Спочатку кілька тез-визначень. Мова – це сукупність говірок на певному терені. Якщо говірки не ізольовані між собою рельєфом або політичними кордонами, над ними утворюється загальна, зрозуміла носіям всіх говірок мова – койне. Койне часто вживається на базарах, а також функціонує як міська говірка, якщо в даній культурі місто грає центральну культурну роль. Інтелектуали, в якій формі б вони не існували (ченці, що перекладають або самі пишуть сакральні тексти, писці-держслужбовці, мистці чи вчені), з часом напрацьовують літературну мову. Літературна мова жорстко нормована і уніфікована, що уможливлює відносно легке спілкування нею і достатньо повне взаєморозуміння. Літературна мова може мати в основі койне, а може – якусь найбільш розповсюджену говірку, або не найбільш розповсюджену, проте говірку найбільш розвиненого регіону. Часто за основу літературної мови не береться якась жива говірка або койне, а використовується мова старих текстів, часто релігійних. Отже, літературна мова завжди є штучним утворенням. Вона можлива тільки, якщо у її творців і потенційних користувачів є згода стосовно її використання. Інакше це просто буде мова творчості одного автора або якоїсь ізольованої групи. Звісно ж, як більшість інтелектуальних проектів обмеженого використання, така мова зникне разом з її творцями.
Тепер кілька слів про те, що може вважатися національною мовою, і як вона співвідноситься з літературною мовою. Існують мови, діалекти котрих настільки розбіжні, що можна говорити про окремі мови. Така, наприклад, китайська. Китайську мову вважають власне єдиною мовою, а наприклад майя розглядають як мовну сім’ю, що складається з кількох мов, хоча розбіжності між китайськими діалектами не менші, якщо не більші за маянські. Китайська еліта, втім, прагне культурно-мовної єдності, а народи майя потужної самосвідомості не мають і їхній розвиток знаходиться під патронатом іспаномовної мексиканської держави. Між арабськими діалектами також достатньо розбіжностей, щоб вважати їх окремими мовами, втім, воля еліт арабських націй спрямована на збереження єдиного мовного простору для уніфікованої літературної арабської мови. З іншого боку, бувають мови, що дуже мало між собою відрізняються, але вважаються різними мовами. Приклад – сербська, хорватська, боснійська. Панславістський проект єдиної Югославії мав за основу мовну єдність, єдину сербсько-хорватську мову, але одночасно з тим проектом, націоналісти не покладаючи рук працювали над підкресленням розбіжностей, їхньою кодифікацією і складанням фактично окремих мов.
Отже, бачимо, що національна мова має досить умовний характер, це може бути як єдиним койне чи сукупністю говірок, так і сукупністю суттєво різних de facto мов, носії котрих не розуміють чи майже не розуміють один одного. І залежить визнання мови чи мовної групи перед усім від політичної волі нації/націй та від історичних обставин, а головне - від того, як мову бачить інтелектуальна еліта: китайські, арабські інтелектуали вважають китайську та арабську єдиними мовами, а не групами споріднених мов, і це бачення накидається на пересічну людину і на політичний клас. Коли на півночі Балкан інтелектуали бачили єдину мову, була створена єдина мова, коли змінили вектор - утворилися три мови.
Тепер про мови літературні. Бувають випадки коли одна мова має більше одного літературного варіанта. Наприклад, китайська. Південний, так званий кантонський (гуаньдунський) діалект кодифікований у літературну мову. Втім, офіційною, єдиною державною мовою КНР і Тайваню (обидва підкреслюють, що є єдиним справжнім Китаєм) є так звана путунхуа – літературна мова на основі койне чиновників останньої династії Цин, близька до північного, пекінського діалекту. І всілякі спроби мовного сепаратизму караються як державою/державами, так і інтелектуальною ізоляцією. Всі регіональні літературні мови вважаються не більше, ніж фактом історії. При всьому тому носіям більшості китайських діалектів доводиться вивчати путунхуа, як фактично мову абсолютно незнайому.
