Pro nihilo

Уявіть собі глупу ніч на початку 80-х років 20-го століття. Кімната зі звичайними совітськими меблямі. У кутку – стіл з радіоприймачем, поруч крісло. Темно. Кімната освітлюється тільки підсвіткою від шкал приймача. У кріслі сидить юнак з олівцем і зошитом. З динаміку радіоприймача линуть звуки радіо-завад, а крізь них доволі чітко чутно жіночій голос, який читає дивні слова англійською з невідомим акцентом: Юніформ, Ліма, Екс-рей… Юніформ, Ліма, Екс-рей… Юніформ, Ліма, Екс-рей… І так далі і далі протягом кількох хвилин. Раптом жінка робить велику паузу і промовляє: «Месідж, месідж, груп севен фор, груп севен фор, текст, текст»… І продовжує читати міжнародним фонетичним алфавітом для радіотелефонії (телефонія - передачі не морзянкою, а голосом) групи з п’яти літер кожна, наприклад:

Юніформ, Браво, Оскар, Джулієтт, Зулу
Екс-рей, Чарлі, Майк, Ліма, Янкі
Алфа, Джулієтт, Квебек, Браво, Делта
...
Юнак занотовує у зошит:
74 групи:
UBOJZ
XCMLY
AJQBD
...
Нарешті жінка закінчує диктування обіцяних 74 груп, і продовжує: «Репіт, репіт». Далі начитує групи повторно для того, щоб отримувач міг перевірити правильність прийому.
Ось вже і повтор закінчено, і жінка завершує передачу словами: «Енд ов месідж. Енд ов трансмішн». І далі динаміки радіоприймача відтворюють тільки шуми радіоефіру.

Це не уривок зі шпигунського роману. Це мій спогад про деякі конкретні вечори, а той юнак – це я. На звичайний побутовий приймач я часто ловив різні таємничі радіостанції з невідомими позивними, які не можливо було ідентифікувати. Міжнародними угодами встановлені певні правила надання позивних радіостанціям, але згадана «юніформ, ліма, екс-рей», тобто ULX, не відповідала цим правилам. У наявності в ефірі службових радіостанцій і у тому, що вони шифрують свої повідомлення, немає нічого дивного. Але офіційні службові станції зазвичай передають на спеціально відведених для службових станцій діапазонах, до того ж здебільшого вузькосмужним сигналом, тобто на побутовий приймач їх не спіймаєш. А ULX передавала на периферії широкомовного діапазону широкосмужним сигналом, нібито навмисно, щоб її передачі міг приймати не тільки спеціаліст на вахті зі спеціальним приймачем, а навіть проста людина у домашній обстановці з транзистором, купленим у совітському магазині «Радіотовари». Звісно, отримувач мусить знати, як собі дати ради з тим беззмістовним для невтаємничених набором літер.

Про випадковий прийом службових радіостанцій я багато разів зустрічав спогади блогерів та форумних дописувачів. Примітно, що більшість згадують, що подібні передачі викликали почуття тривоги, навіть жаху. Зізнаюся, що і мені ставало моторошно і холоділи пальці, коли я занотовував послання з невідомого Центру. Слід нагадати, що атмосфера тоді була параноїдальна: пропагандисти лякали совітських людей агресивними намірами НАТО серйозно почати повномасштабну війну з СРСР будь-якої миті. Обкомівський пропагандист Шевельов якось сказав, що за даними різних джерел (він робив паузу і значуще посміхався при слові «джерел») на Миколаїв націлені щонайменш чотири ракети з ядерними зарядами. Люди потім мали про що посперечатися: три – це напевно на три суднобудівні заводи, а куди четверта? Отже, холодок у серці мав підстави: а що, якщо ця радистка надиктовує наказ розпочати ракетну атаку?

Виключно для прискіпливого читача і повноти тексту зауважу, що в переданих таємничою радіостанцією групах літер ніяких закономірностей не простежувалося, ніяких повторів певних груп – ніякої зачіпки хоча б для спекулятивних гіпотез стосовно бодай мови повідомлення, не кажу вже про зміст. Ясно, що професійно захищена інформація – це не завдання олімпіади для шкільних розумників.

