Перша робота - 3. Закінчення

[kerbasi]

Час вже закінчувати з «розтіканням мислею по древу про мою першу роботу. Отже, закінчення.

За два місяці моєї роботи в «Промбіотехгідролізі» я встиг навіть потрапити до колгоспу. «До колгоспу» означає регулярне відпрацювання у селі, що було обов’язковим для городян за совєцьких часів, особливо, для школярів і студентів, але й з підприємств також посилали. У дорослих це виглядало зовсім не так, як в школярів: про бійки з «биками», тобто місцевою шантрапою, не йшлося, та й приїздили тільки на один день, вже десь о п’ятій годині автобусу повезли всіх до міста. Ми працювали в радгоспі «Радсад», де знаходилося експериментальне виробництво нашої контори. «Радсад» це, взагалі, виноробне господарство, але для нас знайшли якесь поле, де треба було повидирати бур’яни. Чи був якісь практичний сенс в нашій роботі, для мене так і залишилося загадкою. В обідню перерву весь натовп інженерно-технічних працівників відповз до лісосмуги, де розстелили спеціально заготовлені покривала, а на них розклали типовий «походний» харч: відварні яйця, копчена ковбаса, помідори, огірки. Хтось відкоркував пляшки з дешевим вином. На слуху тоді були назви «Перлина степу», «Оксамит України», «Струмок», «Яблучко» . Останні два – це плодово-ягідний шмурдяк, як називали тоді в нашій місцевості - «гамула». Ось щось з цього і було на аперитив. Старий зануда Сан Санич особисто пильнував, щоб ніхто не спромігся пригостити вином мене. Та я й не претендував…

 

У ті часи  пересічній людині здавалося, що знання іноземної мови це щось надзвичайне, надприродне, таке, що відкриває безмежні можливості. На знавця мови приходили подивитися. Інколи траплялися і кумедні випадки. Конторою періодично пробігав чоловік єврейської зовнішності з тих працівників, котрих нечасто можна було побачити в кабінетах через їхні постійні «місцеві відрядження». Цього чоловіка я прозвав Нудник, бо його манера мови було надзвичайно нудна як на мене, а «нудник» - це одне з прикольних слів з єврейської мови їдиш, котре я чув від старої колоритної сусідки-єврейки. Я періодично вранці зустрічав його на прохідній, де сиділа мила бабуся-росіянка, що завжди ласкаво віталася зі мною і дивилася поглядом, як бабусі дивляться на дошколят.

Біля бабусиної будки стояв автомат з газованою водою, такий самий як у місті, але безкоштовний, треба була натиснути кнопку повернення монет, щоб набрати собі води у гранчастою склянкою, котру мили натисканням на неї у перевернутому положенні, і тоді знизу  до склянки подавався слабкий фонтанчик води. На жаль, автомат пропонував лише просту газовану воду (у місті – за одну копійку), а водою з сиропом (у місті – три копійки) його не заправляли. От періодично біля цього автомату, випиваючи ранкову склянку води перед початком роботи, я й бачив Нудника, як він вітався з бабусею, питався про здоров’я та про якісь дрібниці, а потім переходив до справи:

- А Сам у себе? А Шкляр вже прийшов? А що, Сергієнка вже тиждень не бачили? А хто у Головного? Що ж робити, чи зараз піднятись до Самого… але якщо в нього Шкляр, то це надовго, хоча їх обох би варто побачити, до того ж разом, але коли вони разом, то їх не дочекаєшся, а як дочекаєшся, то Шкляр збіжить і не втримаєш… Тому напевно треба по справах йти, а до Самого забігти наприкінці дня. Втім, чи буде він наприкінці дня і чи встигну я поки він буде, і де буде Шкляр…

Я ніколи не міг дізнатись, яке ж рішення приймав Нудник стосовно свого розкладу, бо встигав випити свою склянку та вже час мені був йти до своїх текстів про оцукровування целюлози, про біотехнолочні перспективи люцерни і вплив електрогідравлічного ефекту на насіння кавунів і огірків.

Отже, одного дня Нудник підсів до мене і почав просити, щоб я підписав йому  вітальну листівку.
-         Вітальну листівку?! – здивовано перепитав я.
-         Ну, так, вітальну листівку. Англійською підпиши. Пару слів, що завгодно. В одній людини... та тут працює… шанована людина… сьогодні ювілей, п’ятдесят йому вже стукнуло, то й ми вітаємо. Англійською це буде нестандартно. Йому сподобається.

