25 років тому: повернення дембеля Кербасі

[kerbasi]

Двадцять п’ять років тому мене нарешті звільнили з армії. День, до якого рахувалися зворотнім відліком дні, нарешті настав. Армія, як до неї не ставитися, дуже значна подія в житті, тому пам’ятається все життя, хоча й має місце на самому його початку. На дембельських альбомах тоді писали: «Кто не бьіл – тот будет, кто бьіл – не забудет. 700 и 30 дней в сапогах». В мене не було дембельського альбому, бо я вважав його атрибутом дідівщини (бо все оформлення, якщо дембель не мультиталант, виконували зазвичай «молоді»). Також я їхав у цивільному, бо вже починалася нова ера – «Наутілис» вже співав «я знать не хочу ту тварь, что спалит это небо» і це транслювало Всессоюзне радіо - і я підхоплював перші віяння цієї нової ери.

В аеропорту Мурманська я дізнався, що аеропорт Миколаїв на реконструкції, і літаки літають до Херсону, а квитків ясно, що нема і не буде. Квиток коштував 56 рублів. Для совкодрочерів – як пенсія моєї бабусі, як половина «чистої» зарплати молодого інженера. Це до теми, як за совка літали кудись пива попити. Ну, може, хтось і літав…

На вокзалі також квитків не було. Перед військовою касою стояла довга черга. Без черги регулярно влізали зовсім не військового вигляду дядьки та тітки – блат, той самий совітський блат. Зрештою ми об’єдналися. Ми – кілька «дембелів», більшість у цивільному, але ми не могли не впізнати один одного, бо армія ще була в нас. Ми оточили касу, щоб перекрити доступ блатним, і черга справжніх військових почала просуватися. Блатні обурювалися, хтось погрожував, а ми просто не звертали на них уваги. На Москву квитків не військовим не продавали, бо мала відбутися історична подія – приїзд Рональда Рейгана, тому зайвих до Москви не пускали. Довелося брати до Ленінграду.

До поїзда я коротав час у кінотеатрах. Переглянув «Холодне літо 53-го» та «Фотографія с жінкою та диким кабаном». Одразу ж відчув, що не просто повертаюся до життя, а до нового життя. Перебудова!

Увечері вияснилося, що квиток у мене в 14-й вагон, а їх всього одинадцять. Вихід простий – швиденько залізти на багажну полицю, а решта хай за пасажирські місця конкурує. Зранку прокинувся під теревені двох чоловіків. Один – чисто Шурик з фільмів Гайдая, цивільний, розмовляв з молодим морським офіцером. Шурик у вікно показував офіцеру свій будинок та казав, що за годину сидітиме на лоджії та питиме каву з коньяком.

Крім цих двох ще їхало кілька солдатів та моряків. Я впізнав одного морячка, з яким брали квитки, тільки він був ще не «дембель», а їхав у відпустку. Вирішили, що будемо вибивати квитки у Ленінграді разом, як у Мурманську. Втім, вибивати не довелося. Легко купили, куди треба. Він їхав, здається, до Винниці. А мені не пофартило, бо поїзди на Миколаїв сезонні, перший рейс тільки через дві доби. Взяв до Одеси.

Потім ми поїхали до якоїсь тітоньки, яка мала передати моєму знайомому цивільний одяг для свого сина, який з ним разом служив. Вона мешкала на Василівському острові: двір за двором, проїзд за проїздом, а з вікна – вид на дахи та мури. Тітка пригостила нас яєчнею та дозволила помитися-поголитися.

Увечері на вокзалі ми розпрощалися з морячком. Одна з армійських зустрічей, коли швидко знайомляться, один одного підтримують, а потім легко розбігаються назавжди. На пероні україномовні дід з бабою подивилися на мене, і в них вихопилося: «Ой, звідки ж ти, дитинко, такий білий»! «З Півночі повертаюся, полярну ніч перезимував», - відповів я українською. Пара ще кілька разів повторювала між собою: «Ой, який білий! Це ж треба, який білий»!

Поїзд довго тягнувся Білорусією. На одній станції я купив журнал «Вожьік» і з цікавістю розбирав білоруські підписи перед карикатурами. Коли на другу ніч я почув розмову на суржику з характерними південним жлобським прононсом, я зрозумів, що це вже Україна, ба навіть десь близько Півдня.

На пероні мене зустріла мати та дядько. В нього була машина, і він погодився поїхати до Одеси. Я не просив мене зустрічати, вони зробили мені сюрприз. Мобільних телефонів ще не було, тому їм довелося бігати пероном і виглядати мене, щоб не пропустити. За дві години я вже був дома, почувався не дуже, бо здавалося, що спекотне південне повітря просто випалює мої легені. Але попри це я все одно одразу ж пішов до воєнкомату і став на облік вже як цивільний. Під цим періодом життя була поставлена крапка, але спогади спливають вже чверть століття.

