Дядя Міша

Дядя Міша був кочегаром в нашій школі, коли її ще не підключили до центрального опалення. Це був немолодий чоловік, мабуть, вже пенсійного віку. Виглядав він старим, втім, не дуже потертим життям. У ті часи старики зазвичай виглядали жахливо: сухі, зморщені, ледве здатні рухатися, згорблені. Дяді Міша був більш схожий на якогось службовця на пенсії. Особливо взимку, коли він носив капелюха, пальто. Влітку він, здається, постійно був у своїй робі. Інколи його можна було побачити у великих окулярах з оправою під рогову, що також додавало йому респектабельності. Пролетарі на пенсії тоді рідко купляли собі окуляри. Більше жінки, а чоловіки чомусь ігнорували. Втім, біографію дяді Міши ніхто з нас не знав, та й не цікавилися, якщо чесно. Жив він в двох кварталах від школи, у дворі двоповерхового дореволюційного будинку. В ньому чи десь в середині кварталу – я не знаю.

Мені дядя Міша особливо запам’ятався двома епізодами. Класі у другому, коли ми стрімголов залетіли на перерві до туалету, коли нарешті вчителька нас випустила вже після четвертого уроку – тоді частим було покарання у вигляді не пускати до туалету – кілька з нас явно не встигали вчасно розстібнути штани, дядя Міша, який сидів над діркою, відірвався від газети, та голосно обурився цій практиці: «Як так можна, дітей до туалету не випускати! Це ж у вас солі в сечовому міхурі відкладатимуться. Скажіть вашим батькам – ну що ж це таке коїться»! Ми тоді не знали, що наші виховательський засіб наших вчителів це м’яке катування яке використовують спецслужби Ізраїлю, США та багатьох інших країн, включно з нашою батьківщиною. А батькам нашим було марно скаржитися. На все в них була одна відповідь: "Ікс Ігреківна у вас душу вкладає, а ви не цінуєте і доводите її до сказу"! Тодішні вчительки, яким місце б знайшлося на службі в гестапо, вміло втюхували нашим батькам свою значимість.

Якось у четвертому класі від моїх туфель відпали підошви, коли я грав у футбол, дядя Міша нашвидкуруч їх полагодив, щоб я принаймні міг дійти додому. Тоді я вперше побував в його кочегарці. Це був глибокий підвал, вхід до якого був вкритий покрівельним залізом. Ми любили кататися по них, як по гірці, а дядя Міша все обіцях, що намастить дах мазутом. Підвал складався з кількох великих приміщень. Було жарко від печі. На диво, підвал не був темним. Мабуть, дядя Міша любив багато світла. Було чисто і просторо. З меблів кілька табуреток, стіл, розкладушка, ретельно накрита покривалом, верстат з лещатами, шафа з інструментом, шафа для одягу. У дяді Міши були гості. Одного я не запам’ятав. Він був мовчазний, на вигляд сходив на типового сантехніка – маленький, сухенький, невиразний у старому одязі, який використовувався як робочий. Другий був іншого типу: франтуватий чоловік, віком десь трохи за сорок, він був у популярному тоді світло-бежевому плащі, у руках тримав фетрового капелюха. Він не роздягався, бо забіг, мабуть, на хвилиночку. Він мені не сподобався. Він був з таких босякуватих типів, що тебе про щось поросять (наприклад, віднести букет квітів коханій до квартири, де двері відчиняє вічно жива залізна бабка-бульдог), пообіцяють морозивом пригостити а потім замість хоча б «дякую» крикнуть: «а ну пашол вон атсюда, шкєт»!

Коли у дорослому віці я прочитав «Майстер і Маргарита», супутник Воланда Коров’єв одразу викликав у мене спогад про цього дядьку. Коли дядя Міша починив мої туфлі, Коров’єв піднявся східцями разом зі мною і кілька десятків метрів ми йшли разом. На щастя після шкільних воріт нам було не по дорозі, бо він встиг мене притомити пустопорожніми питаннями та зауваженнями, щоб просто заповнити тишу: «Так ти учись, учись, пацан. Треба вчитися! Без науки нікуди»! І чому деякі люди так ненавидять мовчання, що мусять обов’язково його заповнювати словами?

Якось вже у шостому класі нас возили у неділю до Нової Каховки подивитися на електростанцію. Назад автобус нас довіз до школи, і я з двома однокласниками пішли до ближнього гастроному попити лимонаду з булочкою. Коли ми вийшли з магазину з нашими покупками, ми побачили дядю Мішу неподалік. Він стояв з солідним сорокарічним чоловіком і жінкою невизначеного віку, виглядала вона молодо, але напевно не студентського віку. Обидва були одягнені стильно, в усе імпортне. Дама вдавала з себе старорежимну аристократку, вона курили довгі імпортні цигарки, на голові мала шляпку з короткою вуаллю. Дяді Міша був у мішкуватому але доглянутому строї на білу сорочку без краватки. Вони весело теревенили, сміялися. «Чого це дядя Міша сьогодні має такий святковий вигляд»? – здивовано промовив один з однокласників.

Через кілька місяців у нашій школі почався капітальний ремонт. Потім нас підключили до центрального опалення. У клопотах переїзду до тимчасових приміщень я про дядю Мішу забув. Звернув увагу якось на намащений мазутом дах підвалу. Він таки здійснив свою погрозу, але я вже виріс, і мені було байдуже. Я не придав значення тому, що якісь чоловіки просівають шлак з великої кучі, що завжди стояла поруч з підвалом.

А через кілька місяців, вранці, збираючись до школи, я почув по Миколаївському обласному радіо, що завершилося судове засідання. Злочинну групу з кількох осіб, які вбили свого подільника та труп спалили у шкільній кочегарці засудили до тривалих термінів ув’язнення. Повідомили, бо напевно знали, що про це й так буде відомо публіці з чуток. Хтось з вчителів потім казав, що дядя Міша отримав десять років. Якщо дожив, то вийшов у 1993-му. Але про це я вже не знаю. Також я не знаю, у чому полягала злочинна діяльність дядямішиного злочинного угрупування.

От такі вони спогади з дитинства в одній з найкращих «елітних» шкіл далеко не найменшого і не найгіршого міста Української РСР.