те, що я почув дуже тхне типовим для України популізмом. Як би не сталося біди з Грузією. А вибори вже у жовтні. Також, наскільки я зрозумів, тут находиться чимало прихильників позиції "проти всіх". Я мав необережність розповісти про наші передвиборчі приколи типу "намалюй владі х---" у бюлетені та "на сортах гівна не знаємось". Слід було бачити, який це викликало ентузіазм!

З готельних приколів. Позавчора я приїхав до готелю близько другої ночі і двері були відчинені. Вчора - близько шостої години вечора, і двері були зачинені, довелося стукати. Відкрив заспаний адміністратор, у лоббі було вимкнене світло. Така собі сієста. Взагалі в мене складається враження, що правильним описом місцевих сервісів та ділового середовища є сленговий неологізм "розслабон".

В Грузії, якщо хочете зустрітися з представником або керівником якоїсь комппанії, головне не продертися крізь секретарські фільтри, не перемогти у боротьбі характерів з Самим, а просто ... додзвонитися. Майже всі телефони на веб-сайтах або змінилися, або написані неправильно. Часто номер можна встановити, порівнюючи його з іншими номерами міста або мобільного оператора. Тобто мають місце банальні друкарські помилки, просто неуважність. Я вже мав кумедну ситуацію, коли одній діловій людині повідомив її ж правильний номер. В підпису під емейлами в неї написаний помилковий.

Карту Тбілісі вдалося купити у книгарні. Карта російськомовна, не всі вулиці позначені і немає алфавітного показчика вулиць. Отже, шукай свою путь, як хочеш.

В магазині під назвою "супермаркет" продавчиня мене запитала, чи я "рус". Отримавши відповідь, що українець, помітно пожвавішала. Виявилося, що її мама з Харкова. Взагалі, тут дуже багато тих, чиї родичі з України. Я за совітських часів був доволі молодим, щоб деякі процеси аналізувати, але, здається, що тодішнім еквівалентом сучасного "заміж за кордон", був "заміж до іншої республіки".

"Супермаркет" це вже забутий формат українських дев'яностих, просто невеликий магазин з алкоголем, базовими продуктами та деякими господарськими дрібничками. Тут таке ще існує. Взагалі, Тбілісі справляє враження Києва десь самого початку нульових років. І розвиток сервісів, і розвиток бізнесу, і ті ж мертві телефони на сайтах та у довідниках.    

Я у Тбілісі

Monday, 2 July 2012 09:31 am
kerbasi: (Default)
Ось я і прибув до Сакартвело! Перші враження отримав вже під час підготовки поїздки, але про них іншим разом, бо цікаво, що буде на практиці. У пілготовчий період почувався так, нібито беру участь у милій грузинській комедії. Але зараз все ж таки про перші враження.

Аеропорт. Нормальний сучасний аеропорт. Нічого особливого. Просто нормальний. І сервіси просто нормальні. Часто пишуть, як швидко триває процедура паспортного контролю. Знов-таки, нормально триває. Як і у Борисполі, коли прикордонники вийдуть всі, а не два на десяток рейсів, щоб утворити чергу у пару тисяч осіб. Можливо, в нас і після Євро-2012 добрі практики продовжуться, вже невдовзі матиму можливость дізнатися.

Взагалі, аеропорти та міста/країни для мене діляится на дві категорії. Одна - де одразу ж в аеропорту або в отелі можеш взяти карту місту. Друга - де її слід десь шукати. Тбілісі одразу ж потрапляє до другої категорії.

Трансфер. Водій попросив пристібнути ремінь безпеки. Добрий знак. Власне цікавий не трансфер, а розмова з водієм. Я натрапив на справжнього грузинського націоналіста, дуже антиросійськи налаштованого. Каже, що Саакашвілі його вже втомив. Підозрюю, що не тільки його. Каже, що можливо в нього не все гаразд з головою, бо приймає якісь дивні рішення. Наприклад, зненацька призначив нового премьєра. Ну, я не знаюся на тонкощах їхньої політики, тому нічого тут не можу прокоментувати. Ще одне з дивних рішень, яке й для мене, стороннього, видається дивним це перенесення парламенту до Кутаїсі. У нас також є гарячі голови серед національно свідомої частини суспільства, які, взагалі, хочуть перенести столицю з Києва гудись у глибинку. Але головне, що дратує водія, це те, що Саакашвілі, на його думку, став дуже проросійським після війни 08.08.08. Не знаю, що власне це означає, при нагоді розпитаю інших. У підсумку ідея така: Саакашвілі слід міняти, він вже засидівся і починає робити дурниці.

