Про бурління минулого тижня

[kerbasi]

Приблизно рік тому у Києві відбулася конференція з питань інтернет-ЗМІ та блогерства. Там ЖЖ назвали найбільшою україномовною спільнотою в українському інтернеті. Оскільки прямим і безпосереднім чином тиснути на інтернет-спільноту не наважуються навіть у країнах з авторитарними режимами значно більш одіозними, ніж наш теперішній, а щось таки робити з проблемою потрібно, то не виключені різні спецоперації.

Можна спровокувати, наприклад, хвилю ображених на совєцьку символіку (до речі, в моєму ЖЖ її не було). Спільна думка готова до раптової міграції, бо спектр претензій до ЖЖ досить широкий: від суто технічних до того, що ресурс належить компанії з РФ, тобто ФСБ та взагалі, власники – не тої національності… Справа, отже, за кількома крикунами і табун може зірватися з місця. Що й ми маємо можливість спостерігати. І ніхто з обурений «антиукраїнським» ЖЖ не подумав про розпорошення найбільш концентрованої україномовної спільноти. Молодца! Молодца! Вас високо оцінять ідеологічні противники і ще не одноразово звертатимуться. Продовжуйте.

Ображеним на 23 лютого я б порадив не на ЖЖ тицяти, а плюнути у пику вашому ж кумиру, колишньому президенту, чиєї фракції у BР ми завдячуємо відновленням цього «свята» у 2002-му році. Це був такий подарунок до дня народження, від котрого він не відмовився і ніяк не дистанціювався ні тоді, ні під час президентства. Та що можна взяти з типового «дємбєля»?

Жалоба за Україною з приводу року при владі вЫсокоповажності стала ще більш недолугою подією, ніж «ісход» жежистів. По-перше, головний герой не заслуговує на таке паблісіті. По -друге, жалоба, може, й доречна, але не перші роковини треба відзначати, а шості. Згадаймо цей період 2005-го року! Починається конфлікт між нафтовим кланом Зваpича та Tимoшенко. Пpезидeнт та його прихильники однозначно приймають сторону одного з «любих друзів», бо випала чудова нагода розсваритися з «вароффкой». Те, що це бумерангом повернеться, тоді ніхто не подумав. Тоді ж віце-прем’єр Кiнaх поїхав до Мoскви зі скаргами на реприватизаційні плани Тимoшeнко. І це також проковтнули, бо ворог мого ворога мій друг. А тут ще й викрилося, що Зваpич Кoлумбійського університету не закінчував, отже, професор він липовий, тобто «пpoффесор», тільки помаранчевий. І це також не викликало особливого резонансу. Пам’ятаю, як мене на форумах тоді атакували різні фанати помаранчевих зі звинувачуваннями, що я ворог, бо вишукую дрібниці. Ніякі аргументи, що через такі дрібниці в цивілізованих країнах, до котрих Україна прагне долучитися, політики йдуть у небуття, не сприймалися. А тепер про скандал у Німеччині чули? А ще нещодавно політологи прогнозували довготривале політичне життя у вищих ешелонах німецького політикуму цієї нової політичної зірки. Отже, порівняйте...

Насправді, жалобу треба справляти не за Україною, а за історичним шансом теперешніх поколінь українців, котрого їх позбавила помаранчева команда, яка шість років тому померла, ледве протривавши місяць після інавгурації так званого народного пpeзидента, а також по патріотах та націонал-демократах, котрі тоді мали можливість загартувати принциповість та здобути моральний капітал, проте через інтелектуальну та моральну нікчемність не спромоглися. І це стосується не тільки і не стільки саме тодішніх політиків, але перед усім їхніх прихильників, котрим таки дійсно слід починати з себе, зі встановлення собі безкомпромісних моральних стандартів, котрі б не вигиналися в усіх напрямках в залежності від того, чи той чи інший політик наш «сукін син» чи не наш «сукін син». Слід уяснити собі, що поїдання млинців на релігійне свято додає не більше духовності та порядності, ніж вдягання вишиванок та розмахування "Кобзарем", і працювати над собою.