Їздив до Одеси. Зимно, мокро, але без туристів Одеса стає Одесою, в чому й весь сенс відвідувати її восени та взимку. Одеса для роботи це зовсім не та Одеса, що належить туристам. Одеса справжня і жива, Одеса без попсового одеського міфу та штучного гумору, псевдоблатних псевдо-одеських пісень. Ні, все це має підґрунтя, я не заперечую, але гіпертрофовано та викривлено маскультом настільки, що втрачено головне – дух південного портового міста.
З маскультури не відчуєш того, що відчуєш з повітря: як написав колись мій шановний френд
daf_andrew Балкани починаються в Одесі. Я можу його, одесита трошки виправити: я завжди вважав, що Балкани починаються десь у Миколаєві. Мені завжди, ще з дитинства, проведеного на коротких хвилях з навушниками на голові, Пірей, Варна, Констанца, де я не мав шансів побувати за СРСР, були ближчими за Київ, Львів, Харків, Донецьк, в яких я міг бувати.
Одеса ніколи не вважалася нами регіональною столицею. Вона була рівною у тріаді: Одеса – Миколаїв – Херсон, саме у такому порядку, а не за географічним розташуванням. Була ще й інша тріада – Москва – Ленінград – Київ – тріада, потрібна для кар’єри, але не для південної душі. Одеса – найбільше місто з нашої трійки, але головне не у кількості населення, натягнутого з сіл через ПТУ або через примусову урбанізацію передмість. Головне у тому, що Одеса довше за своїх братів-сестер зберігала свій балканський дух. Якщо у 80-ті роки у Миколаєві відчути особливий дух міста дано було тільки обраним, в Одесі його вдихнути, хоча здебільшого без розуміння, міг навіть заїзжий московський сноб або товстошкірий та товстогаманцевий шахтар Донбасу, нафтовик Сибіру, захисник Заполяр’я у відпустці.
Я в Одесі не був більше десяти років. Так склалося, що для завдань на цій роботі Одеса не є пріоритетом, до того ж ми маємо там дуже сильну партнерську фірму, через що й самостійно втручатися майже немає причин.
Перше враження: ну коли, коли, коли вже я пройду Грецькою площею, а не черговим будмайданчиком? Здається, будівельні паркани, котловани, будматеріали там такі ж вічні як руїни Ольвії та Херсонесу.
Для мене Одеса таки дійсно є містом спогадів. В дитинстві тут в мене просто розривався шаблон від того, що тут можна було купити морозиво у шоколаді. Щоправда, несмачне, фруктове, смак якого ніяк не пасував до шоколадної глазурі, але хоча б таке. У Миколаєві славетне «Ескімо» інколи з’являлося тільки по святах та й то далеко не завжди. А ще в Одесі можна було так просто зайти до кафетерію і з’їсти смажене курча. У Миколаєві таке щастя зникло ще в моє раннє дитинство і повернулося тільки вже у добу горбачовських кооперативів. А ще в Одесі можна було стояти у черзі за апельсинами (ага, там продавалися апельсини!) перед молодою парою, яка розмовляла грецькою мовою. Англо-, франкомовні моряки вешталися собі просто містом. Коли ми з батьком милувалися видом на порт, батько по кольору труб визначав державну приналежність суден. Це не Миколаївські порти, куди іноземці заходили тільки за великої необхідності, бо їх ніколи не випускали далі території порту.
В Одесі особливо часто я бував по справах у 90-ті роки. Добре пам’ятаю передвиборну кампанію Гурвіца, плакати на обдертих фасадах та проіржавілих стовпах. Потім – популістська ініціатива – безкоштовний проїзд в міському транспорті, яка обернулася жартами штибу «двадцятий трамвай по двадцятих числах». Окремі картинки з пам’яті: круїзне судно відходить у рейс, його проводжають юнаки та дівчата. У море уходять їхні кохані та друзі. Не відпочивати, працювати. Не знаю чи краще це збирання грецьких томатів, іспанських будівництв, ремонтів московських квартир, але для наших людей це ближче і зрозуміліше.
Рівно двадцять років тому я стояв на східцях оперного театру в очікуванні людини, яка дуже сильно запізнювалася. Мобільних ще не було. Поруч нервово ходив туди-сюди немолодий чоловік. Раптом він підійшов до мене:
- Я вибачаюся, скажіть, ви часом не Боря з Канади?
