kerbasi | Чому провалилася українізація

Йдеться про українізацію "згори". Під українізацією мається на увазі процес розширення сфер функціонування української мови, а також залучення до україномовності російськомовних громадян. Можна назвати це новою "коренізацією".

Спочатку трохи мемуарів. У першому дописі «Моя асиміляція» я згадував, що найбільше мене вражало на уроках української мови, що цей предмет називався офіційно мовою рідною. Хоча це й не була зовсім чужа і невідома мова – щось я навіть пробував самотужки нею читати - втім, я аж дотепер по 36 роках згадую свій «розрив шаблону», коли на одному з перших уроків читали текст про ходоків до Леніна, і опис кабінету у Смольному, де на столі стояв «залізний чайник». Що це за «зализаний чайник» – для мене довго лишалося загадкою.

Панівна концепція мовної освіти тоді засновувалася на тому, що є масив україномовного в побуті населення, яке віддає своїх дітей до школи з російською мовою навчання, але цим дітям слід також дати уроки їхньої рідної, побутової мови у літературному варіанті та ознайомити з літературою. Миколаївські діти 70-х років в цю концепцію не вписувалися, бо в більшості у побуті мова була не українська, а російська. Тому й для усвідомлення змісту назви курсу «рідна мова» знадобилися додаткові зусилля свідомості. В результаті поняття «рідна» було переосмислено і стало означати не мову перших слів та думок, а мову, яка має символічне значення, як рідна. Хто таку гру розуму саме з таким результатом собі не провів, той в українське культурне поле не асимілювався.

Звісно, логічно було б у школах серед російськомовного населення викладати українську мову не як рідну, а як нову для учня мову, з азів, з літер, вимови, словникового складу. Але навряд чи хтось у ті часи насправді був зацікавленим у тому, щоб національною мовою насправді володіли, а не імітували суржиком та приколами на зразок «скринька перепихунців».

На жаль, ця сама методична помилка перейшла у незалежну Україну. Всю систему освіти українізували так, нібито для значної кількості російськомовних перейти на українську це тільки почати з понеділку. Очільники країни, немолоді чоловіки сільського походження міряли по собі: це вони відмовилися від рідної української мови, і це для них питання повернення потребувало лише відмови від стереотипу меншовартості. Для більшості людей у російськомовних регіонів, чим молодше – тим більше, українізація означала вивчення нової, хоча й частково знайомої на рівні окремих слів та фраз, мови.

У світі проводилося чимало великих і малих досліджень стосовно того, як краще впроваджувати державну мову. Результати досліджень свідчать про те, що рівень освіти і мовні навички краще в тих учнів, які отримують початкову освіту своєю фактично рідною (не символічно!) мовою, а державно впроваджується поступово у середніх класах з повним переходом на неї у старших класах. На жаль, така ідея не прийшла у голови немолодих чоловіків сільського походження, які очолювали та очолюють нашу країну.

Напевно, мав місце також і типовий сoвітський підхід: ви там собі самі українізуйтеся за власний кошт, бо ви забов’язані фактом народження та поїдання українського сала. Ясно, що створення спеціальних освітніх програм для російськомовних територій потребувало б фінансування, а перекласти на плечі населення націєтворчий клопіт по-совітськи спокусливо. На жаль, і в україномовній частині суспільства розповсюджений ідеологізований спрощенницький підхід: от ви візьміть і просто перейдіть на українську.

А будь-яке спрощення згубне у нашій ситуації, коли державною мовою та мовою титульної нації слугує мова, яка не є домінуючою на великій частині території. За таких умов підхід до українізації мусив бути подвійно коректним та професійним. В результаті ж – падіння рівня освіти і втрата лояльності значної кількості російськомовних громадян, які колись зустріли українізацію з великим ентузіазмом. Сам був свідком у 1992-му, як інженери збирали консиліуми, як перекласти той чи інший термін. Перекладали стандарти тисячами сторінок, за одну зарплату, з вогником в очах. Але через немолодих чоловіків сільського походження, які очолили державу, момент було втрачено, і не факт, що ми дочекаємося нового такого поштовху.

Тут я торкнувся тільки українізації шкільної осіти. Мовні курси для дорослих, доступні самовчителі, термінологічна робота, популяризація і заохочення - ці всі завдання як держава, так і ентузіасти націєтворення проігнорували навіть більше, ніж повністю. Теперішня табачниківщина - це логічний фінал вкрай бездумної і некомпетентної мовної і освітньої політики в Україні з 1992 до 2010 рр. Уроки слід вивчити і висновки зробити.

Англомовний огляд деяких досліджень про освіту у багатомовних середовищах у форматі пдф можна стягнути тут:

http://www.tove-skutnabb-kangas.org/pdf/PFII_Expert_paper_1_Education_final.pdf

Це тільки один, перший-ліпший документ. Їх же - мільйон!