Delayed gratification

Йдеться про українізацію "згори". Під українізацією мається на увазі процес розширення сфер функціонування української мови, а також залучення до україномовності російськомовних громадян. Можна назвати це новою "коренізацією".

Спочатку трохи мемуарів. У першому дописі «Моя асиміляція» я згадував, що найбільше мене вражало на уроках української мови, що цей предмет називався офіційно мовою рідною. Хоча це й не була зовсім чужа і невідома мова – щось я навіть пробував самотужки нею читати -  втім, я аж дотепер по 36 роках згадую свій «розрив шаблону», коли на одному з перших уроків читали текст про ходоків до Леніна, і опис кабінету у Смольному, де на столі стояв «залізний чайник». Що це за «зализаний чайник» – для мене довго лишалося загадкою.

Панівна концепція мовної освіти тоді засновувалася на тому, що є масив україномовного в побуті населення, яке віддає своїх дітей до школи з російською мовою навчання, але цим дітям слід також дати уроки їхньої рідної, побутової мови у літературному варіанті та ознайомити з літературою. Миколаївські діти 70-х років в цю концепцію не вписувалися, бо в більшості у побуті мова була не українська, а російська. Тому й для усвідомлення змісту назви курсу «рідна мова» знадобилися додаткові зусилля свідомості. В результаті поняття «рідна» було переосмислено і стало означати не мову перших слів та думок, а мову, яка має символічне значення, як рідна. Хто таку гру розуму саме з таким результатом собі не провів, той в українське культурне поле не асимілювався.

Звісно, логічно було б у школах серед російськомовного населення викладати українську мову не як рідну, а як нову для учня мову, з азів, з літер, вимови, словникового складу. Але навряд чи хтось у ті часи насправді був зацікавленим у тому, щоб національною мовою насправді володіли, а не імітували суржиком та приколами на зразок «скринька перепихунців».

На жаль, ця сама методична помилка перейшла у незалежну Україну. Всю систему освіти українізували так, нібито для значної кількості російськомовних перейти на українську це тільки почати з понеділку. Очільники країни, немолоді чоловіки сільського походження міряли по собі: це вони відмовилися від рідної української мови, і це для них питання повернення потребувало лише відмови від стереотипу меншовартості. Для більшості людей у російськомовних регіонів, чим молодше – тим більше, українізація означала вивчення нової, хоча й частково знайомої на рівні окремих слів та фраз, мови.

У світі проводилося чимало великих і малих досліджень стосовно того, як краще впроваджувати державну мову. Результати досліджень свідчать про те, що рівень освіти і мовні навички краще в тих учнів, які отримують початкову освіту своєю фактично рідною (не символічно!) мовою, а державно впроваджується поступово у середніх класах з повним переходом на неї у старших класах. На жаль, така ідея не прийшла у голови немолодих чоловіків сільського походження, які очолювали та очолюють нашу країну.

Напевно, мав місце також і типовий сoвітський підхід: ви там собі самі українізуйтеся за власний кошт, бо ви забов’язані фактом народження та поїдання українського сала. Ясно, що створення спеціальних освітніх програм для російськомовних територій потребувало б фінансування, а перекласти на плечі населення націєтворчий клопіт по-совітськи спокусливо. На жаль, і в україномовній частині суспільства розповсюджений ідеологізований спрощенницький підхід: от ви візьміть і просто перейдіть на українську.

А будь-яке спрощення згубне у нашій ситуації, коли державною мовою та мовою титульної нації слугує мова, яка не є домінуючою на великій частині території. За таких умов підхід до українізації мусив бути подвійно коректним та професійним. В результаті  ж – падіння рівня освіти і втрата лояльності значної кількості російськомовних громадян, які колись зустріли українізацію з великим ентузіазмом. Сам був свідком у 1992-му, як інженери збирали консиліуми, як перекласти той чи інший термін. Перекладали стандарти тисячами сторінок, за одну зарплату, з вогником в очах. Але через немолодих чоловіків сільського походження, які очолили державу, момент було втрачено, і не факт, що ми дочекаємося нового такого поштовху.

