kerbasi: (Default)
На вихідних завітав до пошти, щоб передплатити періодичні видання. Це дещо ретроградно у сучасному світі, але я все ще цим займаюся. До того ж, можливість копійчиною підтримати український інтелектуальний продукт. Якщо це, звісно, його виробникам потрібно…

Більше не потребує моєї допомоги журнал «Всесвіт». Про його наочну творчу кризу, підлабузництво теперішніх керівників та нового могутнього спонсора я вже писав. І справа навіть не у цьому. Отримав число 9-10 за цей рік, поперегортав сторінки… Жодного твору ще живого автора! Якийсь літературний цвинтар талантів! Мені це не цікаво.

Взагалі, можна було не чекати такого розвитку, а відмовитися від передплати ще років 5 тому, коли у «Всесвіті», журналі іноземної літератури, Микитенки друкували романидло якогось свого коріфана на езотерично-екстрасенсорні теми. Важка хвороба починається з першого чиху, а я вже не перший раз зберігаю ненормальну лояльність. Ні, японський підхід, таки до українців застосовувати не варто.

Отже, передплатив «Кур’єр Кривбасу» і «Український тиждень». КК, на жаль, також починає проявляти ознаки покриття патиною (а може й цвіллю), але ще трапляється, що там читати.

УТ, здається, поступово знаходить себе. На жаль, після красивого старту через конфлікт у редакції його рівень швидко впав, до того ж саме у ті роки, коли суспільство конче потребувало такого видання. Тепер виправляється, але чи має це тепер якесь значення?..

Ще на півроку я цей часопис передплатив (на більше каталог Укрпошти не дозволяє). Взагалі, часопис нормальний, от тільки моїм вимогам до публіцистики він не задовольняє. Але це вже не стільки часопису вада, скільки середнього читацького рівня.

Щоб не залишитися без періодичного чтива у майбутньому, придивляюся до іноземних видань з можливістю передплати на електронну читалку.

Sic transit...

Thursday, 4 August 2011 11:09 am
kerbasi: (Default)

Про наочну творчу кризу найстарішого літературного часопису України, «Всесвіту» я вже писав. Тепер вже у власній рації можу пересвідчитися з поточних подій. Під підлабузницьким листом до очільника держави, де співалися дифірамби його успіхам у боротьбі з корупцією, підписався сам шеф-редактор часопису Олег Микитенко.

Напевно брак ідей, відсутність концепції часопису, низька якість видання (не у поліграфічному сенсі, а стосовно змісту) призвела до падіння числа передплатників до критичної межі – інакше важко пояснити, чому керівництву віддаленого від політики видання, про існування якого державна «проффесура» либонь і не здогадувалася, знадобилося плюндрувати власне добре ім’я участю у черговій мисколизькій акції придворної інтелігенції.

Брак читачів означає нестачу грошей, а відсутність концепції означає небажання грантодавців фінансувати проект. Якщо ж немає ані читачів, ані солідних грантодавців, доведеться просити в благодійників сумнівних. Власне так і сталося і часопис цього не приховує. Число 5-6 за поточний рік анонсує: «Вперше в історії українець став членом гільдії благодійників університету Кембриджа». І хто б, ви думали, є цей український благодійник? Дмитpо Фipташ!

І само собою, що благодійний фонд «Дмитpo Фipташ Фаундейшн» оплатив презентацію «Всесвіту» в Університеті Кембріджа. Політичні уподобання Фipташа нам відомі, тому й не дивно, що до почту очільника діючою влади долучилася і редакція «Всесвіту».

Анулювати річну передплату я не піду виключно через свою ледачість, але на наступний рік «Всесвіт» недорахується мене, як свого читача. Впевнений, що й не тільки мене. Тоді редакції доведеться зробити наступний крок: випросити в Міністерства освіти, що передплату на часопис зробили у примусовому порядки серед вчителів та викладачів світової літератури. Якщо сказали «А», то скажете й «Б».

