25 років тому: повернення дембеля Кербасі

[kerbasi]

Двадцять п’ять років тому мене нарешті звільнили з армії. День, до якого рахувалися зворотнім відліком дні, нарешті настав. Армія, як до неї не ставитися, дуже значна подія в житті, тому пам’ятається все життя, хоча й має місце на самому його початку. На дембельських альбомах тоді писали: «Кто не бьіл – тот будет, кто бьіл – не забудет. 700 и 30 дней в сапогах». В мене не було дембельського альбому, бо я вважав його атрибутом дідівщини (бо все оформлення, якщо дембель не мультиталант, виконували зазвичай «молоді»). Також я їхав у цивільному, бо вже починалася нова ера – «Наутілис» вже співав «я знать не хочу ту тварь, что спалит это небо» і це транслювало Всессоюзне радіо - і я підхоплював перші віяння цієї нової ери.

В аеропорту Мурманська я дізнався, що аеропорт Миколаїв на реконструкції, і літаки літають до Херсону, а квитків ясно, що нема і не буде. Квиток коштував 56 рублів. Для совкодрочерів – як пенсія моєї бабусі, як половина «чистої» зарплати молодого інженера. Це до теми, як за совка літали кудись пива попити. Ну, може, хтось і літав…

На вокзалі також квитків не було. Перед військовою касою стояла довга черга. Без черги регулярно влізали зовсім не військового вигляду дядьки та тітки – блат, той самий совітський блат. Зрештою ми об’єдналися. Ми – кілька «дембелів», більшість у цивільному, але ми не могли не впізнати один одного, бо армія ще була в нас. Ми оточили касу, щоб перекрити доступ блатним, і черга справжніх військових почала просуватися. Блатні обурювалися, хтось погрожував, а ми просто не звертали на них уваги. На Москву квитків не військовим не продавали, бо мала відбутися історична подія – приїзд Рональда Рейгана, тому зайвих до Москви не пускали. Довелося брати до Ленінграду.

До поїзда я коротав час у кінотеатрах. Переглянув «Холодне літо 53-го» та «Фотографія с жінкою та диким кабаном». Одразу ж відчув, що не просто повертаюся до життя, а до нового життя. Перебудова!

Увечері вияснилося, що квиток у мене в 14-й вагон, а їх всього одинадцять. Вихід простий – швиденько залізти на багажну полицю, а решта хай за пасажирські місця конкурує. Зранку прокинувся під теревені двох чоловіків. Один – чисто Шурик з фільмів Гайдая, цивільний, розмовляв з молодим морським офіцером. Шурик у вікно показував офіцеру свій будинок та казав, що за годину сидітиме на лоджії та питиме каву з коньяком.

Крім цих двох ще їхало кілька солдатів та моряків. Я впізнав одного морячка, з яким брали квитки, тільки він був ще не «дембель», а їхав у відпустку. Вирішили, що будемо вибивати квитки у Ленінграді разом, як у Мурманську. Втім, вибивати не довелося. Легко купили, куди треба. Він їхав, здається, до Винниці. А мені не пофартило, бо поїзди на Миколаїв сезонні, перший рейс тільки через дві доби. Взяв до Одеси.

Потім ми поїхали до якоїсь тітоньки, яка мала передати моєму знайомому цивільний одяг для свого сина, який з ним разом служив. Вона мешкала на Василівському острові: двір за двором, проїзд за проїздом, а з вікна – вид на дахи та мури. Тітка пригостила нас яєчнею та дозволила помитися-поголитися.

Увечері на вокзалі ми розпрощалися з морячком. Одна з армійських зустрічей, коли швидко знайомляться, один одного підтримують, а потім легко розбігаються назавжди. На пероні україномовні дід з бабою подивилися на мене, і в них вихопилося: «Ой, звідки ж ти, дитинко, такий білий»! «З Півночі повертаюся, полярну ніч перезимував», - відповів я українською. Пара ще кілька разів повторювала між собою: «Ой, який білий! Це ж треба, який білий»!

Поїзд довго тягнувся Білорусією. На одній станції я купив журнал «Вожьік» і з цікавістю розбирав білоруські підписи перед карикатурами. Коли на другу ніч я почув розмову на суржику з характерними південним жлобським прононсом, я зрозумів, що це вже Україна, ба навіть десь близько Півдня.

На пероні мене зустріла мати та дядько. В нього була машина, і він погодився поїхати до Одеси. Я не просив мене зустрічати, вони зробили мені сюрприз. Мобільних телефонів ще не було, тому їм довелося бігати пероном і виглядати мене, щоб не пропустити. За дві години я вже був дома, почувався не дуже, бо здавалося, що спекотне південне повітря просто випалює мої легені. Але попри це я все одно одразу ж пішов до воєнкомату і став на облік вже як цивільний. Під цим періодом життя була поставлена крапка, але спогади спливають вже чверть століття.

Comments

[4ornobile.livejournal.com]

Цікаво

[slipa-ol.livejournal.com]

армія так глибоко засідає в пам"яті що її звідти не виколупати )
я весь шлях додому в потязі тупо бухав, але пам"ятаю все )

[kerbasi.livejournal.com]

А в мене чогось навіть думки не було напитися.

