Бандерівець Вася

[kerbasi]

За совчасів була така практика відряджати студентів до колгоспів за рахунок учбового часу, бо майбутня інтелігенція мала знати, що вона – це скопище дармоїдів, що робити не хоче, а реально працюють тільки ті, хто щось вирощує. Славного 1989-го року наближалося 200-річчя мого рідного міста, і місцева влада вирішила місто причепурити, а робітників не вистачало, тому дозволили студентам за бажанням замість колгоспу відпрацювати дорожніми робочими. Ось я і обрав цю опцію. Миколаївці ще й дотепер, коли чимчикують тротуарами біля театру Чкалова, по вулиці Фалеєвській між Набережною і Адміральською, навколо української гімназії (школа № 5) та десь у Варварівці топчуть покладений мною асфальт та переступають через вмонтовані мною поребрики. 

І працювали ми, кілька студентів третьокурсників, під керівництвом бригадирки, дебелої україномовної (практично без суржикових вкраплень) жінки віком років добряче за п’ятдесят. А ще в бригаді був дехто Вася, котрий заробляв більше за всіх, бо керував різними дорожніми машинами. В бригаді був ще якийсь дідусь, котрий не запам’ятався, ну а решта – це ми, прості розкидателі асфальту, дорожні робочі другого розряду. Такий запис внесений до моєї трудової книжки.

А часи ж які були чудові – пєрєстройка, гласность, демократизація! І ось ці дорожні робочі, як і вся країна, передплачували такі собі газети та часописи, як «Літєратурная газета», «Огоньок», «Московскіє новості», «Новий мір». І не просто передплачували, а читали у своєму вагончику під час обідньої перерви або коли дощило. Чи можна собі таке уявити тепер?

Одної обідньої перерви наша могутня бригадирка підняла очі від якогось демократичного видання та промовила: «Слухай, Васю, а ти ж в нас тепер герой! Ось тут пишуть, дивись-но! Ти ж борець за свободу, жертва сталінського режиму, тобі й орден, може, дадуть»! А нам уточнила, що Вася – бандерівець, він відсидів років 10, а потім йому дозволили оселитись тільки подалі від Галичини, так він опинився в Миколаєві. А Вася прочитав статтю, нічого не казав, він взагалі майже ніколи не розмовляв – все, що про нього я знаю, то тільки зі слів бригадирки. І статтю він ніяк не прокоментував, просто прочитав та пішов до своїх грейдерів, скреперів та катку.

Коли Вася щось таки промовляв, це завжди було російською мовою, навіть нашій україномовній бригадирці – тільки російською.

Щоб ви не подумали, що ці люди якісь маргінали, уточнюю, що в них в усіх діти мали вищу освіту. У Васі донька була лікарем, заміжня мала двох дітей. У бригадирки син – викладач вишу, кандидат наук. В радянські часи платили дорожнім робочим дуже непогано, ця професія була серед найкраще оплачуваних. Батьки заробили дітям на кооперативні квартири, машини та на комфортне життя. Чи ще когось дивує, що зрілі покоління нашого суспільства такі інфантильні і духовно недорозвинені? Це вже посивілі діточки отаких дорожніх робочих, результат втілення у життя народної мудрості тих часів: "Плох тот родітєль, которий нє довьол рєбьонка до пєнсії".  

Не знаю, чия доля трагічніша: ідеолога і натхненника, котрий загинув у Мюнхені від довгих рук КГБ, чи отаких як цей Вася, що витиснули до глухого кута свідомості рідну мову та боялися навіть повірити написаному в перестроєчній газеті. Совєцька влада нищила людські душі не менш ефективно за фізичне знищення людей.

Comments

[12lina.livejournal.com]

Привіт! Вже читав?
http://andreistp.livejournal.com/322063.html

[kerbasi.livejournal.com]

Хотілося б дочекатись офіційного підтвердження, бо чутки є чутками. Втім, якщо правда, то не дивує, бо інакше і бути не могло - Я. виконує свою місію.
Єдине, що втішає, що те, що він віддає, вже нафіг не потрібно та пізно врятувати. Вся ця авіаційна галузь існує лише для засвоєння бюджетних коштів та підтримки історичного реноме "Антонова". За всі роки незалежності нічого, крім виставкових екземплярів - отже, тепер не велика втрата...

Жах!

[12lina.livejournal.com]

Жах! Все запущенно, все розваленно. Зостались тільки Шевченко, вишиванки та шаровари. Сала й того вже нема.(((((
Вимикаюсь. Мушу бігти.

[medzdikalonom.livejournal.com]

Читав рукопис спогадів одного свого земляка, нині покійного. Він не воював, бо був ще школярем, але родину все одно вислали в Сибір як пособників. Спогади він закінчив здається десь у 2003р.(!) Спогади дуже цікаві, але у них не згадується жодного прізвища людей, які залишилися в Україні, вони означалися лише одною літерою, навіть не ініціалами. Прізвища мали лише мертві та ті, хто зумів вибратися тоді закордон.
Оберігання дітей від власних спогадів було запорукою виживання останніх. Подекуди розповідали вже перед самою смертю. Вони в цю Україну не вірили.

[raw-stick.livejournal.com]

Мої батьки, а особливо дідусь-бабця десь від 6-7 років розповідали мені всю правду - звісно, із застереженням, щоб ніде не вибовкати. Вдячний їм за те, що ніколи не був радянською людиною, принаймні свідомо намагався нею не бути.

[kerbasi.livejournal.com]

Мої бабусі майже нічого не розповідали, хоча вони ні в якому опорі не були, скоріш навпаки - дружини совєцьких офіцерів, один з котрих з війни не повернувся, а другий недовго після війни прожив.

[kerbasi.livejournal.com]

Правду про на той час сучасність і мені розповідали. Але нічого про походження роду, про минуле. Тільки вже в останні роки життя, вже після СРСР трішечки чогось видали. І це при тому, що вони не були ні в якій опозиції до режиму.

[raw-stick.livejournal.com]

Мені розповідали все, і про минуле теж (прадід був в УСС, дідусь і бабця в УПА, хоч і недовго; дідова сестра була активною діячкою підпілля, то втекла потім до Америки). Втім, навіть у моїх краях далеко не всі наважувалися такі речі розповідати дітям. Тому й вдячний, що мої не побоялися.

[alla-g.livejournal.com]

Це був засіб для виживання. Мама розповідала, як її дід, а мій прадід (який і в 20-ті, і в голодні, і в окупацію и після рятував свою дочку з дітьми) заборонив бабусі бурчать при дітях про владу чи навчать молитов. Щоб "вийшли в люди".

[kerbasi.livejournal.com]

Мовчання - золото. ((

[alla-g.livejournal.com]

діти-внуки вижили - за те йому уклін та подяка. а от мовчати не дуже навчилися )

[krupskij.livejournal.com]

хароша історія.

[kerbasi.livejournal.com]

Мабуть, в живих вже нема того Василя...