Італія гастрономічна: вид з робітничої їдальні

З нотаток з минулої подорожі хочу поділитися гастрономічними враженнями. Нагадаю, що нещодавно я потрапив до промислової зони на півночі Італії.

Робітнича їдальня не є частиною компанії. Це незалежна ділова ініціатива сторонньої особи, малий бізнес. Профспілка та менеджмент підприємства узгоджують, скільки мусить обходитися обід та проголошують тендер. Переможця запрошують до кухні. З точки зору підприємця перевага у гарантованому обсягу доходу, мінус – у тому ж гарантованому обсягу, який збільшиться хіба що коли таких як я з усього світу на тиждень навезуть для навчання.

Цікаво спостерігати, що їдять місцеві, саме у робітничій їдальні, бо тут, на моюю думку, люди більш схильні до споживання свого типового набору страв, ніж десь у помпезному ресторані. Звісно, "білі комірці" не дуже показові, більше цінних спостережень дають "сині комірці". "Білі комірці" часто граються в різні дієти та оздоровчі концепції або слідують своїм захопленням, джерело яких може бути віддаленим як у просторі, так і у часі від рідного середовища. Бачив одного чоловіка, який на два обіди поспіль (напевно більше, але я там був тільки два обіди) брав тарілку з величезною горою шпинату. І більше нічого. Сто відсотків, що він працює в офісі, а не оператором виделкового навантажувача. Ну, і ясно, що дівчинки та панночки їдять тільки салати з якогось листя, политого соєвою олією.

Втім, стандартний обід стандартного працівника складається з трьох страв. На перше пропонується паста. Вибір з двох видів: з червоним соусом і проста, без нічого, зазвичай до неї за бажанням клієнта можуть додати пармезану. Додають і до червоної, якщо попросити. На другу страву може бути якась вегетаріанська запіканка або щось м’ясне з картоплею-фрі. М’ясне – у вигляді доволі тонкого, але великого шматка чогось, схожого на шинку. Як альтернативу можна взяти тарілку з заздалегідь нарізаним продуктом, схожим на prosciutto. Можливо, то воно й було, але пропонувалися три види, які напевно в місцевих мають окремі назви. Два види цілком м’ясні, один темніший, другий світліший, один вид – з домінуванням сала, а м’ясо – прожилками. Третя страва – це салат, компоненти на вибір, але не дуже багато, три компоненти не більше. Окремо стоїть стіл з додатками: оцет, оливкова олія і соєва олія. Тут же наліплена реклама соєвої олії, як чергового чудодійного винаходу для здорового харчування. На місцевих це впливає, бо пляшка порожніє дуже швидко. Щоб італійця вмовити на щось на заміну оливковій олії – це треба постаратися!

Скільки я себе пам’ятаю, то сноби-інтелігенти в моєму оточенні завжди казали, що салат треба їсти на початку, а не разом з основною стравою, як це було прийнято в більшості совітських людей. Колишні частини Австро-Угорщини, включно з північною Італією дають нам власне «совковий» порядок поїдання страв. Тільки в італійців ( там, де я був) немає супу, а на перше – паста, а потім друга страва з салатом. Хто хоче, потім в нашій їдальні міг поласувати фруктами: на вибір дві сливи або один великий персик. Ніяких компотів, чаю, кави не пропонувалося. На спеціальному столі стояли скляні глечики, який за бажанням можна наповнити або простою або газованою водою.
Скільки це задоволення коштувало, мені не відомо, оскільки за нас вже було сплачено. В аналогічній їдальні в Австрії другі страви коштували від 3 до 6 євро, суп коштував півтора-два євро. Тільки там кейтерингова компанія привозила на замовлення страви у герметичних пакетиках, їхній же працівник розігрівав у мікрохвильовці і роздавав працівникам за заздалегідь підготовленим списком, хто що замовив. За австрійськими мірилами це рази в три дешевше, ніж піти пообідати до дешевого ресторанчику або кав’ярні.

Крім робітничої їдальні в Італії я відвідав ще два місцеві ресторани. Що цікаво, що в жодному з них взагалі не було супів, так само як і в їдальні на підприємстві. А я сподівався замовити мій улюблений суп з томатів, який подають в усіх італійських ресторанах за межами Італії! Втім, Італія велика, складається з багатьох історичних територій, часто з витиснутою на побутовий рівень місцевою мовою. В нашому регіоні я бачив в окремих місцях назви населених пунктів, продубльовані якоюсь мені не відомою мовою. Спочатку я подумав, що це мав бути оксітан, але ця мова має офіційний статус, а назви були написані не на офіційних вказівниках, тобто напевно не офіційною мовою. Вивчення Вікіпедії вказує на ймовірність, що ця мова – ломбардійська, яка в Італії не визнана, вважається діалектом, хоча за походженням власне не є ніяким відгалуженням італійської. Але облишу на сьогодні мовні питання.

З улюблених страв я все-таки для порівняння скуштував тірамісу. Колись я всім ресторанам та кав’ярням влаштовував тірамісу-тест, але порівняти міг тільки з тірамісу в італійських ресторанах інших країн. Тепер же нарешті спробував і італійський зразок. Мушу сказати, що наші успіхи на шляху глобалізації та євроінтеграції даються в знаки, і, принаймні, у деяких київських ресторанах можна знайти цілком автентичне, пристойне тірамісу.