Сподіваюся, що бренд «Всесвіт» не довічно знаходитиметься у руках теперішньої редакції. Цей часопис за свою історію з січня 1925 року пережив чимало негараздів, мусить пережити й еру запопадливості. Я впевнений, що у майбутньому знайдеться кому відродити це культурне явище літературної  України.

Я розумію бажання пана Фipтaша зробити радикальний репутаційний «фейсліфт». Це нормальний етап еволюції містечкового крутелика: після того, як грошей набрався донесхочу, змусив перед собою на цирлах ходити челядь та продажну владу, залякав опонентів та бізнес-партнерів, з’являється бажання стати вхожим до культурних кіл цивілізованих суспільств, куди гроші і знайомство з кримінальними авторитетами, політиками, поп-дівами не є перепусткою. І пан Фipтaш на цьому шляху не є першим і не є останнім. Сподіваюся, що для нього прийде розуміння ще одної, дуже важливої деталі: дійсно благодійником його почнуть вважати, коли він не просто даватиме гроші, а коли навчиться не примушувати за них лизати свої руки.


kerbasi: (Default)

Я вже зізнавався на сторінках свого щоденника, що у молоді роки не міг пройти повз мову, що використовує якусь дивовижну абетку, котра не прочитується через кирилицю або латинку. От так колись я не зміг встояти перед мовою ідиш. У СРСР можна було придбати три періодичні видання цією мовою: літературно-художній, «товстий» журнал «Советіш Геймланд» (Совєцька Батьківщина), газету ізраїльської компартії «Дер вег» (Шлях) і газету місцевої ради Єврейської автономної області «Біробіджанер штерн» (Біробіджанська зірка). Остання мене не зацікавила, а перші два видання я регулярно «розшифровував». «Советіш геймланд» навіть передплачував з 1989 року та до його останнього числа у 1991-му.

Горбачовська перебудова спромоглася здійняти хвилі національного відродження навіть в євреїв, котрі крім русифікаторського асиміляційного тиску зазнавали ще й потужних поштовхів у напрямку сучасної ізраїльської культури мовою іврит або асиміляції в американське, німецьке та інші суспільства країн популярних напрямків еміграції. У цьому змаганні мова ідиш однозначно програла івриту, російській, англійській, німецькій. Втім у той короткий проміжок часу редакція журналу разом з залишками єврейськомовної інтелігенції спробували перебудувати журнал, вичистивши його від пропаганди та офіціозу і додавши більше статей з історії, публікації раніше забороненого совєцького, старорежимного та зарубіжного. Загалом картина склалася приблизно наступна. Як не крути, але грамотними, літературно вихованими носіями мови ідиш на той час були майже виключно люди пенсійного віку. Наймолодші автори «сучасної» прози мали у кращому випадку «під полтинник». Більш-менш дійсно молоді люди могли написати віршика або щось дуже коротеньке, бо малі форми досить легко складати і не зовсім рідною мовою, особливо, коли старші всіляко заохочують, мовляв, ну напиши бодай щось, і до помилок та стилю не ставляться занадто прискіпливо. А ще журнал інколи передруковував матеріали з закордонних єврейських журналів, матеріали з котрих відрізнялися стилістикою і певною мірою лексикою від нормативної мови совєцьких єврейських підручників.

В результаті при читанні журналу «Советіш геймланд» в мене складалося таке відчуття, що це ідеальний журнал для такої картини:

сидять собі у скверику дідусь та бабуся, старенькі-старенькі, притиснулися один до одного плечима і читають крізь окуляри-телескопи цей журнал, подеколи обмінюються репліками. А поряд бігають їхні онуки або навіть правнуки, періодично підбігають до них і питають: «Бабушка, дєдушка, а на каком язикє ви разгаваріваєтє»? Бабуся або дідусь після хвилечки вагань відповідають: «На англійском, дорогіє наші, на англійском. Вот ви виучітєсь, і тоже будєтє по-англійскі с намі разговарівать». На що запудрювати мозок дітлахам якоюсь забутою мовою, котра вже нікому не потрібна і з неї ніякої користі?