Тут я торкнувся тільки українізації шкільної осіти. Мовні курси для дорослих, доступні самовчителі, термінологічна робота, популяризація і заохочення - ці всі завдання як держава, так і ентузіасти націєтворення проігнорували навіть більше, ніж повністю. Теперішня табачниківщина - це логічний фінал вкрай бездумної і некомпетентної мовної і освітньої політики в Україні з 1992 до 2010 рр. Уроки слід вивчити і висновки зробити. 

Англомовний огляд деяких досліджень про освіту у багатомовних середовищах у форматі пдф можна стягнути тут:

http://www.tove-skutnabb-kangas.org/pdf/PFII_Expert_paper_1_Education_final.pdf

Це тільки один, перший-ліпший документ. Їх же - мільйон!

Численні звернення з проводу Дня української мови знов повторюють хибні, на мій погляд кліше. Знов нібито вибачаються перед іншомовними:  «Мета акції - це не принизити достоїнства інших мов чи національних меншин». Це абсолютно зайве речення, бо українофобів в Україні насправді значно менше, ніж може здаватися з інтернету. Кожний вже давно зробив свій вибір і існує у своєму мовному середовищі. Не варто ні перед ким вибачатися за факт свого існування. Також не варто нікого переконувати.

Ось ще: "Не зважаючи на те, що українці становлять більше 70% населення України, державна мова серед жителів країни не настільки популярна". Взагалі, зовсім мені не зрозуміло, до чого тут питання державної мови? Мовне середовище слід створювати самім собі, і ставити державу перед фактом, а не виправдовувати (саме так це і звучить) свою україномовність державною мовною політикою. За совєцьких часів мови народів СРСР здебільшого були затавровані ідеологами як неперспективні, крім литовської, латиської, естонської, грузинської і вірменської. Носії перспективних мов не влаштовували ніяких акцій, а просто вживали мову між собою. А творчі люди цими мовами творили і, потрапляючи на загальносоюзний рівень, не дуже переймалися такими речами, як свій акцент в російській мові.

Якщо хочете, щоб українська мова ніколи не мала шансів відродитися в Україні, скористуйтеся нагодою, днем мови, і підіть воювати з продавщицями, офіціантками та різними клерками, вимагайте від них відповідати вам державною мовою. На мою думку, є значно краща стратегія: підтримуйте своїх. Не лінуйтеся зайвий раз прокоментувати цікавого автора в ЖЖ, підтримати розмову, розвіртуалитися. Коли вас в кав’ярні з десяток, і ви всі розмовляєте українською мовою, це має значно потужніший виховальний ефект  на персонал, ніж ваші цитування конституції та остогидлі розповіді про те, що мова в людини, а язик в свині, коли ви тільки один такий на тисячу.

Прикусіть собі язика, коли збираєтеся написати, що не читаєте сучукрліт, бо там матюки. Краще напишіть розгромний, дотепний відгук на твір автора, котрий вам не сподобався. Цим ви самі особисто долучитеся до літературного процесу, а не постачатимете аргументів українофобам перепрофілювати останні книгарні на точки збуту іноземної літератури.

В сучасну цифрову епоху дуже важливо відмітитись в інтернеті, отже, не забувайте клікати на україномовні ресурси, обирати опцію «укр.», якщо дається такий вибір, а не споживайте інформацію за звичкою будь-якою мовою. Тоді адміни сайтів не крапатимуть на мозок власнику, що українська версія не потрібна, бо на ній кліків за день стільки, скільки на російській за секунду. Так само і з товарами: затримайтеся на зайву хвилинку в супермаркеті і купуйте той продукт, на упаковці котрого є змістовний текст українською мовою, а не якесь пусте словосполучення для проформи. І робити це треба не раз на рік, а щоденно. Треба усвідомити, що українофобська політика влади уможливлюється байдужістю до мови населення, і перед усім, населення освіченого. Вам потрібні гроші на мовознавчі дослідження? На новий правопис? Скасувати ПДВ з українських книжок?  Найкращим аргументом, цих грошей не давати, і, взагалі, закрити всі мовні інститути, є блог освіченої людини, патріота, де він/вона пише «я щітаю». Дивиться, щоб не простібати мову та країну назавжди.

