Цього не вчать у бізнес-школах -4. Відкат

[kerbasi]

-         До побачення! Легкої вам дороги, Никаноре Гнатовичу! Радий, дуже радий був з вами ще раз зустрітися! До скорого, шановний...

-         Будемо співробітничати і далі, Сергію Івановичу! У нас все поставлено, як треба! Самі ж бачите... Ми ж – європейці! Хе-хе-хе... За нашу і вашу, так сказать... Ну - бувайте!

Чоловіки потиснули один одному руки посеред приймальні. Вбраний в елегантний строй, яскраву краватку, з професорською борідкою на вузькому обличчі чоловік нахилив голову у манірному уклоні, прочинив двері і швидко вийшов у коридор.
 

-         Валечко, наступні півгодини мене ні для кого нема, крім головного, - наказав секретарці худорлявий, середнього росту чоловік в скучному брунатному строї, брунатній краватці на брунатного відтінку сорочці. Він зайшов до кабінету і зачинив за собою двері з табличкою “Жуліков Сергій Іванович. Начальник служби комплектації”.

Залишившись сам, він дістав з шухлядки течку, розкрив її, дістав з течки конверт та витяг з нього кілька сотенних єврових купюр. Він знав, що перераховувати нема сенсу, бо все, як завжди, точно і чесно. Він відчував особливий медитативний спокій, коли кожного разу після таких зустрічей залишався наодинці та починав займатися, як він це називав, бюджетируванням. Бюджетирування полягало у розподілу купюр по трьох стосах – спеціальних фондах, як називав їх Сергій Іванович. Сьогодні сама сума підказувала, що розбити її треба на рівні кучки. Сьогодні Сергій Іванович мав філантропічний настрій. Хай вони всі подавляться, а він почуватиметься великодушним господарем.

Він повільно відрахував десять купюр. Це треба віддати дружині. Якби задекларував і сплатив податок, то менше б державі віддав, чим цій... Але гаразд, хай буде, він не скнара. Жуліков відштовхнув від себе стос купюр. Куди ж нам без других половинок...

Відрахував ще десять. А це – Маргосі. Сука! Знала, чим прихопити, щоб тримати на короткому повідцю... І ніяк її тепер не здихаєшся! Курва! Був би у бізнесі, либонь, “даху” віддавав би менший відсоток, чим цій шльондрі. Спокійніше, не нервувати! Все залежить від куту зору. Це не вона тягне, це він, Жуліков, башляє. Башляє, бо добрий, щирий. При тому сильний і спроможний башляти. Забути, що нікуди її не дінеш. Проте дитину не полишив напризволяще. На аліментах менше б мала, але йому розголос не потрібний. Бо директор – це дядько дружини, і він, Сергій Іванович, на цій посаді завдяки... Ні! Фіг вам! Якщо він щось їм був винен, вже давно відпрацював. Лічильник вже давно в іншому напрямку рахує. Це йому винні! Та й з Маргосею все не так погано. В його роки це скоріш привід хизуватися, ніж посипати голову попелом.

Хвилю гніву Жулікову вдалося приборкати, але спокій розсіявся, а скронях почалася пульсація. В його роки серце вже не “пламєнний мотор”, а таймер зворотного відліку.
-         Де ж узяти на вас усіх здоров’я, - пробуркотів Жуліков, підвівся, відкрив дверцята шафи, звідки дістав фляжку і чарку. Він щиро вважав, що коньяк знижує йому тиск. До того ж, це ж не якась там місцева бодяга і не підфарбований спирт у красивій пляшці з супермаркету. Це представник французької фірми подарував. Це справжній французький натур-продукт!

Випив, зітхнув, повернувся до столу. Починається приємна частина програми. Заради неї він і протирає тут штани у цьому задрипаному Потурнацьку, на цьому смердючому заводі, під цим старим йолопом-директором. Скільки йому вже років? Точно, що дерева помирають стоячи... А ось це! Ось це! Це вам хрін усім! Він повільно, одну за одною поклав на стіл перед собою купюри, що залишилися. Не все ж тільки важка праця, не все ж тільки обов’язки перед тими, кого приручив, щоб їм ... Треба ж колись і відновлювати сили. Незабаром замальовується закордонне відрядження. Він там матиме привід затриматися на зайві два дні. Ось там він і знайде, чим себе порадувати.