Comments

[4ornobile.livejournal.com]

Цікаво

[slipa-ol.livejournal.com]

армія так глибоко засідає в пам"яті що її звідти не виколупати )
я весь шлях додому в потязі тупо бухав, але пам"ятаю все )

[ortep75.livejournal.com]

цікава історія.
дякую

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Чому армія так западає в пам'ять і в душу - бо це єдині два роки в житті, коли ми були по-справжньому потрібні іншим, причому щодня й ледь чи не щохвилини. А решту життя більшості людей до більшості з нас - пофік. Часто навіть найріднішим людям - пофік. Потрібність сприймається гіпоталамусом як любов. А основне прагнення людини - щоб її любили. Не всі знаходить адекватні шляхи та інструменти здобування любові - але то вже інша розмова.

[larry-bc.livejournal.com]

Дякую.

[larry-bc.livejournal.com]

ВК, ФБ.

[plauntago.livejournal.com]

Дякую, мені, як представнику зовсім іншої епохи подібні "замальовки зі звичайного життя" завжди цікаві. Щоправда трохи різонула цитата - наскільки я пам'ятаю у Наутілуса: "...я знать не хочу ту тварь, что спалит это небо, не трогайте небо...".

[kerbasi.livejournal.com]

Точно! Виправив. Дякую!

[kerbasi.livejournal.com]

Так, слушно.

[kerbasi.livejournal.com]

А в мене чогось навіть думки не було напитися.

[kerbasi.livejournal.com]

кому воно там потрібне?

[larry-bc.livejournal.com]

Я бачу, пан тільки-но з Небесної канцелярії. )

[candrika.livejournal.com]

Ну от, вам навіть про армію вдалося з оптимістичної точки зору написати :)...

[candrika.livejournal.com]

В сенсі один одному, чи кому?

[nik-adams.livejournal.com]

Ну, тоді навпаки від усієї душі бажав, щоб цієї уваги і потрібності було менше. Тільки про те й думав, щоб швидше від неї втекти:)

[daf-andrew.livejournal.com]

от я б не читав, якби це написав не ти.
бо дуже не люблю армійських історій. навіть Андруховича частину Таємниці про армію читав з трудом.
але твоє життя мені, звичайно, дуже цікаво, тому прочитав, і залюбки почитаю ще щось подібне.

[sparrow-hawk.livejournal.com]

дякую за розповідь

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Та хоч би й командирам. Колись у давнину з товаришем підсіли у кафе за столик, де сидів мужичок. Говоримо собі спроквола про своє, посиділи з півгодини, коли мужичок раптом каже: "Рєбята, ви хоть на х..й мєня пошлітє, а то я чуствую сєбя точно как дома - вродє мєня нє существуєт"... Хочеться ж існувати.

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Воно то так, але було куди тікати. В курилку, в каптьорку, в парк до акумуляторщиків... Скрізь був хтось, хто чекав - потравити байки, посачкувати разом... А уявіть людину, яка нікому не потрібна, яку насилу терплять... Таких людей - переважна більшість і життя їхнє не наповнене ніякими осмисленими подіями чи вчинками.

[slipa-ol.livejournal.com]

а мені здається що армія, в першу чергу, запам"ятовується бо це сильний стрес у молодому віці

[nehrebeckyj.livejournal.com]

І це теж. Плюс насиченість життя. Я там за день провертав стільки справ, скільки тепер не роблю й за півроку. Вільні чотири години сприймались як повноцінний вихідний. Плюс перебування в колі людей зі спільними інтересами - чого потім у багатьох не було вже ніколи.

[nekrashevych.livejournal.com]

Цікаво, хоч мені все це важко уявити. Пам'ятаю, що поки я ходив у школу, мої батьки страшно переживали щодо моєї майбутньої служби, особливо коли відмінили відстрочку для студентів. Але поки я підріс, то і Союз розвалився, і відстрочку назад ввели. Мій батько теж не служив (як єдиний син вдови).

[candrika.livejournal.com]

Ну то в вас якийсь певно специфічний досвід був, бо з того що я чула, навпаки сприймали армію як жахливе марнотрацтво в тч власного життя і продукувинна непотребу.

[kerbasi.livejournal.com]

Є кілька рівнів сприйняття, тому одна й та сама людина може по-різному оцінювати свій армійській досвід. Так, два втрачених роки, так - замість романтики витирав сльози половою ганчіркою та фарбував стелю зубною щіткою, але з іншого боку для багатьох це єдиний значущий період життя, бо крім всіх жахів та безглуздостей, там ще щось доручали, щось виконувалося, бодай інколи давали зброю у руки. А у наступному житті в багатьох нічого значущого не відбувається, тому й ми бачимо перезрілих мужичків, що на підпитку козу водять містом на армійські свята, як то день десантника, ВМФ, авіації і т.д.

[kerbasi.livejournal.com]

Я пробував писати реалістично, але натхнення швидко випарилося. Тепер, може, знов з'явиться, якщо вдасться не марнувати себе на пусті суперечки.

http://kerbasi.livejournal.com/tag/%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%B7%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B0