Минули роки, і таємниця цієї радіостанції розкрилася. У світі є чимало любителів шпигунських пристрастей, які відстежують різну таємну активність, навіть складають шпигунські енциклопедії. Насправді, нічого суперменського для цього не потрібно, бо у мирний час спецслужби хоча й використовують нестандартні позивні, але здебільшого в ефірі не смітять, щоб не створювати собі проблем з міжнародним співтовариством, а використовують офіційно зареєстровані радіочастоти. А якщо є офіційні радіочастоти, то є й офіційні довідники. Отже, любителі виявили, що радіостанція ULX належить Ізраїлю. Якій організації – можна тільки гадати.

Цікаво, що виходить, що в ізраїльських шпигунів радіотелефоніст це жіноча професія, як радистка Кет у Штірліца.

Примітки:
Джерело про ULX:

http://www.cvni.net/radio/nsnl/nsnl006/nsnl6israel.html

Про пропагандиста Шевєльова:
http://kerbasi.livejournal.com/76702.html

Глосарій:
Месідж англ.message - повідомлення
Текст англ. text -текст
Груп англ. group –група: груп севен фор (group 7, 4) – груп сім чотири, це означало 74 групи, двозначне число диктувалося по цифрах для надійності прийому. Кількість груп мінялася від повідомлення до повідомлення.
Енд ов месідж англ. end of message кінець повідомлення
Енд ов трансмішн англ. end of transmission кінець передачі
Міжнародний фонетичний алфавіт для радіообміну: Альфа, Браво, Чарлі, Дельта – A, B, C, D і так далі.

Додаток:

Тут можна знайти навіть аудіо-файли з передачами ізраїльських спецрадіостанцій:
http://www.simonmason.karoo.net/page69.html

Аудіо-файл з моєю улюбленою ULX тут:

http://www.swldxer.co.uk/e10ulx.wma

Запис зроблений канадським радіо-аматором Джейсоном Сі у 2004-му році.Месідж починається аж з 2 хв. 10 с. До цього - позивний.
Взагалі, все сімейство шпигунських станцій Е10 більше не віщає Остання передача - 1 березня 2011 року. Мабуть, перейшли на супутник.

...у якій купувалися всі ті книжки, що надихнули мене на полоністичну серію цього тижня. І про есперанто трошечки.

У Миколаєві є така вулиця – Радянська. До революції вона була Соборна, але чомусь миколаївцям дорога назва Радянська, бо Свердлова, Рози Люксембург, наприклад, отримали свої старорежимні назви Спаська, Нікольська, а Соборна лишається Радянською.

Якщо з Радянської йти у напрямку від Площі Леніна… Авжеж! Площа Леніна - там набожні миколаївці встановили на місці мого улюбленого скверу, де я призначав побачення, і чимало дівчат посиділи в мене на колінах, каплицю на честь зруйнованого більшовиками собору, але ніяк не розстануться з назвою площі та відповідним пам’ятником. Отже, якщо з Радянської повернути на Потьомкінську (добре, що хоч вона не Плеханівська вже давно) направо, то наприкінці кварталу, на розі Московської буде колишній рибний магазин «Море», а перед ним колишня книгарня, яку в народі всі називали «Подпісниє ізданія».

Тепер вже слід пояснювати, що таке ці підписні видання. У СРСР далеко не всі книжки можна було купили вільно, деяких, особливо модних, яких можна застосувати для інтелектуального оздоблення інтер’єру, на всіх не вистачало, тому їх передплачували за каталогами видавництв у цій книгарні, а потім отримували по талонах.