Я замислився. Вітальні листівки я ненавиджу з дитинства, бо мене їх періодично змушували підписувати, і не просто підписувати якимись простими вітаннями, а, як це траплялося в інтелігентських родинах, потрібно було щось вигадати неординарне, тепле, душевне, щире, саме таке, що хоче отримувач прочитати. А звідки ж це все знати, коли тобі 6 років, 10 років та й хоч 56! От сидиш, щось вигадуєш, а потім чуєш: «Хорошо, хорошо… Ну, знов ці штампи. Звідки в дитини таке зашкарубле мислення»!

А тут ще й англійською написати. Одна з наших вчительок, та що колись працювала екскурсоводом в Одесі, а потім її через якісь проблеми з органами перекинули аж до Миколаєва у середню школи, добре хоч ще у спеціалізовану з англійської школу, а не кудись до району області, казала нам, що в англомовному світі листівки вже давно не підписують, бо все вже типографським способом нанесено на листівку. Але що ж туди нанесено, вона не розповіла чи я не запам’ятав.

Я поділився з Нудником своїми сумнівами.
- Та підпиши, як по-нашому тільки англійською. Це не має значення. Головне – людині буде приємно. А все одно ніхто не зрозуміє…Отже, я у страшенних муках народив щось на кшталт «Шановний товаришу! Колектив вітає Вас з п’ятдесятиріччям і бажає вам здоров’я, щастя, успіхів у праці». Нудник задоволений побіг організовувати делегацію до ювіляра.    

Одного дня, як нас з приятелем сердобольні колеги вигнали провітритися, бо не могли дивитись спокійно, як ми не відриваємо погляду від текстів та словників, а рук з ручкою від паперу в той час, як відділ обговорює новини з круїзу Жанночки Кавказом, ми сиділи на каруселі і пили з пляшок напій «Буратіно»… Ні-ні-ні! Ніякого пива! Порядні розумні хлопчики пива тоді не пили. Може, інколи на чиємусь дні народження трішки вінця, поки дорослі не бачать, але аж ніяк не пива, бо пиво – це те, що під смердючими кіосками пропиті дядьки п’ють.    

Ми вже знали, хто скільки заробляє. У ті часи ніхто не робив з цього секрету. Ми обидва швидко обчислили в умі те, що зараз називається кошиком споживача. Ми вираховуємо, чого потрібно досягти, щоб мати машину, кооперативну квартиру, дачу, харчуватись з ринку або кооперативного магазину (тоді ринок був дорожчим за магазини, та в магазинах або нічого не було, або треба було битись у чергах). Результати розрахунків виявилися невтішними: щоб більш-менш жити, треба стати керівником відділу у нашій конторі, тобто у новаторській, передовій організації. А ще треба бути принаймні кандидатом наук. Якщо напишеш дисертацію до 30 років, то є шанс накопити достатньо грошей років до 40-45-ти. У шістнадцятирічному віці перспектива досягти пристойного життя десь за сорок - це просто жах! Це за межею усвідомлення! Яка ж альтернатива? Йти у робочі, у військові? Їхати на північ? Тоді ми так і не знайшли відповіді. Хоча мій приятель, мабуть, знайшов, бо замість другого місяця праці він поїхав до якогось серйозного комсомольського вишколу у табір, де для майбутніх комсомольських ватажків було влаштовано промивку мозків, поєднану з активним відпочинком. Втім, комсомольським ватажком він не став, не встиг: інститут, військо – а там і комсомолу не стало.

Як закінчився день ми пішли додому через площу Леніна повз відповідний пам’ятник. Ми голосно глузували: “Памятник Вожжю. Вожжю под хвост вожжю”! – перекривлюючи московських дикторів, що в прогнозах погоди казали «дожжі» замість звичного нам, російськомовним українцям «дожді». Ми одразу й не помітили, що біля нас пройшов чоловік у строї. Чоловік подивився на нас пильно і попрямував собі до будинку обласного комітету партії. Йому либонь також вже той вождь був глибоко по барабану. Часи не сталінські і навіть не андропівські. У світле майбутнє вже не вірив ніхто, а про вождів та лідерів розповідали анекдоти.

Наостанку треба згадати про подальшу долю моїх колишніх перших колег. Всі дані. Що я маю, відносяться до середини 90-х.

На жаль, директор Паламарчук та начальник відділу Григоренко стали жертвами Зеленого Змію. Таку ж проблему мав і інженер Консулов, але на відміну від керівників він ще у горбачовську перебудову встиг організувати кооператив «купи-продай», що згодом перетворився у фірму. Я часто зустрічав його в одній знаковій для тогочасній інтелігенції кав’ярні,що в народі називалася «Соткою». У дев’яності ті з інтелігентів, хто почав заробляти гроші у бізнесі все ще ходили туди показати себе колишнім співрозмовникам про високе, про долю батьківщини, реформи, історію та інші предмети теревенів освічених людей інтелектуальних професій. Консулов вже починав відрізнятися від інших, як кажуть, «здоровим, цегляним кольором обличчя». Попри його проблеми його друга дружина була з ним, мабуть, також працювала у тому кооперативі. Згодом я чув, він закодувався і нібито кинув пити, але чи вдалося йому побороти цей недуг, я не знаю.

