Три кольори мої, три кольори...
Thursday, 29 December 2011 01:36 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
kerbasiЦей допис не стільки про єдиноборства, скільки про інтелігенцію останнього десятиліття СРСР.
Сама до рук попросилася ще одна книга, щоб про неї написати, точніше - три, що були свого часу придбані у книгарні, про яку я писав у вчорашньому дописі.
От ця, помаранчева, була третьою у трилогії Хорста Вольфа: фіолетова - Judokampfsport, зелена - Judo fuer Vortgeschrittene, помаранчева - Judoselbstverteidigung, тобто «Спортивна боротьба дзю-до», «Дзю-до для просунутих» і «Дзю-до для самозахисту».
Взагалі, дивно, що саме ця, третя, книжка прослизнула повз увагу цензорів. У ті часи всі бойові мистецтва, крім суто спортивних: дзю-до, самбо, боксу та того, що зараз називається греко-римською боротьбою, були заборонені. Мабуть, цензор ознайомився лише з першою або другою книжко, а на третю не звернув уваги, бо там теж саме слово «дзю-до». А може той майор замість стати підполковником впав до лейтенанта за такий прокол у роботі. У будь-якому разі за нагоди я за нього підійму тост, бо завдяки таким недбалим псам залізної куртини, вона мала шпарини, через які до СРСР потрапляли ковтки свіжого повітря.
Самі прийоми, яким пропонував вчитися гер чи геноссе Вольф, мають найбільш ефективні як засіб психотерапії, тобто підвищення власної самооцінки, виховування впевненості у собі. Щоб виконати їх у реальній ситуації, потрібно володіти ними та тактикою рукопашного бою на рівні майстерності супермена. Втім, краще володіти хоча б ними на своєму рівні, ніж нічим взагалі. Їх також можливо використовувати у ситуаціях, коли противник не має зеленого поняття про рукопашку та й не дуже розумний. Ідеально, коли ще хтось підстраховує, якщо щось піде не так. Тобто, наприклад, ці прийоми класні у ситуації, коли втрьох потрібно вгамувати одного п’яницю. Тобто це, там би мовити, для миротворчих та гуманітарних операцій. Якщо продовжувати аналогія, то це приблизно, як фахівці НАТО навчають вояків натівськіх країн партнерів: грузинів, українців…
Я на той час оволодів тими прийомами доволі на пристойному рівні, але їхня обмеженість вся проявилася в армійській казармі. Якщо матиму натхнення продовжувати свою серію «Беззбройна несила», там про це буде. Але у випадках загроз «малої інтенсивності», коли треба приборкати «випендрястого» молодика у молодіжнійй компанії, коли він вирішував обрати мене об’єктом для самоствердження, то ці прийоми були саме тим, що потрібно. У моїй, на жаль, також незавершеній серії «Моя сибіріада» передбачена розповідь про ключову роль володіння цими прийомами для інтеграції у східносибірське річкове товариство. Мабуть, колись попишу і на суто мордобойські теми, бо це насправді цікаво і також потребує історизації поряд з іншими явищами нашого недавнього життя.
Взагалі, в ті давні часи (йдеться про період 1982-1986), головне в єдиноборствах полягало зовсім не у єдиноборствах як таких. Я тоді був надто молодим, тому саме мене більш за все цікавив практичний аспект, але у спортзалах-додзьо доводилося мені натрапляти на тренерських приятелів зовсім іншого типу. По-перше, вони всі були старі та здебільшого одружені, що одразу їх в моїх очах переносило до уявного будинку престарілих. По-друге, вони приходили зовсім не заради тренування. Хоча більшість з них таки дійсно були непоганими борцями та бійцями (запам’ятався один чоловік, глибокий старик, десь за 40, який міг боротися ледве торкаючись кімоно противника двома пальцями – настільки він відчував рух - а ми літали від його непомітних дій як м’ячики), дзю-до було для них тільки приводом для спілкування. Вони являли собою цвіт тодішніх неформалів. Серед них були знавці буддизму, даосизму, йоги, при чому хатха-йога вважалася чимсь непристойно примітивним, акупунктури, різних інших дивовижних практик. Частина з них працювали, аби кимось працювати: кочегарами, черговими у бойлерних, як чимало тодішніх неформалів, митців, музикантів, щоб тільки мати можливість присвятити себе виходу за межі совітської реальності.