Жуліков поклав тисячу євро до конверту, підвівся та попрямував до сейфу.        

2

 Минуло три тижні. Як і обіцяв, точно і в обіцяний термін Никанор Гнатович поставив партія полімерних затикачок. Два дні тому їх вже почали монтувати на обладнання. Яку операцію довелося провести! Як у шахах! Затикачки виробляє “Уорлд смартест текнолоджіс”. Їхнє представництво дало ціну 75 євро за штуку ex works Czarnowoda. Їхній офіційний ділер дав приблизно стільки ж, але вже з розмитненням. На знижках працюють, це ж нормально. Але що з ними мати справу, що на суботник вийти – ніякого ґешефту. Ну може з ділером і вийшов би якийсь бакшиш, але на що ж ризикувати з незнайомими людьми. А Никанор Ігнатович має зв’язки в Європі. Він ці затикачкі, справжні, від того ж “Уорлд смартест текнолоджіс” привіз. І до того ж за 30 євро штука! Він знає, як це робиться. З представником цієї компанії довелося посперечатись. Він щось там розповідав про ринок неліквідів, що не приймуть, якщо що, по гарантії. Ну і хрін з ними! Вони, молодці, ці тупі западникі, якісно все роблять. Отже, проблем не буде. А ділер їхній аж до директора добрався! Але нічого в них не вийшло! Термін постачання в них який пропонувався? Га? Десять тижнів? А Никанор привіз за три тижні! У перекупників неліквідів узяв, кажете? Ну то й що? Завдання виконано, товаришу диркторе! Щоб ти здох!    

А навіть якщо б директора і переконали, все одно нічого не вийшло б. Головний механік, Роздовбайло Петька, він знає свою справу. Коли рік тому сек’юріті щось рознюхало та директор наказав насоси від тих клятих італь’яшек, “Помпі Інтернаціонале” напряму купити, то що з цього вийшло? А вийшло, що жодна помпа на номінальний режим так і не вийшла. Ні в лабораторії, ні на обладнанні. А той, чорномазий, Маріо чи Даріо, як його там, наївний, бігав з актами та кричав, що те, що там головний механік написав, суперечить законам фізики! Хай засуне собі в дупу ті акти. Вони не йому написані були, а тому старому бовдуру, що раптом став дуже розумним та слів різних набрався: сек’юріті, внутрішній аудит... Ги-ги-ги! Хуюріті тобі та з хуєдітом, стара паскудо!

3

Коли Сергій Іванович повернувся з обіду, у приймальні нервово бовванів механік Роздовбайло.

-         Де тебе носить! Ти, взагалі, розумієш, що... – закричав візитер.
-         Не кіпішуй, Петрику. Заходь, побалакаємо, - Жуліков відчинив двері і пропистив Петра Афанасійовича в середину. – Ну що?
-         Я тобі на скільки циклів навантаження замовляв затикачки?
-         Як наскільки? Як завжди, на мільйон!
-         А нам прийшли на двісті тисяч! Ти розумієш, що при наших реальних навантаженнях в системі, при пікових значеннях, вони не простоять і сорока! І перші випробування це виявлять! Ти розумієш, що це ж держзамовлення...
-         Стривай, Петрику, стривай... Як це на двісті тисяч?
-         Слухай, не роби з мене дурня! – Роздовбайло, здавалося, налився кров’ю так, що його могутня козацька шия ось-ось повинна луснути. – Ти ж замовлення оформлював! Ну й подивись, що ти замовив, і що вони нам привезли!

Сергій Іванович повернувся до шафи, дістав течку з написом “Компанія ЛМН” – це так називалася фірма Никанора Гнатовича – та почав пошелестіти аркушами.
-         Ну ось, ось вона минула поставка... Затикачка полімерна підвищеної витривалості, виробник “Уорлд Смартест Текнолоджіз”... Так... Так... ось код замовлення, артикул ЕН 780500-JSC-С4 – він читав літери, змішуючи англійську і шкільну “математичну” вимову: йє- аш-джі- ес- сі- сі.
-         Ось воно! – підскочив Роздовбайло. _ Четвірка! А повинна бути вісімка! Ти заглядав до їхнього каталогу? Четвірка в них і означає витривалість в двісті тисяч, а мільйон кодується вісімкою, мать твою!