В Греції довгий час існувало дві літературних мови: одна – штучна, архаїзована, т.з. чиста мова (кафаревуса) і літературна мова на основі розмовної (дімотікі). Між прихильниками цих мов часом вибухали запеклі суперечки. Зрештою, кафаревуса була скасована демократичною владою після повалення диктатури полковників. З іншого боку, в Таїланді архаїзовані високі, так звані «регістри» тайської мови сприймаються носіями не як окрема мова, а як високий стиль своєї мови, хоча мають всі ознаки окремої мови, і різниця з сучасними говірками значно більша, ніж між дімотікі і кафаревусою у греків. А в Норвегії між двома версіями літературної мови нема ніякого драматизму, і вони співіснують.
Отже, бачимо, що літературна мова є також предметом політичної волі її користувачів. Літературна мова може бути одна, їх може бути кілька, кілька літературних мов можуть співіснувати мирно або конфліктувати, літературна мова може сильно відрізнятись від розмовної мови або майже не відрізнятися. Той чи інший варіант залежить від вибору користувачів літературними мовами, від їхніх поглядів на власну культуру, від характеру їхньої ідентичності.
І остання теза – про правопис. Правопис – це набір правил, що спрямовані на уніфікацію письмової фіксації мови. Якщо кожен пише по-своєму, то це значно ускладнює комунікацію, оскільки дорослі, грамотні люди читають не по літерах, а схоплюють увесь графічний образ слова цілком. Швидкість читання і повнота сприйняття тексту знижуються, якщо око постійно стикається з авторськими орфографічними рішеннями. Правопис ніяк не впливає на саму мову (тільки на вимову окремих снобів, не більше). Мова виникла задовго до появи писемності, правопису, і нею користуються зовсім неписьменні люди. Писати «не» окремо чи разом, питання правопису. Кафедра чи катедра, клас чи кляса – це вже питання не правопису, а норми літературної мови, зокрема норми з фонетичної асиміляції запозичень з грецької мови різних періодів. Ці питання треба розрізняти для того, щоб розуміти напрямки розвитку національної літературної мови і оцінювати перспективу і правдиву мету запропонованих реформ.
Тепер до чого ж це все. Я вже певний час спостерігаю за явною спробою галицьких інтелектуалів утворити нову літературну мову на основі міського койне галицької говірки з запозиченням певних пластів лексики з польської мови. Я стикався більше з перекладацькими експериментами просто тому, що я сучукрліт читаю відносно недавно, але й у художній літературі їх чимало. Одним з центрів такої активності, на мою думку, є часопис «Ї».
Ось тут:
http://community.livejournal.com/ua_mova/1133343.html
наводиться приклад такого явища у виконанні перекладача Андрія Шкраб’юка, а саме у перекладі ним оповідань польського письменника Бруно Шульца, що вийшли у бібліотечці часопису «ї» у 1995-му році. Відхилення від загальноприйнятої літературної мови спостерігаються не тільки у лексиці, а також у надмірному використанні активних прислівників, у фонетиці (м’який «л» - кляса, гльорифікація). Отже, на мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.
Я не збираюся засуджувати галицьких інтелектуалів за мовний сепаратизм. Інтелектуал на то й інтелектуал, щоб щось вигадувати. До того ж йдеться не стільки про створення чого нового, скільки про відновлення того, що існувало з самого початку Галицько-Волинського князівства і аж до другої світової війни та ще й дотепер жевріє у діаспорній культурі. Втім, я впевнений, що поява окремої літературної української мови аж ніяк не сприятиме поширенню української ідеї. Таким чином, експеримент творчий напевно стане могильником експерименту політичного. Також це призведе до руйнування єдиного українського літературного процесу, оскільки споживачі оберуть кожний свою мову, і не особливо ці спільноти перетинатимуться А перед нами, східняками, постане вибір, чи нам дотримуватися й далі літературної мови, що існує, чи поставити на ній жирний хрест та визнати перспективним проект галицько-української літературної мови і зайнятися його вивченням та спробами до нього долучитися.
Взагалі, можливо, десь тут і полягають витоки висловлювань Андруховича. Сто років тому українці відокремилися від концепції триєдінаго народа, малоросійскаго, белорусскаго, великорусскаго наречій русскаго язика. Тоді була на то воля людей. Чи тепер є воля зберігати єдину українську мову, або будемо створювати її інші варіанти?