Готель. Готель! Готель - це просто чьудо! Мабуть, я йому присвячу окремий допис. Ні, нічого жахливого, насправді. Я доволі часто подорожую, мене важко чимось здивувати та налякати у готелях. До того ж, я маю можливість (дяка акціонерам-власникам та менеджменту!) обирати номери від 1000 грн за добу. Верхнього ліміту не встановлено, все залежить від обгрунтування. Втім, я не зловживаю, і стараюся заощадити. Проблема у тому, що в Україні, у мільйонниках та у Львові важко знайти за менші гроші готель, що задовольняє всім вимогам бізнес-подорожуючого без "чорної готівки" та з прозорою бухгалтерією. Перша бумка була в незнайомій мені країні поселитися в Редісоні, щоб без несподіванок. Але вирішив все ж таки пірнути у справжнє життя, щоб скоротити період адаптації. Тут я поселився до готелю за ціною крутого на рівні Суми - Краматорськ. І сервіси десь такого ж порядку, але... Ось немає пафосу-понтів Краматорську, де номери заставлені зайвими, зовсім не практичними і зрештою не потрібними меблями, і значно краще, ніж трохи припудрений совдеп Сум. Але тут є дуже колоритні речі, можливо, місцеві особливості - про це я дізнаюся, коли матиму значно більший досвід у цій країні. Наприклад, шафа для речей глибиною сантиметрів 30. Тобто всі свої сорочки, стрій вішаєш туди, розвертаєш, наскільки дозволяють вішаки-"плечики" і зачиняєш двері.  А який замок на тумбочці, яка в свою чергу зроблена моноблоком з ліжком! Мабуть, це слід буде зафоткати на пам'ять.

Наразі все. Вже мушу поспішати, бо невдовзі вже перша зустріч. Цікаво, як все пройде, бо призначити цю зустріч (при тому, що обидві сторони хочуть аж пищать) виявилося дуже не просто через споглядально-філософське ставлення до часу, до календаря в грузинської сторони. Можна обмінятися двома десятками імейлів, але так і не отримати конкретної відповіді: так власне в який день, де в котру годину? Треба кілька разів телефонувати і витягувати рішення, як слідчий зізнання в невинного. "Восток дєло тонкоє" (с). Невже Сакартвело це такий вже Схід? Маю скоро дізнатися...
kerbasi: (Default)
Знаходжуся по справах в милій старій Європі. Напівсонне мале місто, не більше Стрия з не дуже модерними виробництвами. У вестибюлі готелю увечері гає час велика інтернаціональна тусовка з т.з. "лоу мідл клес", інженери, щось на півдороги між синіми і білими комірцями.  Вчора матчем Україна-Швеція не цікавився ніхто (шведів не було). Навіть представники братньої Сербії. Дивились і жваво обговорювали якийсь інший.

Дехто із старих знайомих питав мене за пивом, як там в нас у Києві. Коли я відповідав, що все гаразд,. хоча дещо незручно через те, що офіс розташований у великій фан-зоні, люди навколо долучалися до розмови питанням: "О! Так ти з Польщі"! Тільки після пояснень згадували, що, здається, якісь матчі Польща поділила з кимось, і це виявляється Україна - хто б міг подумати...

Хтось згадав, що на днях бачив якусь бійку у парламенті, не впевнений, в якій саме країні, здається, через мову, але у чому проблема так і не второпав, бо за яку мову можна битися у незалежній країні у 21-му столітті? Розмовляй собі і все! Прізвище Янукович не знає ніхто. Тимошенко майже забули. Згадують тільки ті, хто з Україною більш-менш регулярно працює. Згадують на рівні: "Це ж у вас жінка така була...з зачіскою... так де вона тепер"? Про кримінал при владі та двічі несудимості ніхто й не чув.

Можете радіти, бо чорний піар про расизм також ніхто не помітив.

