Невже правду каже?
Thursday, 26 December 2013 01:00 pmhttp://www.pravda.com.ua/news/2013/12/26/7008515/
Наскільки я пам'ятаю, на вулиці, де я виховувався в своє застійне дитинство, ідіома "прідєлать ногі" означала "вкрасти".
1. У ЖЖ з’явився персонаж, котрий хоче, щоб йому допогли ідеями в розробці нової податкової системи. Це не перша спроба політиків та держслужбовців організувати інтерактив у вір туалі, хоча таких спроб чомусь все ж таки малувато як для сучасності. Я б очікував більше. З таких спроб можна й ідейками підживитися, якщо не для програми реформ, то хоча б для своїх промов або звітів керівництву, і кадровий резерв для себе приглядіти, і себе дешево попіарити, і громадську думку у певних прошарках помоніторити.
Наприклад, Іннa Бoгoслoвська з її "Озимим поколінням", які по всій країні організовували пиття чаю з печивом та розмови з місцевими розумниками стосовно шляхів розвитку всіх сфер суспільства і держави. Яка масована інформаційна підтримка тоді була! Але вся ця акція виявилась не більшим, ніж кампанією загальноукраїнського плагіату, коли в місцевих інтелектуалів, що зголодніли по людяному спілкуванню з собі подібними ціною витрат на чай і каву просто видурили свіжі думки, щоб використовувати їх потім у власних політичних кампаніях. Тай навіть використати гідним чином не спромоглися – просто видали якусь непримітну брошурку з фейсом пані Інни, яку потім роздавали у агітаційних ятках під час виборів березня 2006-го року. Дещо в тій брошурці мало сенс, але пані Бoгослoвськa швидко зрозуміла, що змістом політики в Україні є не боротьба ідей, а боротьба за голоси-«тушки» у BР та вчасне блокування трибун або натискання на кнопки відсутніх товаришів. Отже, потреба в колективному написанні програм відпала сама собою.
Подібну кампанію, але вже без посиденьок за чаєм та кавою, з використанням інтернету спробувала провести і інша наша знакова жінка в політиці. Структурами пані Тимoшeнко були створені спеціальні сайти, де кожний бажаючий міг поділитись своїми думками, надіслати свій проект або пропозицію. І знаходилось багато наївних людей, хто залишав там досить непогані ідеї. Потім цей проект спустили на гальмах, і, здається, ідеї не знадобились. Принаймні, їхнього впливу по промовах пані Тимошeнкo та її команди не помітно.
Ось, мабуть, і все. Яцeнюк (чи його віртуальне alter ego) переважно з учасниками диспутів просто лаялися. Лeся Орoбeць більше себе демонструє. Інших або нема, або геть непомітні.
Звісно, це кожному самому для себе вирішувати, чи брати участь в кампаніях з загальноукраїнського плагіату. Не бачу причин для такої участі, крім використання можливості потрапити до кадрового резерву певної владної особи. Для мене, як українця, співпраця з українофобською владою не прийнятна. Якщо уявити собі, що «там токож є хороші люди», то хай ці «хороші люди» читають блогосферу, тут багато чого написано. Розумному достатньо.
2. Заява головного потерпілого від блогосфери написана блискуче і може претендувати на класику жанру. Втім, як і все написане несе багато екстратекстуальної інформації між рядків. Зі звернення ми тепер знаємо, що владний істеблішмент вважає блогосферу справою молодих людей, і роздратування президентом також вважає властивістю молодих блогерів. Вони переконані, що пенсіонери - за них, люди зрілого віку – за них, ну а молодь… Молоді притаманно протестувати. Головне, щоб на допити не потрапляли, тут правоохоронці мають виявляти батьківську мудрість. Це настільки далеко від реальності, що навіть не хочеться витрачати літери. Ну що ж, хай вважають, що їх підтримує абсолютна більшість. Скоріше нароблять помилок та підуть на смітник історії…
3. В досить емоційній дискусії один з поважних френдів заптав, як за стилем - то риторично, чи не можу я поділитися, у чому полягає українська національна доктрина. Поділитися, звісно, можу. І ділюся. У цьому блоґу. А щоб не хаотично та з користю, то мені потрібно кілька місяців і бюджет у кілька сотень тисяч євро. План роботи та кошторис можна обговорювати. От якщо знайдеться замовник, то буде й доктрина. А маніловщину по інтернетах розводити та підживлювати плагіаторів від політики - не моє амплуа.
Якщо хтось забув або не знав в силу віку часи т.з. застою, то нагадаю старим анекдотом.
Сталінські часи. Їде потяг з високим керівництвом. Раптом виявляється, що попереду хтось розібрав та поцупив рейки. Реакція миттєва: розстріляти, кого попало, організувати ремонт. В результаті потяг їде далі.
Хрущовські часи. Та ж сама ситуація. Реакція така: позаду зняли рейки, наперед переставили, їдуть далі.
Брежнівські час. Зупиняється потяг, після довгого засідання прийняте рішення, щоб частина пасажирів розхитувала потяг, інша частина бігала повз вікна з гілками, а решта – дуділи та гупотіли. Отже, все гаразд, зовсім схоже на справжній рух потягу.
Кінцівка цього анекдоту дуже вірно відбиває квінтесенцію часів застою: пустопорожня процедурність заради імітації поступу. Головне не вірити, а вдавати, що віриш, і брати участь у загальнонаціональній виставі під назвою «розвитой социализм».
