"Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України".

[kerbasi]

Двадцять років тому, у січні 1993-го український журналіст, громадський діяч, редактор львівської газети Post-Поступ Олександр Кривенко надрукував статтю "Маргінальна Україна". На жаль, Кривенка вже майже десять років немає з нами. Втім, ця стаття за своєю актуальністю пережила його і, схоже на те, що переживе ще кілька поколінь. Взагалі, покоління в деяких науках визначається як 20-річний період, тобто від написання статті Кривенка до сьогодення відстань - одне покоління. І те, що ми ще й дотепер сперечаємося навколо тих самих національних комплексів та стереотипів, дуже прикро. Суспільство нікуди не просувається.
Статтю можна прочитати тут:
http://www.istpravda.com.ua/columns/2011/04/9/35061/
Шкода, що я не прочитав її у 1993-му або принаймні перед початком цього блога. Напевно, у блозі було б на дві третини менше дописів, бо вистачило лише б передруку з невеликими зауваженнями.

Кілька фрагментів
Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу - виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров'ю очима при слові "москаль" або "жид".

Годі любити Україну містичну - компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. "Заунывные песни моей Родины", влучно визначив цей стан свідомості Шевченко.

"Заунывно" бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці.

Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ.
**********
Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно?

Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?..

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути.
**********
Між тим, і націоналізм - як засіб здобути національну державу - після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист - політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення.

Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Хлопчаки, які волають "Україна для українців", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше - "Світ для України".

"Зрівняємось з вами, хлоп'ята",- думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу.

Дякую МШФ o_veremchuk а наводку.