Але підписні видання – це була тільки половина книгарні, одне з приміщень, що ближче до Радянської, а друге приміщення, те, що ближче до Московської, було повністю призначене для торгівлі книжками соціалістичних країн. Там були приємні продавчині. Ясно, що жидівки, бо щоб працювати у такій книгарні потрібно бодай латинську абетку твердо вивчити, а хто зі слов’янок на таке здатний? Слов’янки, як виходили заміж, одразу робили собі повне обнуління пам’яті від усього зайвого. А інтелектуалки, ті йшли отримувати вищу освіту і потім поповнювали конструкторські бюро та НДІ, але аж ніяк не  книгарні. От ті жидівки мене дуже любили. Я у цій книгарні міг по дві години провести, всі книжки поперегортати, і нічого. А от у «Молодій гвардії», також у книгарні, що на тій самій Потьомкінській, тільки від Радянської направо, там працювали слов’янки, тому вони завжди підозрювали, що підліток, який затримується між книжних полиць, напевно наркоман або щось жахливе замислив, тому постійно мене з книгарні виганяли і навіть одного разу загрожували викликати міліцію, щоб розібралися, що я за дивний один. А мене тут ще питають, чому я люблю жидів і дуже критично ставлюся (м’яко кажучи) до своїх, рідних слов’янських народів-братів. 

За логікою та книгарня мала б називатися «Дружба», як подібні книгарні з іноземною літературою в інших містах. Можливо, вона так офіційно й називалася, але я ніде не бачив вивіски. Отже, ця книгарня була своєрідним клубом для втаємничених. Жлобня туди потрапляла тільки випадково, забігаючи з вулиці з криком: «А шо, талони на Дюму уже дают»? Їм відповідали, що «падпісниє. ізданія» в іншій залі, жлобня промовляла: «Тю»! – і зникала.

Найкрасивіші книжки були зі Східної Німеччини та Чехословаччини. Але перші були здебільшого політичні та антифашистські, а серед других переважали ілюстровані каталоги метеликів, літаків, західноєвропейського живопису, американських автівок початку 20-го сторіччя тощо. Мій друг купував антифашистські брошури, бо там, на відміну від аналогічного совітського агітпропу, друкували великі, якісні світлини з різних нацистських з’їздів, промов фюрера. Його батько, відставник, коли побачив, то так перелякався, що аж спалив ті брошури. Я також дещо з німецького купував. Свого часу продавалися німецькі книжки з дзю-до, включно з бойовим розділом. Знакові книжки з самооборони чеха Левського, на жаль, розпродалися ще коли я пішки під стіл ходив, на мій час на бойову мордобійську вахту заступили німці.  

Польські книжки за якістю були на порядок гірші. Ще там окремими полицями були представлені книжки з Румунії, Угорщини, Куби також, Югославія та Болгарія була представлена одним стилажем, мабуть, за логікою «нє па-русскі, но букви наши». А решта соціалістичного світу була звалена до однієї експозиції десь у кутку.

Взагалі, у тій книгарні достатньо було постачальницько-лінгвістичних казусів. Не знаю, кому прийшла до голови думка замовити підручник сербсько-хораватської мови, написаний словацькою мовою. Або підручник есперанто, написаний німецькою.

Есперанто мене не оминуло, оскільки я цікавився інтерлінгвістикою, та й у місті есперанто було досить популярним: в обласній бібліотеці існував клуб есперантистів Амікецо, щось подібне було й у клубі залізничників. При них писали у місцевій пресі. Я до тих клубів не вступав ніколи, бо мене мови цікавили самі по собі, контрольоване колективне  листування заготовленими текстами з іноземними аналогічними осередками не могло мене привабити.

Вже 1993-го, у розпал «реформ», у відділі літератури іноземними мовами обласної бібліотеки (ще один колишній «клуб» для неформатної  інтелігенції) я натрапив на двох чоловіків, молодого і не дуже молодого. Бідно вдягнені з напруженими обличчями інтелігентів, які нещодавно втратили все, включно з життєвими орієнтирами, вони абсолютно вільно спілкувалися про все й ні про що конкретно мовою есперанто. От тоді я  зрозумів, як мені пощастило у житті: як метеорит я пролетів повз різні тодішні модні зацікавлення інтелігенції, але не потрапив у їхнє гравітаційне поле настільки, щоб спалити своє життя в їхній атмосфері або розбитися о їхню поверхню.

