Pro nihilo

Цей пост це підсумок або скоріш висновки з двох інших під тегом "Єнакієвський синдром". Можна вважати спробою соціально-генераційного маніфесту.

1. Я мав можливість поспілкуватися з професійним психотерапевтом з грунтовним науковим вишколом і поставив питання, чому стільки людей не мають таких спогадів, як я, хоча вони в принципі не могли не ставати хоча б свідками, якщо не безпосередніми учасниками тих явищ та подій, які складають мій досвід. Чому так багато людей заперечують, що в радянській школі їх ідеологічно пресували, чому, проїхавши сотні тисяч кілометрів Україною, вони не бачили наслідків ДТП з жертвами на узбіччі в очікуванні труповозки і багато чого подібного. Професійна відповідь дає таке пояснення: увага завжди має налаштування. Як і психологічний самозахист ці налаштування можуть бути такими, щоб не помічати травматичного власній психіці. Це не означає, що це дійсно не фіксується. На психотерапевтичних сеансах таких людей часто прориває як греблю.

Звісно бувають люди яким неабияк щастить, втім, вони не можуть не чути розмов з оточення, якщо це вже не зовсім ізольована секта якась.

2. Як я бачу, стратегією багатьох україномовних родин походженням з села або з невеликих міст (а з україномовних міст тільки Львів можна назвати великим) в останні роки СРСР та у 90-ті було власне створення штучно ізольованого середовища для своїх дітей. Відправ хлопчину на літо до села, і він не вештиметься містом і не побачить багато такого,  з чим з меншою ймовірністю матиме можливість перетнутися, коли його день зайнятий школою, уроками, спортом, репетиторами. Жертовно віддавай все зароблене на підприємстві та ще за сумісництвом на кількох роботах, на ринку, за кордоном або просто забезпеч продуктами з села, ніколи не наголошуй, звідки це все береться і якою ціною, і готова людина, яка росла в 90-х, але геть не знає, що крім найжахливішої кризи 2008-го, була ще чи не найбільш жахлива для українців криза 1998-го.

3. Та частина населення, яка не була вирощена у хай навіть ілюзорно захищеному середовищі, а таких більшість в індустріальних містах Сходу і достатньо багато на Півдні, несуть у собі травматичні переживання, які я за аналогією з вьєтнамським та афганським синдромом тут називаю єнакієвським синдромом. Не тому, що Єнакієво чимсь особливе, а тому що його найбільш відомий громадянин є дуже характерною жертвою суворого червоно-слобідського життя. Ми не були на війні, але нам також важко дається "декомпресія". "Благополучні" мене дратують більше за ворожих тролів, поступаючись хіба що совітській інтелігенції, яку я, може й помилково, але таким є моє переконання, вважаю головним винуватцем у формуванні тих умов, що призвели до єнакієвського синдрому.

4. Травмуючі переживання не залишилися в історії цієї популяції, вони тривають, тільки в іншій формї. Можливо, у менш кровавій, але від цього чи не більш травматичній формі. Невмотивовано вбита людина це все ж таки легше перенести, ніж те, що й вбивць ніхто не покарає, якщо вони мажори, а суддя ще й читатиме вам моралі, при тому, що під дверима суду стоїть його "Каєн", Рендж", "Мустанг" або щось інше того ж рівня. А вони читають мооралі! І судді, і мєнти, і навіть даішники. І вважають себе державними мужами, які приносять велику користь країні, бо знаходять механізми функціонування держави за умов безладу та занепаду.

5.Часто в голівудських фільмах можна побачити таку сцену, коли головного героя питають, звідки він такий крутий та винахідливий, а він відповідає, що, мовляв, виріс на вулиці. Є чудове англійське слово для винахідливих: street smart. Саме компонент "вулиця" тут найбільш культурно характеристичний та визначний. За всі 17 років свого корпоративного досвіду я ще жодного разу не зустрічав європейця (йдеться про low-middle to middle class, non-IT tech industries), який би "виріс на вулиці". Я не вважаю їх гіршими за себе, я просто констатую відмінності, які стають психологічним бар'єром. Я не хочу, щоб вони визначали правила для мене, як я не хочу, щоб вони вчили мене цінностям, які я й без них поділяю, але не хочу брати саме від них. Звісно, я зовсім не хочу, щоб вони мною керували. Тепер я розумію, чому мені так важко завжди давалося виступати на підтримку євроінтеграції. Тепер я це відкидаю, як штучне для мене. Якщо будуть референдуми, я голосуватиму проти вступу України до ЄС.

6. Враховуючи соціальні зміни, можна передбачити, що питома вага у суспільстві "благополучних" зростатиме, а людей мого соціального профілю  меншатиме. Власне моїм собраттям по соціуму варто вже тепер замислитися над своїми перспективами, бо непорозуміння в інтернетних диспутах дуже скоро перетворяться на непорозуміння з колегами та ще гірше - з керівництвом з "благополучних". Слід або займати вищі щаблі ієрархій, щоб мати владний ресурс для самозахисту, або облаштовувати для себе якісь ніши, куди важко протиснутися без нашої згоди. В будь якому разі, ми не повинні стати таким самим посміхвиськом, як колишні старші покоління совітських людей, ті ж самі ветерани, які не могли адаптуватися до змін, а підкинуті їм фальшиві компенсації ("повага" піонерів, мішурні пільги і т.д.) зробили їх легкими цілями для маніпуляцій та цькування. Ми до глибокої старості мусимо підтримувати бойову психологічну, інтелектуальну форму, бажано й фізичну, щоб нові генерації шукали собі простіші об'єкти для маніпуляцій та самоствердження.