Сергій Іванович відчув як в нього спітніли долоні, краплі холодного поту потекли з потилиці за комірець сорочки. От, бля... Це ж треба було! А цей, блін, механік галі мий, куди дивився? Напевно також у долі, бо чого б це того шмаркача з ЛМН проводжав аж за прохідну? Ну коли Гнатович приїздить, то ще можна зрозуміти, а то того хлопчиська...

Сергій Іванович був старим, досвідченим бюрократом. Коли йшлося про захист його трудового задку, рішення приймалося миттєво.

- Ось, дивися, козаче, - іронічно посміхаючись, Сергій Іванович тицьнув якийсь папірець практично в обличчя Петра Афанасійовича. – Бачиш, такий самий код у тендерному протоколі. А ось це що, Петрику, га? А це твій підпис! Це ти, технар, це ти й затвердив. А я виконав твій наказ. Бо це ти інженер, а не я. Я – чиновник з білого дому. А це ж ти в нас цеховий чи не так?  
-         Мене хочеш крайнім зробити, Сірьоженько! А хрін тобі! Якщо що, я всіх за собою потягну, - різко підвівся Роздовбайло і нахилився через стіл до Жулікова, нібито хотів вкусити його за носа.
-         Та чого це ти такий знервований, Петрику? – трохи відсунувшись продовжував Жуліков. – Я ж нічого... Я просто тобі нагадати, що ми тут всі по вуха у лайні... Отже, і рішення шукатимемо разом, якщо що... А я наразі зателефоную Ігнатичу. Хочу послухати його версію подій.

4

Жуліков сидів за своїм столом і розмовляв по телефону.

-         Никаноре Гнатовичу, така проблемка вийшла... Ви ж вже в курсі, інженери вашому менеджеру з продаж вже дзвонили...
-         Так, Сергію Івановичу, помилилися ви. Я й не знаю, що можна робити. Ми ж гроші вже нашому логістику у Німеччині відправили. Вже не повернути... - бринив у слухавці голос Ніканора Гнатовича. Жуліков подумав, що з  інтонацій його давнього партнера ніколи не можна було зрозуміти, чи він щиро переймається проблемами чи просто тонко глузує зі співбесідника. Ех, може, не варто було зв'язуватись з таким!
-         Ну як же це ми помилилися? Наші ж інженери з вашими все обговорювали, узгоджували... Ви розумієте, ми державне замовлення виконуємо! Тут буде прокуратура... Та й який розголос! Завод, на котрому працює третина населення міста – і збанкрутує!
-         Я розумію, Сергію Івановичу. Але це ж ви приймали рішення... Інженери... інженери... Ви що казали, що є головним критерієм? Ціна! Ви скільки сказали треба, щоб всіх конкурентів відшити? 55 євро за штуку? Ви отримали за 30 євро за штуку.
-         Так воно ж не те за 30 євро! Не ті характеристики. Там же двісті... І це я винний?! А якщо всі узгодження, листування якщо підняти...
-         Сергію Івановичу, - в голосі Никанора Гнатовича з’явилися металеві нотки. – Не буде ніхто піднімати кореспонденцію. Не буде! Перед тим, як мені загрожувати, ви подумайте добряче так... Ви з ким власне в команді, га?
-         Тобто... Не розумію... Я посадовець заводу... – розгублено пробелькотів Жуліков.
-         Ні, шановний. Ви з нами в одній команді. Чи не в нас ви заробляли гроші? Так я дійсно кажу, за-роб-ля-ли... Хоча прокуратура може для цього мати інші терміни...
-         Никаноре...
-         Стривайте, Сергію Івановичу! Не варто стільки слів витрачати! Отже, підсумуємо: у нас з вами виникли проблеми. І ви повинні їх вирішити. Ми з вами в одному човні.  А про бюджетні гроші, я б на вашому місці не особливо хвилювався б...  На то він і бюджет, щоб його освоювали.