PS: з моїх дописів може скластися враження, що Миколаїв 80-х був такою собі інтелектуальною оазою. Це зовсім не так. Насправді, дух цього міста явно не був прихильником інтелекту. Інтелект тікав або спивався, а жлобйо розквітало та плодилося як бурян  та цвіль. До речі, "Падпісних ізданій", включно з залою іноземних книжок,  вже давно немає. Там тепер якесь брендове гарчір'я продається, чи щось подібне - миколаївці, може, підкажуть. 

На цьому вже точно закінчу польську тему, бо, мабуть, набрид вже…

Оскільки польську я вивчав у підлітковому віці (14), непоганим чтивом для початку слугувала серія книжок Альфреда Шклярського про юнака Томека Вільмовського, який з іншими польськими емігрантами, що втекли з Російської імперії, подорожує екзотичними місцями світу.  В мене були чотири книжки:

Tomek na tropach Yeti, 1961

Tajemnicza wyprawa Tomka, 1963

Тomek wśród łowców głów, 1965

Tomek u źródeł Amazonki, 1967

Одна з них на малюнку: Томек серед мисливців за головами, рік видання 1981 (аж 6 видання з 1965-го), 60 злотих ПНР, 1 рубль 35 копійок СРСР. 

Щось з серії видавали російською, бо, я пам’ятаю, мої однокласники читали. Хоча ця за жанром пригодницька проза у дусі романтизму 19-го сторіччя більше відповідала смакам наших батьків, на моє покоління ще вплив мала: прочитати, не відриваючись, періодично тамуючи подих – і забути через кілька днів. Тепер ця література, взагалі, не має шансів, бо про тубільців та, взагалі, про все, що існує у Всесвіті, можна детально прочитати у Вікіпедії або нагуглити деінде. Тепер, щоб утримувати увагу читача, потрібна химерна екзотика фентезійних жанрів.

Є й ще одна причина, чому така література не має перспективи: вона має дуже міцний присмак колоніалізму. Головні герої – люди шляхетні, цивілізовані, вони не збираються тубільців експлуатувати, не називають недолюдами, але все одно тубільці для них не більше, ніж частина дикої природи, на тлі якої має розкритися характер героя. Тубільці – як діти, які чогось не розуміють: колись подорослішають, тоді зрозуміють, а поки не зрозуміли – то й можна до них силу прикласти в окремих випадках.

Всі польські матеріали про Шклярського, що я знаходив в інтернеті, підкреслюють гуманізм Шклярського (він особисто засуджував колоніалізм та імперіалізм, порівнював боротьбу тубільців, особливо корінних народів Америки з боротьбою Армії Крайової – боротьбою за гідність, але без шансу на перемогу), а також насиченість його книг знаннями з етнографії, біології, ботаніки, географії. Але слід було б і закінчити характеристику: саме достовірність в деталях, легкість дитячого жанру сприяють вкоріненню сталих стереотипів про вічно недорозвинених дикунів неєвропейського світу.

Через такі стереотипи навіть доволі просунуті особистості, інколи з філософською освітою та правозахисним пафосом, дозволяють собі негативні порівняння України з «гондурасами», «угандами», «нігеріями», «папуасами», при чому навіть не помічаючи дисонансу.  

До речі, не буду вдаватися в академічні доводи проти застосування понять колоніалізм та пост колоніалізм до України (як власне і до Польщі), зауважу, що недоречність цих термінів добре ілюструється тим, як легко українці (і поляки) долучаються до колоніального дискурсу, доказом чого і є популярність свого часу колоніальної прози та названі вище негативні порівняння з дикунами-тубільцями.