Спочатку кілька тез-визначень. Мова – це сукупність говірок на певному терені. Якщо говірки не ізольовані між собою рельєфом або політичними кордонами, над ними утворюється загальна, зрозуміла носіям всіх говірок мова – койне. Койне часто вживається на базарах, а також функціонує як міська говірка, якщо в даній культурі місто грає центральну культурну роль. Інтелектуали, в якій формі б вони не існували (ченці, що перекладають або самі пишуть сакральні тексти, писці-держслужбовці, мистці чи вчені), з часом напрацьовують літературну мову. Літературна мова жорстко нормована і уніфікована, що уможливлює відносно легке спілкування нею і достатньо повне взаєморозуміння. Літературна мова може мати в основі койне, а може – якусь найбільш розповсюджену говірку, або не найбільш розповсюджену, проте говірку найбільш розвиненого регіону. Часто за основу літературної мови не береться якась жива говірка або койне, а використовується мова старих текстів, часто релігійних. Отже, літературна мова завжди є штучним утворенням. Вона можлива тільки, якщо у її творців і потенційних користувачів є згода стосовно її використання. Інакше це просто буде мова творчості одного автора або якоїсь ізольованої групи. Звісно ж, як більшість інтелектуальних проектів обмеженого використання, така мова зникне разом з її творцями.

Тепер кілька слів про те, що може вважатися національною мовою, і як вона співвідноситься з літературною мовою. Існують мови, діалекти котрих настільки розбіжні, що можна говорити про окремі мови. Така, наприклад, китайська. Китайську мову вважають власне єдиною мовою, а наприклад майя розглядають як мовну сім’ю, що складається з кількох мов, хоча розбіжності між китайськими діалектами не менші, якщо не більші за маянські. Китайська еліта, втім, прагне культурно-мовної єдності, а народи майя потужної самосвідомості не мають і їхній розвиток знаходиться під патронатом іспаномовної мексиканської держави. Між арабськими діалектами також достатньо розбіжностей, щоб вважати їх окремими мовами, втім, воля еліт арабських націй спрямована на збереження єдиного мовного простору для уніфікованої літературної арабської мови. З іншого боку, бувають мови, що дуже мало між собою відрізняються, але вважаються різними мовами. Приклад – сербська, хорватська, боснійська. Панславістський проект єдиної Югославії мав за основу мовну єдність, єдину сербсько-хорватську мову, але одночасно з тим проектом, націоналісти не покладаючи рук працювали над підкресленням розбіжностей, їхньою кодифікацією і складанням фактично окремих мов.

Отже, бачимо, що національна мова має  досить умовний характер, це може бути як єдиним койне чи сукупністю говірок, так і сукупністю суттєво різних de facto мов, носії котрих не розуміють чи майже не розуміють один одного. І залежить визнання мови чи мовної групи перед усім від політичної волі нації/націй та від історичних обставин, а головне - від того, як мову бачить інтелектуальна еліта: китайські, арабські інтелектуали вважають китайську та арабську єдиними мовами, а не групами споріднених мов, і це бачення накидається на пересічну людину і на політичний клас. Коли на півночі Балкан інтелектуали бачили єдину мову, була створена єдина мова, коли змінили вектор - утворилися три мови.

Тепер про мови літературні. Бувають випадки коли одна мова має більше одного літературного варіанта. Наприклад, китайська. Південний, так званий кантонський (гуаньдунський) діалект кодифікований у літературну мову. Втім, офіційною, єдиною державною мовою КНР і Тайваню (обидва підкреслюють, що є єдиним справжнім Китаєм) є так звана путунхуа – літературна мова на основі койне чиновників останньої династії Цин, близька до північного, пекінського діалекту.  І всілякі спроби мовного сепаратизму караються як державою/державами, так і інтелектуальною ізоляцією. Всі регіональні літературні мови вважаються не більше, ніж фактом історії. При всьому тому носіям більшості китайських діалектів доводиться вивчати путунхуа, як фактично мову абсолютно незнайому.