5.

 Здрастуйте, - чую у слухавці хрипкий, владний голос. – Це вас з Потурнацького заводу силових розпірок турбують... Що ж це ви нам не те поставили? Ми замовили затикачки на мільйон, а ви привезли нам на 200 тисяч...
- Вибачте, - перериваю співрозмовника. – Ваш завод не є нашим клієнтом. В кого ви купували?
-         Ну як в кого, в “Уорлд Смартест Технолоджіс”, в Перемитченка Никанора Ігнатовича...
-         Нема а нас ніякого Перемитченка. Може, ви помилились номером, - насправді я вже все зрозумів. Брали в нас колись комерційну пропозицію. А тепер, мабуть, знайшли дешевше в контрабандистів чи перекупників неліквідів в Європі, а як щось не склалося і сподіваються на нас претензію повісити.
-         Ну так, Перемитченко з фірми ЛМН, вони ж ваше продають...
-         ЛМН не є нашим офіційним партнером. Мені така фірма не відома, - жорстко відповідаю.
-         І що ж нам тепер робити? Ви ж розумієте, через вас тисячі людей роботу втратять! Через вашу продукцію... – продовжує натиск посадовець.
-         Ні, знаєте, шановний, люди втратять роботу через тих, хто купує в контрабандистів лівий товар зі звалищ промислових неліквідів по всьому світу. Претензії адресуйте фірмі ЛМН. Бажаю успіху, - рвучко кладу слухавку.

6.

Жуліков вийшов з кабінету генерального. Він важко дихав і тримався за ліву щоку. Директор мав крутий норов. Не одного з підлеглих з кабінету забирала швидка з серцевим нападом. Один, начальник відділу монтажу навіть помер. А ще директор часто давав вихід своєму гніву і просто міг втулити підлеглому кулаком, як то кажуть, проміж рогів. Ось Жуліков сьогодні отримав на горіхи! І серце і у щелепу. Аж зуби ляснули, а у роті з’явився присмак паленого. Давно такого не було! Жуліков на мить згадав темну казарму на Уралі, себе новобранця, “дідів”, “черпаків”... Боже, скільки ж років минуло... А все так само якийсь “дід” роздає зуботичини...

Втім, все пройшло найкращим чином. Старий бовдур повірив, що кляті буржуї з поставили якусь некондицію Ігнатовичу. Кинули його, можна казати... В лабораторії підтвердили... Це, Петрушка, молодець, постарався, переконав ту бабу, начальницю дупу нам прикрити актом... Не безкоштовно, мабуть... Нічого, нічого... Для серця є нітрогліцерин. Для щелепи – холодний компрес та мазь проти синців. А Никанор обіцяв ще кілька сотень підкинути, якщо справу владнаємо... Це зцілює краще за будь-які пігулки!

Жуліков бадьорим кроком вийшов з приймальні і попрямував до свого кабінету.

Епілог

Я приїхав до Червонобандитську відвідати виставку “Індустріальна Бандитщина”. Щоб там не казали, але попри всі негаразди промисловість таки не вмерла. І не тільки не вмерла, а ще й примудряється розвиватись. З кожним роком навіть на регіональних виставках беруть участь все більше і більше підприємств. Ось вже й німці з традиційною величезною експозицією “Made in Germany”, турки не відстають. А ось весело цвенькає натовп китайців на стенді з якимись механізмами...
Раптом мене хтось покликав:
-         Не впізнаєте мене? Я – Василь, з Потурнацького заводу. Я там конструктором працював... Зустрічалися з вами... З вашою фірмою так цікаво було працювати...