Україна знов поринає в інформаційне небуття, з якого вона ледве виринула після 2004-го. У свідомості пересічного європейця ми просто відсутні. Так, чимало людей можуть згадати сусіда українського походження, колегу, що одружився на українці, якогось працівника з золотими руками, але вони ніяк не пов'язують ці особисті історії з певним місцем на карті Європи та повідомленнями у стрічці новин.

Можливо, це на добре. Прийде час - почнемо з чистого аркушу, не доведеться долати інерцію старих стереотипів.

PS: хто прокоментує - прошу пробачення, якщо не одразу відповім. Обмаль часу у відрядженні.
kerbasi: (Default)
Серед побажань від моїх шановних френдів було й таке: розповідати про подорожі. Я б залюбки це виконав, до того ж коли починав цього щоденника, власне й збирався описувати тут і свої подорожі також. Але мені нудно, аж пальці відмовляються по клавіатурі стукати, писати у стилі «що бачу – те співаю». Мені тоді цікаво, коли сирий матеріал буде достатньо перероблений з чималою долею доданої вартості.

Я вже давно працюю по інофірмах. В першій працював недовго, в другій затримався аж до теперішнього моменту. Іноземні фірми привнесли в Україну й деякі іноземні формати ділових відносин. Наприклад, після ділової зустрічі переходити до неформального спілкування у ресторані. На першій роботі мій іноземний шеф навіть робив висновки стосовно комунікабельності підлеглого «сейлза» (продавця) з кількості ресторанних рахунків, пред’явлених до відшкодування. Мої колеги легко вдавали з себе широку слов’янську душу, нещасного інженера тягли за краватку до ресторану з криками: «Ну так тепер же ж гріх не прийняти по п’ять крапель»! – чи щось подібне. Мені ж такий стиль абсолютно був неприйнятний. Я не міг забути свої почуття, коли у мій перший вечір у компанії, під час виставки в Одесі ми з шефом сиділи в ресторані плавучого готелю, і я їв страву під назвою «брізоль по-ніколаєвскі» ціною в акурат, як місячна зарплата моєї мами, що працювала інженером на одному з миколаївських суднобудівних заводів.

Згодом я перейшов до своєї теперішньої роботи, де я маю більше свободи у виборі форматів, бо найближчий шеф знаходиться не на поверх вище, а в двох годинах льоту Аеробусом. У перші роки моєї діяльності основним містом, де найбільш всього відбувалося з нашої тематики, був Харків. Найчастіше я туди їздив, звісно, у холодну пору року, коли в української індустрії немає дачно-городного сезону. От уявіть собі Харків у листопаді 1999-го або 2000-го: темрява, вулиці освітлені тільки світлом з вітрин деяких магазинів та фарами авто, зимно, брудно. Підприємства працюють у світовий день, щоб заощадити на рахунках за електрику. Зарплати в усіх просто мізерні, часто їх видають тим, що отримали по бартеру. Якось я приїхав на підприємство і півгодини чекав, поки люди, з якими у мене була призначена зустріч, розвантажать машину з кількою. Це з ними так розрахувався севастопольський клієнт… От і як таких тягнути до ресторану? А керівництво судить про ефективність роботи з клієнтом, навички продавця, т.з. salesmanship зі своїх критеріїв, критеріїв благополучних країн, здорових економік, заможних людей.

Втім, рішення знайшлося. Не був би Харків одним з моїх найулюбленіших міст України, якби там не знаходилися рішення. Напроти відомого харків’янам місця «під градусніком» тоді знаходився такий собі звичайний, не дуже помітний ресторан. Але всередині!.. Переступаєш поріг, і опиняєшся – у СРСР. В хорошому сенсі. Просторе приміщення з височенною стелею. Столи, вбрані білими скатертинами. Немолоді офіціантки, втілення совєцької системи торгівлі, в одностроях з темними довгими спідницями, жакетами, білими блузками в кружевах. Під Новий рік – величезна сосна, оздоблена совєцькими кольоровими скляними кульками та різними блискучими фігурками, як у мене дома в моє далеке дитинство. В меню, звісно, «Олів’є», який подають у креманках. Він не з ковбасою, а з курятиною. Не було там породження ліберальних реформ, курчат-гриль. Натомість, старий, добрий «ципльонок табака», за яким у Миколаєві за совєцької доби треба було або до наркоманського бару йти, або до Одеси їхати.

