Pro nihilo

Про наочну творчу кризу найстарішого літературного часопису України, «Всесвіту» я вже писав. Тепер вже у власній рації можу пересвідчитися з поточних подій. Під підлабузницьким листом до очільника держави, де співалися дифірамби його успіхам у боротьбі з корупцією, підписався сам шеф-редактор часопису Олег Микитенко.

Напевно брак ідей, відсутність концепції часопису, низька якість видання (не у поліграфічному сенсі, а стосовно змісту) призвела до падіння числа передплатників до критичної межі – інакше важко пояснити, чому керівництву віддаленого від політики видання, про існування якого державна «проффесура» либонь і не здогадувалася, знадобилося плюндрувати власне добре ім’я участю у черговій мисколизькій акції придворної інтелігенції.

Брак читачів означає нестачу грошей, а відсутність концепції означає небажання грантодавців фінансувати проект. Якщо ж немає ані читачів, ані солідних грантодавців, доведеться просити в благодійників сумнівних. Власне так і сталося і часопис цього не приховує. Число 5-6 за поточний рік анонсує: «Вперше в історії українець став членом гільдії благодійників університету Кембриджа». І хто б, ви думали, є цей український благодійник? Дмитpо Фipташ!

І само собою, що благодійний фонд «Дмитpo Фipташ Фаундейшн» оплатив презентацію «Всесвіту» в Університеті Кембріджа. Політичні уподобання Фipташа нам відомі, тому й не дивно, що до почту очільника діючою влади долучилася і редакція «Всесвіту».

Анулювати річну передплату я не піду виключно через свою ледачість, але на наступний рік «Всесвіт» недорахується мене, як свого читача. Впевнений, що й не тільки мене. Тоді редакції доведеться зробити наступний крок: випросити в Міністерства освіти, що передплату на часопис зробили у примусовому порядки серед вчителів та викладачів світової літератури. Якщо сказали «А», то скажете й «Б».

Сподіваюся, що бренд «Всесвіт» не довічно знаходитиметься у руках теперішньої редакції. Цей часопис за свою історію з січня 1925 року пережив чимало негараздів, мусить пережити й еру запопадливості. Я впевнений, що у майбутньому знайдеться кому відродити це культурне явище літературної  України.

Я розумію бажання пана Фipтaша зробити радикальний репутаційний «фейсліфт». Це нормальний етап еволюції містечкового крутелика: після того, як грошей набрався донесхочу, змусив перед собою на цирлах ходити челядь та продажну владу, залякав опонентів та бізнес-партнерів, з’являється бажання стати вхожим до культурних кіл цивілізованих суспільств, куди гроші і знайомство з кримінальними авторитетами, політиками, поп-дівами не є перепусткою. І пан Фipтaш на цьому шляху не є першим і не є останнім. Сподіваюся, що для нього прийде розуміння ще одної, дуже важливої деталі: дійсно благодійником його почнуть вважати, коли він не просто даватиме гроші, а коли навчиться не примушувати за них лизати свої руки.

Цього року особливо порадував Кур’єр Кривбасу за березень-квітень. Не так часто буває, щоб я одразу прочитав кілька творів з одного числа.

Марія Кривенко «Тінь». Композиційно роман побудований як паралельні оповідки двох сестер про одні й ті ж події. Згодом фокус зміщується на одну з сестер, а коли згодом одна з них помирає, то стає очевидним, хто ж насправді є головним героєм. Сестри походять з сільської західноукраїнської родини з мудрим батьком, чия мудрість забезпечила лагідний погляд очей, але ніяк не вплинула на роль в родині. Родиною насправді керувала тітонька-інтриганка, що спрямувала весь свій талант на те, щоб посварити сестер, і це їй вдалося. Тим часом головна героїня переживає інвалідність, розкриття письменницького таланту, одужання, кохання по лінії лікар-дослідник – пацієнтка-матеріал, заміжжя за єврейським хлопцем, котрий вміє кохатися ледве не під кожною партою в кожній аудиторії, але любить маму, котра завжди проти шлюбу з “мєснимі”. Згодом, хлопець виростає в інфантильного мрійника від бізнесу, котрий легко зникає на довгі роки в Ізраїль у мріях повернутись колись на білому коні з мішками грошви. А тим часом в його відсутність виростають його діти, а їхня матір працює від зорі до зорі, щоб їх забезпечити... Взагалі, роман є повною енциклопедією засобів, за допомогою котрих совєцькі люди ламали життя собі і оточуючим, перетворювали кохання на тортури, спотворювали всі стосунки і почуття, які тільки можливі між людьми: дружні, подружні, братерські, сестринські, батьківські, синовні, дочірні і т.д.