Мій земляк і шановний френд toi_samyiзауважив, що у Миколаєві колись жило багато поляків. Це абсолютна істина. Жили вони у Миколаєві ще з часів російської імперії. Навіть села були по Миколаївській області, включно з миколаївським передмістям. З їхнього славного, динамічного минулого миколаївцям дістався костьол, в якому за совітів розміщався такий важливий культурний об’єкт, як Палац культури професіонально-технічної освіти. Яка культура була в тих, хто навчався в «рогатниках» (миколаївське слово, що означало ПТУ, від «роги» - , зневажливе, селюки), мабуть, не знали навіть ті, хто там працював, тому костьол був переданий віруючим серед перших колишніх культових споруд, повернений горбачовським керівництвом.

Декого з миколаївських поляків я знав, але не пригадую, щоб вони якось цікавилися польською мовою. Хоча це можна зрозуміти. Коли на першому курсі нас виганяли вештатися по району як «добровільна народна дружина», то дільничий завжди давав обалдєнно важливе завдання: відвідати підозрілу польську родину, про яку сусіди доповідають, що вони таємно протягують до себе іноземних поляків-родичів. Миколаїв був містом , куди іноземців не пускали, навіть громадян країн-союзників, з іноземними родичами, хто мав, зустрічалися в Одесі. Якщо цей дільничий так щодня своїх дружинників до цієї родини спрямовував, то життю їхньому не позаздриш.

Вже 2005-го я розговорився з жінкою-істориком з Миколаєва, так вона скаржилася, що в неї тема наукової праці – дослідження історії поляків Миколаївщини, але нічого не можливо зібрати, бо всі геть русифіковані, навіть у селах, нічого не зберегли, ніякого зацікавлення у предках не мають. Мабуть, ситуація змінилася тепер, коли вони дізналися про карту поляка…

А вперше я зустрівся з поляками влітку після четвертого класу (1979). Ми відпочивали у Луговому (чорноморське узбережжя). Пансіонат мав великі веранди на кілька номерів. От в сусідньому номері мешкала родина поляків: дідусь (років під 60), відносно молоді батьки та діти, один на рік мене старший, а другий – зовсім малий, роки два.

От цей дідусь читав польською мовою величезні книжки, кілька томів, темно-сині з бронзовими літерами. Це було щось історичне. Коли нас, дітей з усіх номерів, збиралося чимало, він починав нам читати в голос, перекладаючи з аркуша. Треба зазначити, що вдавалося це йому напрочуд професійно, без всілякого бекання-мекання. Більшість людей так рідною мовою читати не вміють. А був він, скоріш за все, якийсь інженер з заводу металоконструкцій. Я тільки памят’аю, що головним персонажем був якийсь кремезний лицар, який втратив око в бою, в якому люто махав дворучним мечем. Чи то були не твори Сенкевіча?

Дворічний малий свого дідуся називав «дадкавайотка». Я лише на днях допетрав, що це, мабуть, dziadku Wojtku. Не знаю, чи вдалося йому заохотити онуків до вивчення польською мови та культури, середнє покоління, здається, було втрачене. Але він напевно старався.

Хлопця, що був мене трохи старший, звали Станіслав. Я його періодично зустрічав на вулиці, ми віталися. Одного разу він з’явився дуже вчасно. У касі кінотеатру «Родіна», куди ми з хлопцем з нашого двору збиралися піти на «Пірати 20-го століття», нас запримітила ватага «рогів» з «рогатнику». Сили були нерівні, ми не мали шансів. Але тут, на щастя, з`явився Стасик з компанією його приятелів. «Роги» тишком-нишком розсмокталися.    

Чверть століття – це багато чи ні? Як на мою думку, багато або мало це категорії відносні, але чверть століття це однозначно достатньо, щоб подія стала надбанням історії і стала об’єктом досліджень істориків.

Зі зрозумілих причин у так званих країнах СНД тепер не акцентують уваги на подіях двадцятип’ятирічної давнини. А в той рік, 1986 фактично народився термін «перестройка» і почалися перші реформи, що згодом змінили життя не тільки нас, але й усієї планети.