Отже, нічого схожого на сучасні «ностальгічні» псевдо-совєцьки генделики, яких вигадали одні гламурні кіски, що за часів СРСР пішки під стіл ходили, для інших гламурних кіс, що у ті ж роки у пелюшки ходили… Той ресторан, якщо не помиляюся, звався він «Театральний» був саме тим рестораном, куди наші майбутні татусі могли запрошувати наших майбутніх матусь після подання заяви до РАГСУ, якби жили у Харкові. От саме з таким анонсом я й запрошував інженерів, що не щомісяця отримували зарплату, до цієї оази, де зупинився час. Діяло безвідмовно. Звісно, я завжди пропонував, щоб вони узяли своїх жінок, але жінкам не так просто. Щоб жінка минулої епохи пішла до ресторану, вона потребує тиждень на підготовку. Але своїх чоловіків вони відпускали без зайвих дискусій.

Єдиним недоліком ресторану була жива музика. Вона була настільки гучною, що ні про яке спілкування не йшлося. На щастя, співак приходив о 9-й вечора, коли ми вже замовляли каву-чай-«на посошок».

У плинних розмовах під 50 грамів з моїх гостей нібито спадали роки та страждання від недореформ . Більшість таки дійсно пригадувала, як приходили до цього ресторану з нареченою, з дружиною або справити ювілей батька. Зазвичай, означення часу було на рівні – 15 років тому, 13 років тому. Совєцький інженер потрапляв до ресторану випадково. Це зараз модно розповідати, як до Москви попити пива літали, а в ресторанах кожну получку обмивали. Може, одинокі студенти після лівого приробітку. Може, якісь бариги. Але не інженери. Для нормального, чесного совєцького інженера похід до ресторану був подією, про яку пам’ятали все життя.
Цей ресторан трошки не дожив до ностальгійної хвилі. Останній раз я там був у січні 2002-го. А 2003-го його вже не було. Тепер там «Пузата хата».

І щоб двічі не вставати – другий харківський варіант. У той час у Харкові вже був «Баскін Робінс».Це дороге, смачне американське морозиво. У Києві не було, а Харкові вже відкрився. У «стек ляшці» десь неподалік метро «Наукова». Пардон, харківську топонімію я забуваю одразу ж після вивчення. Про «Баскін Робінс» решта України знали тільки з російського ТБ, з передачі з кумедними аматорськими відео. Потім вже й у Києві відкрився «Баскін Робінс», і десь перед кризою зник, пішов з ринку України. Але повернемось до теми.

Взимку чи 99-го, чи 2000-го, тепер вже й не згадаю докладно, мав я зустріч в одній конторі поблизу того «Баскін Робінсу». З їхньої сторони брали участь три жінки і два чоловіка. Одна з жінок, доволі вродлива, струнка, висока, років 30 була вбрана у товстий светр, в якому, мабуть, її мама їздила у студентські роки до колгоспу на картоплю, якісь дешеві джинси, а взуття – так звані «говнодави», великі югославські кострубаті чоботи, що продавалися у СРСР, коли я закінчував школу, і якимсь дивом дожили до кінця 90-х. Решта виглядали ненабагато краще.
Ми майже вирішили всі справи, як погасло світло. Тоді це називалося «віяловими відключеннями». Отже, зібралися ми, вийшли на вулицю. Чоловіки почали сперечатися, куди можна піти. Вулиця темна, тільки «Баскін Робінс» світиться. От мені й прийшла ідея запросити всіх туди. Ідея людей здивувала, морозиво у листопаді – це авангардно. Втім, ідея була прийнята, бо самі вони ніколи б туди зі своїми зарплатами б не завітали. Я коли пару разів сам там бував, то бачив там тільки якихось емелемщиць та ріелтерок.

Прийшли, замовили гарячої кави, різного морозива. Пішло класно, навіть чоловіки за алкоголем не сумували. Наприкінці я замовив пару великих тортів з морозива, щоб хто має дітей, розділили між собою та віднесли додому. Треба було бачити, як жінки телефонують з одного на всіх мобільного додому:

- Сонечко, як ти? Світла нема? Батько ще не прийшов? Не сумуй, мама вже незабаром буде. А я тобі таке несу! Ти такого ніколи не бачила! От дочекаєшся маму, побачиш! Смачненьке!!!