Виявилося, що він чекав на племінника, якого вивезли до Канади, коли він, Боря, ще пішки під стіл ходив. Ось мала відбутися зустріч, але Боря запізнювався. Мені стало смішно, бо ніколи не міг подумати, що мене, бідно вдягненого юнака хтось міг прийняти за Борю з Канади. Через деякий час я вже знав всю історію цього клану. Боря таки прийшов, тому мені далі довелося нудьгувати наодинці.
Я не збирався полишати колишню територію Новоросії. Я тільки хотів переїхати туди, де є більше роботи для мене, і більше готовності за цю роботу платити. Так все прийшло до тго, що я почав шукати роботу в Одесі, а знайшла мене робота у Києві. Позавчора, гуляючи Дерибасівською я не міг не згадувати про це. Чому доля розпорядилася саме так, що забрала мене з моєї батьківщини, до якої я належу духом, хоча часто буває, що щиро її ненавиджу? Мабуть, тому, що «Початок Балкан» це в сучасному світі просто ілюзія. Колись сидів я на конференціях з причорноморського співробітництва, власне у ті ж 90-ті. Йшлося про співпрацю між містами та територіальними одиницями від російського Єйську до грецького Пірею, хоча останній це географічно вже не Чорне море, але хтось з ініціаторів цієї програми в Євросоюзі таки відчував, де починаються та де кінчаються Балкани, власне це були окреслені межі давньогрецької колонізації. Але згодом цей проект зник у сяйві експансії та закриття на залізний засов нових кордонів Унії. Великі Балкани, розрізані кордонами, як інші проекти історичних територій співпраці, як, наприклад, в рамках колишньої Речі Посполітої (Польща, Білорусь, Литва, Україна).
Де ж в цих всіх роздумах Україна запитає патріотичний читач? Відповім. У 90-ті дорога з Миколаєва до Одеси переходила у вулицю Степана Бандери. Тепер вона називається інакше, але з ентузіазмом перебудови, десоветизацією Одеси, колись виникала й вона. Може, ще повернеться. Та й зараз подивіться на мапу Одеси, скільки там українських назв вулиць. От з Києва їдеш по Михайла Грушеського, наприклад І ці назви це не лицемірство надто гнучких хитрих одеситів. Це нормальна південна психологія. Ми дуже багато різних культур, країн, народів вважаємо собі близькими, своїми. Так склалося історично, бо цей край відносно новозаселений. Новозаселений і відкритий великому світові через портову інфраструктуру. Це вплинуло на місцеву ментальність. Так, довго Пірей був ближчим за Київ, але Київ ніхто не відкидав. Ми можемо будувати державу націю і з Києвом і Львовом. Якщо є, що будувати і з ким. Вулиця Бандери зникла разом із протилежним ходом маятника русо-імперськості і совітського реваншизму, але він затягує лише частину номенклатури та наближених. Далеко не всіх. Отже, піде й у зворотному напрямку, якщо у Києві вже на той раз буде, з ким будувати.
От з чим, мабуть, завжди доведеться миритися галицьким патріотам, так з тим, що вулиця Єврейська ніколи не стане Жидівською, а засновниками міст Півдня вважатимуться все ж таки Потьомкін та Єкатерина, а не археологічні персонажі істориків-українофілів.
Одеський колега побачив в мене україномовний ай-под і зауважив:
- О! Українською мовою!
- Звісно, - відповів я. – Я ж нацюк, петлюровець-бандерівець та свідомий самостійник.
- І я теж, - відповів він. – І нас тут таких чимало. Це ганьба, що всі ці підрахуї-костусеви-маркови повилазили, але якщо неупереджено дивитися, то й українських патріотів тут більшає. А серед молоді і українську мову можна вже часто почути.
Звісно, Південь вже не той, Одеса вже не та. Йдуть невпинні соціальні та демографічні зміни, меншає старого люду – носіів старої культури, більшає новоприбулих зі своїм баченням майбутнього нової батьківщини. Але щось таки проростає, як трава крізь асфальт.
На Дерибасівській поруч з кав’ярнею «Тревеллер’з Коффі» стоїть сивочолий кремезний вусань. До нього підходить доволі молода, не більше, як під п’ятдесят, охайно вдягнена жебрачка. Вона просить в нього кілька гривень.
- Нема грошей. Нє-ту! - чітко вимовляючи слова по складах відповідає вусань. Йому, мабуть, вже набридла увага до нього жебраків, який на зимній, безлюдній вулиці менше не стало, натомість туристів та перехожих поменшало аж до майже повного зникнення.
- Так работать надо, ра-бо-тать! – в тон йому декламує жебрачка.
Чи це не прекрасно?