Хоча минуло відносно мало часу, вже серед різних авторів, що спеціалізуються на тематиці колишнього СРСР, немає згоди, коли ж власне виник термін «перестройка». Вважається, що Горбачов вперше вжив це слово у більш-менш реформаторському значенні під час відвідування заводу ВАЗ у квітні 1986-го незадовго до вибуху на Чорнобильській АЕС. А в червні на пленумі центрального комітету КПРС він вже жбурляв цим терміном направо й наліво. А офіційно цей термін вже закріпився на січневому 1987 року пленумі, але залишимо цей пленум для майбутніх дописів.

Я, як кожен совєцький школяр, студент або службовець змушений був відслідковувати партійні події під наглядом різних політінформаторів та вихователів (робочі і селяни могли «забити», їх парторги боялися) . Але червневий пленум відбувався під час канікул (почався 16 червня), тому мав би проскочити повз мою увагу. Втім, саме його я запам’ятав. А сталося це тому, що мені лишалися лічені тижні до війська, сесію було здано ще на початку місяця, і я просто розслаблявся напередодні великих життєвих змін. Вже можна було не вставати рано, і я зазвичай прокидався під випуск новин першої програми українського радіо, що починався о восьмій ранку і тривав півгодини. От власне у дні червневого пленуму майже весь випуск новин складався з розлогого цитування промов Горбачова та рішень пленуму. І те, що я чув, було просто неймовірним.

В цілому, пленум займався питаннями управління економіки та підвищення якості, але кілька разів в різних матеріалах прослизнула фраза «індивідуальна трудова діяльність» та висловлено наміри заохочувати нею займатися та значно її лібералізувати. Треба тут сказати, що слово «підприємництво» в СРСР вживалося як термін тільки у кримінальному кодексі для назви складу злочину. Дрібний індивідуальний бізнес (такого слова також не було) називався індивідуальною трудовою діяльністю. Зазвичай нею займалися інваліди, що ходили по дворах з точилами та точили ножі. Також якісь мужики зовсім не благородної зовнішності тримали якісь кіоски, де виробляли та продавали брезентові ремені з написами USA та білими зірками на червоно-синьому тлі, матерчаті торби з трафаретними малюнками профілів «бітлів», або ковбоя на бику з написом RODEO та всякий подібний непотріб. Кажуть, заробляли вони непогано, а з податків та адміністративного клопоту було всього тільки отримання «патенту» та щомісячна сплата якогось копійчаного відсотку до фінвідділу райвиконкому. Мабуть, таки це дійсно було вигідно, бо поступово цих інвалідів та мужиків заміняли вихідці з гірських регіонів деяких союзних республік та півдня Росії.

Так от незадовго до пленуму у пресі прокотилися статті та листи від читачів – напевно організована інформаційна компанія – що чому б не дозволити людям за гроші ремонтувати авто, відкривати заклади харчування та, що особливо цікавили моїх батьків, навіть в приватному порядку надавати інженерні послуги. І от ця кампанія почала реалізуватися. Після партійного рішення почали рухатися державні органи і тодішній верховний совєт СРСР у листопаді того ж року прийняв закон «Про індивідуальну трудову діяльність». На жаль, серед сучасних бізнесів лише одиниці започатковані у 1986-1987-му, так само, як і практично немає тодішніх підприємців на верхівці сучасного владного та бізнесового Олімпу. В наслідок так званої «гайдарівської реформи» і споріднених процесів в Україні абсолютна більшість з них збанкрутувала, відкривши бюрократії та їхнім протеже дорогу до приватизації та використання держави для збагачення. Заможні совєцькі люди новим бюрократам були зайвими конкурентами, котрих треба було усунути. Можливо, саме через це республіканська бюрократія, маючи консервативну комуністичну свідомість, ненавидячи горбачовські новації, так легко і зненацька погодилася і на незалежність країни, і на ринкові перетворення.

Але це все буде згодом, а тоді я пішов до війська з оптимістичним настроєм, що за два роки я повернуся у країну безмежних можливостей.