[ortep75.livejournal.com]

цікава історія.
дякую

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Чому армія так западає в пам'ять і в душу - бо це єдині два роки в житті, коли ми були по-справжньому потрібні іншим, причому щодня й ледь чи не щохвилини. А решту життя більшості людей до більшості з нас - пофік. Часто навіть найріднішим людям - пофік. Потрібність сприймається гіпоталамусом як любов. А основне прагнення людини - щоб її любили. Не всі знаходить адекватні шляхи та інструменти здобування любові - але то вже інша розмова.

[kerbasi.livejournal.com]

Так, слушно.

[candrika.livejournal.com]

В сенсі один одному, чи кому?

[nik-adams.livejournal.com]

Ну, тоді навпаки від усієї душі бажав, щоб цієї уваги і потрібності було менше. Тільки про те й думав, щоб швидше від неї втекти:)

[slipa-ol.livejournal.com]

а мені здається що армія, в першу чергу, запам"ятовується бо це сильний стрес у молодому віці

[larry-bc.livejournal.com]

Дякую.

[larry-bc.livejournal.com]

ВК, ФБ.

[kerbasi.livejournal.com]

кому воно там потрібне?

[plauntago.livejournal.com]

Дякую, мені, як представнику зовсім іншої епохи подібні "замальовки зі звичайного життя" завжди цікаві. Щоправда трохи різонула цитата - наскільки я пам'ятаю у Наутілуса: "...я знать не хочу ту тварь, что спалит это небо, не трогайте небо...".

[kerbasi.livejournal.com]

Точно! Виправив. Дякую!

[candrika.livejournal.com]

Ну от, вам навіть про армію вдалося з оптимістичної точки зору написати :)...

[kerbasi.livejournal.com]

Я пробував писати реалістично, але натхнення швидко випарилося. Тепер, може, знов з'явиться, якщо вдасться не марнувати себе на пусті суперечки.

http://kerbasi.livejournal.com/tag/%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%B7%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B0

[daf-andrew.livejournal.com]

от я б не читав, якби це написав не ти.
бо дуже не люблю армійських історій. навіть Андруховича частину Таємниці про армію читав з трудом.
але твоє життя мені, звичайно, дуже цікаво, тому прочитав, і залюбки почитаю ще щось подібне.

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую! Дуже приємно, що саме так ти сприймаєш.

Я колись пробував писати,але потім щось здувся:
http://kerbasi.livejournal.com/tag/%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%B7%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0%20%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B8%D0%BB%D0%B0
Може, ще продовжу.

[sparrow-hawk.livejournal.com]

дякую за розповідь

[nekrashevych.livejournal.com]

Цікаво, хоч мені все це важко уявити. Пам'ятаю, що поки я ходив у школу, мої батьки страшно переживали щодо моєї майбутньої служби, особливо коли відмінили відстрочку для студентів. Але поки я підріс, то і Союз розвалився, і відстрочку назад ввели. Мій батько теж не служив (як єдиний син вдови).

[kerbasi.livejournal.com]

Так, уявляю! Для батьків сина це важлива тема непокоїтися.

[alla-g.livejournal.com]

дуже сподобалось - люблю про життя )

[kerbasi.livejournal.com]

Дякую!

[nik-adams.livejournal.com]

Так, таке не забувається. Правда і часу у мене минуло менше, восени буде 10 років. Але з демобілізацією мені пощастило ще менше ніж вам. Мене мали демобілізувати першою партією. Я зібрав нехитрі пожитки, зі всіма попрощався. Я служив на точці РЛС, серед лісу і тому один з контрактників, з яким за час служби здружилися, повіз мене в частину. Дорогою слухали "Сектор Газа" і кращої музики для мене на ту хвилину не було. Їду додому! Але в частині старшина пояснив, що не все так просто. Виявилося, що дембеля із батальйону техзабезпечення напередодні жорстоко побили прапорщика і тому командир частини наказав всіх перенести на останню відправку. Назад на точку повертався на тому ж автомобілі, але вже мовчки і музика була іншою. 30 жовтня я нарешті дочекався такого довгоочікуваного дня і цього разу залишив частину без пригод. На вокзалі в Харкові біля кас зустрів тих двох дембелів-зальотчиків. З прапорщиком і всіма причетними вони розрахувалися, тому справу зам'яли. Ніяких позитивних емоцій вони у мене, звісна річ не викликали, але потяга чекати ще було довго і не хотілося самому нудьгувати на вокзалі. Тому, як водиться, пішли до місцевого генделика, розпили пляшчину за початок вільного життя. Далі мої супутники вирішили шліфонути горілку драпом. Маріхуана мене не цікавила, але знову ж таки, залишатися самому не хотілося, тож поплівся за ними, постояти поряд за компанію. Зайшли за якісь гаражі, хлопці почали майструвати бульбулятор із пластикової пляшки. В цей час нас накрив наряд міліції. Справа не в лихій долі і не у випадковості. Просто коли ви йдете курити траву, то зовсім не обов'язково придбавши пластикову пляшку мінералки, відразу ж виливати її демонстративно на перон, на виду у всього вокзалу. Траву хлопці встигли скинути, навіть не знаю куди вони її поділи, але свіжовиготовлений бульбулятор лежав під ногами, а отже ми були винні. Докази? Патрульним були потрібні не докази, а гроші, про що вони без зайвої дипломатії нам і доповіли. Інакше поїдемо до відділу, повідомлять у частину і військову прокуратуру, відкатають відбитки пальців, порівнюють з тими, що на пляшці. Мені боятися було нічого, але менше за все хотілося кудись їхати, бо серце грів вже придбаний квиток додому, тому вирішили дати гроші. І тут мої друзяки заявляють мені, що грошей у них нема, бо всі дембельські (здається 154 грн) вони вже витратили. Довелося розраховуватися мені, бо знову ж таки вже нічого не хотілося, лише потрапити додому. Колєги, щоправда взяли мою адресу і перерахувати мені гроші додому, але, мабуть, забули. Я з ними сердечно попрощався з надією, що більше наші шляхи з цими нещастями не перетнуться. Так і сталося. В потязі я умудрився розбити стакан з чаєм і залишки грошей пішли на відшкодування збитків. Єдиним подарунком мамі було моє повернення.