Моя безпосередня наставниця Юля Маневич стала жертвою розповсюдженої серед частки тогочасної інтелігенції уяви, що розум та душу, якщо вони є, то не зіпсуєш, тому можна працювати де завгодно, аби тільки гроші платили. От і йшли червонодипломники робітниками до верстатів, на ферми, будівництва або влаштовувалися спостерігати за якимось бойлером через дві доби на третю, і вільний час використовували для якихось примітивних і не інтелектуальних заробітків. На початку 90-х стався неймовірний розрив між старим совєцьким сектором економіки і новим, комерційним. Зарплата якоїсь вахтерки на приватному підприємстві могла бути в рази вище за зарплату найгрошовитішого працівника з державного підприємства. От Юля Маневич і пішла вахтеркою до новонародженої фінансової установи. До середини 90-х зарплати більш менш вирівнялися, і вахтерка стала просто вахтеркою, до того ж установа вже була на межі банкрутства. Саме у той час я останній раз бачив Юлю. Від спогадів в неї ще з’являвся вогник у очах, але, в цілому, вона, здається, вже змирилася зі своїм новим амплуа. А дуже шкода, бо і людина добра, і фахівцем була сильним.

Гроза усієї контори Перетравкин став середніх статків бізнесменом і переїхав до Києва. Подружжя Жмакових відкрили так званий «шоп» чи «комок», тобто комерційну крамницю, що продавала все від жуйки до імпортного магнітофону, дуже типовий як на той час формат. У середині 90-х їх бізнес ще існував.

Керівник відділу кадрів Нахімов дуже сильно постарів але десь працював, бо я часто зустрічав його дорогою на роботу прямуючим кудись у тому ж напрямку, де колись було розташовано нашу контору, але контора вже на той час померла.

Так я отримав мій перший досвід і мою трудову книжку. Хоча я пропрацював у «Промбіотехгідролізі» лише два неповних місяці, згадується це як великий період життя і кар’єри, нібито не менше років п’яти або десяти, і тих людей згадую як старих, добрих колег.

 

 

          

Comments

[alla-g.livejournal.com]

Кожного разу, коли читаю Ваші спогади - згадую своїх колег по НДІ, де я працювала на обчислювальному центрі... один до цих пір телефонує мені по святах або просто так - розповісти новини. Сумно, бо новини часто невтішні - хтось захворів, ще когось не стало.

[kerbasi.livejournal.com]

Так, час плине. Наймолодшим з моїх колишніх колег по цьому НДІ вже під шістдесят, а більшості вже за 70 або вже загалі їх нема більше з нами. ((

[pentapodiambea.livejournal.com]

Читаючи вас, теж згадую незабутні роки в НДІ, де я пропрацювала перекладачем 13 років. Скільки всього я там навчилася! До того ж кілька моїх теперішніх близьких друзів - саме звідти, один і далі там працює.

[kerbasi.livejournal.com]

В НДІ різне бувало... Бувало, що й як скорпіони у банці поводилися. Втім, концентрація інтелекту це завжди скоріш добре, ніж зле. Якби ми мали здорову економіку НДІ вже б відродилися або утворилися б нові, і було б де працювати, крім маркетингу, реклами та продажу.

Я кол ись знав перекладачів з кораблебудівних НДІ і КБ. Жінки-гуманітарії знали корабель від клотику до кілю, всі приміщення, всі системи краще за юудь-якого інженера. Тепер так цілеспрямовано і сфокусовано вже знання перекладачі не накопичують. І работа була не кабінетна: з представниками замовника та заводу лазили по всіх шпаринах на кораблі, там на ходу перекладали, в робах і касках... Це не зовсім не те, що зараз зазвичай являють собою перкладачі...

Тим жінкам тепер по 70-80 років, якщо ще живі... Тепер таких не гартують ((

[karno86.livejournal.com]

"Останні два – це плодово-ягідний шмурдяк, як називали тоді в нашій місцевості - «гамула»."

Це ж треба ) А мені ніяк не давала спокою семантика прізвища шанованого тренера "Закарпаття"... ;)

[kerbasi.livejournal.com]

Для мене деякі явища нашого півленного, зокрема миколаївського сленгу залишаються загадкою. Чому саме гамула? Біс його знає! В решті місць назиівали або російською "барматуха" або українською "шмурдяк".
А прізвище мабуть має те ж походження, що слово "гальма". )))