Мені останнім часом подобається читати саме таку прозу, прозу про совєцьке життя-буття. Коли я в персонажах бачу своїх рідних, близьких, друзівзнайомих і також себе – з мене нібито чергове каміння спадає. Отака своєрідна психотерапія виходить. А ще я вже кілька років, як не боюся впізнавати в не дуже позитивних або сумнівно позитивних літературних образах свої риси. Раніше я б сперечався, що я не такий,  що нічого спільного, а навіть якщо щось подібне, то іншої природи… А тепер з цим все гаразд. Я – син своїх батьків, я – виходець з певної верстви свого народу. Чимось кращий за збірний образ, чимось гірший. І нема чого витрачати енергію на маскування очевидного.

Іра Цілик письменниця молода, але «Костюм» написаний так, ніби авторка навіть старша за авторку «Тіні». В оповіданні занадто натурально відтворені найдрібніші деталі життя людей, чиє життя невдале в усіх сенсах слова: розпалася родина, нема куди роз’їхатись, нема з ким і нема де розпочати нове життя, нема пристойного доходу,  і навіть з дітей нічого путнього не вийшло, син, взагалі, у в’язниці і не відчуває ніякого каяття, зміст життя - дочекатися вихідних зі святом обжираловки, коли приїжджає мама.

Якщо молода Цілик пише, як побита життям бабуся, то Ксеня Харченко пише як шістнадцятилітня, хоча їй напевно вже десь  за двадцять буде.. Бачили кумедний допис френда Індуктор? А в Харченко в «Уривках» є таке:
«Чоловікові, який живе в сусідньому помешканні, десь за сорок, він почав лисіти з маківки, тому тепер дуже коротко підстригає волосся».
Як чоловік, котрому «десь за сорок», можу з усією відповідальністю заявити, що лисіння з маківки та коротка стрижка   - це найменші проблеми з такими старезними дідусями як ми. «За сорок» маківка лисіє, проте волосся починає лізти, наприклад, з ніздрів, а буває, що з вух, а буває, що і з ніздрів, і з вух. І не якийсь там пушок, а міцне як стальний дріт. І подібно війську кочівників з російської народної казки їх одного висмикнеш, а десять з’являться на його місці. Отже, потрібен меч-кладенець, щоб відтяти одразу всю голову, як найефективніше вирішення усіх проблем цього віку. А якщо зробити аналізи крові та всього іншого, то там, взагалі, дивовижні речі відкриваються! Отже, пропоную молодим авторкам дівчачої прози звертатися за консультаціями про фізичні та нефізичні вади сорокарічних. Розповім все до деталей з практичними зайняттями. Сором’язливість не моя чеснота.

Є, до речі, в журналі оповідання і про аналізи. Александр Ірванець так і назвав свій твір – «Загальний аналіз». Немолодий чоловік (агов, пані Харченко!), письменник везе якусь коробочку з Ірпіню до Києва. Весь маршрут ретельно виписаний. На тлі колій та переходів викладаються мрії-спогади мистця-кон’юнктурника. Зрештою дізнаємось, що в коробочці шматок лайна, котрий віз до лабораторії. І, на мою думку, найважливіша деталь: чоловік віз свій екскременти до спеціальної поліклініки Літфонду. Отак бачимо повний набір уламків (екскрементів?) старої УРСР: постарілий пристосуванець від літератури, спец поліклініка письменницької номенклатури і зрештою лайно нездорової людини в коробочці, котру людина бережно тримає в кишені, аби не перекинулася, не розлізлося, доїхало в кращій формі… Який влучний образ пост-совєцької України!