В ідеалі суспільство мало б забезпечити людям з єнакієвським синдромом засоби інтеграції, але цього не буде. Для цього потрібне суспільство з вищим інтелектуальним рівнем, більш здатне до емпатії та рефлексії, з сучасною елітою, а цього не буде у період часу, в якому нам доведеться ставати старими та полишати цей світ. Отже, не розслаблятись!



 

Снідав на балконі, миловався залишками ще не забудованої лінії обрію, як раптом погляд впав на багатоповерхівку напроти, де щодня вранці кілька домогосподарок витрушують ковдри, простирадла, килимки, одяг з вікон та з балконів просто у відчинені вікна та балкони сусідів знизу, і в голові промайнула думка: якщо зараз я побачу, що хтось там випадає з вікна і розбивається об асфальт, це ніяк не перерве мого сніданку, не зіпсує споглядання за красотами лінії обрію та не вплине на мій подальший денний графік. Як і не вплинув вигляд загиблого мотоцикліста на Подолі пару тижнів тому, коли я проїжджав там щойно після випадку - я поїхав, куди мав намір, і добре провів час у цей день-вечір вихідного дня. Єдине, що я ще пару раз за той день згадав, то дивно синій колір шкіри небіжчика, що могло б свідчити про інсульт або розрив аорти. На "Автополігоні" наступного дня прочитав, що він зламав шию, то ж це могло бути поясненням. Втім, я не медик, просто маю звичку аналізувати життєві спостереження.

Отже, трагедія на моїх очах - не впливає на мою здатність смакувати каву. При чому я зовсім не товстошкірий. Всі тести показують високий рівень емпатії, всі знайомі відмічають здатність до співчуття і т.д.

Згадалося, що кілька тижнів тому мав зустріч з колишньою колегою, і саме ми обговорювали, як європейці реагують на наш стиль водіння. Спочатку це просто розриває шаблон, бо вони вважають, що ми надмірно обережні аж до закидів нам невпевненності за кермом. Але до деяких таки приходить прозріння. Саме колега й розповіла про її колишнього керівника, поляка, як він аж вистрибав з сидіння дорогою до аеропорту, мовляв, чого ти тягнешся тут, швидше ж можна, дай мені за кермо сісти... І так тривало щоразу аж допоки їх не обійшов на шаленій швидкості мотоцикл, а через кілька хвилин вони проминули шматки заліза та пластику, калюжі крові на асфальті, розкиданий плямами мозок. Поляк одразу ж почав істерити, хапатися за голову, згадувати матку бозку. І більше за кермо не просився. А колега навіть не пригальмувала, спокійно собі повела авто далі. Там вже зупинилися інші, отож було кому викликати відповідні служби і без неї.

Так само і зі мною було у Дніпропетровську. Їдемо на "об'єкт". За кермом наш інженер, поруч я. Позаду австрієць і чех. І знов тема, як обережно інженер водить авто. Поки не проїхали повз збиту тролейбусом жінку. Ми з інженером тільки обмінялися репліками, що як це тролейбус примудрився розчавити пішохода у такому повільному трафіку, а іноземні колеги аж до вечора не могли заспокоїтися. Виявилося, що майже 50-річний чех таке побачив вперше у житті, а австрієць - вдруге, причому перший раз також трапився в Східній Європі. Осбливо розважило нас увечері в ресторані, коли один з іноземців промовив: "Таки дійсно, тут у вас слід зайвий раз по дзеркалах дивитися".

А нас цьому вчать в автошколах. Дивитися по дзеркалах. Навіть якщо нікого і нічого там не може бути. Навіть коли я повертаю наліво з крайньої лівої смуги, я дивлюся у ліве дзеркало чи не обгоняє мене хтось по зустрічці. Навіть коли я тягнуся у корці у крайньому правому вздовж глухої стінки, я дивлюся у праве дзеркало, чи не протискається скутерист або велосипедист, які вважають, що вони менше півметра товщиною. В нас не можна просто зайняти ряд і їхати собі, медитуючи. І ретельне слідування правилам не рятує, якщо не задовільнитися формулоя "правий, але мертвий". Я вже не кажу про іншу формулу: "приоритет має той транспортний засіб, в якого вартість найвища. При співмірній вартості транспортних засобів, приоритет та правота при дорожно-транспортній пригоді визначається згідно з вагою водіїв в соціально-державній ієрархії".

Якщо в нашій країні їздеш щодня, то обов'язково натраплятимеш на мертві тіла та калюжі крові, принаймні, кілька разів нарік, якщо не на місяць в декотрих місцях. До цього звикаєш. Напевно, не без прихованих наслідків та впливів на соціальну поведінку. Але таким є наше життя. І таке є місце смерті в нашому житті.