Але ці всі «многабував» не задля того, щоб зайвий раз зіграти реквієм по забутому товстому журналу та цілій мові і культурі. Мене більше бентежать справи українські. От українські літературні часописи «Всесвіт» та «Кур’єр Кривбасу» щось починають мені нагадувати «Совєтіш геймланд» останніх років СРСР. Особливо це стосується «Всесвіту»: практично всі переклади – переклади літератури 70-річної давнини, більш-менш нове – поезії та малі оповідання, обмежене коло авторів-критиків, з котрих чимало користуються штучно-архаїзованою та наукоподібною мовою, часто ще й з діаспорними впливами. Ця мова не плине річкою і не співає пташкою, а гуркоче якимось роздовбаним скрипучим конвеєром, котрий пересуває щебінку та сірі, гострі брили, здіймаючи їдкий пил у повітря.

Зрозуміло, що для придбання прав на переклади сучасної літератури потрібні гроші, от і публікується те, що безкоштовне, бо старе, або подароване сердобольними авторами та грантодавцями. З авторами так само: коли все на такому безгрошів’ї, грантах та подачках, то й автори – це не конкурентне середовище, а междусобойчик старіючих професури, редакції та перекладачів. Це все зрозуміло та прогнозовано, але ж можна було б пошукати й виходи, а не настирливо відтворювати старий совєцький формат, коли дійсно «Всесвіт» виконував святу роль збереження перфектної, автентичної, не зрусифікованої мови для обмеженого кола, котре з роками звужувалося, і здавалося, що вже невдовзі прийде той момент, коли напроти єврейської пари з артефактом старожитності «Советіш геймланд» усядеться така ж пара літніх українців з журналом з незрозумілою назвою невідомою мовою – «Всесвіт». Втім, історія дала шанс врятуватися народу, його культурі й мові, а колишній провідний осередок українського слова так цього й не помітив і не вийшов з підпілля.

За цей рік вже вийшло три числа, тобто половина передплати. Якщо наступні три числа мене приємно не здивують, то я «Всесвіт» більше не передплачуватиму, поки в нього не оновиться склад редакції, і не буде запропонована нова концепція журналу.

З «Кур’єром Кривбасу» все не так прикро, хоча також, попри численні публікації молодих авторів, з’являються ознаки покриття патиною (а, може, цвіллю?). За Кур’єром я ще спостерігатиму один-два роки.

PS: Вікіпедія каже, що за роки існування журналу "Советіш геймланд" цого наклад зменшувався з 25000 (1961) до 2000 (1991). У 1991 журналу настав кінець. А як там з накладами у "Всесвіті" і КК? Історія нібито натякає...   


kerbasi: (Default)

Цього року особливо порадував Кур’єр Кривбасу за березень-квітень. Не так часто буває, щоб я одразу прочитав кілька творів з одного числа.

Марія Кривенко «Тінь». Композиційно роман побудований як паралельні оповідки двох сестер про одні й ті ж події. Згодом фокус зміщується на одну з сестер, а коли згодом одна з них помирає, то стає очевидним, хто ж насправді є головним героєм. Сестри походять з сільської західноукраїнської родини з мудрим батьком, чия мудрість забезпечила лагідний погляд очей, але ніяк не вплинула на роль в родині. Родиною насправді керувала тітонька-інтриганка, що спрямувала весь свій талант на те, щоб посварити сестер, і це їй вдалося. Тим часом головна героїня переживає інвалідність, розкриття письменницького таланту, одужання, кохання по лінії лікар-дослідник – пацієнтка-матеріал, заміжжя за єврейським хлопцем, котрий вміє кохатися ледве не під кожною партою в кожній аудиторії, але любить маму, котра завжди проти шлюбу з “мєснимі”. Згодом, хлопець виростає в інфантильного мрійника від бізнесу, котрий легко зникає на довгі роки в Ізраїль у мріях повернутись колись на білому коні з мішками грошви. А тим часом в його відсутність виростають його діти, а їхня матір працює від зорі до зорі, щоб їх забезпечити... Взагалі, роман є повною енциклопедією засобів, за допомогою котрих совєцькі люди ламали життя собі і оточуючим, перетворювали кохання на тортури, спотворювали всі стосунки і почуття, які тільки можливі між людьми: дружні, подружні, братерські, сестринські, батьківські, синовні, дочірні і т.д.