[kerbasi.livejournal.com]

Он як насичено!
Взагалі, дивно, що вас повернули. Якщо стройова вже оформила звільнення, то все - ви цивільний. Принаймні, так було за СРСР.

А в наші часи звільнити останнім означало 31 грудня або 30 червня.

І після пригоди з вокзальними ментами Ви обрали шлях поліпшувати систему зсередини?))

[tamara-v-t.livejournal.com]

Та Ви шо? Ви слухали російськомовні пісні??? Не може буть! Якось не патріотично! Мені от в цьому багато хто докоряє. А Вам? А де Ваша буковка "ы"?
Що, до всього російського - зневажливо?
ПС. Вам знов не повезло, я зараз вдома хворію, ось, від байдикування, вирішила Вас покритикувать, як ви критикуєте совкодрочерів...

[kerbasi.livejournal.com]

"Промінь" в Мурманську не транслювали.
Ліньки було перемикати, а ЬІ не проблема набирати. От з "е оборотное" душа не витримали і таки перемикнув.
Зима минула, а Ви хворієте. Негаразд!

[istunoff.livejournal.com]

а мені ще год служить))))

[kerbasi.livejournal.com]

ДМБ-89?

[fatracoon.livejournal.com]

Ну, Кербаші (отак вірніше буде) - тримай-но руку, приблизно така сама подорож була. Але у липні 87-го і з півдня.

Я повертався зі служби в ДРА взагалі з пригодами. Але - по-перше, в мене були гроші у рублях і чеках. По-друге - нам дали квитковий військовий сертифікат. але по ньому можна було їхати лише загальним вагоном , навіть за плацкарту треба було доплачувати.

Я повертався до Києва з Ташкента . На літаки на Київ,Харків,Львів або Москву квитка я взяти не зміг - черга дембелів була не приведи Боже, про Одесу годі й думати було . Поїхав на зал.вокзал. на Київ потяга не було, харківський тільки-но відійшов. і тут мені трапляються 8 курсантів чирчикського танкового училища - всі або з України, або з Воронізької області, яким теж треба їхати і які теж профукали цей потяг. На Москву їхати не хотіли - бо ж патрулі там були не приведи Боже. та й гак би вийшов огого. Вирішили на потязі Москва-Ташкент доїхати до Соль-Ілецька а там пересісти на потяг Дніпропетровськ-Барнаул. Єдине що "смущало" - що ми будемо в ілецьку о 7-й вечора, а виїхати тим потягом ми могли об 11-й наступного дня. Їхали ми у загальному вагоні,зайнявши повне купе, про пригоди в Ілецьку я змовчу 8-))), в Харкові я переночував в одного з тих курсантів з дивовижним ім"ям Тарас Арнольдович Шевченко, а потому - поїхав на Київ.

[kerbasi.livejournal.com]

ДРА! Респект і шана!

"воинское требования" називався той кольоровий сертифікат. Для солдатів на "общій вагон", здається, блакитний. Офіцерам на купе - зелений. Хоча вже можу й забути такі деталі.

Арнольдич Шевченко - це круто!))

[Александр Иванов (from livejournal.com)]

есть ещё одна теория почему запоминается многим армия как лучшее событие в жизни.
В армии тебе ни о чём заботиться не нужно. Тебя накормят. оденут , обуют. Подумают о том чем завтра ты заниматься будешь.
А на гражданке самому об этом думать нужно.
Этот пост напомнил мне что две недели назад исполнилось 30 лет как я вернулся домой из СА.
про армию особо ничего плохого сказать не могу, на полигоне боевых стрельб ПВО где стреляли иностранцы. Поэтому не было скучно. Но самым значительным событием не считаю. были и лучше и веселее времена.