В Греції довгий час існувало дві літературних мови: одна – штучна, архаїзована, т.з. чиста мова (кафаревуса) і літературна мова на основі розмовної (дімотікі). Між прихильниками цих мов часом вибухали запеклі суперечки. Зрештою, кафаревуса була скасована демократичною владою після повалення диктатури полковників. З іншого боку, в Таїланді архаїзовані високі, так звані «регістри» тайської мови сприймаються носіями не як окрема мова, а як високий стиль своєї мови, хоча мають всі ознаки окремої мови, і різниця з сучасними говірками значно більша, ніж між дімотікі і кафаревусою у греків. А в Норвегії між двома версіями літературної мови нема ніякого драматизму, і вони співіснують.

Отже, бачимо, що літературна мова є також предметом політичної волі її користувачів. Літературна мова може бути одна, їх може бути кілька, кілька літературних мов можуть співіснувати мирно або конфліктувати, літературна мова може сильно відрізнятись від розмовної мови або майже не відрізнятися. Той чи інший варіант залежить від вибору користувачів літературними мовами, від їхніх поглядів на власну культуру, від характеру їхньої ідентичності.

І остання теза – про правопис. Правопис – це набір правил, що спрямовані на уніфікацію письмової фіксації мови. Якщо кожен пише по-своєму, то це значно ускладнює комунікацію, оскільки дорослі, грамотні люди читають не по літерах, а схоплюють увесь графічний образ слова цілком. Швидкість читання і повнота сприйняття тексту знижуються, якщо око постійно стикається з авторськими орфографічними рішеннями. Правопис ніяк не впливає на саму мову (тільки на вимову окремих снобів, не більше). Мова виникла задовго до появи писемності, правопису, і нею користуються зовсім неписьменні люди. Писати «не» окремо чи разом, питання правопису. Кафедра чи катедра, клас чи кляса  – це вже питання не правопису, а норми літературної мови, зокрема норми з фонетичної асиміляції запозичень з грецької мови різних періодів. Ці питання треба розрізняти для того, щоб розуміти напрямки розвитку національної літературної мови і оцінювати перспективу і правдиву мету запропонованих реформ.   

Тепер до чого ж це все. Я вже певний час спостерігаю за явною спробою галицьких інтелектуалів утворити нову літературну мову на основі міського койне галицької говірки з запозиченням певних пластів лексики з польської мови. Я стикався більше з перекладацькими експериментами просто тому, що я сучукрліт читаю відносно недавно, але й у художній літературі їх чимало. Одним з центрів такої активності, на мою думку, є часопис «Ї».  

Ось тут:
http://community.livejournal.com/ua_mova/1133343.html
наводиться приклад такого явища у виконанні перекладача Андрія Шкраб’юка, а саме у перекладі ним оповідань польського письменника Бруно Шульца, що вийшли у бібліотечці часопису «ї» у 1995-му році. Відхилення від загальноприйнятої літературної мови спостерігаються не тільки у лексиці, а також у надмірному використанні активних прислівників, у фонетиці (м’який «л» - кляса, гльорифікація). Отже, на мою думку, це власне є експеримент з оформлення галицького діалекту саме в окрему мову, а не додання регіонального колориту до тексту.

Я не збираюся засуджувати галицьких інтелектуалів за мовний сепаратизм. Інтелектуал на то й інтелектуал, щоб щось вигадувати. До того ж йдеться не стільки про створення чого нового, скільки про відновлення того, що існувало з самого початку Галицько-Волинського князівства і аж до другої світової війни та ще й дотепер жевріє у діаспорній культурі.  Втім, я впевнений, що поява окремої літературної української мови аж ніяк не сприятиме поширенню української ідеї. Таким чином, експеримент творчий напевно стане могильником експерименту політичного. Також це призведе до руйнування єдиного українського літературного процесу, оскільки споживачі оберуть кожний свою мову, і не особливо ці спільноти перетинатимуться  А перед нами, східняками, постане вибір, чи нам дотримуватися й далі літературної мови, що існує, чи поставити на ній жирний хрест та визнати перспективним проект галицько-української літературної мови і зайнятися його вивченням та спробами до нього долучитися.

Взагалі, можливо, десь тут і полягають витоки висловлювань Андруховича. Сто років тому українці відокремилися від концепції триєдінаго народа, малоросійскаго, белорусскаго, великорусскаго наречій русскаго язика. Тоді була на то воля людей. Чи тепер є воля зберігати єдину українську мову, або будемо створювати її інші варіанти?