От такі були національні особливості бізнес-етикету.
kerbasi: (Default)

Черговий виклад вражень іноземця від української столиці, звісно, здійняв хвилі емоцій. Якщо ж подивитися раціонально, то тема розпадається на два питання:

Чи готовий Київ до того, щоб стати вагомим туристичним напрямком для іноземців?

Чи стикаються іноземні подорожуючі у Києві з чимось настільки жахливим, що просто немислимо для інших столиць світу.
Так от, на обидва питання відповідь однозначна – ні.

Для того, щоб приваблювати туристів, Київ потребує розвиненої інфраструктури, з якої на сьогодні ми маємо тільки окремі недороблені елементи. Тут дійсно майже ніде нема вказівників англійською мовою та з транслітерованими назвами місць. Ніде дістати путівника, а якщо й дістанеш, то той путівник більше схожий на рекламний буклет дорогих закладів та бутіків, ніж на мапу з практичними довідками для туристів. Таксі не приймають платіжних карток, та й, взагалі, весь цей ринок – дикий. Наші цікавинки – це здебільшого щось таке, що потребує довжелезних нудних пояснень з екскурсами в сиву давнину та маловідомі людям ззовні культурні реалії. Власне, щоб не перетворювати людські розваги на схоластику, в туристичних місцях світу зазвичай створюють мас-культну проекцію реальних історичних цікавинок. Звідси, й різні фестивалі та «традиції», пов’язані з «легендою», що саме у цій каменюці треба сфотографуватися чи через ту браму пройти, а тут – випити водички з «джерела» то що. У нас ще ніхто навіть не мислить у цьому напрямку, тут все ще дотримуються академічного совєцького екскурсоводства.

Стосовно другого питання, то через мої руки вже пройшла безліч візитерів з різних країн, різного характеру та ерудиції. Абсолютна більшість ні з чим поганим не стикалася, а якщо стикалася, то це були досить типові прикрості подорожування будь-куди: нечесний таксист, не спрацював ПОС-термінал, не працював банкомат, офіціант не володів англійською, перехожі не могли допомогти через мовний бар’єр, або самі були приїжджі і шукали дорогу, в ресторані чекали на щось особливе, а отримали менш, ніж посереднє. Таке може трапиться скрізь, в будь-якій столиці, і не можна сказати, що Київ тут чимось гірший.

До речі, про ресторани. У Києві достатньо ресторанів, що допоможуть скласти уявлення про українську кухню, синкретичну «совєцьку» кухню та кухні окремих народів СРСР. Та й з "іноземними" ресторанами далеко не все погано. Мої іноземні візитери, коли хотіли відвідати "свій" ресторан чи паб, зазвичай, залишалися задоволеними, хоча різне буває, тому я, зазвичай, стараюся обходитися екзотикою, як то українські ресторани чи ресторани "народів СРСР".  Головний недолік всіх київських ресторанів – це не дуже якісні похідні продукти. Цього не помічаєш, коли постійно живеш тут, але одразу ж починаєш відчувати, коли повертаєшся з-за кордону. Втім, це проблема не тільки ресторанів, а всього українського продуктового ринка. Наша біда в тому, що ми не маємо свідомих споживачів та сумлінних чиновників. Чиновник не контролює, а продає дозволи, а споживач їсть не продукти, а свої міфи про продукти.

Можна назвати чимало недоліків, що дошкуляють подорожуючому, які спостерігаються на кожному кроці від аеропорту, готелю, транспорту і т.д. Але є глобальне універсальне правило: хочеш комфорту, їдь до добре розвинених місць. Якщо потрібна країна, котра ще не зробила навіть першого кроку у туристичному світі, то будь готовим до незручностей. Ті, хто постійно подорожують, це розуміють, і, зазвичай, не скаржаться. А якщо і викладають свої думки, то у вигляді дружніх порад, а не виверження жовчі. Це аж ніяк не скасовує того, що українські ресторатори, пасажироперевізники, оператори готелів можуть розслабитися та наплювати на професіоналізм.

Я вже давно маю плани написати кілька текстів на тему подорожей Україною. Мабуть, колись таки зберуся. Хай цей допис слугує анонсом. Теґ - пед робочою назвою "подорожі", згодом вигадаю, щось кретивненьке. 


October 2017

S M T W T F S
1234567
8910 11121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Friday, 20 October 2017 08:48 am
Powered by Dreamwidth Studios