Вже через чимало років, коли я й сам чимало дізнався про східні релігійно-філософськи системи, як з першоджерел, так і від науковців, коли також пройшов через акупунктуру, цигун, я зрозумів, що багато з того, чим володіли ті чоловіки, походило з сумнівних джерел, попсових брошурок, які привозили контрабандою моряки торгівельного флоту з-за кордону, брошурок до того ж ще написаних іноземними мовами, з якими ті підпільні мудреці мали лише поверхове знайомство. Але на свій час вони виглядали як таємничі монахи-мандрівники, що переносяться іншими вимірами між храмами Тибету та совітськими напівпідпільними храмами духовності: спортзалами та інтелігентськими кухнями. Дехто з цих людей потім засвітився у добу кооперативів (1987-1991) серед екстрасенсів, целітилів, ватажків нових релігійних та духовних груп, тренерів вже дозволених східних єдиноборств, щоб зникнути вже без сліду і назавжди у «буремні 90-ті».
Сама до рук попросилася ще одна книга, щоб про неї написати, точніше - три, що були свого часу придбані у книгарні, про яку я писав у вчорашньому дописі.
От ця, помаранчева, була третьою у трилогії Хорста Вольфа: фіолетова - Judokampfsport, зелена - Judo fuer Vortgeschrittene, помаранчева - Judoselbstverteidigung, тобто «Спортивна боротьба дзю-до», «Дзю-до для просунутих» і «Дзю-до для самозахисту».
Взагалі, дивно, що саме ця, третя, книжка прослизнула повз увагу цензорів. У ті часи всі бойові мистецтва, крім суто спортивних: дзю-до, самбо, боксу та того, що зараз називається греко-римською боротьбою, були заборонені. Мабуть, цензор ознайомився лише з першою або другою книжко, а на третю не звернув уваги, бо там теж саме слово «дзю-до». А може той майор замість стати підполковником впав до лейтенанта за такий прокол у роботі. У будь-якому разі за нагоди я за нього підійму тост, бо завдяки таким недбалим псам залізної куртини, вона мала шпарини, через які до СРСР потрапляли ковтки свіжого повітря.
Самі прийоми, яким пропонував вчитися гер чи геноссе Вольф, мають найбільш ефективні як засіб психотерапії, тобто підвищення власної самооцінки, виховування впевненості у собі. Щоб виконати їх у реальній ситуації, потрібно володіти ними та тактикою рукопашного бою на рівні майстерності супермена. Втім, краще володіти хоча б ними на своєму рівні, ніж нічим взагалі. Їх також можливо використовувати у ситуаціях, коли противник не має зеленого поняття про рукопашку та й не дуже розумний. Ідеально, коли ще хтось підстраховує, якщо щось піде не так. Тобто, наприклад, ці прийоми класні у ситуації, коли втрьох потрібно вгамувати одного п’яницю. Тобто це, там би мовити, для миротворчих та гуманітарних операцій. Якщо продовжувати аналогія, то це приблизно, як фахівці НАТО навчають вояків натівськіх країн партнерів: грузинів, українців…
Я на той час оволодів тими прийомами доволі на пристойному рівні, але їхня обмеженість вся проявилася в армійській казармі. Якщо матиму натхнення продовжувати свою серію «Беззбройна несила», там про це буде. Але у випадках загроз «малої інтенсивності», коли треба приборкати «випендрястого» молодика у молодіжнійй компанії, коли він вирішував обрати мене об’єктом для самоствердження, то ці прийоми були саме тим, що потрібно. У моїй, на жаль, також незавершеній серії «Моя сибіріада» передбачена розповідь про ключову роль володіння цими прийомами для інтеграції у східносибірське річкове товариство. Мабуть, колись попишу і на суто мордобойські теми, бо це насправді цікаво і також потребує історизації поряд з іншими явищами нашого недавнього життя.