Коли я пішов до школи, відбувся 25 з’їзд КПРС, на котрому наступну п’ятирічку було проголошено п’ятирічкою якості. Саме у ті роки якість впала просто до непристойного рівня. В домі реально працювало те, що було вироблено в 60-ті або навіть 50-ті роки, старий телевізор «Знамя», старий холодильник «Саратов», а все щойно придбане потребувало тягомотного вибивання гарантійного ремонту або уваги «кулібіна» за «магарич» вже наступного дні після покупки.
Тим не менш, в пам’яті простонароддя ця епоха залишила приємні спогади. І це не тому, що добре жили, а більше тому, що нарешті влада перестала чогось вимагати від людей більшого, ніж сонливої присутності на різних зборах, або криків «Ура!» на першотравневій та сьомолистопадовій демонстраціях. Система періодично до когось бувала брутальною, але навіть у своєї брутальності не більш ефективною за хижака, що підстерігає стадо копитних біля водопою: одну тварину з’їсть, але дві сотні нап’ютьсяводи, і життя триватиме.
Колись, ще за часів Горбачова, я якось бачив людину на трамвайній зупинці, немолодий чоловік, трохи на підпитку, філософськи міркував про життя: «За Сталіна був порядок, але якою ціною! Скільки своїх поклали! Хрущов задовбав своєю кукурудзою та стрибками туди-сюди. А Брєжнєв… За Брежнєва ми жили добре»!
Він повторив останнє речення кілька разів, поринаючи в паузах у роздуми.
Згадуючи все це, я не перестаю з подивом констатувати, що теперішня влада в Україні мені нагадує саме застійну. Не горбачовську, не ранньопостсовєцьку, не кучмівську другої каденції, а власне застійну. Ті ж самі нудно-уважні та бундючно-поважні вирази облич на апаратних нарадах, котрі інколи транслюють в ефір, ті ж самі пафосно-нудні промови, що складаються з беззмістовних штампів (наведемо лад, стабільність), котрі в принципі не можливо наповнити конкретикою, бо країна є макросистемою, а не хатою чи господарчою побудовою.
Громадянин РФ Гyндяєв робить помилку, занадто підтримуючи цю пусту, просту і невигадливу владу. Як би там не ставитися до Путiна чи Мєдвєдєвa, але по цих людях видно, що освіту, непогану за совєцькими стандартами, вони отримали, на питаннях загальної культури знаються, мають розвинене мовлення і здатні себе висловити, хай навіть і, бува, по-казарменому. Це в ніяке порівняння не йде з цими недорікуватими містечковими «хазяйствєннічками» та їхньою челяддю, що очолили тепер апарат держави Україна. Їхні піднесено-обмежені міни на перших рядах церковного натовпу – це саме те, що відверне наступні покоління не тільки від «еліти» та владного класу але й від християнсько-ісконніческої ідеології в цілому. За такого розвитку як спостерігаємо зараз, розрив між поколіннями в умовно кажучи Лівобережній Україні неминучий. Головне, щоб в провідних українських умів вистачило інтелектуальної сили та сили духу запропонувати нову Україну, в якій було б місце не тільки етно-романтичній сільській ідилії, а й сучасному городянину з індустріального міста.
На черговій зустрічі «высокоповажностей» український прапор висів догори дригом. Не в перше вже подібне трапляється з «высокоповажностями»… Взагалі, а чому дивуватися? Це як перейматися, чи в колишнього/колишній коханця/коханки ваша світлина в альбомі не перевернута. Тут би дивуватися, якщо, взагалі, якась світлина зберігається. Так і з прапором.
Так само слід і розуміти і несподіване привітання з річницею прийняття Декларації про державний суверенітет України. Ну, це якби новий партнер вашого колишнього/вашої колишньої раптом вас би привітав з річницею вашої першої зустрічі з його/її теперішньою, вашою колишньою половинкою. Ну, в людей різні бувають життєві обставини… Але все одно якось неоковирно.
Взагалі, з цією річницею досить характеристично вийшло. В країнах СНД зазвичай подібні дати святкують як свято незалежності. Навіть в Росії це День Росії, що є путінським евфемізмом для дня незалежності. А в Білорусі незалежність – це річниця визволення від німецько-фашистських загарбників. А в нас – дата, в яку товариш Кравчук вирішив, що таки державний суверенітет більше не тактичний хід для спантеличення національно-свідомої частини суспільства, і не як спосіб дулю Горбачову показати, а таки можна спробувати і собі захопити стільки суверенітету, скільки можеш унести. Але все одно призначив референдум про всяк випадок подалі, аж на грудень, щоб переконатися, що таки Бобік, тобто СРСР, вмирає.
Ну, тоді ясно, що на радостях проковтнули, Кравчука та його партактив не запитали, а що, вони власне мали на увазі, коли на рік раніше просували суверенітет, що нам насправді готували? Ну а тепер і питати не треба, бо достатньо за новинами слідкувати: ті, хто мріяв про суверенну Україну «в саставє абнавльоннава СРСР», тепер при владі.
Взагалі, я у більшості випадків є останнім, хто починає вірити у різні заколоти та змови. Втім, починаю перейматися питанням, чи всі ці ляпи навколо "высокоповажності" є просто свідченням тому, що політикум складається з тупих, темних людішек з низу до гори, від челяді до головного пана, чи це хтось навмисно робить?