Я згадав хлопця. Худий, блідий, одягнений у дешевку з найдешевших контейнерів найдешевшого блошиного ринку, за комп’ютером стояв його обід – літрова банка з кількома відвареними картоплинами з цибулею... Бідний, як церковна миша, але з вогнем в очах і жагою знань.
-         А я ось вже кілька місяців працюю представником німецького концерну... Ось наш стенд... Керівництво з Німеччини приїхало...
-         Ну і як успіхи, - питаю хлопця.
-         Ну початок тільки. Але керівництво нібито задоволене. Дозволили авто купити, хоча спочатку казали, що не в цьому фінансовому році.
-         А як там у Потурнацьку? – поцікавився я.
-         А що там? Після тих затикачок, що десь в лівих імпортерів купили... бюджетні кошти – йок! Держзамовлення не виконали... Прокуратура працювала... Завод став остаточно. Грошей нема і більше не буде, машини не зібрали, а бюджет – він все витримає... А заводу більше нема... Крадії вже стіни почали на цеглу розтягувати, а про все що було металевого то, можна забути...Ех... – махнув рукою хлопець.
-         А головні дієві особи як?
-         А що вони? Директор вийшов на пенсію і очолив місцевий штаб Народного альянсу блоку кварталів і районів імені Марусі Клімової. Від прокуратури відмазався. Жуліков працює на китайців, вони його в долю взяли, якийсь технічний непотріб втюхують таким, як сам Жуліков. А Роздовбайло кудись до Києва подався, в міністерство чи в держкомітет його запросили. Загалом, як бачите, всі успішні...
-         Та ні, не всі. Успішний – це ти. З чим тебе і вітаю, і бажаю рости і не зупинятися. А вони не успішні, вони – на смітнику. Просто не всі це бачать і розуміють... 

Ми розпрощалися і майбутнє вітчизняного індустріалізму побігло до свого стенду, де вже юрбилися відвідувачі.

Comments

[mula-ganna.livejournal.com]

місцевий штаб Народного альянсу блоку кварталів і районів імені Марусі Клімової)))))))) ой, не можу))))))

[kerbasi.livejournal.com]

Років 20 тому в США жартували, що в них керує "демопубліканська" партія. Ну а в нас - Народний альянс блоку кварталів і районів імені Марусі Клімової )))

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую!

[daf-andrew.livejournal.com]

як завжди супер

[anoushe.livejournal.com]

+++
вони – на смітнику
+++

Цей смітник у нас поки що називається елітою. На справжньому смітнику працівники того заводу, те місто та й, врешті-решт, уся країна.

[kerbasi.livejournal.com]

Вічна опозиція обо"єктивне vs моральне.

Багато-багато років тому мені казав мій перший начальник у державній конторі перед тим, як він звільнився і пішов у приватний бізнес: "Хабарі беруть ті, хто не вміє заробляти гроші". І порадив мені також забиратися з державних структур, що я й зробив. Я ніколи і не збирався працювати заради того, щоб колись отримати хлібну посаду, куди "заносять" гроші, але мій тодішній начальник допоміг мені зрозуміти, що узяти нечесні гроші, це як вийти на панель: можна потім переїхати, змінити ім"я, створити родину, але перед собою і перед Небом все одне будеш тим, ким став.

Отже, хто на смітнику? Все ж таки, я вважаю, що хабарники. А біда людей заводу, міста та загалом України в тому, що вони ще не навчились заробляти гроші. Не вміють скласти собі ціну, продати свій "товар - робоча сила", як це називалося в совковому курсі політекономії капіталізму, не знають прав і не вміють їх захищати. Для тих з них, хто достатньо молодий, розумний і активний, смітник - це тимчасове середовище. А для оцих жулікових, роздовбайл та ніканорігнатовичів - це до кінця їхнього життя. Ясно, що в останніх смітник солоденький, але їх самих "імєют" їм подібні, що я й спробував тут показати: Жуліков є заручником контрабандиста, хитрої дівахи-коханки та й некоханої дружини, бо він від усіх залежить. Він облаштував собі начебто комфортне життя: дружина "зробила" посаду у родича-директора (але той регулярно заряджує в пику), є коханка, котра тягне гроші, бо має важель, сірий імпортер відкочував гроші, але тримав компромат і в критичний момент підставив і викрутив руки. Чи є таке життя вартим наслідування чи заздрощів? Хоча це життя таки сите на відміну від багатьох робітників.

Я розумію, про що Ви. Самому було дуже важко підтримувати себе у своїх переконаннях, коли грошей ледве вистачало на кефір з хлібом.

[anoushe.livejournal.com]

Так і я Вас чудово розумію. І обираю те саме, що й Ви. Але ж...
Ну, то справді вічне "але".