Мені останнім часом подобається читати саме таку прозу, прозу про совєцьке життя-буття. Коли я в персонажах бачу своїх рідних, близьких, друзівзнайомих і також себе – з мене нібито чергове каміння спадає. Отака своєрідна психотерапія виходить. А ще я вже кілька років, як не боюся впізнавати в не дуже позитивних або сумнівно позитивних літературних образах свої риси. Раніше я б сперечався, що я не такий,  що нічого спільного, а навіть якщо щось подібне, то іншої природи… А тепер з цим все гаразд. Я – син своїх батьків, я – виходець з певної верстви свого народу. Чимось кращий за збірний образ, чимось гірший. І нема чого витрачати енергію на маскування очевидного.

Іра Цілик письменниця молода, але «Костюм» написаний так, ніби авторка навіть старша за авторку «Тіні». В оповіданні занадто натурально відтворені найдрібніші деталі життя людей, чиє життя невдале в усіх сенсах слова: розпалася родина, нема куди роз’їхатись, нема з ким і нема де розпочати нове життя, нема пристойного доходу,  і навіть з дітей нічого путнього не вийшло, син, взагалі, у в’язниці і не відчуває ніякого каяття, зміст життя - дочекатися вихідних зі святом обжираловки, коли приїжджає мама.

Якщо молода Цілик пише, як побита життям бабуся, то Ксеня Харченко пише як шістнадцятилітня, хоча їй напевно вже десь  за двадцять буде.. Бачили кумедний допис френда Індуктор? А в Харченко в «Уривках» є таке:
«Чоловікові, який живе в сусідньому помешканні, десь за сорок, він почав лисіти з маківки, тому тепер дуже коротко підстригає волосся».
Як чоловік, котрому «десь за сорок», можу з усією відповідальністю заявити, що лисіння з маківки та коротка стрижка   - це найменші проблеми з такими старезними дідусями як ми. «За сорок» маківка лисіє, проте волосся починає лізти, наприклад, з ніздрів, а буває, що з вух, а буває, що і з ніздрів, і з вух. І не якийсь там пушок, а міцне як стальний дріт. І подібно війську кочівників з російської народної казки їх одного висмикнеш, а десять з’являться на його місці. Отже, потрібен меч-кладенець, щоб відтяти одразу всю голову, як найефективніше вирішення усіх проблем цього віку. А якщо зробити аналізи крові та всього іншого, то там, взагалі, дивовижні речі відкриваються! Отже, пропоную молодим авторкам дівчачої прози звертатися за консультаціями про фізичні та нефізичні вади сорокарічних. Розповім все до деталей з практичними зайняттями. Сором’язливість не моя чеснота.

Є, до речі, в журналі оповідання і про аналізи. Александр Ірванець так і назвав свій твір – «Загальний аналіз». Немолодий чоловік (агов, пані Харченко!), письменник везе якусь коробочку з Ірпіню до Києва. Весь маршрут ретельно виписаний. На тлі колій та переходів викладаються мрії-спогади мистця-кон’юнктурника. Зрештою дізнаємось, що в коробочці шматок лайна, котрий віз до лабораторії. І, на мою думку, найважливіша деталь: чоловік віз свій екскременти до спеціальної поліклініки Літфонду. Отак бачимо повний набір уламків (екскрементів?) старої УРСР: постарілий пристосуванець від літератури, спец поліклініка письменницької номенклатури і зрештою лайно нездорової людини в коробочці, котру людина бережно тримає в кишені, аби не перекинулася, не розлізлося, доїхало в кращій формі… Який влучний образ пост-совєцької України!


October 2017

S M T W T F S
1234567
8910 11121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Потоки

RSS Atom

Популярні теги

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Thursday, 19 October 2017 12:29 pm
Powered by Dreamwidth Studios