Взагалі, в ті давні часи (йдеться про період 1982-1986), головне в єдиноборствах полягало зовсім не у єдиноборствах як таких. Я тоді був надто молодим, тому саме мене більш за все цікавив практичний аспект, але у спортзалах-додзьо доводилося мені натрапляти на тренерських приятелів зовсім іншого типу. По-перше, вони всі були старі та здебільшого одружені, що одразу їх в моїх очах переносило до уявного будинку престарілих. По-друге, вони приходили зовсім не заради тренування. Хоча більшість з них таки дійсно були непоганими борцями та бійцями (запам’ятався один чоловік, глибокий старик, десь за 40, який міг боротися ледве торкаючись кімоно противника двома пальцями – настільки він відчував рух - а ми літали від його непомітних дій як м’ячики), дзю-до було для них тільки приводом для спілкування. Вони являли собою цвіт тодішніх неформалів. Серед них були знавці буддизму, даосизму, йоги, при чому хатха-йога вважалася чимсь непристойно примітивним, акупунктури, різних інших дивовижних практик. Частина з них працювали, аби кимось працювати: кочегарами, черговими у бойлерних, як чимало тодішніх неформалів, митців, музикантів, щоб тільки мати можливість присвятити себе виходу за межі совітської реальності.
Вже через чимало років, коли я й сам чимало дізнався про східні релігійно-філософськи системи, як з першоджерел, так і від науковців, коли також пройшов через акупунктуру, цигун, я зрозумів, що багато з того, чим володіли ті чоловіки, походило з сумнівних джерел, попсових брошурок, які привозили контрабандою моряки торгівельного флоту з-за кордону, брошурок до того ж ще написаних іноземними мовами, з якими ті підпільні мудреці мали лише поверхове знайомство. Але на свій час вони виглядали як таємничі монахи-мандрівники, що переносяться іншими вимірами між храмами Тибету та совітськими напівпідпільними храмами духовності: спортзалами та інтелігентськими кухнями. Дехто з цих людей потім засвітився у добу кооперативів (1987-1991) серед екстрасенсів, целітилів, ватажків нових релігійних та духовних груп, тренерів вже дозволених східних єдиноборств, щоб зникнути вже без сліду і назавжди у «буремні 90-ті».
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 12:22 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 02:23 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 02:48 pm (UTC)Коли дякували цензору.
no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 02:59 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 03:02 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 12:30 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 02:39 pm (UTC)no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 01:18 pm (UTC)До Вашого попереднього допису-на місці "подпісних ізданій" зараз великий магазин молодіжної моди під назвою "Імперія".В мене ,в свій час,батьки в "подпісниє ізданія" вчащали,і завдяки їм зараз на полиці багатотомники класиків стоять:),і ще була рубрика"Шедеври світового мистецтва",та "Музеї світу"живопис,насамперед-мама підписувалась.Якийсь час пилились-а зараз(мабуть старість:)починаю перечитувати,передивлятись.От "заново" за І.Буніна взялась:)
А ,взагалі,мені у плані книжок пощастило(Ви коло книжкових вітрин стояли-продивлялись на ходу:),а в мене мама працювала у бібліотеці.І як вона зараз згадує-усі ковбасу в "авоськах" несли,а я вам книжки (і в кожного в сім"ї був свій "заказ" на неділю вперед:))А бібліотека було досить велика і поповнювався книжковий фонд регулярно:)
no subject
Date: Thursday, 29 December 2011 02:28 pm (UTC)Я в бібліотеках майже мешкав. Спочатку в обласній на Свердлова, потім у Гмирьовці, в "іноземному" відділі.
у Гмирьовці, в "іноземному" відділі.
Date: Thursday, 29 December 2011 03:57 pm (UTC)